Толочко

Протягом 1987–2016 рр. Інститут археології очолював Петро Петрович Толочко — фахівець з археології та історії Давньої Русі, доктор історичних наук (1981), професор (1988), академік НАН України (1990). Лауреат Державної премії в галузі науки і техніки УРСР (1983) та України (2002), премії імені М. С. Грушевського та премії імені М. І. Костомарова Президії НАН України (1992), політичний, громадський і культурний діяч.

Народився Петро Петрович 21 лютого 1938 р. в с. Пристроми (нині Переяслав–Хмельницького р–ну Київської області). Батько — Петро Васильович — помер 1941 р., на початку війни; мати — Марія Антонівна — виховала трьох синів — Михайла, Івана та Петра й прожила довгий вік.
Інтерес до історії в братів, а всі вони стали істориками, розбудила вчителька Галина Митрофанівна Скопенко — мати майбутнього академіка та ректора Київського державного університету імені Т. Шевченка Віктора Скопенка, на історико–філософському факультеті якого здобув вищу освіту й Петро Петрович (1960). Наукову діяльність розпочав у Державному музеї українського декоративного мистецтва, а вже 1961 р. В. Й. Довженок запросив його до Інституту археології та благословив на дослідження Києва. Нині впевнено можна стверджувати, що П. П. Толочко створив новий образ давньоруської столиці та зробив суттєвий внесок у вивчення Давньої Русі.
А все розпочалося з поновлення розвідок і розкопок у Києві та збору й аналізу наявних джерел, узгодження їх з літописними даними, а з цим — захист 1966 р. кандидатської дисертації «Питання історичної топографії древнього Києва», а потім і публікація на цю тему книжки «Історична топографія стародавнього Києва» (1970). Законсервований віками давній Київ постав як динамічна структура, що розвивалася й зростала. Водночас це відкривало нові перспективи у вивченні Києва, але їх можна було реалізувати через розширення кола джерел.
Аби активізувати дослідження в Києві, Петро Петрович, звільнившись від посади ученого секретаря Інституту, 1970 р. організував Київську постійно діючу експедицію (на правах відділу), яка 1974 р. отримала повноцінний статус відділу археології Києва. Він залучив до неї не тільки молодих науковців (К. М. Гупало, М. А. Сагайдак, В. О. Харламов, Г. Ю. Івакін, В. М. Зоценко), а й «переманив» досвідчених києвознавців: зі штату Інституту — В. К. Гончарова та С. О. Висоцького, з філії «Кирилівська церква» Державного історико–архітектурного заповідника «Софійський музей» — І. І. Мовчана, з Історичного музею — С. С. Кілієвич, взяв на роботу філолога Я. Є. Боровського та мистецтвознавця Б. Б. Лобановського. До цієї вдало підібраної команди входив і М. Ю. Брайчевський. Було започатковане щорічне видання експедиції з красномовною для дослідників міста назвою — «Київська старовина», де планувалося публікувати києвознавчі студії різного профілю. Під базу експедиції виділили історичний «будинок Трубецьких» початку ХІХ ст. на вул. Володимирська, 3.
Відтоді й розгорнулися масштабні роботи в усіх історичних районах Києва — на Старокиївській горі, в «місті Ярослава», Видубичах, Клові, Китаєві, на Подолі та ін. Поступово було взято контроль за новобудовами в історичній частині Києва, розроблено й затверджено археологічні заповідні та охоронні зони в місті.
Кілька подій в дослідженні Києва стали особливо знаменними. Це, по–перше, дослідження 1970­х рр. на Подолі на трасі прокладання лінії метро, що дали надзвичайно важливі матеріали для хронології Києва та відтворення вигляду його масової забудови. Тоді було остаточно спростовано тезу, що кияни мешкали в землянках і напівземлянках, а заодно підтверджено висновки кандидатської дисертації П. П. Толочка: масову забудову Києва, як і Новгорода, Берестя, Ладоги та інших міст, становили зрубні будівлі. Підсумки цих робіт підбито в колективній монографії «Новое в археологии Киева» (1981) і циклі подальших праць з археології та історії Києва, відзначених Державною премією УРСР в галузі науки і техніки (1983).
Не тільки наукове, а й громадське значення мала інша подія — встановлення витоків Києва, ґрунтовно розроблена П. П. Толочком в монографії «Древний Киев» (1976). Вчений пов’язує корені Києва із слов’янськими поселеннями, що виникли на рубежі V–VІ ст., в часи напівлегендарного Кия, на горах Старокиївській і Замковій і засвідчують неперервний розвиток до літописних часів. У цій же праці вперше було обраховано демографічний потенціал міста ХІІ–ХІІІ ст. Так оконтурився новий образ давньоруської столиці від її народження до Батиєвої навали. А громадськість Києва, відсвяткувавши 1982 р. 1500­річчя міста, відтоді щороку відзначає Дні Києва.
Завдяки діяльності П. П. Толочка та київських археологів приємно змінився вигляд Києва. До 1500­ліття місто причепурилося: чи не вперше були відреставровані пам’ятки історії та культури (особливо рядова та фонова забудова історичного центру), відремонтовано вулиці та будівлі. Кияни та й влада наочно побачили, як «заграли» начебто пересічні будинки Подолу та Андріївського узвозу. Чимало їх було взято на державний облік, а Андріївський узвіз повністю змінив своє лице й перетворився на «київський Монмартр». П. П. Толочко разом з архітектором А. М. Мілецьким розробив проект парку–музею «Древній Київ», який частково був втілений (перш за все, територія Старокиївської гори та Паркова алея над історичними урочищами Гончари та Кожум’яки) та став підґрунтям для створеного тоді ж Державного історико–культурного заповідника «Стародавній Київ». До 1000­річчя хрещення Русі проект був виданий у вигляді книжки.
Важливим напрямом діяльності П. П. Толочка стала програма відновлення пам’яток давньоруського зодчества, які загинули в ХХ ст. Були відновлені давні святині — церква Успіння Богородиці Пирогощі, Золотоверхий Михайлівський собор і Успенський собор Києво–Печерської лаври. Авторитет Петра Петровича став запорукою того, що пам’ятки були відтворені на науковій основі. Тож будівельним роботам передували багаторічні археологічні дослідження, які надали унікальні матеріали та підстави для втілення архітектурних і конструктивних проектів. Ці дослідження здійснювали учні Петра Петровича — К. М. Гупало, Г. Ю. Івакін, В. О. Харламов та ін.
Дослідження столиці Давньої Русі — це значно більше ніж вона сама. В цьому ядрі фокусуються всі головні аспекти культурного, суспільно–політичного та соціально–економічного життя всієї держави, це генератор держави і водночас її продукт. Захистивши 1981 р. докторську дисертацію та очоливши 1982 р. відділ давньоруської та середньовічної археології (куди входив і сектор археології Києва), Петро Петрович скеровує фахівців на дослідження інших давньоруських міст і містечок, городищ, некрополів, розробляє програму вивчення давньоруського села, започатковану одним із його вчителів — В. Й. Довженком, націлює на комплексне дослідження вузлів пам’яток, а також суцільне обстеження територій і якомога повніше картування пам’яток, а заразом — виховує нових медієвістів: О. П. Моцю, Б. А. Звіздецького, В. П. Коваленка, В. М. Зоценка. Загалом вчений підготував понад двадцять фахівців — докторів і кандидатів наук, з–поміж яких Г. Ю. Івакін, М. А. Сагайдак, І. І. Мовчан та ін.
Сам вчений концентрується на розробці принципових проблем Києва та Давньої Русі загалом. З–поміж них — формування Києва та Давньоруської держави, економічний і культурний її розвиток і динаміка того процесу, демографічний потенціал, міжнародні стосунки, специфіка влади, роль князів, взаємини з кочовиками. Суттєве зростання археологічних джерел уможливлювало переосмислення відомих раніше, в новому світлі поставали події та факти, відомі за писемними джерелами. П. П. Толочко перший звернувся до демографічних проблем давнього Києва та запропонував методику обчислення населення столиці Київської Русі на ґрунті археологічних джерел.
У докторській дисертації та однойменній книжці «Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ–ХІІІ вв.» (1980) Петро Петрович переглянув усталене твердження про розпад Давньоруської держави в період феодальної роздробленості та доводить, що вона попри міжкнязівські усобиці до татаро–монгольської навали була єдиним соціальним організмом, політичною, культурною та церковною столицею якого був Київ, а Київська земля сприймалася як спільна вотчина династії Рюриковичів. Цей висновок перегукується з іншим. Окреслюючи пізніше картину складання літописних зводів у Києві, Новгороді та інших центрах, вчений наголосив на його особливостях: на відміну від поземельного (місцевого) літописання в князівських уділах, зосередженого переважно на власних (внутрішніх) подіях, київське і в ХІІ–ХІІІ ст. зберігало загальноруський характер.
Низку праць Петро Петрович присвятив визначним діячам Русі. Завдяки прекрасному знанню й відчуттю тієї доби Толочко так вжився в неї, що здається й сам спостерігав двірцеві інтриги, бував на князівських весіллях і навчався грамоті в келії монаха–літописця. Це надає особливого шарму його працям.
Петро Петрович ніколи не гнався за дешевою популярністю, не намагався догодити настроям публіки. Неодноразово вчений вертався, приміром, до проблеми давньоруської народності, щоразу ґрунтовніше обстоюючи реальність цього явища та наголошуючи на етнічній спорідненості східнослов’янських народів і спільному походженні українців, росіян і білорусів від єдиного давньоруського народу. Так само вчений не пристав критиків марксистської теорії, знайомих з нею щонайбільше за підручниками з істмату. Петро Петрович «піарить» себе не сенсаціями на зразок перегляду дати зведення Софії Київської, а фундаментальними працями.
Були й складні ситуації в житті Петра Петровича. Скажімо, його та М. Ю. Брайчевського плани відновити видання з промовистою назвою «Київська старовина» (в редколегії щорічника не було жодного члена КПРС!) обернулися арештом першого випуску та знищенням верстки другого, звільненням Брайчевського з Інституту та цькуванням Толочка, які мало не змусили вченого кинути Інститут і Київ. І лише через 20 років вдалося відновити часопис, що виходить під редакцією П. П. Толочка від 1992 р.
Директорство Толочка теж припало на не найкращі часи. Особливо це стосується 90–х рр., коли майже припинилося фінансування науки. Але археологи народ упертий і натхненний ідеєю Петра Петровича писав «Давню історію України» в 3–х товстих томах, що вийшли під кінець тисячоліття, «Етнічну історію України» (2000), багато співробітників Інституту були задіяні у створенні «Історії культури давнього населення України» (2001), яка відкривала багатотомне видання «Історія українського народу», та ін., вчасно виходив журнал «Археологія», що набув цього статусу за директорства П. П. Толочка, а, головне, — нової якості. Що більше, не була знижена планка досліджень, розроблялися нові теми, а показники наукової продукції та захисту дисертацій навіть зростали. Адже кожен свідомо чи підсвідомо був переконаний, що Інститут виживе.
Працездатність Петра Петровича вражає — приблизно 500 друкованих праць, зокрема 31 монографія, а ще сила–силенна науково–публіцистичних статей і науково–популярних книжок. Гарним почерком ручкою з чорними чорнилами він щодня виводить строчку за строчкою, перериваючись на обід і партію улюбленої гри в шахи, а ще — на всілякі справи. Сказати, що таких справ багато, здається, нічого не сказати.
Замолоду Петро Петрович опинився в гущі наукового, культурного та інтелектуального життя Києва та країни, а згодом — і політичного. Він був одним з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (1966), яке очолив 1989 р. Нині він президент Українського національного комітету візантиністів, голова Українського національного комітету Міжнародної унії слов’янської археології. У 1993–1998 рр. П. П. Толочко був віце–президентом НАН України з гуманітарних наук, у 1998–2006 рр. — депутатом Верховної Ради України третього й четвертого скликання, де, зокрема, розробив і домігся прийняття Закону України «Про охорону археологічної спадщини». Вчений завжди опікувався та опікується музеями — підтримав і сприяв створенню Музею історії Києва, Державного історико–культурного заповідника «Стародавній Київ», він голова Наглядової ради Національного заповідника «Софія Київська» та член наглядових рад інших заповідників. Численні лекції, виступи на радіо, телебаченні та в пресі, ділові й наукові зустрічі...
Принциповість і власна оцінка суспільних явищ — не завжди найкращі супутники життя. Талант і стрімка кар’єра породжують заздрість. Петро Петрович навчився не зважати на заздрощі, грубі випади й недолугі звинувачення. Опорою йому є наука — головний сенс його життя, велике коло друзів з числа наукової і творчої інтелігенції, а також сім’я: дружина Галина Олексіївна Вознесенська — відомий фахівець у галузі історії чорної металургії, син Олексій — доктор історичних наук, член–кореспондент НАН України, відомий русист, донька Наталка, яка плідно працює в ЮНЕСКО, а також онуки.
Наукова й громадська діяльність Петра Петровича відзначена високими державними нагородами: медаллю «В память 1500–летия Киева» (1982), Почесною грамотою Верховної Ради Української РСР (1985), орденом «Знак почета» (1981), трьома орденами Ярослава Мудрого 5–го, 4–го і 3–го ступенів (1998, 2002, 2013). Петра Петровича Толочка добре знають і цінують у науковому світі. Він член багатьох іноземних академій і спілок: Центрального Німецького інституту археології (Берлін), Академії Європи (Лондон), Всеугорського товариства археології та мистецтв (Будапешт), Російської академії наук, лауреат премії імені Олександра Невського і митрополита Макарія, нагороджений орденом «Дружбы» Російської Федерації.

Основні праці:
Історична топографія стародавнього Києва. — К., 1970; Нащадки Мономаха. — К., 1972; Древний Киев. — К., 1976; Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII–XIII вв. — К, 1980; Древняя Русь. — К., 1987; Древнерусский феодальный город. — К., 1989; Історичні портрети: із історії давньоруської та європейської політики Х—ХІІ ст. — К., 1990; Київська Русь. — К., 1996; Володимир Святий. Ярослав Мудрий. — К., 1996; Від Русі до України. — К., 1998; Київська Русь. — К., 1998 (у співавторстві з О. П. Толочком); Кочевые народы степей и Киевская Русь. — К., 1999; Русские летописи и летописцы X–XIII вв. — СПб., 2003; Древнерусская народность воображаемая или реальная. — СПб., 2005; Археология и древняя история (в защиту исторического марксизма). — К., 2007; Власть в древней Руси Х–ХІІІ вв. — СПб., 2011; Ярослав Мудрий. — К., 2011; Династические браки на Руси в ХІІ—ХІІІ вв. — СПб., 2013; Украинцы в России. — К., 2013.

Література:
Петро Петрович Толочко — шлях у науці // ДЬНЪСЛОВО. — К., 2008. — С. 7–12; список праць по 2008 р. — С. 377–391;
До ювілею П. П. Толочка // Археологія. — 2008. — № 1. — С. 3–6;
Чернецов А. В. Петру Петровичу Толочко — 70 // РА. — 2008. — № 3. — С. 188–190;
Івакін Г. Ю. Петро Петрович Толочко — вчений і громадянин // Археологія. — 2013. — № 1. — С. 3–6;
Слово про ювіляра // Слов’яни і Русь: археологія та історія. — К., 2013. — С. 9–16;
Ivakin H. Yu. Petro Petrovych Tоlосhko — scholar and citizen // Ukrainian Аrchaeology 2012. — 2013. — P. 3–6.
Івакін Г. Ю. Толочко Петро Петрович // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 320–326.