Експедиції – немов живі істоти. За формальним по суті створенням і функціонуванням сховане їхнє народження та існування за специфічними законами з індивідуальними смаками і уподобаннями, характером і норовом, доволі часто – з власними традиціями.
Всі експедиції різні. Досить великі і зовсім малочисельні. Організовані заради короткої розвідки чи незначних госпрозрахункових робіт і довготривалі з фундаментальною тематикою і гарантованим місцем в історії для кількох своїх очільників. І в кожної із них – своє обличчя, свої свята і своя буденність. Навіть за загальноприйнятих методик їх різнить специфіка підходу до роботи з боку співробітників, стиль організації пізнання з боку керівника, ступінь включення в розкопки студентів – практикантів і волонтерів. Результати будь-якої з них залежать як від правильної організації виконання наукових програм і виробничих завдань, так і від психоемоційної складової дослідницького процесу.
Оцінка життя експедиції з боку її співробітників неминуче страждатиме певним суб’єктивізмом. Не доводиться чекати об’єктивності і від студентів-практикантів: достатнє розуміння необхідного, за одностайною думкою, старшокурсники констатують після, щонайменше, двох сезонів. У такій ситуації чи не сама вдала характеристика експедиційного життя належить особам, що працювали вже кілька років – людям, які давно переросли сприйняття археології на рівні пірамід у Єгипті та Колізею у Римі, але ще не набули властивих штатним співробітникам з тривалим стажем роботи певних професійних деформацій.
Зазвичай, такі існують майже у кожному дослідницькому колективі і саме їхній праці експедиції завдячують своїми успіхами. Один із них – Владислав Лукащук – з’явився у Північній експедиції Інституту ще студентом, щоправда, уже з досвідом розкопок у одному з колективів КНУ імені Тараса Шевченка. На громадських засадах допомагав науковцям до завершення навчання і по отриманні диплома, а нещодавно підготував про експедицію декілька матеріалів. Опублікований на Liga.net перший із них з люб’язного дозволу автора та редакції передруковує наш сайт.
Археологія Різдва
Як в Київську Русь потрапили бейджи-хрестики паломників з Італії
Автор: Владислав Лукащук
День перший
Табір експедиції.
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Табір експедиції знаходиться посеред лісу, за пів години їзди від Києва. Тут проходять практику студенти-історики університетів Шевченка, Драгоманова, Донецького імені Василя Стуса, а ще культурологи Могилянки. Волонтерами тут встигли попрацювати представники близько 30-ти вишів.
– Двадцять років тому тут нічого не було, – пригадує Ігор Готун – керівник Північної експедиції Інституту археології НАН України.
Важко уявити це “нічого” на місці наметового містечка і десятка вагончиків, що його оточують. Особливо зараз, коли табором пливе запах борщу. Він булькає на саморобній печі, в чорному від кіптяви казані.
– Ми думали, що їдемо в глушину без світла і води. А тут усі умови. Навіть сміття сортують, – чергова по кухні практикантка Іра пояснює призначення двох сміттєвих пакетів: для органіки і не-.
Кожен знаходить своє. Прихильники цивілізації радіють електрочайнику і пральній машині. Якщо ж ви любите тайгову романтику, ніхто не заборонить вам розбити намет посеред хащів і довго спотикатись посіченою коренями стежкою до заповітної будки з брезентом замість дверей.
Важко уявити це “нічого” на місці наметового містечка і десятка вагончиків, що його оточують. Особливо зараз, коли табором пливе запах борщу. Він булькає на саморобній печі, в чорному від кіптяви казані.
– Ми думали, що їдемо в глушину без світла і води. А тут усі умови. Навіть сміття сортують, – чергова по кухні практикантка Іра пояснює призначення двох сміттєвих пакетів: для органіки і не-.
Кожен знаходить своє. Прихильники цивілізації радіють електрочайнику і пральній машині. Якщо ж ви любите тайгову романтику, ніхто не заборонить вам розбити намет посеред хащів і довго спотикатись посіченою коренями стежкою до заповітної будки з брезентом замість дверей.
Якщо ж ви любите тайгову романтику, ніхто не заборонить вам розбити намет посеред хащів
Ті з практикантів, хто не має намету, можуть поселитись у вагончик. Їх є два – чоловічий і жіночий. Інтер’єр чоловічого суворий: три пари двоповерхових ліжок, підлога з грубих неструганих дошок, зі стелі звисає лампочка. В жіночому гуртожитку підлога застелена лінолеумом, під стелею – плафон, а на ліжках лежать матраци. В білих наматрацниках.
– Від чоловічого гуртожитку був тільки скелет, – пояснює шеф.
Шефом називають Ігоря Анатолійовича хлопці-волонтери, що в експедиції вже не перший рік. Це вони зашили дошками підлогу і стіни, збили нари і провели світло.
– Ігоре Анатолійовичу, звідки всі ці вагончики?
– Більшість купили. Щось нам віддали через непотрібність. Один подарувало підприємство “Хутір Ясний”. Воно ж побудувало однойменне
котеджне містечко по сусідству. Від Хутора в таборі не тільки вагончик – й електроенергія також.
Експедиція має офіс. Це один з вагончиків. На літо сюди переїздять робоча бібліотека і комп’ютери. Інтернет поки що з модему.
– Від чоловічого гуртожитку був тільки скелет, – пояснює шеф.
Шефом називають Ігоря Анатолійовича хлопці-волонтери, що в експедиції вже не перший рік. Це вони зашили дошками підлогу і стіни, збили нари і провели світло.
– Ігоре Анатолійовичу, звідки всі ці вагончики?
– Більшість купили. Щось нам віддали через непотрібність. Один подарувало підприємство “Хутір Ясний”. Воно ж побудувало однойменне
котеджне містечко по сусідству. Від Хутора в таборі не тільки вагончик – й електроенергія також.
Експедиція має офіс. Це один з вагончиків. На літо сюди переїздять робоча бібліотека і комп’ютери. Інтернет поки що з модему.
День другий
Робочі моменти.
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Попри те, що всю ніч між вами і твердими шершавими дошками був тільки сантиметровий шар каремата, підйом о 5 ранку дається важко. Так, ніби вас намастили на ліжко. О такій порі над табором витає сонне бурчання, шурхіт наметів і грюкання дверей. Вистоюю чергу до умивальника. Артезіанська вода з-під крану пробуджує моментально. Одна проблема – після чищення зубів у роті лишається присмак пасти. Водою такої температури він не виполіскується.
Ми прокинулись на годину раніше, ніж зазвичай, аби швидше закінчити роботу і уникнути денної спеки. Щоб ми могли поснідати вівсянкою, чергові прокинулись за годину до нас.
Трава блищить від роси, хвоя під соснами за ніч набралась вологи, і навпаки, потемніла. Вгорі співає пташка. Двадцять душ обперлись на лопати і чекають. Хтось позіхнув. Ще хтось. Ще. З вагончика виходить шеф, вітається кивком. В бороді – посмішка. Він дістає цигарку, чиркає сірником.
– Я дивлюсь, з вами сьогодні дівчата будуть. Це добре, – каже Ігор Анатолійович. – Можливо, хлопці менше матюкатимуться.
Хлопці-волонтери переглядаються.
– Ні.
– Ні.
– Навряд.
– Ну і тьху на вас, – каже шеф. Усі сміються.
Він обводить нас поглядом, аби з’ясувати, чи всі мають головний убір і одяг з довгим рукавом. Сьогодні перевдягатись не відправляє нікого.
До гурту приєднується волонтер. За плечима в нього туго напакований ранець.
– Можемо йти? – питає він.
– Нічого не забули?
Він перераховує: хліб, перець, огірки, помідори, паштет, кабачкова ікра.
– Забули, – каже шеф. – Червону рибу забули.
Пізніше виявиться, що червона риба це кілька в томаті.
Ми прокинулись на годину раніше, ніж зазвичай, аби швидше закінчити роботу і уникнути денної спеки. Щоб ми могли поснідати вівсянкою, чергові прокинулись за годину до нас.
Трава блищить від роси, хвоя під соснами за ніч набралась вологи, і навпаки, потемніла. Вгорі співає пташка. Двадцять душ обперлись на лопати і чекають. Хтось позіхнув. Ще хтось. Ще. З вагончика виходить шеф, вітається кивком. В бороді – посмішка. Він дістає цигарку, чиркає сірником.
– Я дивлюсь, з вами сьогодні дівчата будуть. Це добре, – каже Ігор Анатолійович. – Можливо, хлопці менше матюкатимуться.
Хлопці-волонтери переглядаються.
– Ні.
– Ні.
– Навряд.
– Ну і тьху на вас, – каже шеф. Усі сміються.
Він обводить нас поглядом, аби з’ясувати, чи всі мають головний убір і одяг з довгим рукавом. Сьогодні перевдягатись не відправляє нікого.
До гурту приєднується волонтер. За плечима в нього туго напакований ранець.
– Можемо йти? – питає він.
– Нічого не забули?
Він перераховує: хліб, перець, огірки, помідори, паштет, кабачкова ікра.
– Забули, – каже шеф. – Червону рибу забули.
Пізніше виявиться, що червона риба це кілька в томаті.
Іноді лопата шкрябається об щось тверде – дно горщика, цвях або кістку
Дорога до розкопу неблизька. Ви йдете лісом і полем, минаєте аутлет-містечко “Мануфактура”, навпроти Мегамаркету переходите Обухівське шосе й залізничну колію. Далі довго рухаєтесь ґрунтовою дорогою, аж поки не впираєтесь в залізні ворота. Біля воріт потрібно зачекати. З’являється охоронець і пропускає вас всередину. Біля його будки гавкає алабай. Ворота зачиняються.
На закритій території повним ходом іде будівництво. Ґрунти тут болотисті – техніка ритмічно забиває бетонні палі. В котеджному містечку створили власне озеро.
Кілочки і мотузки ділять розкоп на квадрати. Копаємо на глибину штика. Іноді лопата шкрябається об щось тверде – дно горщика, цвях або кістку. Знахідки заносимо на план.
На закритій території повним ходом іде будівництво. Ґрунти тут болотисті – техніка ритмічно забиває бетонні палі. В котеджному містечку створили власне озеро.
Кілочки і мотузки ділять розкоп на квадрати. Копаємо на глибину штика. Іноді лопата шкрябається об щось тверде – дно горщика, цвях або кістку. Знахідки заносимо на план.
Робочі моменти.
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
В різний час експедиція досліджувала літописні міста Вишгород, Білгород, Чернігів, а також проводила розкопки історичних населених пунктів Обухова та Ржищева. Окремий напрям діяльності – розвідки нових пам’яток та обстеження території перед господарським освоєнням.
Утім, найбільше Ігоря Анатолійовича цікавлять неукріплені київські передмістя, зокрема Софіївська Борщагівка і Ходосівка-Рославське, на якому ми зараз і знаходимось. Поселення датується XII-XIII століттями. Знайдені замки і ключі вказують на високий майновий рівень мешканців. Про те, що були вони людьми небідними свідчать також вишуканий столовий посуд, прикраси та імпортні речі.
Утім, найбільше Ігоря Анатолійовича цікавлять неукріплені київські передмістя, зокрема Софіївська Борщагівка і Ходосівка-Рославське, на якому ми зараз і знаходимось. Поселення датується XII-XIII століттями. Знайдені замки і ключі вказують на високий майновий рівень мешканців. Про те, що були вони людьми небідними свідчать також вишуканий столовий посуд, прикраси та імпортні речі.
Намисто з вилочковими кісточками гуски та великої і дрібної качок із металевими копіями качиних «вилочок» із Софіївської Борщагівки.
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
– Ходосівка-Рославське – це щось на кшталт давньоруської Конча-Заспи? – питаю в шефа, зважаючи на близькість Конча-Заспи сучасної.
– От уяви, ти – олігарх. Ти дуже хотів би, щоб тобі у вікно диміла доменна піч?
Річ у тім, що на Рославському, поряд із товарами лакшері сегменту, знайдено рештки металургійного виробництва. Та й загалом місцева людність активно господарювала: обробляла кістку і ріг, кольорові метали, займалась ювелірною справою.
– Як зрозуміти, що мешканці поселення самостійно щось виготовляли, а не привозили звідкись?
– На це вказують напівфабрикати і брак. Як-от рештки майстерні з обробки бурштину. Знахідка, між іншим, незвична.
– В чому її незвичність?
– Вона має кілька аналогів. Усі – в столицях князівств. А Ходосівка-Рославське – це село.
Унікальною пам’ятку робить поєднання традиційних промислів і розвинутих міських ремесел, грубої лопати і коштовної шпильки. Це і не дозволяє однозначно відповісти, ким були мешканці поселення.
– От уяви, ти – олігарх. Ти дуже хотів би, щоб тобі у вікно диміла доменна піч?
Річ у тім, що на Рославському, поряд із товарами лакшері сегменту, знайдено рештки металургійного виробництва. Та й загалом місцева людність активно господарювала: обробляла кістку і ріг, кольорові метали, займалась ювелірною справою.
– Як зрозуміти, що мешканці поселення самостійно щось виготовляли, а не привозили звідкись?
– На це вказують напівфабрикати і брак. Як-от рештки майстерні з обробки бурштину. Знахідка, між іншим, незвична.
– В чому її незвичність?
– Вона має кілька аналогів. Усі – в столицях князівств. А Ходосівка-Рославське – це село.
Унікальною пам’ятку робить поєднання традиційних промислів і розвинутих міських ремесел, грубої лопати і коштовної шпильки. Це і не дозволяє однозначно відповісти, ким були мешканці поселення.
Давньоруське житло з Софіївської Борщагівки.
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
– Поки замало даних. Ті артефакти, що ми маємо, дозволяють вбачати в цих людях радше обслугу столичного мегаполісу, аніж селян-землеробів.
Коли на самих початках експедиції вирішувалось питання з продовольством, картоплю доводилось возити з “Фуршету” на Видубичах. Купити її на місці було ніде. Задіяні у столичній інфраструктурі селяни городину на продаж не вирощували.
Розкопки на Рославському цю думку підтверджують.
Так, в одній з господарських споруд поряд зі скелетом поросяти знайшли фігурку Предстоячої Богородиці – фрагмент кіотного хреста. Від натільного такий хрест відрізняється значно більшим розміром і складною композицією. На ньому присутні всі канонічні сюжети.
Коли на самих початках експедиції вирішувалось питання з продовольством, картоплю доводилось возити з “Фуршету” на Видубичах. Купити її на місці було ніде. Задіяні у столичній інфраструктурі селяни городину на продаж не вирощували.
***
Філософ Йоган Хьойзінґа про Середньовіччя сказав так: “Життя було просякнуте релігією настільки, що виникала постійна загроза зникнення відстані між земним і духовним”.Розкопки на Рославському цю думку підтверджують.
Так, в одній з господарських споруд поряд зі скелетом поросяти знайшли фігурку Предстоячої Богородиці – фрагмент кіотного хреста. Від натільного такий хрест відрізняється значно більшим розміром і складною композицією. На ньому присутні всі канонічні сюжети.
Фігурка предстоячої Богородиці на тлі кіотного хреста.
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
– Напрошується одна аналогія. Ще донедавна наші селяни напередодні Різдва на дверях хлівів малювали крейдою або кіптявою святкової свічки хрести-обереги. Або прибивали хрести з металу чи дерева.
– Тобто Богородиця охороняла порося від нечисті?
– Я цього не казав. Для таких висновків поки що мало доказів. Не виключено, що фігурка потрапила в об’єкт з інших шарів.
Окрема категорія знахідок – реліквії, пов’язані з паломництвом. Північна експедиція знайшла два хрестики відвідувача Гробу Господнього. Один з них щоправда, лише імітація.
– Навіщо вона була потрібна?
– А навіщо на парад перемоги виходять 50-річні ветерани Великої Вітчизняної з неіснуючими орденами на грудях? – пояснює Ігор Анатолійович. – Логіка проста. Не вдалось сходити в Святу Землю, то хоч хрестик зробимо.
Якщо хрестики зі Святої Землі на Русі хоч і зрідка, але траплялись, то нашивка прочанина, що вклонився розп’яттю “Volto Santo” (“Святий лик”) в одному з храмів Тоскани поки єдина, знайдена під час розкопок не тільки в Україні, а й у всій Східній Європі.
– Тобто Богородиця охороняла порося від нечисті?
– Я цього не казав. Для таких висновків поки що мало доказів. Не виключено, що фігурка потрапила в об’єкт з інших шарів.
Окрема категорія знахідок – реліквії, пов’язані з паломництвом. Північна експедиція знайшла два хрестики відвідувача Гробу Господнього. Один з них щоправда, лише імітація.
– Навіщо вона була потрібна?
– А навіщо на парад перемоги виходять 50-річні ветерани Великої Вітчизняної з неіснуючими орденами на грудях? – пояснює Ігор Анатолійович. – Логіка проста. Не вдалось сходити в Святу Землю, то хоч хрестик зробимо.
Якщо хрестики зі Святої Землі на Русі хоч і зрідка, але траплялись, то нашивка прочанина, що вклонився розп’яттю “Volto Santo” (“Святий лик”) в одному з храмів Тоскани поки єдина, знайдена під час розкопок не тільки в Україні, а й у всій Східній Європі.
Знайдені в Ходосівці й Софіївській Борщагівці перламутрова імітація реліквії та стеатитова реліквія відвідувачів
Святої землі і металева нашивка пілігрима, який вклонився Розп’яттю “Святий лик” у Тоскані.
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
– Як вона з’явилась в передмісті Києва?
– Можемо припустити, що хрестик в Рославське приніс європеєць. Однак є логічніша версія. Шлях до Гробу Господнього пролягав униз по Дніпру, потім через Кавказ і Сирію. Втім, після нашестя Батия він став небезпечним. Лишався тільки західний маршрут, уздовж Середземномор’я і далі через Гібралтар. Цей маршрут мав свої принади, зокрема, дозволяв відвідати інші святині, як-от Константинополь і Афон. Розп’яття Volto Santo було по дорозі. З цієї точки зору відвідини тосканського храму видаються закономірними.
Вихідці з Русі заходили значно далі Апеннінського півострова. У соборах півдня Франції є написи кирилицею XII-XIII століть. Попри близькість 1054 року, коли християнська церква розкололась на західну і східну, католики і православні не оминали храмів одне одного. Умовною була межа і між християнським та язичницьким світоглядами. Про це свідчить один артефакт із Софіївської Борщагівки.
На поселенні в одній зі споруд знайшли вилочкові кістки гуски і качок, а також їх металеві імітації. Сьогодні багато народів використовують ці кістки для ворожіння.
Ігор Анатолійович пояснює знахідку так:
– Православ’я, звісно, було панівною конфесією. Однак речі, пов’язані з язичницьким світоглядом, свідчать про витоки давнього українського підходу “Бога люби, але і чорта не гніви”.
На тому ж поселенні, в одному зі спалених жител знайдено сліди зажинкового снопа. Або різдвяного дідуха.
– Можемо припустити, що хрестик в Рославське приніс європеєць. Однак є логічніша версія. Шлях до Гробу Господнього пролягав униз по Дніпру, потім через Кавказ і Сирію. Втім, після нашестя Батия він став небезпечним. Лишався тільки західний маршрут, уздовж Середземномор’я і далі через Гібралтар. Цей маршрут мав свої принади, зокрема, дозволяв відвідати інші святині, як-от Константинополь і Афон. Розп’яття Volto Santo було по дорозі. З цієї точки зору відвідини тосканського храму видаються закономірними.
Вихідці з Русі заходили значно далі Апеннінського півострова. У соборах півдня Франції є написи кирилицею XII-XIII століть. Попри близькість 1054 року, коли християнська церква розкололась на західну і східну, католики і православні не оминали храмів одне одного. Умовною була межа і між християнським та язичницьким світоглядами. Про це свідчить один артефакт із Софіївської Борщагівки.
На поселенні в одній зі споруд знайшли вилочкові кістки гуски і качок, а також їх металеві імітації. Сьогодні багато народів використовують ці кістки для ворожіння.
Ігор Анатолійович пояснює знахідку так:
– Православ’я, звісно, було панівною конфесією. Однак речі, пов’язані з язичницьким світоглядом, свідчать про витоки давнього українського підходу “Бога люби, але і чорта не гніви”.
На тому ж поселенні, в одному зі спалених жител знайдено сліди зажинкового снопа. Або різдвяного дідуха.
День третій
Фрагменти кераміки.
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Ще тільки десята, а сонце палить нещадно. Ми робимо часті перерви і п’ємо воду, що лежить у холодній траві під грабом. Тією ж водою з напіввідкрученої пляшки миємо руки перед обідом. Дівчата нарізають овочі та хліб. Незвично бачити в тендітних руках брутальний мультитул.
Обід у нас нехитрий. Бутерброди з паштетом і кабачковою ікрою, огірки, помідори, перець білозерка. Всі їдять з великим апетитом – особливо ті, хто проігнорував ранкову вівсянку.
О другій завершуємо. Чистимо лопати і під гавкіт виходимо з воріт.
– Золото знайшли? – питає охоронець. Це запитання археологи чують найчастіше.
– Сьогодні без золота.
Дехто з практикантів розчарований. Вони думали, що археологія – це про Індіану Джонса, а не про іржаві цвяхи і міліметровку.
Вервечкою розтягуємось дорогою. Якщо зайти в табір одним із перших і швидко зайняти чергу в душ, то є шанс помитись теплою водою. Нагрітої сонцем бочки вистачає восьми хлопцям або чотирьом дівчатам. Далі відкривається кран. Щоб не митись артезіанською, можна взяти брусок мила і піти на річку.
Обід у нас нехитрий. Бутерброди з паштетом і кабачковою ікрою, огірки, помідори, перець білозерка. Всі їдять з великим апетитом – особливо ті, хто проігнорував ранкову вівсянку.
О другій завершуємо. Чистимо лопати і під гавкіт виходимо з воріт.
– Золото знайшли? – питає охоронець. Це запитання археологи чують найчастіше.
– Сьогодні без золота.
Дехто з практикантів розчарований. Вони думали, що археологія – це про Індіану Джонса, а не про іржаві цвяхи і міліметровку.
Вервечкою розтягуємось дорогою. Якщо зайти в табір одним із перших і швидко зайняти чергу в душ, то є шанс помитись теплою водою. Нагрітої сонцем бочки вистачає восьми хлопцям або чотирьом дівчатам. Далі відкривається кран. Щоб не митись артезіанською, можна взяти брусок мила і піти на річку.
За об’ємів, в яких ми купуємо сільгосппродукцію і п’ятдесят копійок різниці важливі
Збираємось за столом. На обід сьогодні зелений борщ і гречка. До борщу є сметана. До гречки – овочевий салат.
Частину практикантів забезпечують їхні виші. Денний бюджет – 30 гривень на душу.
– Як з такими бюджетами вам вдається годувати людей тричі на день?
– Це не моя заслуга, – шеф киває на співробітницю експедиції Тетяну. – Ось наш ангел-охоронець. Вона не тільки займається наукою, але й тримає на собі все господарство. Лише Таня не лінується нарізати кола Столичним ринком, аби знайти, де огірки на гривню дешевші. Гривня на кілограмі – це двадцять на ящику. А їмо ми не тільки огірки. За об’ємів, в яких ми купуємо сільгосппродукцію і п’ятдесят копійок різниці важливі.
В моєму борщі плаває куряче крильце.
Фондові колекції до Інституту археології потрібно передавати у дерев’яних ящиках. Такі вимоги. Кількість знахідок така, що виходить недешево.
– Нормальні вчені сидять під кондиціонером і стукають по клавіатурі, – сміється Ігор Анатолійович. – Ненормальні – годують в лісі комарів, нагинцем стоять з лопатою і купують власним коштом ящики для фондових колекцій.
Їх шеф купував на Чернігівщині. Фанеру замовив в одному місці, брусочки в іншому, а збиралось все це в третьому. За ціною одного “київського” ящика вийшло два “чернігівських”.
Частину практикантів забезпечують їхні виші. Денний бюджет – 30 гривень на душу.
– Як з такими бюджетами вам вдається годувати людей тричі на день?
– Це не моя заслуга, – шеф киває на співробітницю експедиції Тетяну. – Ось наш ангел-охоронець. Вона не тільки займається наукою, але й тримає на собі все господарство. Лише Таня не лінується нарізати кола Столичним ринком, аби знайти, де огірки на гривню дешевші. Гривня на кілограмі – це двадцять на ящику. А їмо ми не тільки огірки. За об’ємів, в яких ми купуємо сільгосппродукцію і п’ятдесят копійок різниці важливі.
В моєму борщі плаває куряче крильце.
***
Фондові колекції до Інституту археології потрібно передавати у дерев’яних ящиках. Такі вимоги. Кількість знахідок така, що виходить недешево.
– Нормальні вчені сидять під кондиціонером і стукають по клавіатурі, – сміється Ігор Анатолійович. – Ненормальні – годують в лісі комарів, нагинцем стоять з лопатою і купують власним коштом ящики для фондових колекцій.
Їх шеф купував на Чернігівщині. Фанеру замовив в одному місці, брусочки в іншому, а збиралось все це в третьому. За ціною одного “київського” ящика вийшло два “чернігівських”.
День четвертий
Приготування їжі.
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
– Піднімаємо голови – і тут стоїть Павло Зібров. З голим торсом, – розповідають хлопці про випадок, що трапився при розкопках одного з давніх поселень Ходосівці.
Артист мешкає по сусідству. Раніше він просто передавав студентам яблука. Сьогодні з’явився сам.
– Ви, хлопці, викопайте яму поглибше, – попросив Павло Миколайович. – Будемо складати туди недругів.
– А як же ось це ваше “Я і друзів розумів, ворогів умів прощати?”
Тієї ж миті між деревами пролунало зібровське:
Бо хрещений батько мій
То Хрещатик, то Хрещатик.
У середині жовтня, коли практика буде давно позаду, в табір на вихідні приїдуть шеф і волонтери. До розкопу вийде чоловік і принесе яблук від Павла Миколайовича.
У далекому 2008-му в Північну експедицію приїздила співачка Олена Вінницька. В той період життя її хвилювала проблема охорони екології та культурної спадщини. Артистка попрацювала у розкопі і знайшла кераміку доби палеометалів. Знахідки під лопату їй не підкладали. Ігор Анатолійович пригадує, що Олена проявляла непідробний інтерес до всього, що відбувалось, а наприкінці робочого дня впевнено і правильно коментувала знахідки та їхній історичний контекст.
Артист мешкає по сусідству. Раніше він просто передавав студентам яблука. Сьогодні з’явився сам.
– Ви, хлопці, викопайте яму поглибше, – попросив Павло Миколайович. – Будемо складати туди недругів.
– А як же ось це ваше “Я і друзів розумів, ворогів умів прощати?”
Тієї ж миті між деревами пролунало зібровське:
Бо хрещений батько мій
То Хрещатик, то Хрещатик.
У середині жовтня, коли практика буде давно позаду, в табір на вихідні приїдуть шеф і волонтери. До розкопу вийде чоловік і принесе яблук від Павла Миколайовича.
У далекому 2008-му в Північну експедицію приїздила співачка Олена Вінницька. В той період життя її хвилювала проблема охорони екології та культурної спадщини. Артистка попрацювала у розкопі і знайшла кераміку доби палеометалів. Знахідки під лопату їй не підкладали. Ігор Анатолійович пригадує, що Олена проявляла непідробний інтерес до всього, що відбувалось, а наприкінці робочого дня впевнено і правильно коментувала знахідки та їхній історичний контекст.
День п’ятий
Теорія.
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Через дорогу від табору знаходиться ліс. Цими місцями проходила перша лінія оборони Києва, і в липні-вересні 1941 тут велись бої. Якщо пройтись із металошукачем, земля пищить майже безперестанку. Саме пищання й вивело нас до чоловіка і жінки.
– Доброго дня. Ви знаєте, що це незаконно?
– А ви хто такі? – питає мужик із саперною лопаткою.
– Небайдужі громадяни.
Ця пара – теж археологи. Тільки чорні.
– Один з моїх старших колег казав, – пригадує Ігор Анатолійович, – що називати чорних копачів археологами – це те ж саме, що називати Чикатило чорним хірургом.
На опалій коричневій хвої видно свіжі ями.
– Ідіть куди йшли, і не страждайте, – відповідає мужик. – Вам зайнятись більше нічим?
– Тільки після вас “ананаси” збирати, щоб ніхто не підірвався.
“Ананасом” називається боєприпас, що за формою нагадує тропічний фрукт.
– Доброго дня. Ви знаєте, що це незаконно?
– А ви хто такі? – питає мужик із саперною лопаткою.
– Небайдужі громадяни.
Ця пара – теж археологи. Тільки чорні.
– Один з моїх старших колег казав, – пригадує Ігор Анатолійович, – що називати чорних копачів археологами – це те ж саме, що називати Чикатило чорним хірургом.
На опалій коричневій хвої видно свіжі ями.
– Ідіть куди йшли, і не страждайте, – відповідає мужик. – Вам зайнятись більше нічим?
– Тільки після вас “ананаси” збирати, щоб ніхто не підірвався.
“Ананасом” називається боєприпас, що за формою нагадує тропічний фрукт.
***
Ніхто нікого більше не збирається діставати з-під землі й ловити поодинці
***
Парочка зачохляє металошукач і лопатку. Чоловік котить мотоцикл. Ми рушаємо за ними і даємо зрозуміти, що нікуди вони не поїдуть. Жінка хамить, мужик провокує на бійку. Ми мовчимо і посміхаємось.
Коли приїздить поліція, впевненості в копачів меншає. Ніхто нікого більше не збирається діставати з-під землі й ловити поодинці. Жінка переконує поліцейських, що з металошукачем вони шукали загублений напередодні золотий ланцюжок.
– На глибині 30 сантиметрів? – волонтер вказує на саперну лопатку. – У вас був пікнік з кротами?
Копи записують особисті дані чоловіка і жінки.
– З охороною культурної спадщини у нас проблеми, – зізнається Ігор Анатолійович. – На форумах скарбошукачів і в приватних колекціях є унікальні речі. А повинні вони бути в музеях.
Інтернет тріщить по швах від попиту і пропозиції. Багато сайтів продадуть і куплять монети, ікони, антикварні видання. Найбільший із таких майданчиків – Violity. Тут понад 400 000 активних продавців і майже стільки ж охочих придбати предмети колекціонування. Щодня на аукціоні виставляються десятки тисяч лотів. А ще чорні копачі тут безперешкодно збувають накопане.
У грудні 2020-го рекламою Violity обклеєні двері київського метро.
День шостий
Бурштинові намистини, вставки й уламки хрестиків.
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Фото з архіву Північної постійнодіючої експедиції Інституту Археології НАН України
Біля вогнища порається хлопчик років шести. Він згріб на купу сухе листя, конусом поверх нього склав гілочки. Чиркає сірником – і вогник починає рости, аж поки не охоплює всю конструкцію.
В експедицію приїздять сім’ями. Тут їх склалося більше десятка. Вогонь і спільний прийом їжі єднали представників нашого виду надто довго, аби ми могли на це не зважати.
Щовечора ми збираємось довкола багаття, аби підвести підсумки робочого дня і спланувати наступний. Керівник розкопу Андрій Михайлович починає з мінілекції, а завершує проханням пригадати, які в кого були знахідки.
– Уламок скляного браслета, – практикант несміливо піднімає руку.
Під оплески він отримує цукерку. За серйозніші знахідки нагороджують банкою “згущонки”.
– Хто ще? – питає Андрій Михайлович.
– Цвях.
– Ніж.
– Фрагмент жорен.
Офіційна частина закінчується призначенням чергових і неофіційним гімном археологів. Слова практиканти вже майже вивчили.
Посеред вечора в табір приїздить Субару. Чоловік в сорочці та краватці зникає у вагончику, а за мить виходить у поношеній камуфляжній формі. Він дістає з багажника машини два великих пакети з Мегамаркету і несе на кухню.
– Хто це?
– Друг експедиції, – відповідає Ігор Анатолійович. – Один з друзів експедиції.
Решту вечора ми співаємо пісні.
Насамкінець чергові виявлять, що на завтра немає хліба. Ігор Анатолійович попросить волонтера сходити в АТБ і дасть йому зарплатну картку. Пін-код волонтер не питатиме. Всі й так його знають.
В експедицію приїздять сім’ями. Тут їх склалося більше десятка. Вогонь і спільний прийом їжі єднали представників нашого виду надто довго, аби ми могли на це не зважати.
Щовечора ми збираємось довкола багаття, аби підвести підсумки робочого дня і спланувати наступний. Керівник розкопу Андрій Михайлович починає з мінілекції, а завершує проханням пригадати, які в кого були знахідки.
– Уламок скляного браслета, – практикант несміливо піднімає руку.
Під оплески він отримує цукерку. За серйозніші знахідки нагороджують банкою “згущонки”.
– Хто ще? – питає Андрій Михайлович.
– Цвях.
– Ніж.
– Фрагмент жорен.
Офіційна частина закінчується призначенням чергових і неофіційним гімном археологів. Слова практиканти вже майже вивчили.
Посеред вечора в табір приїздить Субару. Чоловік в сорочці та краватці зникає у вагончику, а за мить виходить у поношеній камуфляжній формі. Він дістає з багажника машини два великих пакети з Мегамаркету і несе на кухню.
– Хто це?
– Друг експедиції, – відповідає Ігор Анатолійович. – Один з друзів експедиції.
Решту вечора ми співаємо пісні.
Насамкінець чергові виявлять, що на завтра немає хліба. Ігор Анатолійович попросить волонтера сходити в АТБ і дасть йому зарплатну картку. Пін-код волонтер не питатиме. Всі й так його знають.
День сьомий
Розп'яття Святий Лик.
Фото: wikipedia.org
Фото: wikipedia.org
Я збираю рюкзак. Ігор Анатолійович цікавиться, куди.
– В Італію.
– Італію? – його очі спалахують цікавістю. – А куди саме?
– В Тоскану.
– Зайди на хвилинку.
Я піднімаюсь на ґанок вагончика, де опрацьовується матеріал, і присідаю у крісло-гойдалку. Через мить повертається шеф. У руках коробка сірників.
– Цю річ ми знайшли на Рославському, – Ігор Анатолійович дістає з коробки хрестик.
Розп’яття як розп’яття. З незвичного хіба що маленькі отвори по краях.
– Що це?
– На теренах України це перша знахідка. В Західній Європі ця штука називається Pilgrim Badge. Це нашивка. Такі в Середньовіччі носили паломники.
– А до чого тут Тоскана?
Ігор Анатолійович довго шукав, звідки походить знахідка. І знайшов. Нашивки саме такої форми в Середні Віки робили тільки в одному місці — при Соборі Святого Мартіна у місті Лукка. Там зберігалась одна з найбільших християнських святинь – розп’яття “Святий Лик” (Volto Santo). Назву і походження реліквії пояснює легенда. Одного разу учень Христа Никодим, котрий допомагав огортати тіло Христове після розп’яття, захотів вирізати з дерева скульптуру Спасителя. Все було майже готово, але Никодиму ніяк не давалось обличчя. Якось він заснув. Тої миті з небес зійшов ангел і завершив роботу.
“Святий Лик” зберігається в Луцці дотепер. На сьогодні його вважають найстарішою дерев’яною скульптурою Європи і датують VII-IX ст..
Досі там роблять і пілґрім-бейджі. Вони продаються як сувенірна продукція, по 4 євро за штуку.
Я починаю здогадуватись, навіщо шеф мене покликав.
– Владік, – каже Ігор Анатолійович, – скільки тієї Тоскани?
– В Італію.
– Італію? – його очі спалахують цікавістю. – А куди саме?
– В Тоскану.
– Зайди на хвилинку.
Я піднімаюсь на ґанок вагончика, де опрацьовується матеріал, і присідаю у крісло-гойдалку. Через мить повертається шеф. У руках коробка сірників.
– Цю річ ми знайшли на Рославському, – Ігор Анатолійович дістає з коробки хрестик.
Розп’яття як розп’яття. З незвичного хіба що маленькі отвори по краях.
– Що це?
– На теренах України це перша знахідка. В Західній Європі ця штука називається Pilgrim Badge. Це нашивка. Такі в Середньовіччі носили паломники.
– А до чого тут Тоскана?
Ігор Анатолійович довго шукав, звідки походить знахідка. І знайшов. Нашивки саме такої форми в Середні Віки робили тільки в одному місці — при Соборі Святого Мартіна у місті Лукка. Там зберігалась одна з найбільших християнських святинь – розп’яття “Святий Лик” (Volto Santo). Назву і походження реліквії пояснює легенда. Одного разу учень Христа Никодим, котрий допомагав огортати тіло Христове після розп’яття, захотів вирізати з дерева скульптуру Спасителя. Все було майже готово, але Никодиму ніяк не давалось обличчя. Якось він заснув. Тої миті з небес зійшов ангел і завершив роботу.
“Святий Лик” зберігається в Луцці дотепер. На сьогодні його вважають найстарішою дерев’яною скульптурою Європи і датують VII-IX ст..
Досі там роблять і пілґрім-бейджі. Вони продаються як сувенірна продукція, по 4 євро за штуку.
Я починаю здогадуватись, навіщо шеф мене покликав.
– Владік, – каже Ігор Анатолійович, – скільки тієї Тоскани?
День 37
Собор Cвятого Мартіна.
Фото: wikipedia.org
Фото: wikipedia.org
Я виходжу з потягу й одразу рушаю до Собору Святого Мартіна. Фасад закриває будівельне риштування. Смикаю за ручку. Храм зачинений.
Повертатись без хрестика я не хочу. В сувенірних крамницях тільки розводять руками і знизують плечима. Одного разу продавець-індус вивуджує з хаосу ятки коробочку і задоволено простягає мені.
Відкриваю. Спільного в хрестика з коробочки з моїм тільки форма.
Я ще раз смикаю двері собору. Вони зачинені.
Одразу біля Святого Мартіна виявляю щось на кшталт музейчику. Від музейних експонатів предмети у вітринах відрізняються наявністю цінника. З-поміж них є декілька хрестиків, деякі віддалено схожі на мій. Показую фото жінці за стійкою. Вона підводить мене до вітрини. Там хрестик. Ще раз дивлюсь на фото. Один в один.
Хрестик у вітрині — срібний і коштує 85 євро. Інших нема. З собою я маю 50 євро.
Сідаю за столик найближчого кафе і підключаюсь до Wi-Fi. В імейлі пояснюю ситуацію Ігорю Анатолійовичу. Встигаю випити два капучіно, поки приходить відповідь: “Як зробити так, щоб мої гривні перетворились у твої євро?”
За мить несу хрестик в оксамитовому футлярі й готуюсь повітрям здолати шлях, який майже за тисячоліття до того невідомий прочанин здолав землею.
Повертатись без хрестика я не хочу. В сувенірних крамницях тільки розводять руками і знизують плечима. Одного разу продавець-індус вивуджує з хаосу ятки коробочку і задоволено простягає мені.
Відкриваю. Спільного в хрестика з коробочки з моїм тільки форма.
Я ще раз смикаю двері собору. Вони зачинені.
Одразу біля Святого Мартіна виявляю щось на кшталт музейчику. Від музейних експонатів предмети у вітринах відрізняються наявністю цінника. З-поміж них є декілька хрестиків, деякі віддалено схожі на мій. Показую фото жінці за стійкою. Вона підводить мене до вітрини. Там хрестик. Ще раз дивлюсь на фото. Один в один.
Хрестик у вітрині — срібний і коштує 85 євро. Інших нема. З собою я маю 50 євро.
Сідаю за столик найближчого кафе і підключаюсь до Wi-Fi. В імейлі пояснюю ситуацію Ігорю Анатолійовичу. Встигаю випити два капучіно, поки приходить відповідь: “Як зробити так, щоб мої гривні перетворились у твої євро?”
За мить несу хрестик в оксамитовому футлярі й готуюсь повітрям здолати шлях, який майже за тисячоліття до того невідомий прочанин здолав землею.
