8 січня зранку зупинилось серце знаної української археологині та бібліографа, кандидата історичних наук Світлани Миколаївни Ляшко (28.01.1947 — 08.01.2025). По закінченню Московського педагогічного університету 1969 року, вона повертається до рідного Запоріжжя, де працює в місцевому Обласному краєзнавчому музеї та виявляє однозначну прихильність до археології й долучається до розкопок Борисом Мозолевським легендарної Товстої Могили в сезоні 1971. Наступного року В. І. Бідзіля запрошує її до розкопок Запорізької новобудовної експедиції. А вже 18 грудня 1972 р. перспективну науковицю зараховують до штату Інституту археології АН УРСР. За її участі проведені досліження шерегу видатних курганів у «Золотому поясі» Великої Скіфії (Плоскої, Казенної, Вишневої, Сахнової могил), перших могил степового енеоліту, відкриття модельованих черепів інгульської катакомбної культури, Чингульської Могили з усипальницею кипчацького хана Тігака. З часом дослідниця очолює Вільнянський загін Запорізької експедиції, де зосереджується на досліджені курганів бронзової доби, набираючи матеріал до своєї кандидатської дисертації «Деревообробне, косторізне, шкіряне виробництва доби бронзи України». За наукового керівництва корифейки української археології С. С. Березанської дисертацію було завершено й успішно захищено 1993 року. Поза тим, серед поважного наукового доробку невтомної дослідниці на особливу увагу заслуговують колективні монографії «Ремесло эпохи энеолита-бронзы на Украине» (1994) та «Курганные могильники Днепровского Надпорожья» (2004).

Від 1993 року, з переходом до Національної бібліотеки України ім В. І. Вернадського, вектор наукових зацікавлень Світлани Ляшко зміщується до біографічних досліджень. На цій ниві вона також досягла вагомих результатів, за що удостоєна Почесної грамоти Президії НАН України, будучи обраною членкинею Українського біографічного товариства та Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького. При тому, літньої пори року Світлана завжди згадувала археологію, беручи участь в експедиціях на Запоріжжі та у дослідженнях Ольвії Понтійської.

Саме в Ольвії повною розкрилася ще одна риса наукової вдачі Світлани Миколаївни — її археологічний професіоналізм дозволив їй легко подолати тисячолітній бар’єр, чим вписав її ім’я ще і у історіографію античної археології Північного Причорномор’я. Разом із колегою та подругою, Валентиною Папановою, доцентом Бердянського державного педагогічного університету, Світлана Миколаївна упродовж декількох сезонів керувала розкопками найближчої до міста сільськогосподарської садиби та стала співавтором серії публікацій, присвячених цим розкопкам. На розкопі вона взяла на себе роль польового кресляра, організатора робіт, вчителя для студентів, а широта поглядів та чималий польовий досвід зробили її повноцінним співавтором інтерпретації цієї цікавої та несподіваної для ольвійської археології пам’ятки.

Археологів нині так мало в нашій державі, що втрата кожного з нас стає непоправною.

Інститут археології висловлює найщиріщі співчуття рідним, близьким та колегам Світлани Миколаївни! Світла пам’ять!