У 2017 році світ побачила наукова монографія «Культ оленя у стародавніх мисливців Європи та Північної Азії» авторства наукового співробітника відділу археології кам’яного віку Інституту археології НАН України кандидата історичних наук Наталії Михайлової.

Серед археологічних матеріалів, виявлених на території Євразії, чільне місце посідають прояви культу оленя — витвори наскельного та мобільного мистецтва Франції, Іберійського півострова та Півночі Євразії, скупчення скинутих рогів у печерах на Уралі та в Західній Європі, рештки оленів у Європі та Північній Азії, поховання з оленячими рогами Європи або з лосеголовими жезлами Півночі Євразії, маски з черепів оленів Європи тощо.

Реконструкція явища первісного світогляду можлива лише з допомогою етнографічних матеріалів. На основі комплексного порівняльного аналізу етнографічних джерел Північної Євразії авторка монографіїстворила модель культу оленя. В основі міфологічної системи лежить архаїчне ототожнення Всесвіту з гігантською самицею оленя/лося, котра з розвитком свідотогляду диференціюється на три зони — підземний світ, небесний світ і, власне, Землю. При цьому кожен зі світів має вигляд оленя. Одним зівтілень об’єкту культу є зооантропоморфний персонаж Людина-олень – тотемний предок, культурний герой і чарівний шлюбний партнер.

Провідною формою взаємовідносин між людьми і священним оленем є обряди та їхня невід’ємна складова — міфи. Основа обрядових дій — універсальна схема французького фольклориста й етнографа Арнольда ван Геннепа: ізоляція — поріг/руйнація — відновлення. Промислові обряди заради сакрального відновлення священного оленя мали таку структуру: ізоляція (забиття жертовної тварини) — поріг (розроблення туші і колективне поїдання м’яса) — відновлення (віртуальне відродження нових особин з решток). Обряди розмноження включали імітацію спарювання тварин. У перехідних ритуалах життєвого циклу людей схема обряду виглядала так: ізоляція від соціуму — поріг (реальна чи віртуальна смерть) — відновлення (набуття нового статусу у соціумі або у світі мертвих). Унаслідок «переходу» до світу тварин/мертвих суб’єкти культу набували рис оленя. З цією схемою корелюється універсальна структура первинного міфу (мономіф): ізоляція героя — випробування (смерть) — відновлення (повернення у соціум у новій якості).

Святилища з рогами оленів історичного часу: 1 – святилище ненців, Північ Росії (http://yamal.altsoft.spb.ru/object/204349848?lc=ru);
2 – святилище вайнахів, Північний Кавказ (http://shimerli.livejournal.com/skip=120)

Костюм шамана: праворуч – шапка з металевими ріжками, нанайці, Росія, Далекий Схід, кінець XIX ст.;
ліворуч – шаманська шуба, евенки, Росія, Сибір, початок XX ст. (Haase, 1991)

Створену етнографічну модель Н. Михайлова зіставила з археологічними джерелами. Перші ритуали відродження оленя простежуються ще в пізньому палеоліті, починаючи із 35 тис. років тому. Археологічними свідченнями таких обрядів є печери зі скупченнями рогів і витвори франко-кантабрійського монументального й мобільного мистецтва.

Зображення оленів у франко-кантабрійському пізньопалеолітичному мистецтві:
1 – парне зображення оленів. Печера Фон-де-Гом, Франція, пізній палеоліт (Daubisse, 1994);
2 − зображення північного оленя у Залі Черепа печери Шове, Франція, пізній палеоліт (Feruglio, Baffier, 2005, fig. 9)

Культ оленя/лося остаточно формується та набуває максимального розвитку у мезоліті Північної Євразії (після 12 тис. років тому), що, очевидно, пов’язано із зростанням його значення в економіці первісних мисливців. Найяскравіше цей культ представлено в мистецтві, зокрема, Іберійського півострова. На Півночі Євразії мотив оленя/лося стає одним із провідних у наскельному та мобільному мистецтві.

Зображення лосів у мистецтві неоліту та доби бронзи Сибіру:
1 – парне зображення лосів. Сухая Баля, берег Ангари, неоліт (Окладников, 1966);
2 – голова лосиці, Шигір, ІІ тис. до н.е. (Dawnofart, 1974)

Археологічні свідоцтва вказують на існування обрядів. Оленячі маски, створені для полювання скрадом, використовувалися також для імітації поведінки оленів у ритуалах відродження. Формується категорія людей, які отримують монопольне право на спілкування з тотемним предком — оленем. Вони зображувалися зі знаками оленя/лося (лосеголові жезли) або були поховані з ними (лосеголові жезли, роги оленів).

Поховання зі знаками оленя: 1 − поховання з рогами оленя у чукчів, ХХ ст. (фото Ж. Робер-Ламлін);
2 − поховання А могильника Тев’єк, Франція, мезоліт (http://www.livinginpast.com/2013_04_01_archive.html)

У період неоліту — енеоліту (після 7 тис. років тому) на півночі Європи та Азії, де зберігається мисливський тип господарства, олень/лось набуває виключного значення в ідеології. Образ лося сягає абсолютного панування в сюжетному репертуарі. Археологічними проявами культу оленя/лося в неоліті-енеоліті Північної Євразії є святилища, присвячені духам-посередникам між людьми й оленями.
На території Європи з переходом до відтворювальних форм господарства олень втрачає економічне домінування, проте його сакральне значення зберігається в міфоритуальному комплексі нових суспільств, набуваючи рис гаранта плодючості. Елементи культу оленя зберігаються у духовній культурі народів Євразії в епоху бронзи й заліза та сягають середньовіччя.

P.S. Науково-популярну лекцію «Шаман. Мисливець. Олень», яку Н. Михайлова прочитала цієї весни в межах археологічного лекторію «Про що розповідає археологія», можна переглянути за посиланням: https://youtu.be/-cmAYTyhlYg.