Наприкінці березня 1944 р. Академія наук повернулася з евакуації. Протягом квітня—червня нечисленні співробітники впорядкували приміщення Інституту (засклили вікна, мінімально відремонтували його, розшукали й повернули меблі та архівні матеріали й книжки, які вціліли, а також частину устаткування для реставрації та консервації).
Юридично Інститут археології був відновлений Постановою Президії АН УРСР № 100 від 7 липня 1944 р., а 14 липня на засіданні Президії АН УРСР затверджено його науково-організаційну структуру, яка зазнала змін порівняно з довоєнним часом. Тепер у ньому було три наукові відділи: археології первісного суспільства (зав. О. Ф. Лагодовська, співробітники: А. В. Добровольський, С. М. Одинцова, Л. С. Шиліна, Є. В. Махно, Ф. М. Штітельман); відділ археології скіфських племен і античних міст (зав. І. В. Фабриціус, співробітники: Л. Д. Дмитров, І. М. Самойловський, Є. Ф. Покровська); відділ археології слов’янських племен і міст Київської Русі (співробітники: Д. І. Бліфельд, В. К. Гончаров, С. М. Кузнецова). Також відновили роботу бібліотека й архів (зав. Є. О. Дзбановський) і лабораторія реставрації та консервації матеріалів (зав. Ф. Б. Копилов). У складі Інституту лишився Ольвійський заповідник (комендант С. Д. Ласий). Загалом серед наукових співробітників було лише чотири кандидати наук (Л. М. Славін, О. Ф. Лагодовська, Л. Д. Дмитров і Д. Л. Бліфельд) і жодного доктора наук. Директором інституту був Л. М. Славін, ученим секретарем — М. Я. Рудинський.
У третьому кварталі 1944 р. до складу Інституту був включений львівський відділ — зав. М. Ю. Смішко, співробітники: І. Старчук і К. Маєвський. Деякий час у відділі працювали Ю. Кульчицький, Б. Білінський і Р. Ганшинєц, які згодом (як і К. Маєвський) виїхали до Польщі.
Таким чином, за досить короткий час — приблизно за півроку — Інститут археології відновився та успішно продовжив науково-дослідницьку та польову роботу. До 25-річчя Академії наук УРСР у вересні 1944 р. була організована загальноакадемічна звітна виставка, на якій Інститут археології представив і свої здобутки, а Л. М. Славін зробив доповідь про результати діяльності українських археологів.
У другій половині 1944 р. Інститут переніс з Історичного музею до своїх приміщень для опрацювання колекції Ольвії, Райковецького городища, Вишгорода, Києва (Михайлівський монастир, Десятинна церква). Значну роботу було зроблено з упорядкування повернених книжкових і архівних фондів і вжито заходи для поповнення бібліотеки археологічними виданнями через звернення до наукових закладів і видавництв (переважно до Москви та деяких обласних центрів України).
На кінець 1944 р. Інститут разом із львівським відділом нараховував 22 наукові співробітники та 10 працівників науково-допоміжного персоналу. Крім того, Інститут залучав на договірних засадах до роботи та за сумісництвом археологів з Харкова, Одеси, Москви й Ленінграда. Для забезпечення Інституту археології кадрами за ініціативою Л. М. Славіна на історичному факультеті Київського державного університету була створена кафедра археології — перша в Україні та третя в СРСР, яку вчений очолював до 1970 р.
Влітку 1945 р. із Ленінграда до Києва на посаду директора Інституту був направлений П. П. Єфименко — визначний дослідник кам’яної доби. Його керівництво Інститутом склало яскраву сторінку в українській археології. Доопрацьована ним у Києві фундаментальна праця «Первобытное общество» (1953) отримала не лише всесоюзний, але й міжнародний розголос.
У перші повоєнні роки кандидатські дисертації захистили І. В. Фабриціус (1945), І. М. Самойловський (1946), А. В. Добровольський (1946). Від 1945 р. в Інституті почала працювати аспірантура. Першими аспірантами стали В. А. Іллінська (наук. кер. І. В. Фабриціус), Ю. М. Захарук (наук. кер. О. Ф. Лагодовська) та І. Г. Шовкопляс (наук. кер. П. П. Єфименко).
Історико-культурний заказник «Ольвія» в 1946 р. увійшов до складу Академії наук на правах самостійної установи. У 1947 р. відділ археології скіфських племен і античних міст був перейменований у відділ скіфо-античної археології, а відділ археології слов’янських племен і міст Київської Русі — у відділ слов’янської археології.
У другій половині 1940-х pp. Інститут археології поступово зростав кількісно та якісно. До роботи були залучені кваліфіковані вчені, а також молоді дослідники, які розпочали свій шлях у науці з аспірантури Інституту. Наприкінці 1940-х рр. в Інституті працювало вже 36–38 наукових співробітників (без львівського відділу), зокрема очолював Інститут академік АН УРСР, д.і.н. П. П. Єфименко, член-кор. АН УРСР, к.і.н. Л. М. Славін, д.і.н. М. Я. Рудинський і 16 кандидатів наук. Заступником з наукової роботи був канд. істор. наук В. Й. Довженок, ученим секретарем — М. Л. Макаревич. Із зростанням штату наукових співробітників Інституту змінився склад відділів. У відділі первісного часу, який очолювала О. Ф. Лагодовська, працювали: 13 чоловік; відділ скіфо-античної археології під керівництвом Л. М. Славіна нараховував 14 співробітників; у відділі слов’янської археології, завідувач В. А. Богусевич, — 11 науковців. Лабораторією консервації та реставрації завідувала Н. П. Амбургер, бібліотекою — Є. О. Дзбановський.
До львівського відділу в 1945-49 рр. були зачислені Й. Пеленський, О. Фенін, О. Ратич, Л. Крушельницька, П. Завада, В. Кравець і С. Судаков. У 1950 р. відділ поповнили науковці з Києва, які на довгий час зайняли провідні позиції в археології Західної України, — Ю. Захарук, О. Черниш та К. Черниш.
У 1949 р. в Інституті археології був створений Комітет польових досліджень (пізніше Польовий комітет), на який була покладена функція контролю за якістю польових досліджень, польової документації, камерального опрацювання матеріалів і наукової звітності експедицій.
Ще під час війни Інститут розпочав обстеження стану археологічних пам’яток України та організацію їх охорони. З цією метою було здійснено низку експедиційних виїздів до Чернігова, Вишгорода, Ольвії, Нікополя та Ізюму, обстежено трипільські пам’ятки в Обухівському р-ні на Київщині. Були зафіксовані величезні руйнації, заподіяні німецько-фашистськими окупантами найвизначнішим пам’яткам.
Уже в 1944 р. в Києві була організована й почала працювати експедиція археологічного нагляду, яка спостерігала, передусім, за роботами на Хрещатику, в садибі колишнього Михайлівського монастиря та інших місцях. Були розпочаті розкопки руїн Свято-Успенського собору в Києво-Печерській лаврі, а в 1945 р. відкрито усипальню Михайлівської церкви Видубицького монастиря. З огляду на значні роботи, пов’язані з відбудовою міста, 20 серпня 1945 р. Інститут археології оприлюднив «Звернення до всіх планувально-будівельних організацій та окремих робітників будівельників, землекопів і громадян м. Києва» з проханням зберегти історичні знахідки (давні речі та культурні залишки — фундаменти, поховання тощо), передавати їх або повідомляти про них до експедиції археологічного нагляду в Києві. У лютому–травні 1945 р. Інститут розіслав листи до багатьох обласних і районних музеїв з проханням надати інформацію про стан археологічних збірок.
План досліджень на перше повоєнне п’ятиріччя був накреслений на V науковій конференції Інституту археології, яка відбулася 1–5 червня 1946 р. Польові роботи здійснювалися в двох напрямах: розвідкові пошуки з метою встановлення й фіксації пам’яток і стаціонарні експедиційні роботи на найважливіших пам’ятках різних епох і різних типів, які сукупно відображали всі періоди історії найдавнішого населення України.
У перші повоєнні роки Інститут археології провадив експедиції спільно з вищими навчальними закладами (Київським, Харківським, Одеським і Дніпропетровським університетами) та музеями (Київським, Дніпропетровським, Одеським, Кам’янець-Подільським, Харківським, Запорізьким, Сосницьким, Сумським та ін.). Щорічна кількість експедицій зросла від 11 (1945) до 22–28. Через нестачу наукових кадрів значну частину експедицій Інституту очолювали співробітники АН СРСР, зокрема Б. О. Рибаков, П. Й. Борисковський, Т. С. Пассек, М. К. Каргер, І. І. Ляпушкін, Б. М. Граков, С. М. Бібіков, М. В. Воєводський, а також співробітники музеїв і викладачі вищих навчальних закладів (М. Ф. Болтенко, С. А. Семенов-Зусер).
У другій половині 1940-х рр. було зроблено низку важливих відкриттів, передусім пам’яток, які уможливили виділення нових археологічних культур, а також отримання цінного матеріалу, що збагатив археологічну науку новими джерелами. Дослідження стоянки Круглик та Ненаситець у Надпоріжжі поставило проблему заселення території України за ашельського часу. Розкопки неолітичних пам’яток у Надпоріжжі на Кізлевому і Сурському островах, а також Вовнизьких стоянок і Осокорівки уможливили наблизитися до характеристики доби неоліту.
Крім розкопок таких пам’яток трипільської культури, як Володимирівка та Поливанів Яр, в яких брали участь співробітники Інституту, значною подією стало відкриття ранньотрипільського поселення Лука-Врублівецька та пізньотрипільських некрополів — Софіївського і Червонохутірського, які надалі стали підґрунтям для виділення пам’яток софіївського типу.
Наприкінці 40-х рр. розпочалось вивчення лісостепової смуги України: досліджені: так звані зольники білогрудівської культури кінця доби бронзи на Уманщині, великий курган VI ст. до н. е. біля с. Глеваха на Київщині, відкрито Чорноліське городище, що дало назву культурі рубежу бронзи — раннього заліза. Провадилися також розкопки на великих городищах скіфського часу — Шарпівському, Хотівському, Пастирському, Басівському та ін.
Як і в попередні роки, вивчалася Ольвія, де вперше в так зв. Верхньому місті були розпочаті дослідження агори та поновлені розкопки цитаделі. У 1946 р. розпочалися систематичні розкопки античного міста Тіра, а 1947 р. — дослідження хори Ольвії. На обох берегах Бузького лиману було обстежено 51 пам’ятку від VI–V ст. до н. е. до перших століть нової ери.
Уперше широкою площею було розкопано поселення черняхівської культури в с. Ягнятин на Житомирщині. Східнослов’янські поселення й могильники були відкриті на Сеймі поблизу сіл Волинцеве та Сосниця, в ур. Лука біля с. Райки на Житомирщині, на Пастирському городищі.
Завдяки роботам експедиції Великий Київ (1947–1955 рр., керівник П. П. Єфименко) відкриті й досліджені пам’ятки підгірцівського типу, городища зарубинецької культури (Сахнівка, Пилипенкова Гора, Московка, Зарубинці, Малі Дмитровичі, Пирогів, Старі Безрадичі), яка доти була відома лише за могильниками. Окремі загони експедиції працювали в Києві — досліджували захисні споруди та рештки храмів, житла й майстерні на Замковій Горі та на Подолі; виявлені рештки кам’яного фортечного муру, який у XI–XIII ст. оточував Києво-Печерську лавру; досліджувався кам’яний мур навколо Софійського собору. У Верхньому місті розпочалися розкопки двох споруд XI–XII ст.
Відновилися дослідження давньоруських міст, зокрема, Переяслава, Білгорода, Городська, Колодяжина, Вишгорода, Любеча, Галича та ін. Розпочалося планомірне дослідження Чернігова і городища Курган поблизу Путивля, продовжувалося вивчення давньоруського некрополя в Шестовиці.
Археологи львівського відділу зосередилися на вивченні західних регіонів України: досліджувались пам’ятки палеоліту й мезоліту Подністров’я, трипільські пам’ятки басейну Середнього Дністра, Волині та Поділля, пам’ятки ранньозалізного віку та римського періоду та давньоруського часу Західної України.
У 1947 р. був започаткований щорічник «Археологія», 1948 р. — серійне видання «Археологічні пам’ятки УРСР», 1952 р. — «Краткие сообщения Института археологии АН УССР». 1947 р. вийшов 1-й том збірника «Палеоліт і неоліт України».
Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.
