У 1951 р. львівський відділ археології ввійшов до складу створеного у Львові Інституту суспільних наук АН УРСР, і в Інституті археології лишилося три наукові відділи — первісної археології, скіфо-античної археології та слов’янської археології. У 1952 р. до Інституту знову був включений Ольвійський заповідник (зав. А. В. Бураков), а 1954 р. Інституту підпорядкували заповідну територію «Кам’яна Могила» з унікальними наскельними зображеннями давніх епох. 1956 р. на базі відділу археології та історії Криму АН СРСР у складі Інституту був створений відділ античної та середньовічної археології Криму з археологічною станцією в Бахчисараї (зав. відділу П. М. Шульц).
У 1960 р. Інститут переїхав у приміщення на вулиці Кірова, 4 (нині Грушевського). 1961 р. відділ скіфо-античної археології поділили на два — скіфо-сарматської археології та античної археології. У 1963 р. їх об’єднали у відділ скіфо-античної археології з групою археології Криму та заповідником «Ольвія», а 1967 р. був створений Археологічний музей на правах відділу (зав. І. Г. Шовкопляс).
У 50–60-і рр. до Інституту прийшли молоді дослідники, частина з яких розпочала шлях у науці через аспірантуру: І. М. Шарафутдінова, Є. В. Черненко, С. Д. Крижицький, П. П. Толочко, В. І. Бідзіля, Ю. Г. Колосов, О. О. Паршина, О. В. Цвек, В. Г. Збенович, С. П. Пачкова, Е. В. Яковенко, М. П. Кучера, М. М. Шмаглій, В. О. Круц, В. І. Непріна, А. О. Білецький, О. М. Лєсков, В. О. Анохін, Ю. І. Козуб, А. І. Кубишев, Т. М. Висотська, М. А. Фронджуло, А. О. Щепинський, Л. В. Вакуленко, О. М. Приходнюк, О. В. Сухобоков, М. І. Гладких та ін. Таким чином, кількість наукових співробітників наприкінці 1960-х рр. зросла до 70 осіб, із них сім докторів наук і 32 кандидати.
1968 р. в Інституті функціонувало шість наукових відділів: археології кам’яного віку та доби міді–бронзи (зав. Д. Я. Телегін), археології раннього залізного віку (зав. О. І. Тереножкін), слов’янської та середньовічної археології (зав. В. Й. Довженок), археології Криму (зав. С. М. Бібіков), відділ археологічних досліджень на новобудовах (зав. Ю. М. Захарук), Археологічний музей (зав. І. Г. Шовкопляс). Окремим структурним підрозділом лишався заповідник «Ольвія» (зав. А. В. Бураков), допоміжними підрозділами були бібліотека (зав. К. С. Корнієнко), археологічні фонди (зав. О. В. Цвек), науковий архів (зав. Г. Є. Авксентьєва), реставраційна лабораторія (зав. О. К. Гончарова) та фотолабораторія (М. Ш. Петковський).
Колектив Інституту в цей час очолювали: академік АН УРСР П. П. Єфименко (1945–1954), чл.-кор. АН УРСР С. М. Бібіков (1955–1968), д.і.н. Ю. М. Захарук (1968), чл.-кор. АН УРСР Ф. П. Шевченко (1969–1972).
У цей період Інститут археології досягнув значних результатів у польовому дослідженні пам’яток. Експедиційні дослідження охопили всю територію України, а в хронологічному аспекті — всі періоди давньої історії. Щорічно Інститут організовував до 40 експедицій і загонів, які працювали в різних районах України. Тоді співробітники Інституту виявили й вивчили кілька сотень пам’яток.
Зокрема, досліджувалися такі відомі пам’ятки кам’яного віку як палеолітичні стоянки Радомишльська, Мізинська, Добраничівська, Фастівська, Антонівка; мезолітичні могильники Волоський та Василівські у Дніпровському Надпоріжжі, печерна стоянка Фатьма-Коба в Криму; неолітичні могильники Микільський, Вільнянський, Дереївський, Чаплинський і стоянки Бузьки, Чапаївка (Віта Литовська) та Бондариха 2, Микільська Слобідка, Базьків острів, Сокольці й Саврань, Погорілівка. Дослідження неолітичних пам’яток і осмислення їх разом з раніше виявленими заклало підґрунтя для територіальної та хронологічної їх диференціації та виділення культур цієї пори.
Провадилися розкопки поселень трипільської культури Сабатинівка II і Гренівка на Південному Бузі, Гребені на Дніпрі, Чапаєвка поблизу Києва, Сандраки на Вінниччині, Паволоч і Троянів на Житомирщині.
Вивчалися поселення й інших культур. Принципове значення для вивчення енеоліту—ранньої бронзи степової смуги та впорядкування підкурганних поховань та їх періодизації мало дослідження багатошарового поселення Михайлівка на Нижньому Дніпрі, три шари якого нині асоціюються з трьома культурами. Активізувалися й розкопки курганів. Слід згадати розкопки кургану Сторожова Могила поблизу Дніпропетровська, де вперше виявлено рештки возу ямної культури. На ґрунті дослідження курганів у Північно-Західному Причорномор’ї було висунуто ідею про буджацьку культуру, синхронну ямній, а в Криму виділено кемі-обинську культуру кінця енеоліту–ранньої бронзи.
Суттєво поповнився також джерельний фонд доби пізньої бронзи. Зокрема, досліджено поселення Бабине III на Нижньому Дніпрі, яке в сукупності з іншими пам’ятками стало підґрунтям для виділення культури багатоваликової кераміки (за нинішньою номенклатурою — бабинської). Розпочато розвідки й розкопки пам’яток Північної України, зокрема поселення Пустинка східнотшинецької культури (культурна спільність Комарів—Тшинець—Сосниця). Тоді ж досліджувалися поселення білогрудівської культури Сандраки на Південному Бузі та Суботів на Черкащині, у степовій смузі — поселення Зміївка і Чикалівка, поселення Кірове в Криму, могильник Широке на Херсонщині, Сабатинівка І та інші. Останні внесли корективи в систематику культур, що згодом призвело до виділення сабатинівської та білозерської культур. Дослідження пам’яток на північному сході України, зокрема в уроч. Бондариха неподалік м. Ізюм, дозволило виділити пам’ятки бондарихинського типу, які пізніше набули статусу культури.
Тоді ж виявлено й проведено дослідження епонімної пам’ятки — Висоцького могильника на Львівщині, досліджувалися поселення ранньоскіфського часу Нагоряни на Середньому Дністрі, Мачухи на Полтавщині, Жаботин на Черкащині. Загалом дослідження пам’яток передскіфського та скіфського часу лісостепової України в 50–60-і рр. було одним з пріоритетних напрямів, завдяки чому уточнено хронологічну позицію білогрудівської культури та виділено чорноліську і жаботинський етап у розвитку культури ранньоскіфського часу, а також локальні варіанти культури скіфського часу на Дніпровському Правобережжі та Лівобережжі. Здійснено розкопки на городищах скіфського часу — Басівському та Ширяєвському на Лівобережжі, Трахтемирівському та Хотівському на правому березі Дніпра; скіфських курганів у Мелітополі, біля сіл Кут і Грушівка на Нижньому Дніпрі і курганів поблизу Борисполя на Київщині та ін.
Продовжувалися дослідження античних міст — Ольвії, Тіри і Херсонеса, поселень на о. Березань і в околицях Ольвії — Закисова Балка, Козирка і Чорноморка.
Відкрито й досліджено металургійний виробничий комплекс латенської культури Нове Клиново в Закарпатті, повністю розкопані поселення зарубинецької культури на Пилипенковій Горі в Каневі і в с. Лютіж на північ від Києва, розпочато розкопки зарубинецького могильника Пирогів.
Значні дослідження були здійснені на пам’ятках черняхівської культури: поселенні та могильнику в Переяславі-Хмельницькому, поселеннях Пряжів на Житомирщині, Леськи на Черкащині, Іванківці в Середньому Подністров’ї, могильниках Косанове на Вінниччині, Микільське в Дніпровському Надпоріжжі, Компанійці та Лохвиця на Полтавщині, Успенка на Сумщині.
Одним з найважливіших досягнень цього періоду стало відкриття й вивчення слов’янських пам’яток V–IХ ст., які заповнили хронологічну лакуну в системі культур Східної Європи І тис. н.е.: поселень поблизу сіл Пеньківка і Стецівка, могильника біля Великої Андрусівки у пониззі Тясмина, поселень Городок, Устя, Бакота на Поділлі, розпочато дослідження ранньослов’янських пам’яток у Подністров’ї.
Щорічно досліджувалися середньовічні пам’ятки, зокрема здійснені розкопки давньоруських міст: Чернігова, Галича, Переяслава, Городська, Воїня, Любеча, Колодяжина, Чучина, Путивля, Білгорода і Пліснеська. Відновилися дослідження у Києві на Старокиївській Горі, міста Ярослава і Ярославового валу, а також монументальних пам’яток — Кирилівської церкви, Києво-Печерської лаври та Кловського монастиря. У 60-і рр. здійснено розкопки поселення давньоруського й помонгольського часу Комарівка на Дніпрі, продовжено дослідження комплексу пам’яток — могильник, городище й поселення — у Верхньому Салтові на Харківщині, досліджено рештки споруд XVII–XVIII ст. на території створеного Хортицького заповідника.
У Криму провадилися розкопки середньовічного поселення Тепсень, «печерного» міста Чуфут-Кале в околицях Бахчисараю, скіфо-сарматського могильника Фронтове поблизу Феодосії, таврського укріплення на горі Кошка, могильників з кам’яними ящиками в Байдарській долині і архітектурно-мистецьких пам’яток у гірському Криму, розпочалися дослідження на Мангупі.
Виконуючи Постанову Уряду УРСР про обов’язкове дослідження археологічних пам’яток у зонах новобудов — у районах спорудження електростанцій, каналів, водосховищ, зрошувальних систем — через загрозу руйнації або затоплення їх, Інститут археології з 1951 р. розпочав польові дослідження таких ділянок. Перша новобудовна експедиція (нач. П. П. Єфименко) працювала в 1951–1954 рр. у районі спорудження Каховської ГЕС і зрошувальних систем на Інгульці. Вивченням пам’яток, які потрапляли до зони затоплення Каховської ГЕС, займалася більшість тогочасних співробітників Інституту. Завдяки цим роботам уперше в Україні були досліджені сарматські некрополі Усть-Кам’янка та Новопилипівка, а також розпочалися розкопки пізньоскіфських городищ і могильників Любимівка, Гаврилівка, Золота Балка та ін. Розкопки курганів у долині Молочної поклали початок планомірному вивченню Приазов’я.
Від 1955 р. новобудовні експедиції Інституту почали працювати в зоні водосховища Кременчуцької ГЕС і каналу Сіверський Донець—Донбас. У підсумку досліджено численні пам’ятки в діапазоні від доби неоліту до давньоруського часу. Саме тоді в пониззі Тясмина були відкриті ранньосередньовічні слов’янські пам’ятки пеньківської культури.
На кінець 50-х рр. специфіка охоронних досліджень помітно змінилася через будівництво численних зрошувальних систем. Археологи поряд з будівельниками та випереджаючи їх, просувалися від річкових долин у степові та лісостепові межиріччя, де основним об’єктом досліджень стали кургани. Експедиції в зонах зрошування поклали початок суцільному археологічному вивченню регіонів України, а застосування землерийної техніки уможливило здійснити значний обсяг робіт і суттєво примножити матеріали. Значний обсяг досліджень виконали експедиції, які працювали в зонах спорудження Київської і Канівської ГЕС, Північно-Кримського каналу, Придунайської зрошувальної системи, кар’єрів Нікопольського марганцевого басейну і будівництва ГЕС на Середньому Дністрі.
У 60-і рр. кількість щорічних новобудовних експедицій зросла до 11. Основним регіоном їх роботи була степова Україна. Через зростаючий обсяг розкопок у зоні будівництва великих зрошувальних систем на півдні в 1968 р. в Інституті, крім відділу новобудовних експедицій, були створені постійно діючі експедиції: Каховська, Інгульська, Північно-Рогачицька. Масштаб цих робіт можна проілюструвати тим, що лише за сезон 1968 р. новобудовними експедиціями було розкопано 180 курганів і досліджено понад 700 поховань від енеоліту до пізнього середньовіччя, а розвідками виявлено 300 стоянок і поселень, 200 курганів і кілька ґрунтових могильників.
Результати експедиційних досліджень в Україні та актуальні проблеми археології й стародавньої історії обговорювалися на наукових конференціях, які Інститут археології організовував що два роки. Від 1952 по 1968 рр. проведено вісім Республіканських наукових конференцій (VI–XIII).
Одним з головних завдань, які постали перед археологічною наукою на початку 50-х рр., стало дослідження етногенезу, передусім проблеми походження східних слов’ян як однієї з гілок індоєвропейської мовної спільності, так само як і проблеми походження самих індоєвропейців. Проблеми етнічної історії визначили напрями досліджень співробітників Інституту археології на багато років уперед. Це яскраво відбито в доповіді П. П. Єфименка на VI конференції Інституту археології (1952) і тематиці доповідей співробітників, які були присвячені етнічному складу населення лісостепу України в скіфський період, походженню східних слов’ян, формуванню давньоруської народності та ін.
Рік за роком зростала друкована продукція Інституту, водночас урізноманітнювалася й наукова тематика. 1957 р. вийшла книжка «Нариси стародавньої історії Української РСР» — перший у вітчизняній науці досвід узагальнюючої колективної праці з давньої історії населення України від палеоліту до середньовіччя. Продовжувалося видання серійних збірників «Археологія» та «Археологічні пам’ятки УРСР». Протягом 1947–1970 рр. вийшло 24 томи «Археології», а в 1949–1963 рр. видано 13 томів «Археологічних пам’яток УРСР», зокрема й тематичні: «Ранні слов’яни і Київська Русь» (1949), «Ольвія» (1958), «Розкопки курганів на р. Молочній в 1951–1952 роках» (1960), «Дослідження на території Каховського водоймища» (1960), «Північне Причорномор’я в античну епоху» (1962), «Дослідження пам’яток древньої Русі» (1962), «Стародавні пам’ятки Інкерманської долини» (1963).
У 1952–1962 рр. вийшло 12 випусків серії «Краткие сообщения Института археологии АН УССР», чотири випуски серії «Нумизматика и сфрагистика» і чотири випуски серії «Археологические исследования на Украине». Спільно з Інститутом археології АН СРСР були підготовлені збірники серії «Материалы и исследования по археологии СССР»: «Памятники зарубинецкой культуры» (1959); «Черняховская культура» (1960); «Славяне накануне образования Киевской Руси» (1963); «Древности эпохи сложения восточного славянства» (1964).
Огляд вивчення пам’яток на території України від 1917 р. міститься в монографіях І. Г. Шовкопляса «Археологічні дослідження на Україні. 1917–1957 рр.» (1957) і «Розвиток радянської археології на Україні» (1968). Ним же видано перший вітчизняний навчальний посібник «Основи археології» (1964). Підсумком досліджень багатьох поколінь археологів стало видання «Археологічні пам’ятки Української РСР: Короткий список».
У 1964 р. співробітники Інституту розпочали підготовку фундаментального 3-томного видання «Археологія Української РСР», головним завданням якого стала характеристика археологічних культур, їх хронологізація, періодизація та синхронізація. Від цього ж року Інститут брав участь у підготовці 26-томного енциклопедичного видання «Історія міст і сіл УРСР», яке здійснював Інститут історії АН УРСР.
Інститут підтримував активні наукові зв’язки з музеями України. Наукові співробітники музеїв, беручи участь в експедиціях Інституту, підвищували свою кваліфікацію, наукові співробітники Інституту надали багато консультацій з питань експозиції та визначення археологічних матеріалів, які зберігалися в музеях. До історичних музеїв для зберігання й експонування були передані археологічні колекції: до Київського — матеріали палеолітичної стоянки Добраничівка на Черкащині, скіфського кургану в Мелітополі, вироби давньоруського часу, знайдені у Києві в садибі на Володимирській вулиці, до Чернігівського — матеріали з розкопок в Чернігові та інші.
Визнанням Інституту як європейського археологічного центру стало активне міжнародне наукове співробітництво. У 1950–1960-і рр. примітним явищем стали візити археологів Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Німеччини, Болгарії, Румунії, Китаю, Греції, США, Японії, Англії, Австралії, Фінляндії та Італії. Інститут відвідали такі відомі вчені як віце-президент Чехословацької АН, директор Інституту археології Чехословацької АН Я. Бем, професор, директор Інституту історії матеріальної культури Польської АН В. Хензель, академік, віце-президент Чехословацької АН Я. Філіп, академік-секретар Відділу суспільних наук Сербської АН, директор Інституту візантології Г. Острогорський, професор, директор Інституту археології Словацької АН А. Точик, професор, директор Археологічного інституту Сербської АН Д. Бошкович, академік, директор Археологічного інституту Грецької АН Орландос, професор Лондонського університету Т. Сулімірський, професор європейської археології Каліфорнійського університету (США) М. Гімбутас, доктор А. Хойслер (Німеччина).
У 1959 р. в розкопках Ольвії брала участь група археологів з Інституту історії матеріальної культури Польської АН на чолі з К. Маєвським. У 1960 р. болгарський вчений Г. Георгієв брав участь у дослідженні трипільського поселення Гребені, а 1961 р. співробітник Інституту археології АН Болгарії С. Михайлов — у дослідженні городища й могильника в с. Верхній Салтів. Натомість провідні співробітники Інституту археології дістали можливість брати участь у закордонних наукових конференціях, знайомитися з матеріалами, здійснювати обмін інформацією і науковою продукцією.
Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.
