Структурні зміни не обійшли Інститут й після здобуття Україною незалежності. У 1992 р. на базі відділу археології Криму було засновано Кримський філіал Інституту археології, а в 1993 р. Інституту на правах відділу знову був підпорядкований Археологічний музей НАН України (зав. В. М. Гладилін). Заповідник «Ольвія» отримав статус самостійної юридичної установи, підпорядкованої Інституту лише в науково-методичному плані.

У 1996 р. відповідно до постанови Президії НАН України Інститут здійснив чергову реорганізацію своєї структури, яка відтепер нараховувала 11 наукових відділів. Так оформилася нинішня структура Інституту, яка виявилася найбільш оптимальною з погляду організації досліджень. Це відділи: 1) археології кам’яного віку (зав. С. В. Смирнов, від 2000 р. — Л. Л. Залізняк); 2) археології енеоліту—доби бронзи (В. В. Отрощенко); 3) скіфо-сарматської археології, нині археології раннього залізного віку (Ю. В. Мурзін, від 2002 р. — С. А. Скорий); 4) античної археології (С. Д. Крижицький); 5) археології ранніх слов’ян (В. Д. Баран, від 2002 р. — Д. Н. Козак, 2014 р. — О. В. Петрускас) — нині археології ранніх слов’ян і регіональних польових досліджень; 6) давньоруської та середньовічної археології (О. П. Моця); 7) археології Києва (П. П. Толочко, нині — Г. Ю. Івакін); 8) археології Північно-Західного Причорномор’я (Т. Л. Самойлова), а також 9) фізико-природничих методів в археології (Д. П. Недопако); 10) польових досліджень і виставок (В. І. Клочко; надалі функції організації експедиційних досліджень перебрав Польовий комітет); 11) Археологічний музей (Л. В. Кулаковська). У 2005 р. був створений відділ біоархеології (І. Д. Потєхіна).

Статусу науково-допоміжних підрозділів набули наукові фонди (Н. О. Сон), науковий архів (Г. О. Станиціна, від 2012 р. — О. В. Каряка), наукова бібліотека (В. А. Колеснікова), редакційно-видавнича група (В. М. Зубар, від 2009 р. — К. П. Бунятян, 2016 р. — Н. О. Гаврилюк) і служба інформації (О. М. Петрашенко). Під науковим керівництвом Інституту лишилися Кримський філіал (директор В. Л. Миц, від 2010 р. — В. П. Чабай) і Заповідник «Ольвія» (директор Г. С. Лисікова).

У 1996 р. Інститут переїхав на Оболонь — у будівлю на пр. Героїв Сталінграда, 12.

На 2014 р. в Інституті археології працюють 133 наукові співробітники, зокрема академік НАН України  (П. П. Толочко), чотири члени-кореспонденти НАН України (С. Д. Крижицький, О. П. Моця, Г. Ю. Івакін, В. П. Чабай), 16 докторів і 70 кандидатів наук, що становить понад 75 % фахівців-археологів з науковими ступенями в Україні. Теоретичні та польові експедиційні дослідження з археології, науково-організаційну роботу та підготовку наукових кадрів в Інституті здійснюють 12 структурних наукових відділів.

Під науковим керівництвом Інституту працюють Кримський філіал (з 2015 у статусі відділу), Національний заповідник «Ольвія», Державне підприємство НДЦ «Охоронна археологічна служба України» з філіями в 15 областях, Державне підприємство НДЦ «Рятівна археологічна служба» та «Центр археології Києва».

При Інституті археології діє єдина в країні спеціалізована вчена рада для захисту докторських дисертацій за спеціальностю «Археологія». Раду з присудження вченого ступеня кандидата історичних наук при Інституті археології було створено в 1972 р. а від 1976 р. їй надано право провадити захист докторських дисертацій.

Від 90-х рр. через припинення бюджетних асигнувань на розкопки експедиційна діяльність Інституту провадиться винятково на госпдоговірні кошти, виділені будівельними організаціями для експертизи ділянок, а в разі наявності там пам’яток — і для їх дослідження, а також на кошти іноземних наукових установ, які здійснюють спільні наукові проекти. На початку ХХІ ст. суттєво зросли розвідкові дослідження, що пов’язано з подальшим розпаюванням земель і активізацією робіт із «Зводу пам’яток археології». Завдяки цьому значно зросла кількість пам’яток, поставлених на державний облік.

Особливістю нинішнього етапу Інституту археології є орієнтація на максимальну історизацію його досліджень. Наукові працівники зосереджують зусилля на пізнанні закономірностей розвитку давніх суспільств, їх економіки, соціальної структури та ідеологічних уявлень.

Дослідження пам’яток кам’яної доби провадять відділи археології кам’яного віку, археології Північно-Західного Причорномор’я, первісної археології Кримського філіалу та Археологічний музей. Вони охоплюють широкий спектр теоретичних і реконструктивних тем, як становлення основних чинників соціальної життєдіяльності; вплив природного й соціального факторів на характер виробничої діяльності в палеоліті; основні тенденції розвитку палеолітичних технологій, час їх виникнення та шляхи поширення на території України; вплив мисливської діяльності на художню творчість пізньопалеолітичних людей; трасологічне й експериментальне вивчення знарядь; дослідження палеолітичних і мезолітичних пам’яток території України.

Матеріали Українського Полісся, здобуті протягом останніх десятиліть, уможливили висновок, що пізньопалеолітична та мезолітична культури Північної України становили південно-східну периферію величезної зони, що простяглася від півночі Руської рівнини на сході до атлантичного узбережжя на заході Європи та була об’єднана близькими формами господарської діяльності. Вагомим внеском до вивчення складних соціально-економічних проблем кам’яної доби є запропонована українськими дослідниками оригінальна методика реконструкції мисливських суспільств за допомогою етно-археологічного моделювання.

На ґрунті дослідження середньо- і пізньопалеолітичних пам’яток у Криму зроблено висновок про співіснування там неандертальців і кроманьонців десь до 28 тис. р. тому. Відкриття нових багатошарових стоянок Буран-Кая ІІІ, Скелясте та ін. в гірських районах уможливили докладну періодизацію епіпалеоліту й мезоліту Криму, а застосування сучасних методик датування — визначити хронологію численних культурних явищ (Шан-Коба, Свідер, Кукрек, Мурзак-Коба, Таш-Аїр), а також вирішувати складну проблему неолітизації регіону. Відзначимо також Спільну українсько-французьку експедицію за участю вчених Росії, яка тривалий час вивчає палеолітичне поселення Гінці з перспективою музеєфікації цієї пам’ятки, а також відкриття ашельських старожитностей в Центральній Україні.

Продовжуються дослідження й вивчення пам’яток доби мезоліту й неоліту, зокрема досліджується проблематика появи та поширення відтворювального господарства на території України.

Традиційно сталим є інтерес науковців Інституту до вивчення пам’яток культурно-історичної спільності Кукутень-Трипілля. Поряд з дослідженням невеликих поселень (Мошурів І, Тальне 2, Колодисте, Піщана) продовжуються розкопки поселень-гігантів, які активізувалися з початком ХХІ ст. (Тальянки, Доброводи, Аполянка). Разом з німецькими колегами розпочато роботу зі створення досконаліших геомагнітних планів поселень (Небелівка).

Аналітичні дослідження зосереджуються на вивченні окремих регіонів трипільської культури, розробці категорій матеріальної культури та відносній хронології пам’яток, відтворенні соціального ладу та демографічного потенціалу трипільського населення  вивченні релігійних уявлень та взаємозв’язків різних угрупувань і загалом рільничих спільнот. У межах трипільської спільності виділено окремі археологічні культури з виразною локальною специфікою.

Осмислення доби бронзи зосереджувалося на подальшому вивченні ямної культури — її хронології, соціальної структури цього населення, взаємодії ямного та катакомбного населення. Досліджено ґенезу та формування найдавнішого осередку катакомбних культур — донецьку культуру, та намічено динаміку поширення ранньо катакомбних поховань. Поновилося вивчення культур шнурової кераміки та епішнурового горизонту пам’яток. Аналіз пам’яток зрубної культури уможливив визначити її як культурно-історичну спільність (чи область) у складі двох культур — покровської та бережнівсько-маївської, що склалися на різній основі. Суттєво розширено межі сабатинівської культури в східному напрямку. Опрацьовано й систематизовано масові категорії знахідок (металеві, крем’яні, кістяні та рогові) доби бронзи.

Активні польові дослідження провадив відділ скіфо-сарматської археології. В лісостеповій смузі це розкопки Рижанівського кургану «царського» рангу та Мотронинського городища й курганного могильника біля нього (українсько-польська експедиція), дослідження Більського городища та навколишніх курганів (українсько-німецька експедиція), що дали принципово важливі матеріали. Поновлення розкопок Жаботинського поселення дало матеріали для уточнення найранішої пори раннього залізного віку. Проведено дослідження городищ юхнівської культури. У степовій смузі вивчалися рештки скіфського царського кургану Олександрополь, у Криму — поселення кизил-кобинської культури та пізньоскіфські кургани.

Цей час позначено вагомими узагальнюючими працями з археології та історії кіммерійців, скіфів і лісостепового населення скіфської доби. Введено до наукового обігу результати досліджень яскравих курганів, проведених в попередні періоди, — Бабина, Водяна, Соболева та Гайманова Могили, Братолюбівський курган. Опрацьовані деякі категорії матеріальної культури скіфської доби та регіональні особливості її проявів.

Розроблялися питання історії та археології сарматських племен і пізніх скіфів Нижнього Подніпров’я. Науковці Кримського філіалу вивчали пам’ятки кизил-кобинської та скіфської культур на півострові, досліджували процес становлення та розвитку Кримської Скіфії, етнокультурну ситуацію в Передгірському та Південно-Західному Криму за доби еллінізму та в пізньоантичний період, розроблялася палеодемографія скіфів і соціальна стратифікація населення степу Східної Європи за матеріалами поховальних комплексів рубежу ер.

Головним напрямом дослідження античних пам’яток було продовження розкопок визначної пам’ятки античної культури — Ольвії, а також вивчення сільських поселень Ольвійської хори. Продовжуються розкопки Березанського поселення, де відкрито храм Афродіти. Створено низку колективних узагальнювальних праць з археології та історії Ольвійської держави (видані, зокрема, в Оксфорді, Парижі, Орхуському університеті за участі та сприяння зарубіжних колег), а також присвячених окремим аспектам її матеріальної та духовної культури, образотворчого та прикладного мистецтва, побуту, розвитку освіти, літератури, театру, музики, фортифікації  містобудуванню та архітектурі. Значна увага була приділена економічним зв’язкам і культурній взаємодії населення Ольвії та нижньодніпровських городищ.

Дослідження Тіри здійснювалось за участі співробітників відділу археології Північно-Західного Причорномор’я. Відкрито фрагменти античної системи захисних споруд, житла й споруди громадського призначення елліністичного та римського часу, а також будівлі різного призначення ранньосередньовічного та пізніших періодів.

Подальше вивчення Херсонеса та його околиць продовжили вітчизняні науковці (херсонеський театр), а також сумісні експедиції з американськими та австрійськими вченими (християнські та іудейські пам’ятки). Подією став вихід фундаментальних колективних праць з археології та історії Херсонеса (2004, 2005). Досліджувалася також Керкинітіда й Калос Лімен, поселення Західного Криму, Феодосія і Кіммерик та їхня округа, пам’ятки римського часу Гірського Криму.

Порубіжжя тисячоліть позначено певним підведенням підсумків з вивчення і окремих античних держав, і античного світу Північного Причорномор’я загалом. Окрім праць синтетичного характеру, докладно вивчено монетну справу, архітектуру, благоустрій античних міст, військову справу, складено гідроархеологічну карту акваторії північних берегів Чорного моря.

У галузі слов’янської археології важливі результати отримано у вивченні зарубинецької культури. Розкопки Пирогівського могильника уможливили розробку його періодизації та реконструювати окремі риси світогляду населення. Особливий інтерес становлять результати рятівних розкопок унікального могильника воїнської еліти біля с. Мутин на Сумщині, який датується рубежем ер і свідчить про присутність у регіоні представників не лише зарубинецького, але й західного (пшеворського чи ясторфського) населення. Завдяки 20-річній роботі Волинської археологічної експедиції на багатошаровому Хрінницькому поселенні та інших пам’ятках з’явилася можливість висловити достатньо обґрунтовану гіпотезу, що зубрицька культура та наступні пам’ятки черняхівського типу регіону належали західній частині численних племен венедів. Наприкінці ІІ ст. їх витіснили з Волині готи, представлені вельбарською культурою, що мешкали тут до рубежу IV–V ст. Згідно з дослідженнями Р. В. Терпиловського, східноєвропейські венеди І–ІV ст., які були безпосередніми предками ранньоісторичних слов’ян полишили пізньозарубинецькі пам’ятки І–ІІ ст., а також київську культуру III–V ст.

Значний матеріал, пов’язаний з формуванням, хронологією, виявленням локальних особливостей черняхівської культури дали розкопки могильників Легедзине, Велика Бугаївка та Червоне 2 і поселень Барбара 1 і Дмитрівка ІІІ. До наукового обігу введено матеріали пам’яток черняхівської культури Західного Поділля, Чернелево-Руського могильника i поселень Подністров’я, черняхівського поселення середини І тис. Теремці i пам’яток римського часу Київщини. Розроблялися проблеми етнічного складу населення черняхівської культури, її періодизації; історії Українських Карпат у пізньоримський час; досліджувались окремі категорії матеріальної культури, зокрема прикраси (намиста та підвісок) займалась.

Дослідження Пастирського городища — унікальної пам’ятки останньої чверті VII — середини VIII ст. — дозволили висловити гіпотезу про переселення частини слов’ян, які в попередні часи мешкали на Балканах, до Середньої Наддніпрянщини внаслідок військової загрози з боку болгарської орди хана Аспаруха.

Значну увагу було приділено дослідженню слов’янських пам’яток другої половини І тис. Узагальнено старожитності райковецької культури та матеріали, які характеризують сільське господарство слов’ян цього часу. Охоронні розкопки багатошарових ранньослов’янських поселень Олександрівка 1 на околиці Чернігова та Обухів 2 на Стугні дозволили окреслити схему розвитку слов’янських старожитностей Придніпров’я та уточнити їх періодизацію. Вивчаються проблеми етногенезу та соціально-економічного розвитку слов’ян та проблеми взаємозв’язків слов’ян Південно-Східної Європи з кочовиками в VI–VII ст.

Історико-археологічні дослідження в галузі давньоруської археології були сконцентровані в літописних містах і на численних незгаданих у літописах городищах. Значні розкопки здійснені в Путивлі, Білій Церкві, Вишгороді, Коростені, Чернігові, Любечі, на території літописного Галича (Крилоське городище), городищах дніпровського Лівобережжя й Подесення та інших. Окремо слід відзначити багаторічні розкопки Шестовицького та Виползівського археологічних комплексів поблизу Чернігова. У процесі вивчення цих пам’яток визначено планувальну структуру їхньої фортифікації, тип і конструктивні особливості захисних споруд, характер забудови.

Помітне місце посідали дослідження давньоруського села, де мешкала основна частина населення Київської Русі. Окремі поселення (Автуничі, Ліскове, Петруші на Чернігівщині, Григорівка в Канівському Придніпров’ї, Ходосівка) розкопані широкими площами, що дозволило з’ясувати не лише рівень господарського розвитку та соціальну структуру давньоруського села, але й характер його взаємодії з містом.

Значна увага в останні десятиліття приділялася вивченню поховальних пам’яток Київської Русі, що уможливило глибше осягнути процеси її етнічного розвитку ІХ–ХІІІ ст.

Новим напрямом давньоруської археології стало комплексне дослідження середньовічних історико-соціальних анклавів, зокрема динаміки їх заселення, а також взаємодії з природним середовищем. Практичний досвід реалізації комплексних дослідницьких проектів останніх років — Овруцького, Придніпровського, Ходосівського та інших — показав перспективність поєднання наукових і заповідно-охоронних досліджень.

На початку 90-х рр. для обліку пам’яток на територіях, які зазнали радіаційного забруднення після аварії на ЧАЕС, була розроблена концепція та стратегія виконання дослідницьких і пам’яткоохоронних робіт. Протягом останніх років провадиться інвентаризація нерухомих пам’яток історії та культури в радіаційно забруднених районах Київської та Житомирської областей.

Останніми роками почав активно розроблятися новий для України напрям, пов’язаний з експериментальною археологією, моделюванням процесів життєдіяльності та різних технологій середньовіччя.

Вивчення історії Києва становить важливий самостійний напрям, який включає розробку багатьох проблем історико-культурного, суспільно-політичного й соціально-економічного аспектів, тісно пов’язаних з розвитком Київської Русі. Археологічні матеріали дають можливість вирішувати питання соціально-економічного та культурного розвитку стародавнього Києва, його походження, історичної топографії, розробляти історико-архітектурну реконструкцію монументальної та житлової забудови.

Джерельну базу для вивчення історії Києва істотно збагатили розкопки, переважно рятівні, у Верхньому місті, а також в урочищах Гончари—Кожум’яки, на Подолі та майдані Незалежності, на Печерську. Отримані матеріали стали основним джерелом для дослідження виробів з дерева, кістки та рогу, встановлення поширення монетних знахідок XIV–XV ст., вивчення кераміки XIV–XVIII ст. та дрібної глиняної пластики, поховальних пам’яток, пам’яток кам’яної монументальної пластики, історичної топографії міста, зв’язків Києва та Південної Русі з Прибалтикою.

Окремо слід відзначити значні роботи здійснені відділом археології Києва з дослідження садиби Десятинної церкви — найдавнішого кам’яного храму Русі, дослідження на території Михайлівського Золотоверхого монастиря та роботи виконані у зв’язку з створенням культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал» на території Старого київського Арсеналу (комплекс жіночого Вознесенського монастиря XVII–XVIII ст.)

Відділ середньовічної археології Кримського філіалу розробляв проблеми історії та археології Кримської Готії. Вивчалися пам’ятки кримського варіанту салтово-маяцької культури та пам’ятки південного берега Криму, архітектура середньовічної Таврики.

В останнє десятиріччя Інститут археології значно розширив свої дослідження за рахунок пам’яток пізнього середньовіччя та раннього нового часу — ХІV–ХVІІІ ст. Здійснено польові дослідження в середньовічних адміністративних, військових, культурних, господарських і духовних центрах козацької України: Кам’янська Січ і о. Хортиця, Чигирин, Суботів, Трахтемирів, Батурин. Розпочалося історико-археологічне вивчення замків і фортець литовсько-польської доби Волині й Поділля. Пам’ятки українського середньовіччя досліджуються в Києві і в Північному Причорномор’ї. Розгорнулися археологічні дослідження середньовічних османських пам’яток Причорномор’я та Криму.

Вивчення історії чорної металургії та металообробки Східної Європи від найдавніших часів до розвиненого середньовіччя здійснювалося шляхом лабораторного вивчення технології виготовлення давніх залізних речей, головним чином, методом структурного аналізу, меншою мірою — за допомогою спектрального та хімічного аналізів (останні на базі різних установ України). Оброблено тисячі знахідок залізних виробів, що дозволило реконструювати технологію їх виготовлення, а водночас вивчати процес становлення й розвитку однієї з галузей суспільного виробництва. Дослідження техніки й технології ковальського ремесла давньоруських земель виявило відмінності у виробничих традиціях північно- та південноруських земель.

Важливим науковим напрямом стало вивчення питань антропологічного складу давнього населення території України: опрацьовані антропологічні колекції неоліту—бронзи, античних міст Північного Причорномор’я, слов’янського та давньоруського населення. Досліджуються питання антропологічного складу населення сарматських племен, черняхівської культури, середньодніпровського населення давньоруської доби, мешканців степової території України в скіфський і середньовічний час. Значне місце зайняли палеогенетичні та біоархеологічні дослідження первісної доби, питання етнічної одонтології, палеопатологічні дослідження давньоруського населення.

Завдяки палеоботанічним дослідженням створено концепцію історичного розвитку культурної флори на території України від появи тут за неоліту перших хліборобських племен до часів Київської Русі та одну з перших у Європі комп’ютерну базу палеоетноботанічних даних (Г. О. Пашкевич).

Масштабні палеозоологічні дослідження, які провадяться в польових і лабораторних умовах (О. П. Журавльов), дозволили простежити динаміку видового складу фауни території України від пізнього палеоліту до пізнього середньовіччя. Висвітлено питання одомашнення тварин, розвитку скотарства та мисливства у давнього населення України.

Не припинялася й експедиційна діяльність Інституту в зонах новобудов. Зокрема, Орджонікідзевська експедиція дослідила в 1991 р. скіфський курган Соболева Могила, поховання в якому супроводжувалися оригінальними вишуканими золотими й срібними виробами. У зоні будівництва зрошувальних систем у Херсонській обл. сотні курганів доби бронзи та скіфського часу розкопані Краснознам’янською і Херсонською експедиціями. Миколаївською експедицією продовжені багаторічні охоронні дослідження поселень і курганів у зоні будівництва Інгуло-Кам’янської зрошувальної системи, а також Південноукраїнського енергокомплексу — АЕС ГАЕС. Приазовська експедиція досліджувала пам’ятки в зоні спорудження першої черги Приазовської зрошувальної системи (Запорізька обл.) та Каховського водосховища. Експедиція «Холодний Ярдосліджувала Мотронинське городище скіфської доби. Буго-Дністровська новобудовна експедиція провела розвідки пам’яток Українського козацтва в Одеській обл. На південному заході України працювали Одеська і Буджакська новобудовні експедиції. Значні за обсягом рятівні дослідження здійснено Канівською експедицією, де вздовж Канівського водосховища розкопано низку пам’яток з численним матеріалом від доби бронзи до Київської Русі. Рятівні дослідження проводилися на новобудовах Києва.

Важливим завданням Інституту археології є здійснення контролю за якістю археологічних досліджень. Ці функції покладені на Польовий комітет. Він здійснює експертизу досліджень шляхом всебічного рецензування наукових звітів і проведення польової інспекції на місцях розкопок, визначає доцільність археологічних досліджень шляхом видачі Відкритих листів, передає звіти до наукового архіву Інституту, розробляє методичні рекомендації, готує та видає інформаційні бюлетені та інструктивні матеріали. До складу Польового комітету входять провідні польові дослідники, фахівці з усіх галузей археології України. Польовий комітет щорічно видає понад 400 Відкритих листів на проведення археологічних досліджень на території України. Аналогічні функції на території Республіки Крим здійснював від 1993 р. відповідний підрозділ Кримського філіалу Інституту археології.

Польовим комітететом були підготовлені «Положення про кваліфікаційний документ (Відкритий лист) на право проведення наукового дослідження археологічної спадщини», «Інструкція до оформлення наукового звіту», «Положення про методику проведення археологічних польових досліджень та про порядок складання наукового звіту», «Положення про археологічну експедицію», «Положення про проведення атестації польових археологів», а також документи фінансового характеру: «Порядок проведення наукової археологічної експертизи» та «Нормативи витрат праці та вартість робіт з проведення археологічної експертизи».

У 1991 р. започатковано видання міжвідомчого інформаційного збірника «Археологічні дослідження в Україні», який має на меті сприяти оперативному впровадженню до наукового обігу інформації про розкопки пам’яток у державі. У ньому друкуються матеріали археологічних експедицій, які працюють в Україні, незалежно від їх відомчої належності. Від 2008 р. в Інституті археології спільно з Державною службою охорони культурної спадщини Міністерства культури України працює Кваліфікаційна рада для організації та забезпечення роботи щодо видачі кваліфікаційного документа — Відкритого листа — на право проведення археологічних досліджень.

Інститут є головною установою, яка очолює виконання міжвідомчої комплексної програми «Охоронні дослідження пам’яток археології в зонах новобудов України». З метою проведення рятівних археологічних досліджень на пам’ятках археології, що підлягають руйнуванню через будівництво, здійснення наукової експертизи під будівництво, археологічного нагляду при виконанні земляних робіт, попередніх розвідувальних робіт з виявлення та картографування пам’яток при Інституті археології створені науково-дослідні центри: «Рятівна археологічна служба» (1994), «Охоронна археологічна служба України» (2001), «Центр археології Києва ІА НАН України» (2006).

Від 1987 р. при Інституті працює «Наукова рада з проблем археології та стародавньої історії України» (голова П. П. Толочко), яка координує розробку тем, пов’язаних з вивченням історії та культури давнього населення на території України, здійснює нагляд за польовими дослідженнями та контролює підготовку наукових кадрів. Особливу увагу в роботі Ради приділено заходам з поліпшення охорони та використання пам’яток археології. Науковою Радою здійснюється робота зі створення регіональних координаційних рад при обласних адміністраціях або управліннях культури з метою об’єднання зусиль представників усіх обласних структур задля вивчення, збереження, охорони та популяризації пам’яток археології. До складу таких рад входять представники Інституту археології, які працюють у регіоні, фахівці з обласних управлінь культури, Товариства охорони пам’яток, місцевих музеїв і навчальних закладів, госпрозрахункових археологічних організацій.

Значним внеском у розвиток археологічної науки став вихід в останні два десятиліття низки фундаментальних узагальнювальних праць з археології та давньої історії України. Найголовнішим творчим здобутком вчених Інституту стала фундаментальна трьохтомна «Давня історія України» (1998–2000; відп. ред. П. П. Толочко). Ця колективна праця не має аналогів у країнах Східної Європи. На основі величезного археологічного матеріалу здійснена реконструкція історичного розвитку на території України від доби палеоліту до ХІІІ ст. включно. У 2001 р. вийшов перший том академічного видання «Історія української культури» (гол. ред. П. П. Толочко). Це фундаментальне дослідження культури від найдавніших часів до монголо-татарської навали в ХІІІ ст. підготовлене з залученням найширшого кола археологічних, історичних, етнографічних і антропологічних джерел.

Також були видані колективні узагальнювальні праці: «Етнічна історія давньої України» (2000); «Етнічна та етнокультурна історія України» (т. І, кн. 2, 2005); «Етногенез Карпат» (1999); «Ольвия. Античное государство Северного Причерноморья» (1999); «Древнейший теменос Ольвии Понтийской» (2006); «Село Київської Русі (за матеріалами південно-руських земель)» (2003) і багато ін. Результатом плідної співпраці Інституту археології з німецькими фахівцями стала колективна монографія «Золото степу. Археологія України» (1992, ред. П. П. Толочко, Р. Ролле).

Крім колективних та індивідуальних монографій і збірників, Інститутом підготовлена низка енциклопедичних видань. Це два томи багатотомного видання «Україна: хронологія розвитку»: Т. 1 «З давніх часів до пізньої античності» (2007); Т. 2 «Давні слов’яни. Київська Русь» (2009); «Звід пам’яток історії та культури України. Київ» (1999); «Визначні пам’ятки Києва» (2005); «Київ. Історико-біографічний енциклопедичний довідник» (2007). Вкажемо на вихід «Словника-довідника з археології» (1996). Продовжується активна співпраця співробітників Інституту з Інститутом енциклопедичних досліджень НАН України щодо підготовки видання «Енциклопедія сучасної України» та з Інститутом історії України з підготовки статей до «Енциклопедії історії України».

Провідним органом вітчизняної археологічної науки є часопис «Археологія». Від 2010 р. видається щорічник «Ukrainian Archaeology», в якому вміщено найважливіші статті, опубліковані за поточний рік у журналі «Археологія». У 1992 р. за ініціативою П. П. Толочка було поновлено видання наукового історико-філологічного часопису «Київська старовина». Його співзасновником став Центр пам’яткознавства НАН України Українського товариства охорони памяток історії та культури. Від 2009 р. Інститут видає серію збірників «Археологія і давня історія України».

Інститут співпрацює з Міністерством освіти і науки України у підготовці навчальних посібників. З-під пера співробітників інституту вийшли навчальні посібники для вищих навчальних закладів України: «Давня історія України» у 2-х книгах (1994); «Античний світ Північного Причорномор’я. Нариси історичного та соціально-економічного розвитку» (1999); «Давнє населення України» (1999); «Україна серед світових цивілізацій» (2001); «Археологія України: курс лекцій» (2005); «Давні слов’яни. Археологія та історія» (2012) та інш.

Колективні та індивідуальні наукові праці Інституту були відзначені Державними преміями та іменними преміями Президії НАН України, деякі співробітники Інституту удостоєні почесних звань та отримали грамоти. Державною премією України в галузі науки і техніки 1991 р. відзначено колективну монографію «Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период»; Державну премію України в галузі науки і техніки 2002 р. отримав цикл робіт: «Давня історія України» та «Етнічна історія давньої України» та інш.

В останні десятиріччя Інститут археології значно розширив міжнародні наукові зв’язки, передусім з відповідними установами Європи та Північної Америки. Обмін науковими відрядженнями, участь у спільних розкопках, польових семінарах і міжнародних конференціях стали повсякденною реальністю. Помітне число науковців скористалися можливостями тривалого стажування за кордоном, зокрема у Франції, Німеччині, Польщі, США. Загалом щорічно від 20 до 45 співробітників Інституту виїздило на конференції та на запрошення закордонних археологічних установ, а 20–30 іноземних фахівців відвідували Інститут.

Інститут виконував кілька двосторонніх угод з археологічними установами зарубіжжя: університетом Пенсильванії (США), Міністерством культури Греції, Німецьким археологічним інститутом, університетом Сорбонна (Франція), Орхуським університетом (Данія), Гентським університетом (Бельгія), Манітобським університетом (Канада), університетом ім. Адама Міцкевича та Інститутом археології Ягеллонського університету (Польща), Інститутом антропології м. Вінніпег (Канада), Південним методистським Університетом (США), Французьким фондом любителів археології та ін. За вказаними договорами провадилася координація тематичного планування наукових досліджень і обмін науковими виданнями, участь у спільних публікаціях і проведенні конференцій та експедицій. Здійснюються наукові проекти з Інститутом археології і етнології Університету Миколи Коперника в Торуні, університетом ім. Адама Міцкевича в Познані (Польща), Турецьким історичним товариством та Ізмірським університетом (Туреччина), Оксфордською палеоекологічною лабораторією та Дюрхемським університетом (Велика Британія),  виконувалися спільні проекти в рамках наукової програми НАН України і Російського гуманітарного наукового фонду (РГНФ) тощо.

Плідно працювали спільні експедиції: Буджакська українсько-данська, Очаківська українсько-турецька, Шестовицька українсько-російсько-норвезька, Гінцівська пізньопалеолітична українсько-французька, Скіфська українсько-американська, Межиріцька верхньопалеолітична українсько-французька, Ольвійська українсько-данська, Південна середньовічна міжнародна (спільно з науковцями Великої Британії, Канади, США). На території України працювали спільні українсько-молдовсько-бельгійсько-французька експедиція з гео-археологічних досліджень палеолітичних пам’яток в басейнах Тиси та Дністра; українсько-американські експедиції з дослідження палеолітичних пам’яток Криму; трипільська україно-британсько-швейцарська експедиція  з досліджень поселення-гіганта Тальянки, україно-німецька експедиція з проведення магнітної зйомки трипільських поселень, тощо.

Науковці Інституту є членами-кореспондентами багатьох зарубіжних академій, інститутів; входять до різноманітних спільних наукових археологічних, історико-культурної, пам’яткоохоронних союзів, комісій, асоціацій; входять до редакційних рад і редколегій знаних зарубіжних археологічних видань, наприклад: «Eurasia Antiqua», «Stratum plus», «Baltic-Pontic Studies», «Archaeologia Bіmaris», «Болгарская археология» «Российский археологический ежегодник» та ін.

Щорічно Інститут є організатором або співорганізатором 3–8 міжнародних наукових конференцій і семінарів як на території України так і за кордоном. Співробітники Інституту брали активну участь у дискусіях з найважливіших проблем археології та давньої історії на багатьох міжнародних конгресах, конференціях і симпозіумах. За роки незалежності були організовані різноманітні тематичні виставки, які демонстрували досягнення українських вчених-археологів у Німеччині, Японії, США, Бельгії, Італії, Канаді, Польщі, Франції, Швеції, Австрії.

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.