Навесні 1938 р. відбулися останні структурні зміни в головній українській археологічній установі — Президія АН УРСР постановою від 14 травня 1938 р. ухвалила реорганізувати Інститут історії матеріальної культури в Інститут археології.
Структура Інституту археології, затверджена Президією Академії наук, включала: сектор археології докласового суспільства, сектор скіфо-сарматської археології та античних колоній, сектор археології дофеодального та феодального періоду, лабораторію археологічної технології, заповідник «Ольвія», камеральну експедиційну лабораторію, фотолабораторію, бібліотеку та архів. Була затверджена й вчена рада Інституту в складі: М. І. Ячменьов, Л. М. Славін, (?) Харитонов, О. А. Кульська, В. П. Петров, М. К. Каргер і Т. С. Пассек.
Відтоді розпочалася планомірна наукова діяльність, зосередження в Інституті кваліфікованих археологів за рахунок аспірантів, повернення до роботи раніше звільнених співробітників, запрошення фахівців з інших установ тощо. Приміром, лише восени 1939 р. співробітниками Інституту археології стали: Л. Д. Дмитров, І. В. Фабриціус, П. Й. Борисковський, В. К. Гончаров, В. М. Євсеєва, Г. Ф. Корзухіна, О. Ф. Лагодовська, П. П. Курінний, Г. Д. Смирнов. На 1940 р. в Інституті археології налічувалося вже 66 співробітників (разом з технічним персоналом, сумісниками, аспірантами, працівниками в інших містах).
У 1940 р. М. І. Ячменьова відрядили на роботу в західні райони України, і в жовтні 1940 р. директором Інституту археології став Л. М. Славін. Діяльність Інституту була спрямована на польові стаціонарні та розвідкові роботи з метою суцільного первинного вивчення пам’яток на території України, обробку матеріалів археологічних робіт попередніх років і підготовку їх до публікації; «підбивання дослідницьких підсумків» на базі всієї попередньої археологічної роботи в Україні для створення історії найдавнішого населення її території.
Від 1938 р. і до початку Великої Вітчизняної війни Інститут археології провадив польові дослідження в понад 30 пунктах, зокрема й західних областях України. До участі в них залучали місцеві історичні та краєзнавчі музеї, ІІМК АН СРСР, Ермітаж, Московський історичний музей, Ленінградський, Львівський, Одеський, Київський і Харківський університети та інші організації. Продовжувала й суттєво розширила роботу низка експедицій, започаткованих у першій половині—середині 1930-х рр.: Деснянська (вивчала палеолітичні стоянки басейну Десни), Трипільська (масштабні дослідження трипільських поселень Халеп’я та Володимирівка), Нікопольська (дослідження курганних могильників), Ольвійська (продовжувала розкопки Ольвії та розпочала вивчення її периферії), Київська (дослідження в садибі Михайлівського монастиря, на ділянці будівництва Художньої школи — Десятинної церкви, постійний нагляд за земляними роботами, пов’язаними з розгортанням будівництва в місті), Вишгородська (досліджувала «ранньофеодальне місто Київської Русі»), Поліська історико-технологічна (вивчала залишки металургійного виробництва), Коростенська (дослідження літописних древлянських городищ) та інші експедиції.
Також були організовані й розпочали роботу: Амвросіївська експедиція (палеолітична стоянка), Азово-чорноморська (пам’ятки на р. Молочна та Кам’яна Могила), Усатівська (поселення й могильник «ранньопастушого населення» на Одещині), Шарпівська на Кіровоградщині (скіфське городище), Корчуватівська («поля поховань» під Києвом), Слов’янська (поселення та могильники слов’янського часу на лівобережжі Дніпра), Галицька й Плісненська («ранньофеодальні міста західних областей України»), Запорізька (Запорізькі січі в районі Дніпропетровської та Запорізької областей) тощо. Археологічні роботи провадили також у печерах Києво-Печерської лаври. Загалом працювало понад 30 експедицій.
Одним із напрямків роботи було створення узагальнюючих праць з давньої історії України: Інститут розпочав підготовку навчального посібника з історії України від найдавніших часів до виникнення Київської держави, а також підготував до друку навчальний альбом пам’яток матеріальної культури Київської Русі, науково-популярні книжки «Людина кам’яного віку на Україні», «Трипільська культура на Україні» (Т. С. Пассек, 1941), «Скіфи» (Б. М. Граков, 1947). Були завершені монографії, зокрема про Новгород-Сіверську та Пушкарівську стоянки кам’яного віку, Північно-донецьку та Дніпровську стоянки доби неоліту, про Райковецьке й Борисівське трипільські поселення та групу «полів поховань» Середнього Подніпров’я. Практичне значення мали роботи лабораторії археологічної технології з вивчення та репродукції античних лаків-полив. Було розпочато складання капітальних зведень з дослідження історії Ольвії, пам’яток слов’янських племен, стародавнього Києва та інших феодальних міст. Майже повністю було закінчено камеральну обробку (170 тис.) матеріалів Дніпробудівської та інших експедицій останніх років. Значну частину передвоєнних здобутків не встигли опублікувати. Тож деякі підготовлені матеріали стали основою для повоєнних робіт, а інші зберігаються в науковому архіві Інституту археології.
Одним із свідчень зростання наукового потенціалу Інституту археології наприкінці 1930-х рр. були скликані ним наукові конференції. Протягом 1939–1941 рр. відбулося чотири тематичні конференції. Перша (січень 1939 р.) була присвячена дослідженню пам’яток трипільської культури, зокрема здобуткам Трипільської експедиції Інституту за п’ять років (1934–1938). На другій конференції (квітень 1939 р.) були підсумовані дослідження скіфо-античної доби та вироблено плани подальших. Третя конференція (травень 1939 р.) була всесоюзною (скликана разом з ІІМК АН СРСР і Радянською секцією Міжнародної асоціації з вивчення четвертинного періоду) та багатолюдною — близько 100 науковців (археологи, геологи, геоморфологи, ґрунтознавці, палеозоологи, палеоботаніки та ін.) обговорили дослідження в галузі палеоліту та четвертинної геології в СРСР. Четверта конференція відбулася на початку 1941 р. (січень— лютий) і була дещо співзвучна з тематикою першої. Розглядалося дослідження пам’яток неоліту, трипільської культури та бронзової доби на території України.
Напередодні війни Інститут був потужною науковою установою із штатом близько 70 співробітників і бюджетом 800 тис. крб на рік. Структурно він складався з відділів археології первісного суспільства, археології античних держав і скіфо-сарматських племен, археології слов’янських племен і міст Київської Русі, археологічної технології, а також камеральної лабораторії та з консервації та реставрації пам’яток, фотолабораторії (з фототекою), бібліотеки й наукового архіву, Ольвійського заповідника та львівського відділу, створеного 8 лютого 1940 р. на базі Наукового товариства ім. Шевченка та археологів Львівського університету. Ядро цього відділу становили відомі археологи — Я. Пастернак, І. Старчук, К. Маєвський, С. Круковський, Й. Пеленський, деякий час у відділі працював художником-креслярем Т. Журовський. Очолив відділ М. Ю. Смішко. До червня 1941 р. провідну роль у львівській археології відігравав Я. Пастернак, який провадив розкопки пам’яток різного часу, зокрема доби бронзи та давньоруського часу. Інститут археології тісно cпiвпрацював з музейними, краєзнавчими та навчальними установами України, мав аспірантуру.
Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз у липні 1941 р. співробітники Інституту археології, як і інших академічних установ, були звільнені. Академія наук була евакуйована спочатку до Харкова, а звідти — до Уфи (Башкирська АРСР), туди перевезли й «найціннішу частину наукового майна Інституту, майже весь його архів» (схоже, діловодство), «групу найвидатніших пам’яток і інші цінні матеріали». З евакуйованих співробітників (у це число потрапили не всі) споріднених інститутів створили Інститут суспільних наук (заступник директора Л. М. Славін, учений секретар В. П. Петров), у складі якого був і відділ історії та археології.
12 червня 1942 р. постановою Президії АН УРСР був створений Інститут історії та археології з двома відділами — історії України та археології. Відділ археології очолював Л. М. Славін, співробітниками були О. Ф. Лагодовська, Л. Д. Дмитров, Д. І. Бліфельд, С. М. Одинцова, М. В. Сібільов і Є. О. Дзбановський. В Уфі Інститут історії та археології перебував до літа 1943 p., коли за рішенням Раднаркому УРСР Академію наук було перебазовано до Москви, де вона працювала до весни 1944 р.
За цей час було підготовлено низку видань з історії та культури України, зокрема початкові розділи «Нарисів з історії України», 4-томної «Історії України», 2-томної «Історії української культури», підручника з історії України для старших класів середніх шкіл. Співробітники працювали також над «Матеріалами для складання археологічної карти України». Було видано дві книжки «Наукових записок Інституту історії і археології України» (1943; 1946), де опубліковано низку праць з археології України, зокрема присвячених дослідженню пам’яток Києва та Ольвії, Усатівського та Нікопольського могильників, пам’яток басейну Сіверського Дінця.
Велика кількість науковців-археологів з різних причин опинилася на окупованих територіях. Зокрема в Києві протягом 1941-43 рр. діяв Археологічний інститут при «відновленій» Українській Академії наук. Деякі дослідники продовжували навіть польові роботи під час війни. Доля археологічних установ, окремих дослідників, археологічних пам’яток, культурних цінностей, що опинилися під час Другої світової війни на окупованих територіях потребує окремого спеціального дослідження.
В окупованому Києві лишилася більша частина наукового архіву, бібліотечний фонд та інші матеріали. Будівлі Інституту археології було завдано великої шкоди, зокрема пошкоджено приміщення та обладнання, зруйновано реставраційну та фотолабораторію. Але суттєва частина джерельної бази археології була збережена зусиллями співробітників, які лишилися в місті. Серйозних втрат зазнав Ольвійський заповідник: постраждало розкопочне й лабораторне устаткування, були вивезені бібліотека й підсобний музей, а територія давнього міста порита лініями ходів сполучення, окопів і гнізд для гармат.
Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.
