(02.04.1944, с. Кречовичі біля м. Переворська (нині Пшеворськ), Польща — 23.10.2014, м. Київ)
Доктор історичних наук, професор, фахівець у галузі археології ранніх слов’ян

У 1972 р. закінчив історичний факультет Львівського державного університету. Працював учителем історії. У 1974–1977 рр. навчався в аспірантурі Інституту археології.

У 1978 р. захистив кандидатську дисертацію «Племена пшеворской культуры в междуречье Днестра и Западного Буга», у 1988 р. — докторську «Этнокультурное развитие населения северо – западной Украины в первой половине I тыс. н. э».

Від 1977 р. — науковий, старший науковий співробітник відділу археології ранніх слов’ян, 1987 р. — учений секретар Інституту, 1991 р. — заступник директора, завідувач відділу охоронних археологічних досліджень та виставок, від 2002 р. — відділу археології ранніх слов’ян.

Д. Н. Козак — провідний спеціаліст з дослідження історії та археології ранніх слов’ян. Виявив і ввів до наукового обігу пам’ятки етнокультурних спільностей рубежу — першої чверті I тис., які належали давньослов’янським племенам, відомим у історичних джерелах під назвою «венеди» та їх безпосереднім предкам. Обґрунтував основні етапи формування слов’янського етносу в західному регіоні України, розглядаючи їх у контексті європейської історії. згідно з його концепцією, давньослов’янська людність як окремий етнос формувалася на рубежі ер між Віслою і Дніпром в ареалі зубрицької та зарубинецької культур. На різних етапах до неї долучалися дакійські, іранські, германські, балтські компоненти.
Довів, що готські племена на території України наприкінці ІІ — на початку V ст. представлені вельбарською культурою, а також вивчив їх господарство, соціальну структуру, сакральні пам’ятки, характер взаємостосунків зі слов’янською людністю. Вперше у вітчизняній науці узагальнив культові археологічні пам’ятки І–Х ст., що дало змогу визначити основні риси міфології давніх слов’ян, простежити еволюцію їх міфологічних уявлень.
Розроблена Д. Н. Козаком схема особливостей етнічного процесу в контактних зонах уможливила пояснити механізм утворення нових етнокультурних спільностей.

Протягом 35 років дослідив десятки пам’яток у Подністров’ї та на Волині, зокрема поселення Підберізці, Линів, Городок, Пасіки–Зубрицькі, Сокільники, Загаї, Велика Слобідка, Боратин, Гірка Полонка, Хрінники; могильники в Звенигороді, Гриневі, Баєві та ін. Ввів до наукового обігу сотні комплексів у діапазоні від енеоліту до давньоруського та пізньосередньовічного часу.

Д. Н. Козак професор кафедри археології та середньовічної історії Львівського національного університету. Під його керівництвом захищено 8 дисертацій.

Засновник і директор міжнародного благодійного фонду «Скарби України–Руси», Всеукраїнської громадської організації «Спілка археологів України», державного підприємства НДЦ «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України. Від 1998 р. — член–кореспондент Німецького археологічного інституту.

Д. Н. Козак є двічі лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки: 1991 р. за наукові розробки в галузі слов'янського етногенезу та 2002 р. за цикл праць «Давня історія України» та «Етнічна історія Давньої України».

Автор понад 250 праць, зокрема 9 монографій, науково–популярних книжок і розділів у колективних монографіях.

Основні праці:
Пшеворська культура у верхньому Подністров’ї і Західному Побужжі. — К., 1984; Етнокультурна історія Волині (І ст. до н. е. — IV ст. н. е.). — К., 1991;
Пам’ятки давньої історії Волині у с. Линів. — К.; Луцьк; Львів, 1994; Пам’ятки давньої історії Волині у с. Городок. — К., 1999 (у співавт.); Давні землероби Волині. — К, 2004 (у співавт.); Венеди. — К., 2007; Етюди давньої історії України. — К., 2010; Давні слов’яни. Археологія та історія. — К., 2012 (у співавт.); Поселення неврів, слов’ян і германців на  Стирі. — К., 2012.

Література:
Шкоропад В. В. Слово про ювіляра // Археологічні дослідження Львівського університету. — 2007. — 7. — С  9–12.
До 60-річчя Дениса Никодимовича Козака // Археологія. — 2004. — № 1. — С. 153–154.
До 65-річчя Дениса Никодимовича Козака // Археологія. — № 3. — 2009. — С. 123–124.