У 1955–1968 рр. Інститут археології очолював С. М. Бібіков — доктор історичних наук (1953), член-кореспондент АН УРСР (1958). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1977), заслужений працівник науки, кавалер ордена «Знак почета». Член­-кореспондент Центрального археологічного інституту (Берлін).

Сергій Миколайович народився 14 (01) вересня 1908 р. у м. Севастополь у родині службовця. Його дитинство й юнацтво пройшли в Севастополі та Сімферополі.
У 20­–ті рр. археологічне життя вирувало в Криму, і Сергій Миколайович рано долучився до нього. В юнацькі роки він познайомився з Г. А. Бонч–­Осмоловським, і ця зустріч стала доленосною. Бібіков допомагав Глібу Анатолійовичу в дослідженні стоянки Кіїк­Коба та інших пам’яток кам’яної доби, а за дорученням вчителя провадив розвідки та відкрив печерні стоянки Шан–­Коба та Фатьма­–Коба мезолітичної пори та Шайтан­–Коба мустьєрського часу. В експедиції Г. А. Бонч–­Осмоловського Сергій Миколайович познайомився з його помічницею ленінградкою Серафимою Олексіївною Трусовою, яка стала його дружиною.

У 1928 р. Бібіков вступив до Кримського педінституту імені М. В. Фрунзе, а в 1929 р. перейшов на етнографічне відділення географічного факультету Ленінградського державного університету. Потому його мобілізували до армії та направили до Качинської льотної школи — 1–­ї військової школи пілотів імені М’ясникова (1931–1934), але через аварію й тяжку травму Бібіков не став військовим пілотом.

1934 р. повернувся до Ленінграду і став співробітником Державної академії історії матеріальної культури (згодом Інститут історії матеріальної культури), а через кілька місяців — аспірантом П. П. Єфименка, з яким їх все життя поєднувала тепла дружба. Як вчений Сергій Миколайович формувався в колі таких визначних вчених як В. І. Равдонікас, М. І. Артамонов, О. П. Окладніков, П. Й. Борисковський, О. М. Рогачов та інші. 30–­і рр. стали дуже плідними в науковій кар’єрі Сергія Миколайовича. Він досліджував такі визначні стоянки в Криму як грот Шан–­Коба та печера Мурзак–­Коба, матеріали яких стали основою кандидатської дисертації «Позднепалеолитические поселения в пещерах Шан–Коба и Мурзак­–Коба» (1941), а також відкрив палеолітичні пам’ятки на Південному Уралі. Відзначився дослідник і на організаційній ниві: 1938 р., коли директором Інституту історії матеріальної культури обрали М. І. Артамонова, С. М. Бібіков став ученим секретарем та ініціював і багато років був відповідальним редактором видання «Краткие сообщения Института истории материальной культуры». Концептуальним стрижнем «Сообщений» було висвітлення вузлових проблем археології, дискусій, оперативне реагування на відкриття.

На початку блокади Ленінграда частина співробітників Інституту була евакуйована. Сергій Миколайович лишався в місті та займався подальшою евакуацією установ і наукових співробітників — був головою Комісії з управління Ленінградськими установами АН СРСР, згодом — головою евакотрійки, і 1942 р. приєднався до науковців у Єлабузі.  З поверненням наприкінці війни до Ленінграду розпочинається нова сторінка в творчій біографії Сергія Миколайовича. Не полишаючи вивчення палеоліту Криму — тут він лишався класиком, вчений захопився трипільською культурою. Ще в 40­і рр. разом з Є. Ю. Кричевським він розпочав розвідки в Подністер’ї, які продовжив у повоєнні роки. Вони увінчалися відкриттям 1945 р. ранньотрипільського поселення Лука­Врублівецька. Блискуче досліджене С. М. Бібковим (1945–1950) це поселення стало основою його докторської дисертації «Раннетрипольское поселение Лука Врублевецкая на Днестре» та однойменної книжки (1953), що ввійшла до золотого фонду археологічної науки, а очолювана вченим експедиція — школою для багатьох молодих археологів. Суттєву роль у дослідженні цього поселення та опрацюванні його матеріалів відіграла друга дружина Бібікова — Валентина Іванівна — випускниця Московського університету, учениця І. І. Шмальгаузена, відомий палеозоолог (перша дружина померла 1947 р.).

У 1955 р. С. М. Бібіков переїхав до Києва та змінив свого вчителя П. П. Єфименка на посту директора Інституту археології АН УРСР, який очолював до 1968 р. Все було добре, доки в Інституті не з’явилися й інші претенденти на директорську та інші провідні посади. Інститут лихоманило від конфліктів і протистояння різних угруповань. Та попри ці негаразди, маючи опертя в колі однодумців — Л. М. Славін, О. І. Тереножкін, В. А. Іллінська, В. Й. Довженок, Ю. М. Захарук, Сергій Миколайович робив свою справу: Інститут справно видавав наукову продукцію, в усіх куточках України працювали експедиції, зростало нове покоління археологів. Серед учнів С. М. Бібікова — Ю. Г. Колосов, С. В. Смирнов, В. М. Гладилін, В. Г. Збенович, С. С. Березанська, О. М. Лєсков і багато інших, його вихованці працювали й працюють в інших республіках колишнього Радянського Союзу.

За різних поглядів на сутність археології, Бібіков був твердим прибічником її статусу як історичної дисципліни, тож ініціював і був відповідальним редактором першої узагальнювальної праці з давньої історії України (Нариси стародавньої історії Української РСР. — К., 1957). То була свого роду проба пера перед виданням першої фундаментальної тритомної праці з археології України (Археологія Української РСР. — К., 1971–1975), теж ініційованої Сергієм Миколайовичем. Вчений був головним редактором і автором окремих розділів, за що разом з іншими виконавцями був удостоєний Державної премії УРСР в галузі науки і техніки за 1977 р. Йому належить ідея видання багатотомної давньої історії України, котра була реалізована наприкінці ХХ ст. його учнем, академіком П. П. Толочко.

У 60–­і рр. С. М. Бібіков очолював Середньодністровську експедицію, яка здійснила розвідки в Подністер’ї та на півдні України. Тоді було відкрито низку яскравих поселень трипільської культури, зокрема й найдавніше — Бернашівку, яке надалі досліджував його учень В. Г. Збенович, а в Північно–Західному Причорномор’ї — обстежено поселення культури Гумельниця. За настановами Сергія Миколайовича тему цієї культури надалі розробляв Л. В. Субботін. У зоні будівництва Канівської ГЕС працювала керована вченим Канівська первісна експедиція, яка досліджувала трипільське поселення Гребені. Його матеріали наштовхнули Сергія Миколайовича на низку нових ідей, як, приміром, про конструкцію найдавніших серпів, етнографічні особливості трипільських племен. Надалі С. М. Бібіков завідував відділом археології Криму (1969–1987), паралельно очолював також відділ античної археології (1971–1982), а потім був провідним співробітником Інституту.

На якій би посаді працював С. М. Бібіков, він постійно будоражив науку новими ідеями. У 60–­і рр. Сергій Миколайович один з перших звернувся до проблеми первісного заселення Східної Європи. Цей сюжет надовго став предметом дискусій у палеолітознавстві та актуальний і нині. Розробляючи питання взаємодії людини з довкіллям, Сергій Миколайович висунув ідею кризи мисливського господарства наприкінці доби мезоліту, що стала поштовхом для переходу до відтворювальної економіки, а також підняв проблеми моделювання економіки та демографічного потенціалу за доби палеоліту й розвиненого Трипілля. На тлі тогочасних настроїв радянської науки на еволюціонізм/автохтонізм Бібіков перший обґрунтував гіпотезу прийшлого походження трипільської культури та пов’язав її формування з просуванням населення з Південно-­Східної Європи.

Широка ерудиція та образне сприйняття давньої історії уможливлювали занурення в духовний світ первісної людини, що яскраво постало в згаданій книжці по Луці–Врублівецькій. Невеличке ранньотрипільське поселення стало приводом, аби розгорнути яскраву картину духовного та ритуального життя ранніх хліборобів, відтворити міфологічне сприйняття ними світу, а заодно — започаткувати нові напрями в дослідженні Трипілля. Цей дар дослідника вдруге яскраво втілився 1982 р. в книжці «Древний музыкальный комплекс из костей мамонта», яка шокувала археологів. Скрупульозно проаналізувавши розмальовані червоною вохрою кістки мамонта з пізньопалеолітичного поселення Мізин у Чернігівській області, Сергій Миколайович інтерпретував одну з осель як святково­ритуальний дім і доводив, що ці кістки представляють давні музичні інструменти ударного зразка та навіть додав до книжки платівку з записом звучання цього «оркестру». Це дослідження ставило пізньопалеолітичних мисливців на мамонта Східної Європи в один ряд з творцями яскравого мистецтва печерних малюнків.

До кінця днів вчений був у пошуку. 21 листопада 1988 р. Сергія Миколайовича не стало, похований у Києві на Байковому кладовищі. На будинку, де мешкав вчений (вул. Леоніда Первомайського, 3), встановлено меморіальну дошку.

Наукова спадщина Сергія Миколайовича Бібікова вражає тематичною широтою, скрупульозним аналізом археологічних джерел, сміливістю ідей, обґрунтованістю гіпотез, неординарністю висновків, вишуканістю й чіткістю стилістики викладу. Його праці наповнені історизмом, прагненням розкрити логіку й динаміку явищ минулого, отримати з матеріалу щонайповнішу інформацію для відтворення минулого. Талант Сергія Миколайовича справив великий вплив на розвиток археології. Незалежно від особистого ставлення учні й колеги згадують його як яскраву особистість.

Основні праці:
Предварительный отчет о работе Крымской экспедиции 1935 г. // СА. — 1936. — І; Пещерные палеолитические местонахождения в нагорной полосе Южного Урала // СА. — 1950. — ХІІ; Раннетрипольское поселение Лука–­Врублевецкая на Днестре. — М.; Л., 1953 (МИА. — 38); О первичном заселении Восточной Европы // КСИА АН УССР. — 1961. — 11; О южных путях заселения Восточной Европы в эпоху древнего палеолита // Четвертичный период. — 1961. — 13/15; Из истории каменных серпов на юго–­востоке Европы // СА. — 1962. — № 3; Хозяйственноэкономический комплекс развитого Триполья (опыт изучения первобытной экономики) // СА. — 1965. — № 1; Некоторые аспекты палеоэкономического моделирования палеолита // СА. — 1969. — № 4; Перспективні теоретичні розробки в радянській археології // Вісник АН УРСР. — 1973. — № 4; Эпоха палеолита // История Украинской ССР. — К., 1981. — Т. 1; Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта: Очерк материальной и духовной культуры палеолитического человека. — К., 1981; Финальный палеолит и мезолит Горного Крыма. — Одесса, 1994 (у співавт.).

Література:
Збенович В. Г. Пам’яті вчителя // Археологія. — 1989. — № 2. — С. 4–6;
Пам’яті Сергія Миколайовича Бібікова // Вісник АН УРСР. — 1989. — № 1. — С. 110;
Борисковський П. Й. Сергій Миколайович Бібіков і його час // Археологія. — 1990. — № 2. — С. 98–106;
Толочко П. П. С. М. Бібіков і українська археологія // Археологія. — 1996. — № 3. — С. 3–6;
Гладилін В. М. Сергій Миколайович Бібіков і проблеми первісної археології // Там само. — С. 6–9;
Колосов Ю. Г. Кримська палеолітична експедиція 50–­х років: спогади і роздуми // Там само. — С. 9–13;
Бурдо Н. Б. Внесок С. М. Бібікова в трипільську археологію // Там само. — С. 14–20;
Отт М. С. М. Бібіков. Плідне натхнення // Археологія. — 1998. — № 4. — С. 4–8;
Цвек Е. В., Мовчан И. И. С. Н. Бибиков и Триполье // Трипільські поселення­гіганти. — К., 2003. — С. 276–279;
Кулаковська Л. В. Сергій Миколайович Бібіков: життя, віддане науці (до 100–річчя від дня народження) // Археологія. — 2008. — № 4. — С. 115-117;
Толочко П. П., Кулаковська Л. В. Сергій Миколайович Бібіков (1908–2008) // С. Н. Бибиков и первобытная археология. — СПб., 2009. — С. 9–17 (тут і список праць);
Кулаковська Л. В. Бібіков Сергій Миколайович (1908–2008) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 305-308.