В 1945 до 1954 рр. Інститут археології очолював Петро Петрович Єфименко — археолог та етнограф, дослідник пам’яток кам’яної доби, слов'янського та давньоруського часу, один з фундаторів вітчизняного палеолітознавства; доктор історичних наук (1934), професор (1929), академік АН УРCР (1945), почесний член Королівського антропологічного Інституту Великобританії та Ірландії (1943), Міжнародного союзу істориків (1958), Італійського інституту доісторії й праісторії у Флоренції (1960).

Народився 21 (09) листопада 1884 р. у Харкові в родині вчених. Батько П. П. Єфименка — Петро Савич (1835–1908), відомий етнограф і дослідник селянського побуту, фольклору, звичаїв і вірувань, навчався в Харківському та Московському університетах. За приналежність до таємного товариства засланий до Пермської, а пізніше до Архангельської губерній і довгі роки перебував на засланні. Мати — Олександра Яківна, в дівоцтві Ставровська (1848–1918), видатний російський історик і етнограф, професор Харківського університету, перша жінка в Росії, що отримала ступінь доктора історії.
З 1892 по 1902 рр. П. П. Єфименко навчається в харківській гімназії. У 1905 р. вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету, а в 1906 р., через загрозу відрахування за участь у студентських заворушеннях переводиться до Санкт-Петербурзького університету на природниче відділення фізико-математичного факультету (спеціалізація археологія та етнографія).
Ще гімназистом брав участь в археологічних дослідженнях, які провадили в околицях Харкова, а як студент історико-філологічного факультету Харківського університету (1904–06) — у розкопках Донецького городища та Салтівського могильника. Брав участь у Харківському (1902) і Катеринославському (1905) археологічному з'їздах. Тоді ж написав свої перші наукові праці. 1906 року за підготовку покажчика літератури з історії, археології та етнографії Харківської губернії удостоєний премії імені О. О. Потебні.
У 1908 р., за рекомендацією свого наставника й керівника Ф. Вовка, стає кореспондентом (позаштатним співробітником) етнографічного відділу Імператорського Російського музею. На кошти музею провадив етнографічні розвідки на Південному Уралі та Верхній Волзі, розкопував марійський могильник (XVII–XVIII ст.) у Костромській губ. Його внесок у формування фондів етнографічного відділу досить значний — це 5 повноцінних колекцій (1252 од. зберігання) і 3 фото колекції.
Під впливом свого вчителя й наукового керівника Ф. Вовка захопився палеолітичною проблематикою: зробив опис кримських колекцій знахідок з каменю К. С. Мережковського (1908), провадив розкопки Мізинської стоянки (1909), розробив методику систематизації палеолітичних крем’яних виробів, вів семінар з археології кам’яної доби на Бестужевських жіночих курсах (1909–11). У 1912 р. закінчив університет з відзнакою та був залишений на кафедрі антропології та географії для підготовки до звання професора: протягом 1912–14 рр. навчається в ординатурі при Університеті.
По закінченні університету премійований «стипендією Кана», яка дозволила йому здійснити закордонне відрядження — кругосвітню подорож, котра тривала близько двох років (1913–15). Під час цього відрядження відвідав кращі музеї та визначні пам'ятки Європи: побував у Франції, Німеччині, Англії, Швейцарії, Італії, Греції; відвідав Єгипет, Палестину, Абіссінію, Цейлон, Яву, Японію, Америку. Вивчав археологічні та етнографічні матеріали в музеях Європи та Азії, оглянув багато археологічних пам’яток і колекцій, а в Палестині навіть провів археологічні розвідки, відкривши там низку стоянок кам’яної доби.
Повернувшись до Росії не зміг влаштуватися на роботу у Санкт-Петербурзі й прийняв пропозицію зайняти місце зберігача в Історичному музеї в Москві. В 1915–23 рр. працює спочатку науковим співробітником, а потім завідувачем відділом слов’яно-фінської археології музею. З 1915 р. П. П. Єфименко стає членом Російських географічного, антропологічного та археологічного товариств. У 1919 р. став асистентом з палеонтології в московській секції Державної академії історії матеріальної культури (ДАІМК), а згодом очолив секцію. Саме в московський період життя він розробив схему культурного поділу мезолітичних пам’яток східної Європи та методику кореляційного «культурно-стратиграфічного» датування могильників Рязанської губернії.
У 1923 р. повернувся до Ленінграду та працює в Ермітажі, Російському музеї етнографії, а від 1925 р. — у відділі етнології ДАІМК. Водночас читав курси з археології та народознавства на археологічному відділенні Ленінградського університету (1924–30, від 1929 р. — в званні професора). У 1930 р. він перейшов до новоствореного Інституту історії докласового суспільства ДАІМК, де згуртував дослідників кам’яної доби та ініціював створення сектору палеоліту й неоліту (1937). У 1933–38 рр. очолював відділ археології Музею антропології та етнографії (Кунсткамера) АН СРСР. У ці роки проводив археологічні дослідження в Поволжі, Донбасі, на Десні, керував масштабними розкопками Костенківської палеолітичної експедиції на Дону, розробляючи та втілюючи там систему розкопок широкими площами. Костенки стали науково-дослідною лабораторією для заснованого вченим у Ленінградському університеті практичного семінару з вивчення палеолітичних колекцій, звідки вийшла плеяда відомих фахівців з палеоліту.
Археологічні дослідження цього періоду стали підґрунтям для запропонованих вченим історико-соціологічних побудов — перших у світовій практиці, що спиралися на палеолітичні артефакти. Так, знахідка «костьонківської Венери» зініціювала ідею, що подібні натуралістичні та символічні зображення, виявлені в різних місцях на пам’ятках верхньопалеолітичного часу, пов’язані з культом жінки. Саме П. П. Єфименкові належать і перші спроби реконструкції палеолітичних помешкань, зокрема революційний для свого часу висновок про наявність у верхньому палеоліті довготривалих жител, а відтак — про осілий спосіб життя їх мешканців. Не менш революційною була й похідна від цієї тези думка, що родовий устрій склався не в неоліті (з виникненням рільництва й скотарства, як тоді вважали), а у верхньому палеоліті.
Ці новаторські ідеї, а також запропонована вченим 8–ми ­ступенева схема поділу верхнього палеоліту були обґрунтовані у фундаментальній монографії «Дородовое общество» (1934), яка двічі (у 1938 та 1953 рр.) перевидавалась в доопрацьованому вигляді під назвою «Первобытное общество». За цей внесок у світову палеолітичну науку Президією АН СРСР йому було присуджено ступінь доктора історичних наук без захисту дисертації (1934).
Евакуйований під час війни до Поволжя, П. П. Єфименко вивчає питання генези волго-окських фінно-угрів від первісності до пізнього середньовіччя, керував роботами (1942—43 рр.) секретної експедиції з обстеження печер Уралу на предмет використання їх під укриття.
У 1945 р. П. П. Єфименко призначений директором Інституту археології АН УРСР, яким керував до 1954 р. Його керівництво Інститутом припало на повоєнні роки відбудови. Директор згуртував науковців з давньоруської проблематики, які провадили цілорічні польові роботи на території Києва. Вже 1945 р. розпочалися розвідки, а подекуди й розкопки в різних районах України. Величезну роботу виконала експедиція «Великий Київ», яку в 1947 р. він очолив та в якій були задіяні майже всі співробітники Інституту. Тоді в Середньому Подніпров’ї було виявлено й картографовано сотні пам’яток різного часу, що стали підставою для виділення нових культур і культурних груп. Взявши курс на примноження джерел, П. П. Єфименко ініціював і всіляко підтримував дослідження в різних регіонах України, і на початку 50­х рр. тут працювало щорічно близько 30 експедицій.
Тоді в Україні не вистачало кадрів для розгортання такої роботи. Цю проблему директор вирішував, запрошуючи фахівців з інших міст, а також розширивши аспірантуру, через яку в ті роки до Інституту потрапило багато перспективної молоді, до розкопок залучалися працівники центральних і місцевих музеїв і вищих навчальних закладів. Працювали в Україні й фахівці з провідних установ Росії. Що важливо, суттєво розширилися можливості швидкого введення матеріалів до наукового обігу.
За керівництва П. П. Єфименка було започатковано низку серійних видань: «Археологія», «Археологічні пам’ятки УРСР»,«Краткие сообщения Института археологии АН УССР», головним редактором яких він був.
У цей період вчений доопрацював та видав фундаментальну працю «Первобытное общество» та завершив розпочате ще в довоєнний час велике монографічне дослідження «Костенки І». Різке погіршення стану здоров’я після перенесеної у 1952 р. тяжкої операції змусило П. П. Єфименка в 1954 р. відмовитися від керівництва Інститутом.
Деякий час він продовжував вести консультативну роботу, редагував видання Інституту, в 1955 р. їздив представником від України на міжнародний конгрес у Будапешті, був керівником колективної праці — «Нариси стародавньої історії Української РСР» (1957).
У 1954 р. остаточно переїхав до Ленінграду, де вже не працював на постійній основі. Певний час він відвідував засідання сектору палеоліту й неоліту Ленінградського відділення Інституту археології АН СРСР, їздив навіть в Узбекистан на розкопки Самаркандської стоянки, але згодом зовсім відійшов від активної наукової діяльності.
Нагороджений Орденом Леніна (1945).
Життєвий шлях вченого скінчився 18 квітня 1969 р. в Ленінграді, в дні роботи Всесоюзної конференції, присвяченої 50­річчю Інституту археології АН СРСР, учасники якої й провели його в останню путь.
Творча спадщина П. П. Єфименка дуже значна та була високо оцінена ще за життя вченого. Хоча в його науковому доробку виразно превалює палеолітична тематика, чимало зроблено ним і у вивченні інших періодів первісності. Його схема поділу мезоліту Східної Європи на південноруську, західноруську та окську групи пам’яток і нині не втратила актуальності. Один із перших вчений усвідомив і сутність «неолітичної революції» та тих радикальних змін, які спричинив перехід людства до відтворювального господарства. Не менш вагомим внеском Петра Петровича у вітчизняну археологію стала вихована ним палеолітична «школа», яка на довгі роки продовжила його яскравий шлях у науці.

Основні праці:
Каменные орудия палеолитической стоянки в с. Мезине Черниговской губернии // Ежегодник Русского археологического общества при Санкт­Петербургском университете. — 1913. — Т. IV; Мелкие кремневые орудия геометрических и иных своеобразных очертаний в русских стоянках ранненеолитического возраста // Русский антропологический журнал. — 1924. — Т. ХІІІ. — Вып. 3/4; Значение женщины в ориньякскую епоху // Известия ГАИМК. — 1931. — Т. ХІ. — Вып. 3/4; Мустьерская орда // СЭ. — 1934. — № 1/2; Находки остатков мустьерского времени на р. Деркул // Палеолит СССР. — М.; Л., 1935 (ИГАИМК. — 118); Die Paläolithischen Stationen des Ostereuropäischen Ebene // Тransact. II Inter. conf. INQUA. — L.; M.; N., 1935. — Fasc. 5; Первобытное общество. Очерки по истории палеолитического времени (изд. 3­е, перераб. и дополн.). — К., 1953; К вопросу о характере исторического процесса в позднем палеолите Восточной Европы: о памятниках так называемого селетского и гримальдийского типа // СА. — 1956. — ХХVI; Про періодизацію пізнього палеоліту Східної Європи // Археологія. — 1957. — Х; Костенки І. — М.; Л., 1958; Неолитический Мерсин: к вопросу о первых земледельческих поселениях Древнего Востока // СА. — 1959. — № 1; Переднеазиатские элементы в памятниках позднего палеолита Северного Причерноморья: к происхождению мадленской культуры Восточной Европы // СА. — 1960. — № 4.

Література:
Борисковский П. И. К 80–летию Петра Петровича Ефименко // СА. — 1964. — № 4. — С. 52–56;
Борисковский П. И., Григорьев Г. П. Список печатных трудов П. П. Ефименко // Там само. —С. 56–58;
Третьяков П. Н. Петр Петрович Ефименко [Hекролог] // СА. — 1970. — № 1. — С. 310–312;
Рогачев А. Н. П. П. Ефименко и вопросы социологии первобытного общества: краткий историографический очерк // КСИА. — 1972. — 131. — С. 5–10;
Третьяков П. Н. П. П. Ефименко и финноугорская археология // Тр. Мордовского НИИ языка, литературы, истории и экономики. — 1975. — 48. — С. 3–6;
Бибиков С. Н. Петр Петрович Ефименко: к 100–летию со дня рождения // СА. — 1984. — № 4. — С. 287–290;
Франко О. О. Академік АН УРСР П.П.Єфименко: до 100–річчя з дня народження // УІЖ. — 1984. — № 11. — С. 143–145;
Бібіков С.Н. Відомий вчений­археолог: до 100–­річчя з дня народження П. П. Єфименка // Вісник АН УРСР. — 1985. — № 11. — С. 100–104;
Борисковский П. И. Петр Петрович Ефименко: воспоминания ученика // СА. — 1989. — № 3. — С. 253–259;
Гороховский Е. Л. П. П. Ефименко — создатель корреляционного метода датирования могильников в советской археологи // Каменный век: памятники, методика, проблемы. — К., 1989. — С. 171–179;
Абрамова З. А. П. П. Ефименко и изучение палеолитического искусства // КСИА. — 1992. — 206. —С. 17–22;
Григорьев Г. П. П. П. Ефименко и С. Н. Замятнин // Там само. — С. 12–14;
Григорьев Г. П. П. И. Борисковский и П. П. Ефименко // Археологические вести. — 1994. — № 3. — С. 262–263;
Синицын А. А. П. П. Ефименко и современное палеолитоведение // Там само. — С. 6–11;
Александрова М. В. Идеология раскопок в «новой методике» П. П. Ефименко // Особенности развития верхнего палеолита Восточной Европы. — СПб., 2002. — С. 25–32;
Формозов А. А. О Петре Петровиче Ефименко: материалы к биографии // Очерки истории отечественной археологии. — Вып. 3. — М., 2002. — С. 73–126;
Сапожников І. В., Кухарчук Ю.В. Кам’яна доба України та Петро Петрович Єфименко (До 120-річчя від дня народження вченого: 21(9).11.1884 – 18.04.1969 // Кам’яна доба України. — Вип. 6. — К., 2004. — С. 6–22;
Кухарчук Ю. В. Петро Петрович Єфименко: (до 120–річчя від дня народження) // Археологія. — № 3. — 2004. — С. 135–140;
Кухарчук Ю. В. Єфименко Петро Петрович (1884–1969) // Інститут археології Національної академії наук України. — К., 2015. — С.300–304.