Україна — одна з найбагатших на пам’ятки кам’яної доби країна Східної Європи, що зробило її своєрідним полігоном для вивчення найдавнішого минулого Східної Європи для кількох поколінь не тільки українських, але й російських і польських археологів, колег з далекого зарубіжжя. Не випадково саме в Україні біля м. Лубни у 1873 р. була відкрита перша в Російській імперії палеолітична стоянка Гінці, вивчення якої заклало підвалини палеолітознавства Східної Європи. Закономірним наслідком тривалих досліджень стоянок кам’яної доби в Україні стало формування київської школи дослідників епохи каменю. Її осереддям протягом останніх десятиліть є відділ археології кам’яного віку Інституту археології НАНУ, який успадкував традиції, започатковані патріархами українського палеолітознавства — В. В. Хвойкою, М. Ф. Біляшівським, Ф. К. Вовком, П. П. Єфименком.
У 1920-і рр. справу фундаторів київської школи археологів кам’яної доби продовжили М. Я. Рудинський, М. О. Макаренко та інші київські археологи. Більшість iз них працювали в структурі Всеукраїнського археологічного комітету (ВУАК), створення якого стимулювало археологічні дослідження в Україні. Надалі українське палеолітознавство розвивалося в стінах заснованого в 1934 р. Інституту історії матеріальної культури, від 1938 р. — Інституту археології АН УРСР.
Від 30-х до 1973 р. фахівці з археології кам’яної доби та енеоліту–бронзи концентрувалися в секторах первісної комуністичної формації (1932) та докласового суспільства (1934), а потім у відділі первісного суспільства, створеного 1944 р. У різний час його очолювали відомі археологи-первісники кандидати історичних наук О. Ф. Лагодовська (1944–1949), В. М. Даниленко (1949–1953), А. В. Добровольський (1953–1956), доктори М. Я. Рудинський (1956–1958), члени–кореспонденти АН УРСР С. М. Бібіков (1958–1968), Д. Я. Телегін (1968–1973). Через реорганізацію Інституту 1974 р. з’явився відділ (деякий час сектор) археології кам’яного віку, який по 1990 р. очолював Д. Я. Телегін, потім кандидат історичних наук С. В. Смирнов (1990–2000), а надалі — доктор історичних наук Л. Л. Залізняк.
Важливим чинником, що постійно впливав на історію київської школи дослідників кам’яної доби, зокрема й відділу кам’яного віку Інституту, є персоніфікація розвитку галузі. Мається на увазі актуальна для всієї археології визначальна роль особистого внеску дослідників у розвиток певних напрямів науки.
Вивчення кам’яної доби України здійснювалося за трьома головними напрямами: 1) накопичення джерел; 2) культурна диференціація та періодизація пам’яток на основі типологічно-статистичного аналізу матеріалів; 3) соціально–економічна реконструкція стародавніх суспільств. Київська школа археології кам’яної доби, переважна більшість представників якої була тісно пов’язана з відділом кам’яного віку або його безпосереднім попередником — відділом первісної археології Інституту археології, пройшла кілька етапів історичного розвитку, які фактично були фазами розвитку археології кам’яної доби в Україні.
Період первинного накопичення матеріалу та перших узагальнень.
Піонерами вивчення кам’яної доби, які першими навчилися вирізняти оброблені людиною кремені, були французькі вчені середини ХІХ ст. У другій половині ХІХ ст. ці навички поширилися на інші європейські країни, сягнувши Східної Європи, зокрема України. Провідниками цих французьких новацій в Російській імперії були українці Ф. К. Вовк і П. П. Єфименко.
Первинне накопичення археологічних матеріалів кам’яної доби України охоплює кінець ХІХ — першу третину ХХ ст. Вагомий внесок тут зробили київські дослідники В. В. Хвойка розкопками Кирилівської стоянки, Ф. К. Вовк і його учень П. П. Єфименко сенсаційними знахідками витворів палеолітичного мистецтва на стоянці біля с. Мізин на Десні. М. Я. Рудинський відкрив на Десні цікаві стоянки Кудлаївка та Пісочний Рів, Журавка на Удаї. М. О. Макаренко дослідив і видав відомий Маріупольський могильник. А. В. Добровольський досліджував у Надпоріжжі стоянки Кодак, Кайстрова Балка, Вовчок, Виноградний острів та ін.
Доба первинного накопичення матеріалу завершилася в СРСР у 1930-і рр. серією перших узагальнень щодо кам’яної доби Східної Європи загалом та України зокрема. Перші спроби періодизації кам’яної доби України були зроблені з урахуванням побудов західних дослідників. Маються на увазі періодизації Г. Мортільє та А. Брейля, що спиралися на засади класичного еволюціонізму. За аналогією з європейськими схемами, за принципом стадіальності, була вибудована перша періодизація кам’яної доби України, яку запропонував П. П. Єфименко в монографії 1934 р. «Дородовое общество», двічі (1938, 1953) перевидана під назвою «Первобытное общество». П. П. Єфименко ще в 1924 р. виділив три великі територіально–типологічні групи стоянок Східної Європи: південноруську, західноруську та окську. Цей поділ ліг в основу наступних схем територіально–культурного районування мезоліту Східної Європи, зокрема М. Я. Рудинського (1931).
Повоєнне піднесення археологічних досліджень.
Репресії 30-х рр. і Друга світова війна суттєво загальмували розвиток кам’яної проблематики у Києві. Були репресовані провідні фахівці в галузі археології кам’яної доби — М. Я. Рудинський, М. О. Макаренко, І. Ф. Левицький, Т. Т. Тесля, геолог–четвертинник Г. А. Лепікаш та ін. Кадрову кризу в Україні поглибили воєнні втрати. Частина дослідників опинилася в еміграції (В. М. Щербаківський, М. О. Міллер). Тож у перші повоєнні роки до Києва направили археологів із різних міст Росії. Зокрема, в 1945 р. з Ленінграда до Києва прибув П. П. Єфименко, а в 1955 р. — С. М. Бібіков, які від 1945 до 1968 рр. були директорами Інституту й визначали розвиток усієї української археології, зокрема й кам’яної доби.
Після війни київський центр палеолітознавства значною мірою зберіг наукові традиції, закладені ще на початку ХХ ст. В. В. Хвойкою та Ф. К. Вовком і розвинуті в 20–30‑і рр. М. Я. Рудинським, А. В. Добровольським, І. Ф. Левицьким. Призначений директором Інституту в 1945 р. П. П. Єфименко фактично відродив засновану Ф. К. Вовком київську палеолітичну школу. Він же став одним з фундаторів вітчизняної палеолітичної науки, зокрема ініціював небувалі за розмахом розкопки пам’яток кам’яної доби України — відомих стоянок Осокорівка (І. Ф. Левицький), Амвросіївка (П. Й. Борисковський, І. Г. Підоплічко), Володимирівка, Молодове І і V, Кормань (О. П. Черниш), Мізин, Добраничівка (І. Г. Шовкопляс), Кам’яна Могила (В. М. Даниленко), Пісочний Рів (М. В. Воєводський), Ігрень 8 (А. В. Добровольський), могильників Волоського (В. М. Даниленко), Василівського І і ІІІ (А. Д. Столяр, Д. Я. Телегін), численних неолітичних стоянок на Південному Бузі (В. М. Даниленко), на Дніпрі (М. Я. Рудинський, В. М. Даниленко, О. В. Бодянський), на Сіверському Дінці (Д. Я. Телегін) та ін. Саме в часи керівництва Інститутом П. П. Єфименка розпочалося систематичне вивчення кам’яної доби України, була закладена основа сучасної джерельної бази проблематики, започатковані серійні видання «Археологія», «Краткие сообщения Института археологии АН УССР», «Археологічні пам’ятки УРСР».
Фундаментальна монографія П. П. Єфименка «Первобытное общество» (1953) містить періодизацію палеоліту України, що не втратила актуальності й нині. Важко переоцінити внесок вченого в проблему реконструкції первісного суспільства та способу життя мисливців палеоліту.
За часів П. П. Єфименка, крім досвідчених фахівців старшої генерації (М. Я. Рудинський, А. В. Добровольський), у відділі первісної археології з’явилося нове повоєнне покоління дослідників — В. М. Даниленко, О. П. Черниш, І. Г. Шовкопляс, Д. Я. Телегін, Ю. Г. Колосов. Їх остаточне становлення припало на директорство С. М. Бібікова (1955–1968). Під керівництвом С. М. Бібікова здійснено розкопки печерних мезолітичних пам’яток Гірського Криму Шан–Коба, Фатьма–Коба, Мурзак–Коба, матеріали яких були залучені для розробки концепції кризи мисливського господарства. Масштабні розкопки І. Г. Шовкоплясом великими площами стійбищ мисливців на мамонтів у Подніпров’ї (Мізин, Радомишль, Добраничівка) уможливили реконструкцію общини прильодовикових мисливців. О. П. Черниш після дослідження верхньопалеолітичної стоянки Володимирівка на р. Синюха приступив до вивчення багатошарових палеолітичних пам’яток, започаткувавши львівську школу дослідників палеоліту.
Значних успіхів досягнуто у вивченні неоліту України. Провідним вченим у цій сфері в 1950–1970‑х рр. був В. М. Даниленко, який дослідив численні неолітичні стоянки басейну Середнього Бугу, Надпоріжжя, Київщини, Волоський могильник, гроти та стоянки Кам’яної Могили. На сторінках головної книги свого життя «Неолит Украины» (1969) він заклав концептуальні підвалини культурного поділу та періодизації неоліту України. В. М. Даниленко окреслив також основні культурні явища фінального палеоліту та мезоліту лісостепової та степової України, їх хронологічну послідовність, визначив загальний напрям культурно-історичного розвитку регіону.
Період культуротворення 1970–1980-х рр.
На зламі 60–70-х рр. сталися суттєві зміни в складі відділу та напрямах його наукової діяльності. В 60-і рр. до проблематики підключилася нова генерація дослідників — В. М. Гладилін, В. І. Непріна, С. В. Смирнов, М. І. Гладких. А на початку 70-х рр. на новобудовні кошти до штату Інституту було взято багато молоді: В. О. Степаненко, Л. Л. Залізняк, О. О. Кротова, О. М. Титова, М. Т. Товкайло та ін. Нова хвиля молодих дослідників прийшла у відділ наприкінці 70-х і у 1980-і рр. — Д. Ю. Нужний, В. М. Степанчук, О. О. Яневич, В. Ю. Коєн, Л. А. Яковлева.
Омолодження відділу збіглося з призначенням у 1968 р. нового завідувача — Д. Я. Телегіна, який надавав великого значення польовій археології. За часів його керівництва відділом (1968–1990) пошуки та розкопки стоянок різних періодів кам’яної доби набули неабиякої масштабності по всій Україні. Оминаючи багаторічні та важливі дослідження В. М. Гладиліним найдавнішої в Україні багатошарової стоянки Королево в Закарпатті, який працював в Археологічному музеї, відзначимо доробок Ю. Г. Колосова, який відкрив і розкопав низку багатошарових мустьєрських стоянок у горах Криму: Заскельна V, VI і ІХ, Сари-Кая, Пролом І і ІІ, Кабазі І і ІІ та ін., які входять до золотого фонду вітчизняного та європейського палеолітознавства. Під час цих робіт відбулося становлення нині відомих дослідників середнього палеоліту України В. П. Чабая та В. М. Степанчука.
С. В. Смирнов досліджував мустьєрську стоянку Рихта на Житомирщині та верхньопалеолітичні пам’ятки Надпоріжжя; М. І. Гладких — Добраничівку, Клюси, Межирічі в Подніпров’ї; О. О. Кротова — стоянки Надазов’я та Донбасу (Амвросіївка, Ями, Янісоль, Федорівка).
Вагомі наукові результати отримані під час багаторічних розкопок співробітниками відділу на чолі з Д. Я. Телегіним численних жител на мезолітичній стоянці Ігрень 8 під Дніпропетровськом і Ласпі 7 у Криму. Л. Л. Залізняк здійснив масштабні розвідки в Поліссі. На території п’яти поліських областей від кордону з Польщею до Середньої Десни виявлено сотні мезолітичних стоянок, матеріали яких лягли в основу періодизації мезоліту Полісся. Плідні дослідження багатошарових стоянок Гірського Криму (Мис Трійці, Су-Ат, Дамчі-Кая) здійснив О. О. Яневич.
Неолітичні стоянки Північно–Східної України досліджувала В. І. Непріна, Середнього Подніпров’ я (Романків, Вишеньки) — Д. Я. Телегін і О. М. Титова. Розкопки багатошарових неолітичних пам’яток Середнього Побужжя (Пугач 1 і 2, Ґард 3 і 4) здійснив М. Т. Товкайло.
Від 1980-х рр. активно проявили себе дослідники середнього палеоліту В. М. Степанчук, В. П. Чабай, Ю. В. Кухарчук та верхнього палеоліту — Л. А. Яковлева, а також дослідники верхнього палеоліту й мезоліту Д. Ю. Нужний, О. О. Яневич, В. Ю. Коєн, неоліту — М. Т. Товкайло, О. М. Титова. Суттєве поповнення джерельної бази кам’яної доби України за часів керівництва відділом Д. Я. Телегіна стало підґрунтям для розробки сучасної культурно–хронологічної періодизації кам’яної доби України. Цей процес збігся з новими тенденціями у розвитку первісної археології Східної Європи.
На початку ХХ ст. у Західній Європі зародилося нове бачення світової історії. На зміну властивій ХІХ ст. архаїчній стадіальній концепції історії людства прийшло розуміння її багатоваріантності. Величезне розмаїття накопичених на цей час археологічних матеріалів наочно показало відсутність синхронних змін єдиної матеріальної культури. З’ясувалося, що одночасно в різних регіонах Європи мешкали носії різних культурних традицій, що призвело до виділення численних археологічних культур. Від кінця 1960-х рр. бурхливий процес виділення локальних культур поширився на весь Європейський континент зі Східною Європою включно.
Виділяти окремі культури в середньому палеоліті України від кінця 1960-х рр. почав (спираючись на розробки Ф. Борда) В. М. Гладилін (1976), а слідом за ним — Ю. Г. Колосов (1983, 1986). Остаточний відхід від стадіального розуміння культурних явищ мезоліту на позиції локальності в Україні знаменували роботи Д. Я. Телегіна (1982) та Л. Л. Залізняка (1984, 1986). У галузі неолітознавства цей процес в українській археології пов’язаний з працями Д. Я. Телегіна (1968), В. М. Даниленка (1969) і В. І. Непріної (1974).
Бум культуротворення, що сягнув України в 70-і рр., з різною інтенсивністю триває й досі. Його наслідком став вихід у 1980–2000-х рр. серії монографій, присвячених культурній диференціації та періодизації пам’яток кам’яної доби України (Телегін 1982, 1985; Телегін, Тітова 1998; Колосов 1983, 1986; Колосов, Степанчук, Чабай 1993; Залізняк, 1984, 1986, 1998, 1999, 2005, 2009; Кротова 1986, 2013; Нужний 1992, 2005; Степанчук 2002, 2006; Чабай 2004).
Власну логіку розвитку в українській археології мали соціально–економічні дослідження суспільств доби верхнього палеоліту та мезоліту. Вінцем соціально-економічних реконструкцій 1930-х рр. в СРСР була фундаментальна праця П. П. Єфименка «Первобытное общество», багато положень якої не втратили актуальності й досі. Значний внесок у розробку соціально–економічних проблем первісності зробив С. М. Бібіков.
У 1960–1970-і рр. американські дослідники Л. Бінфорд, Д. Бірдселл, Г. Фрізон, Т. Прайс, Р. Лі та ін. започаткували процесуальну, або нову, археологію, яка ставила завдання реконструкції способу життя первісних суспільств. Їхні принципи дослідження первісності із залученням даних етнографії поступово стали застосовуватися і в Європі, зокрема в СРСР. Саме з цими процесами у світовій науці пов’язане пробудження від середини 1980-х рр. інтересу до соціально-економічних проблем кам’яної доби території України.
У відділі кам’яного віку була розроблена універсальна методика реконструкції способу життя первісних мисливців через їх господарсько–культурний тип із залученням даних етнографії. Ця методика була застосована на практиці при реконструкції моделей господарської адаптації мисливців на північного оленя та лісових мисливців мезоліту (Зализняк 1989, 1995, 1991, 1997). Над реконструкцією господарсько–культурного типу степових мисливців на бізона плідно працює О. О. Кротова. О. О. Яневич зробив спробу реконструювати спосіб життя первісних мисливців Гірського Криму.
Доба незалежності.
Від 1991 р. сталися суттєві зміни в складі відділу та його дослідницькій роботі. На зміну старшому поколінню відомих вчених (Д. Я. Телегін, В. І. Непріна, Ю. Г. Колосов, С. В. Смирнов) прийшли молоді дослідники (Д. Л. Гаскевич, Д. В. Ступак, Д. О. Вєтров). Економічна криза суттєво стримує вивчення кам’яної доби України, оскільки дослідження на сучасному науковому рівні потребують значного фінансування. Водночас відкрилися широкі можливості співробітництва з колегами з Європи та Америки й залучення зарубіжних коштів для археологічних досліджень в Україні, чим успішно користуються співробітники відділу.
Відділ активно співпрацює з магістерською програмою з археології Національного університету «Києво–Могилянська академія», що відкрило можливість для масштабних розкопок палеолітичних стоянок на р. Вись (Кіровоградщина). За десять років робіт співробітників відділу — Л. Л. Залізняка, Ю. В. Кухарчука, М. Т. Товкайла, Д. О. Вєтрова, М. М. Беленка — отримано унікальні матеріали, що лягли в основу колективної монографії відділу (2013). У процесі цих робіт через аспірантуру підготовлена група молодих дослідників палеоліту.
Значні успіхи досягнуті українсько–французькою експедицією під керівництвом Л. А. Яковлевої та Ф. Джінджана в дослідженні відомої стоянки Гінці на Полтавщині. Із застосуванням новітніх європейських методик тут розкопано й музеєфіковано три унікальні житла з кісток мамонтів. Л. А. Яковлева плідно вивчає палеолітичне мистецтво України в контексті найдавнішого мистецтва Європи.
Значні результати отримані в процесі розкопок однієї з найдавніших ранньопалеолітичних стоянок України Меджибіж (Поділля) та стоянки Міра під Запоріжжям (В. М. Степанчук).
Результативними були розкопки верхньопалеолітичних стоянок Межирічі, Семенівка, Бармаки (Д. Ю. Нужний), а також Бужанка, Клюси, Оболоння (Д. В. Ступак). Визначною знахідкою із стоянки Оболоння на Десні є бивень мамонта з гравійованими схематичними сюжетами. Тривалий час вивчалися палеолітичні стоянки Донбасу, за якими підготовлено монографічне дослідження О. О. Кротової. О. О. Яневич разом із зарубіжними колегами від 1990-х рр. розкопує багатошарову печерну стоянку Буран–Кая ІІІ в Криму.
Столітні зусилля кількох поколінь вчених у галузі польових досліджень, типологічно–статистичного аналізу крем’яних комплексів, палеоекономічних реконструкцій зумовили розробку визнаної зарубіжними колегами періодизації палеоліту, мезоліту та неоліту України. Вагомим внеском до вивчення складних соціально–економічних проблем кам’яної доби є запропонована співробітниками відділу методика реконструкції мисливських суспільств шляхом етно–археологічного моделювання.
Від 1999 р. відділ регулярно проводить конференції з проблематики кам’яної доби України. Вперше в історії відділу вдалося налагодити випуск періодичного видання «Кам’яна доба України». Від 2002 р. видано 16 випусків, присвячених актуальним проблемам цієї доби в Україні.
Незважаючи на фінансові труднощі, обсяг друкованої продукції відділу за останні 20 років зріс утричі. Археології кам’яної доби України присвячено понад тисячу статей і близько 50 монографій, написаних співробітниками відділу. Все це — результат наполегливої праці кількох поколінь дослідників, провідну роль серед яких уже понад століття відіграє київська школа археології кам’яної доби.
