Відділ археології Києва був створений у 1970 р. спеціальною постановою Президії Академії наук УРСР (№ 227 від 9. 07. 1970 р.) як Київська постійно діюча експедиція (на правах відділу). Велику роль у тому відіграв Президент АН УРСР академік Б. Є. Патон, який особисто опікувався дослідженнями давнього Києва. Постановою були намічені й основні напрями роботи: 1) археологічне дослідження пам’яток стародавнього Києва та вивчення його історикокультурного розвитку від найдавніших часів до XVII ст. включно; 2) здійснення систематичних археологічних досліджень з метою вивчення походження Києва та підготовки наукових рекомендацій з цієї проблеми; 3) вивчення історичної та соціальної топографії Києва від найдавніших часів до пізнього середньовіччя; 4) створення археологічної карти стародавнього Києва. постанова також передбачала низку організаційних питань, зокрема, комплектацію експедиції кваліфікованими вченими, які мали досвід науково-дослідної роботи в археології, та виділення щорічно аспірантської вакансії для підготовки кадрів з вивчення історії стародавнього Києва. Фінансування експедиції мало здійснюватися за рахунок бюджетних коштів, а також надходжень від організацій-замовників, а публікацію матеріалів досліджень мало забезпечувати видання щорічника «Київська старовина». Передбачалася також фахова допомога з боку різних інститутів природничого профілю в процесі досліджень, а також у справі реставрації, консервації та демонстрації виявлених археологічних об’єктів. Для потреб експедиції був виділений історичний будинок («Будинок Трубецького») на вул. Володимирська, 3.

Робота археологів була тісно пов’язана із соціально-культурним розвитком міста, перш за все, із проектом створення парку-музею «Старий Київ», консервацією та музеєфікацією виявлених археологічних об’єктів, попередніми рятувальними археологічними дослідженнями ділянок численних новобудов. Київська експедиція (відділ) створювалася на базі науковців відділу слов’янської та середньовічної археології Інституту (його очолював В. Й. Довженок) із залученням досвідчених і молодих перспективних кадрів з інших наукових і музейних центрів Києва. Його створення та роботу очолив кандидат історичних наук П. П. Толочко — знаний фахівець з археології та історії Києва. Його монографія «Історична топографія стародавнього Києва» (1970) стала науковою та методичною опорою в роботі експедиції. Та, головне, П. П. Толочку вдалося швидко організувати відділ і залучити до нього фахівців різного профілю, що власне забезпечило подальше комплексне дослідження міста і розвиток його наукового колективу.

Першими співробітниками Київської експедиції стали Я. Є. Боровський (філолог, який щойно захистив дисертацію з давньоруської літератури), М. Ю. Брайчевський, який повернувся до Інституту після тривалої перерви, досвідчені співробітники Інституту С. О. Висоцький і В. К. Гончаров, кресляр Я. А. Шаповал, С. Р. Кілієвич (з Державного історичного музею), мистецтвознавець Б. Б. Лобановський, І. І. Мовчан (з ДАІЗ «Софія Київська»), молоді науковці К. М. Гупало та Л. Я. Степаненко. Згодом, у 1973–1974 рр., до них доєдналися молоді вчені — М. А. Сагайдак, В. О. Харламов, Г. Ю. Івакін і В. М. Зоценко. Наприкінці 70х рр., у зв’язку з підготовкою ювілею Києва, відділ розширився до 32 співробітників (В. Д. Дяченко, О. А. Брайчевська, В. А. Куницький, О. Б. Авагян, О. К. Сиромятников, С. Г. Гановський, А. О. Феофанова та ін.). У 1980і рр. до відділу прийшли Є. І. Архипова, В. М. Гончар, О. П. Калюк, Г. А. Козубовський, М. С. Курочкін, П. С. Михайлов, Ю. Г. Писаренко, М. С. Сергєєва, В. М. Тимощук, Г. В. Трофименко, А. А. Чекановський, Л. В. Чміль та ін.У складних економічних умовах 90х рр. та на початку нинішнього століття із різних причин склад відділу археології Києва значно змінився та зазнав відчутних кількісних і часто якісних втрат. Вийшли на пенсію та пішли із життя С. О. Висоцький, Я. Є. Боровський, В. М. Зоценко, С. Р. Кілієвич, В. Д. Дяченко, В. О. Харламов. Не стало О. Б. Авагяна, В. М. Тимощука та П. С. Михайлова. Так і не сказали останнього слова та перейшли до різних установ представники середнього (на ті часи) покоління, які мали б нині очолити розкопки та напрями київської археології (кандидати історичних наук Є. І. Архипова, О. А. Брайчевська, Ю. Г. Писаренко, кандидат архітектури Г. В. Трофименко, а також В. А. Куницький, В. М. Гончар, О. П. Калюк). Та вернемося до початків діяльності відділу. З метою систематичного й планомірного вивчення території історичного Києва та оперативного реагування на новобудовні роботи було організовано кілька загонів: Старокиївський (С. Р. Кілієвич), Києвоокольний (І. І. Мовчан) для дослідження київських околиць, Подільський (К. М. Гупало), Ярославський (Я. Є. Боровський). У 1980і рр. загони розрослися в окремі постійно діючі експедиції, була організована також спеціалізована Архітектурно-археологічна експедиція (В. О. Харламов, від 1996 р. Г. Ю. Івакін) для досліджень, переважно, мурованого зодчества. Аби не повертатися до теми назви відділу наголосимо, що це не змінювало сутності його діяльності, а було пов’язано з експериментами із структурою академічних інститутів у 1970–1980х рр. 1974 р. Київська постійно діюча археологічна експедиція набула назви відділу археології Києва, що входив до сектору слов’яноруської археології, який у 1982 р. став сектором (у 1982–1985 рр. ним керував С. О. Висоцький, у 1986–1996 рр. — П. П. Толочко) як складова відділу археології Києва, давньоруської та середньовічної археології, який очолював П. П. Толочко. Нарешті, від 1996 р. він знову став відділом на чолі з П. П. Толочком. Від 2008 р. ним керує Г. Ю. Івакін.

У 2007 р. на базі відділу (переважно Подільської постійно діючої експедиції) для оперативнішого здійснення значного обсягу рятувальних новобудовних робіт був створений Центр археології Києва Інституту археології НАН України (кер. М. А. Сагайдак), який у нау ко вому плані розробляє тематику відділу. Створення відділу археології Києва було вимогою часу та мало величезне значення для вивчення давнього міста, особливо з погляду на визначну роль, яку відігравав Київ у давньоруській історії та пізніші часи. По-перше, був створений орган контролю та швидкого реагування для дослідження ділянок, де розгорталося будівництво, а, отже, знищувалися давні культурні нашарування. Назва «постійнодіюча експедиція» для археологів-киян відбивала не статус окремішньої структурної одиниці, а стан наукового життя та діяльності. Співробітники постійно, фактично цілорічно, чатували новобудови, провадили й провадять нині рятівні роботи, всіма засобами намагаючись випередити непоправну руйнацію давніх нашарувань, дослідити їх, здобути безцінну історичну інформацію та передати до фондів і музеїв сотні тисяч знахідок. По-друге, це неймовірно розширило межі дослідження Києва вшир і вглиб і збагатило кількісно та якісно коло джерел, уможливило постановку та розв’язання багатьох кардинальних проблем давньоруського міста загалом, відкрило небувалі перспективи у вивченні історії та культури Києва та всієї Русі різних часів. Організація новоствореної експедиції одразу виправдала покладені на неї сподівання. Вже перший сезон дав важливі відкриття. В. К. Гончаров виявив залишки кам’яного палацу, прикрашеного фресками, та рештки житла з піччю та численною керамікою кінця V — початку VІ ст. на Старокиївській горі, в північній частині садиби на Десятинному провулку, 10 (П. П. Толочко, С. Р. Кілієвич) було досліджено залишки чотирьох жител X–XI ст. На вул. Велика Житомирська, 38 (П. П. Толочко) було досліджено боярську садибу XI–XIII ст., залишки валу «міста Ярослава», що повертав у бік Львівської площі; на розкопі поряд (М. Ю. Брайчевський) — рідкісний на той час комплекс післямонгольського часу. Та особливо грандіозні відкриття розпочалися 1971 р., по в’яза ні з прокладанням другої лінії Київського метрополітену. Вона проходила через Поділ, і на деяких ділянках роботи провадилися відкритим способом. Відтак, з’явилася можливість дослідити значні ділянки давнього Подолу та, головне, на всю глибину залягання культурних нашарувань, до материка, що до того часу було неможливо фізично. Вже перші розвідувальні шурфи-колодязі на Поштовій і Червоній (Контрактовій) площах, на ділянці вулиць Героїв Трипілля (Спаській) і Хорива, на вул. Ярославській, які провадилися разом з метробудівцями на глибину понад 11 м, дали надзвичайні результати з боку стратиграфії нашарувань і уможливили зафіксувати культурні шари та матеріали IX–X ст. У подальшому вдалося отримати повний стратиграфічний зріз культурних нашарувань Подолу на відстані в 1,5 км.

Масштабні розкопки розгорнулия 1972 р. в котлованах на пл. Контрактовій і вулицях Хорива—Спаська  (П. П. Толочко, К. М. Гупало), які принципово змінили погляди, що панували доти, на масову забудову давнього Киє ва та всієї Південної Русі. До слідження наочно показали, що вона переважно складалася із зрубних будівель. Головні сили відділу було зосереджено саме на цьому об’єкті. Така сама картина відкрилася на ще одному величезному розкопі 1973 р. в іншому районі Подолу — Житньому торзі (П. П. Толочко, К. М. Гупало, М. А. Сагайдак). Розкопки, що в найбільших масштабах продовжувалися протягом 1972–1975 рр., дали феноменальні відкриття — були досліджені квартали й садиби Подолу X–ХІ ст. з комплексами житлових і господарських будівель (П. П. Толочко — керівник досліджень, К. М. Гупало — начальник Подільського загону, Г. Ю. Івакін, М. А. Сагайдак, В. О. Харламов, Л. Я. Степаненко,). Вони привернули увагу не тільки фахівців, але й широкої громадськості країни. Відтак, не тільки було спростовано доти панівну в історіографії теорію про «півземлянковий Київ X–XІІІ ст.», а й здобуто величезний матеріал, осмислення якого дало поштовх для розробки багатьох нових тем археології, етнографії, архітектури, дендрохронології та ін. 1980 р. з Подільського загону (кер. Г. Ю. Івакін) виділився історико-стратиграфічний загін (кер. М. А. Сагайдак), який мав на меті здійснити подальші цільові розкопки на всю глибину культурних нашарувань на Подолі. Але цей задум не був втілений. І в 1984 р. була створена Подільська постійно діюча експедиція на чолі з М. А. Сагайдаком. Старокиївский загін (С. Р. Кілієвич), природно, зосереджував свої роботи на розкопках найдавнішого осередку міста — Київського дитинця. Зпоміж житлових і господарських комплексів знач ну увагу привернули виробничі печі Х ст. для випалу плінфи для побудови Десятинної церкви. З 1973 р. Ярославський загін (кер. Я. Є. Боровський) досліджував територію історичного «міста Ярослава» та літописного Копирева кінця, де були виявлені житлово-господарські ком плек си із значними колекціями цікавих знахідок, окремі ділянки давніх вулиць і земляних укріплень.

Ще одним напрямом київської археології стало цілеспрямоване дослідження давньокиївських околиць. Києвоокольний загін (І. І. Мовчан) у 1970і рр. здійснив результативні розкопки різних осередків давньокиївської околиці — Видубичі, Китаєве, Клов, Передславине, Печерський монастир, пізніше Щекавиця, Дорогожичі та ін. Ці дослідження суттєво змінили уявлення про приміські села, слободи, феодальні двори, монастирі, що були віддалені від стародавнього міського ядра, але становили невід’ємні частини давнього міста. Розкопки відкрили невідомі доти пункти, суттєво змінили уявлення про стан околиць і рівень розвитку їх. Загін під керівництвом В. О. Харламова від 1976 р. цілеспрямовано займався дослідженнями дерев’яної, а згодом і кам’яної архітектури, а в 1985 р. набув статусу Архітектурно-археологічної експедиції (забудова Подолу, храм ХІІ ст. на Церковщині, Спас на Берестові, Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор та ін.). Організація роботи відділу була гнучкою, за потреби зусилля окремих загонів та експедицій об’єднувалися, співробітники брали участь у розкопках першочергових на певний час пам’яток. Так, М. А. Сагайдак брав участь у 1978–1979 рр. у великих розкопках Ярославського загону (вул. Рейтарська, 33 і Георгіївській собор ХІ ст.), а в 1981 та 2001–2002 рр. очолював масштабні роботи на Майдані Незалежності, де дослідив ділянки укріплень Ярослава Мудрого поблизу літописних Лядських воріт. Наприкінці 80х — у середині 90х рр. Ярославський загін увійшов до складу Старокиївської експедиції (Я. Є. Боровський), яка потім об’єдналася з Києвоокольною. Від 2004 р. експедиція (її очолює А. О. Козловський) провадить роботи на пам’ятках «міста Володимира» та «міста Ярослава», Копирева кінця, Дорогожичах, Щекавиці та ін. Досліджено чимало житлово-господарських комплексів з важливими знахідками, мурований західний палац Х ст., рештки церкви ХІ ст. на вул. Володимирська, фрагменти земляних укріплень, поховальні комплекси Х ст., християнські кладовища, виявлено скарби золотих прикрас та ін.

Загалом експедиції відділу від початку донині виконують величезну, часто, на перший погляд, непомітну роботу на новобудовах міста в усіх історичних районах чи осередках столиці України. Практично під археологічним моніторингом відділу знаходиться вся історична частина міста. Археологічні роботи відкривають і рятують від знищення величезну кількість пам’яток і знахідок різних часів — від Трипілля до ХVІІІ ст. У них брали та беруть участь усі співробітники відділу та численний тимчасовий персонал, з якого досить багато стали професійними археологами та працюють в Інституті, музеях чи інших установах. Здобутки польових досліджень відображені в численних аналітичних наукових працях. На жаль, запланований науковий щорічник відділу «Київська старовина» спіткала нещаслива доля через політичні негаразди початку 70х рр. У 1972 р. вийшов лише перший номер, але й він був вилучений із продажу, що й говорити про другий (зверстаний) і третій (зібраний). Поновити це видання його відповідальному редактору П. П. Толочку вдалося лише в 1992 р., але поза межами Інституту. Але більшменш регулярно виходили наукові збірники відділу: «Стародавній Київ» (1975), «Археологічні дослідження стародавнього Києва» (1976), «Археологія Києва. Дослідження і матеріали» (1979), «Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984–1989» (1993). До ювілею Києва 1982 р. також вийшов цикл з семи праць з історії та археології Києва, які посіли перше місце на Всесоюзному конкурсі 1983 р. Здобутки цього етапу досліджень були відбиті у фундаментальній колективній праці «Новое в археологии Киева» (1981). Наголосимо, що вихід цих праць значною мірою зобов’язаний зусиллям Я. Є. Боровського, який був не тільки «неодмінним» відповідальним секретарем, а й справжнім натхненником і двигуном більшості з них.За цю монографію, а також цикл праць з історії та археології Києва авторському колективу (науковий керівник П. П. Толочко, Я. Є. Боровський, С. О. Висоцький, К. М. Гупало, Г. Ю. Івакін, С. Р. Кілієвич, М. А. Сагайдак, В. О. Харламов) було присуджено Державну премію УРСР в галузі науки і техніки (1983).

Одним з вагомих результатів досліджень міста 60 — початку 80х рр. стала розробка П. П. Толочком проблеми часу виникнення Києва. Висновок вченого, що спирався, найперше, на аналіз археологічного матеріалу про початок формування міського ядра від кінця V–VI ст., уможливив визначити час, від якого можна розпочинати вік майбутнього міста — матері «міст руських». Було враховано історичну топографію міста й археологічні матеріали з найдавнішого осередку, що заклав безперервний розвиток життя на території Києва. Водночас наголошувалося, що то були ще першопочатки, не саме місто із усіма властивими йому функціями, що з’явилися згодом. Це мало важливе не тільки наукове, а й громадське значення. Київські пам’ятки, охорона культурної спадщини привернули увагу влади та широких верств суспільства. Суттєво зріс авторитет археологічної науки. 1982 р. Київ уперше святкував 1500річчя заснування міста, і відтоді це свято стало щорічним. П. П. Толочко надалі в численних роботах розробляв різні проблеми історичного розвитку Києва (і давньоруського міста загалом) на різних його етапах, приділяючи особливу увагу добі феодальної роздробленості, гостро дискусійної на ті часи. Історіографію проблеми виникнення міста детально висвітлив Я. Є. Боровський у монографії «Походження Києва. Історіографічний нарис» (1981).С. Р. Кілієвич понад 30 років постійно та скрупульозно досліджувала найдавнішу частину Києва. Результатом цього стала праця дослідниці «Детинец Киева ІХ — первой половины ХІІІ вв.» (1982), де подано повну на той час археологічну карту «міста Володимира» VІ–ХІІІ ст. Матеріали Подолу, закриті та чітко датовані комплекси, збагатили знання про певні аспекти матеріальної культури Києва та уможливили нові напрями у вивченні дав нього міста. Подальші спостереження за стратиграфією та геоморфологією, виявлення деревини, що добре збереглася у вологому ґрунті, сприяли впровадженню дендрохронологічного методу датування (М. А. Сагайдак), а, відтак, було уточнено час певних шарів, будівельних горизонтів, а, зрештою, періодизацію старожитностей Києва. Відкрилися можливості для дослідження етапів заселення головного посаду міста, його планування, вуличної мережі, самих садиб, конструктивних особливостей будівель (К. М. Гупало, В. О. Харламов, В. М. Зоценко, А. Б. Занкін, С. П. Тараненко), ремісничих осередків, виробів з кістки та дерева (М. С. Сергєєва), кераміки (В. М. Тимощук), давньоруського одягу (О. А. Брайчевська), поховальних па м’яток (В. Г. Івакін) та ін. Накопичений матеріал уможливив розробку питань натурних реконструкцій масової забудови: оселі, садиби, кварталу (В. О. Харламов). За цими дослідженнями вийшло чимало робіт, з-поміж яких монографії М. А. Сагайдака «Давньокиївський Поділ: Проблеми топографії, стратиграфії, хронології» (1991), В. Г. Івакіна «Християнські поховальні пам’ятки давньоруського Києва» (2008), М. С. Сергєєвої «Косторізна справа у Стародавньому Києві» (2011).Значний внесок у вивчення давнього Києва зробив С. О. Висоцький, який досліджував нове надзвичайно інформативне історичне джерело — середньовічні графіті на стінах Софійського собору, Золотих воріт, Спаса на Берестові, Кирилівської церкви, Михайлівського собору на Видубичах і на окремих речах, знайдених при розкопках у Києві. Пошуку, розчистці, ретельній науковій фіксації, а потім систематизації, розшифруванню та тлумаченню написів вчений присвятив десятки років. Епіграфічний корпус графіті давнього Києва (416 написів і малюнків), виданий у трьох моно рафіях (Древнерусские надписи Софии Киевской ХІ–ХІV вв., 1966; Средневековые надписи Софии Киевской ХІ–ХVІІ вв., 1976; Киевские графити ХІ–ХVІІ вв., 1985), становить надійне джерело, до якого звертаються дослідники, розробляючи різні проблеми Давньої Русі. С. О. Висоцький також досліджував Золоті ворота (один із спів авторів побудови захисного павільйону над рештками пам’ятки) та світський монументальний живопис Софійського собору.

Особливим напрямом роботи відділу було вивчення пам’я ток кам’яної архітектури. Серед них — Кловський собор ХІ ст. (П. П. Толочко, 1963 р.; І. І. Мовчан і В. О. Харламов, 1974, 1975 рр.), Михайлівський собор Видубицького монастиря (І. І. Мовчан, 1972 р.), католицький кафедральний храм ХVІІ ст. на Подолі (Г. Ю. Івакін, В. О. Харламов, 1973, 1974 рр.), ротонда ХІІ ст. (Я. Є. Боровський, П. П. Толочко, 1974, 1975 рр.), вірменська церква ХIV–ХV ст. на Подолі (Г. Ю. Івакін, 1975, 1985 рр.), церква св. Георгія ХІ ст. (Я. Є. Боровський, М. А. Сагайдак, 1979 р.), церква Успіння Богородиці Пирогощі (Г. Ю. Івакін, К. М. Гупало, М. А. Сагайдак, 1976–1980 рр.), храм ХІІ ст. на Церковщині (В. О. Харламов, 1976, 1977 рр.), Федорівський собор ХІІ ст. (С. Р. Кілієвич, В. О. Харламов), Успенський собор і Трапезна XII ст. Печерського монастиря, церква Спаса на Берестові (В. О. Харламов, 1986–1990 рр.), храм першої половини ХІІ ст. на вул. Юрківська, 3 (М. А. Са гай дак, М. С. Сергєєва, 2003 р.). Особ ливою масштабністю відзначалися ар хі тек тур ноархеологічні дослідження 2005–2011 рр. церкви Богородиці Десятинної (керівник Г. Ю. Івакін), які провадили разом з фахівцями Державного Ермітажу (О. М. Іоаннісян). Вони надали багато нових матеріалів і суттєво змінили уявлення про саму церкву та початковий етап розвитку вітчизняного мурованого зодчества. В розкопках цих пам’яток в різні роки брала участь більшість співробітників відділу (В. М. Гончар, В. М. Зоценко, Г. А. Козубовський, В. К. Козюба, В. А. Куницький, О. В. Манігда, С. Є. Поляков,  Я. Степаненко, Г. В. Трофименко, А. А. Чекановський, С. М. Чернов, Л. В. Чміль). Спеціальні масштабні дослідження були пов’язані з натурним відтворенням визначних пам’яток монументального зодчества, знищених у 1930–1940і рр. Без археологічних робіт неможливо було створити проект їх відтворення, забезпечити консервацію та зберігання автентичних решток пам’ятки для наступних поколінь. Першими були дослідження Золотих воріт (С. О. Висоцький, 1970–1973 рр.), церкви Успіння Богородиці Пирогощі (Г. Ю. Івакін, 1996 р.). Та наймасштабніші роботи здійснені на Успенському соборі Печерського монастиря (В. О. Харламов, 1986 р.; Г. Ю. Івакін, 1996–2000 рр.) та на території Михайлівського Золотоверхого монастиря (В. О. Харламов, 1993–1995 рр.; Г. Ю. Івакін, 1996–1999 рр.). Це були головні святині міста, які домінували в навколишньому просторі та організовували міську структуру важливих історичних районів давнього міста. Дослідження дали матеріал для створення проектів відбудови та загалом для історії вітчизняної архітектури. Нині ці споруди діють і стали окрасою столиці України.

У 1970і рр. вперше розпочалося цілеспрямоване археологічне вивчення Києва післямонгольської доби (М. Ю. Брайчевський, П. П. Толочко). Дослідження Києва «темних віків» набуло планомірного й систематичного характеру з приходом до відділу Г. Ю. Івакіна. Культурні шари, археологічні об’єкти та різноманітні матеріали XІІІ–XVІІ ст. були виявлені в усіх історичних районах Києва. Залучення різноманітних джерел — археологічних, писемних, картографічних, іконографічних і нумізматичних — дозволило Г. Ю. Івакіну вперше об’єктивно показати стан міста після Батиєвої навали та подальший його розвиток, що відбито в монографії «Історичний розвиток Києва ХІІІ — середини ХVI ст.» (1996). Розгорнулися систематичні дослідження різних аспектів історичної топографії міста, його матеріальної культури (О. В. Оногда, О. В. Чміль, А. А. Чекановський), нумізматичних знахідок (Г. А. Козубовський) цієї доби. Величезний і різноманітний матеріал цієї доби дали вивчення Подолу, особливо історичних урочищ Гончари та Кожум’яки (Г. Ю. Івакін, Г. А. Козубовський, Д. М. Герасимов, Л. В. Чміль, А. А. Чекановський), Михайлівського Золотоверхого монастиря 1996–1999 рр. (Г. А. Козубовський, В. К. Козюба, Л. В. Чміль) і території Старого арсеналу 2005–2009 рр. (Г. А. Козубовський, О. В. Оногда, Л. В. Чміль). Над звичайно важливим для реконструкції вигляду Києва ХVІІ ст. стало видання факсимільного плану Києва 1695 р. з актовими тогочасними описами та численними графічними реконструкціями в праці Г. В. Алферової та В. О. Харламова «Киев во второй половине ХVІІ века» (1982). Окреме місце займали спелео-археологічні дослідження штучних печер давнього міста. Певним поштовхом для вивчення київських підземель стало створення в 1964 р. громадської експертної Комісії з вивчення київських катакомб (П. П. Толочко, В. В. Дяденко, А. І. Кубишев), організованої за ініціативою газети «Вечірній Київ». Книжка П. П. Толочка «Таємниці київських підземель» (1968) стала першою узагальнювальною працею з історії київських підземель, джерелом і поштовхом для пошуків багатьох археологів і спелеологів. У 1970і рр. основну роботу з організації вивчення київських печер очолив засновник одного з перших в Україні спелео-археологічних гуртків О. Б. Авагян, згодом співробітник багатьох експедицій відділу археології Києва. За дослідженнями підземель Києво-Печерської Лаври та інших розроблено основні критерії типології монастирських печер. Підсумком тривалого вивчення київських підземель стала монографія одного із учнів О. Б. Авагяна та активного учасника багатьох розкопок у Києві Т. А. Бобровського (2007). Окрім згаданих проблем, розроблялися й інші, пов’язані з різними аспектами вивчення матеріальної та духовної культури Києва. Є. І. Архипова опрацювала масив пам’яток кам’яної монумен тальної плас тики та надала каталог їх у монографії «Резной камень в архитектуре древнего Киева» (2005). М. С. Сергєєва систематизувала та ввела до наукового обігу основні групи виробів з кістки та рогу з Києва (Косторізна справа у Стародавньому Києві, 2011). Уперше вкладено топографію дуже рідкісних монетних знахідок XIV–XV ст. (Г. А. Козубовський), що дає важливі дані про економічний розвиток та міжнародні зв’язки Києва цієї доби. Ще один напрям склали дослідження з міфології та світогляду киян дохристиянської доби, відображені в працях Я. Є. Боровського (Мифологический мир древних киевлян, 1982; Світогляд давніх киян, 1992) та Ю. Г. Писаренка (Велес-Волос в язичницькому світогляді Давньої Русі, 1997). Київські знахідки стали основним джерелом для реконструкції економічних, політичних і культурних зв’язків Києва та Південної Русі з Прибалтикою, досліджених в численних працях В. М. Зоценка. Зокрема, вони оприлюднені (спільно з Ф. О. Андрощуком) у праці «Скандинавские древности Южной Руси. Каталог» (Париж, 2012). На базі київських колекцій створено класифікацію та хронологію кераміки Наддніпрянщини XIV–XVIII ст., введено до наукового обігу різноманітну кераміку цієї доби (О. В. Оногда, Л. В. Чміль, А. А. Чекановський). Для успішних рятівних новобудовних досліджень необхідна взаємодія з урядовими установами, міською владою, проектними та будівельними організаціями. Ця копітка та непомітна для науки робота забирає багато часу та енергії. Відділ протягом десятиліть налагодив таку співпрацю. Київ став містом, де археологічні пам’ятки чи не найкраще контролювалися в країні (хоча порушення були й тоді, й нині). Вже в 1973 р. в місті були розроблені та затверджені заповідні й охоронні археологічні зони та режими їх використання, розроблено охоронні зони для конкретних пам’яток культурної спадщини. Відтоді це зонування неодноразово уточнювалося та розширювалося згідно з новими знахідками та змінами в пам’яткоохоронному законодавстві. Плідною була спів праця київських археологів з архітекторами й реставраторами. М. Ю. Брайчевський, П. П. Толочко, Г. Ю. Івакін, В. О. Харламов, І. І. Мовчан і М. А. Сагайдак були консультантами та спів авторами багатьох проектів з розбудови історичних районів Києва, реконструкції численних пам’яток історії та культури. Архітектори, мистецтвознавці та реставратори активно залучалися до розкопок Києва. Здобутки археології Києва значною мірою пов’язані з іменами Ю. С. Асєєва, М. В. Холостенка, А. М. Мілецького та багатьох інших. Напрацювання відділу відображені в численних працях, з-поміж яких відзначимо розділи фундаментальних праць з археології, історії та культури України: Археологія Української РСР (т. ІІІ, 1975); Історія Української РСР (т. 1, 1977); История Украинской ССР (т. 1, 1982); История Киева (т. 1, 1982); Археология Украинской ССР (т. ІІІ, 1986); Історія Києва (т. 1, 1986); Давня історія України (т. 3, 2000); Етнічна історія давньої України (2000); Історія української культури (т. 1, 2001); История русского искусства (т. 1, Москва, 2007); Історія декоративного мистецтва України (т. 1, 2010); Історія українського мистецтва (т. 2, 2010). За наукове керівництво та суттєвий внесок у створення тритомної «Давньої історії України» П. П. Толочко та Г. Ю. Івакін стали лауреатами Державної премії України в галузі науки і техніки за 2002 р.

Нині відділ нараховує 15 осіб: член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук Г. Ю. Івакін (заввідділу), сім кандидатів наук (М. М. Ієвлєв,  А. О. Козловський, Г. А. Козубовський,   В.К. Козюба, О. В. Манігда, М. С. Сергєєва, Л. В. Чміль), сім молодших наукових співробітників (В. І. Баранов, В. О. Крижановський, Д.В. Бібіков, І.В. Зоценко, Е.Ю. Починок, С. М. Сагайдак, А. А. Чекановський), один лаборант І ступеню О. К. Іванов. У науковому та експедиційному плані з роботою відділу тісно пов’язані співробітники відділу давньоруської та середньовічної археології, Центру археології Києва, сектору біоантропології, різних музеїв і національних заповідників, які захищають дисертації, створюють монографії, розробляють різну тематику за археологічними матеріалами Києва.