Необхідність вивчення неукріплених пунктів доби Київської Русі підкреслювалась провідними вітчизняними вченими неодноразово. Так, щодо Київської землі П. П. Толочко акцентував на найменшому ступені вивченості таких пам’яток, вказуючи, що постійний приток створеного у сфері сільськогосподарського виробництва додаткового продукту був основою бурхливого зростання й розвитку міст на Русі та наголошуючи на необхідності дослідження цих пунктів, де проживала основна маса зайнятого сільським господарством населення — пам’яток, які дають матеріал щодо структури територіальної общини півдня Русі. Дослідник акцентував, що правильне розуміння соціально–економічної природи давньоруського міста багато в чому залежить від знання господарської структури округи, її економічного і демографічного потенціалу, природних умов. На важливість вивчення названої тематики неодноразово вказував і О. П. Моця, а підсумовуючи роботи з проблем давньоруського села та окреслюючи перспективи подальших розкопок середньовічних селищ дослідник констатував фіксацію різноманітних типів поселень, за якими стояли їх конкретні соціально–економічні функції, що досить різнились між собою.

Водночас, при тому, що села згадуються уже в перших договорах русів із греками та у вступній частині «Повісті временних літ», пам’ятки давньоруської писемності містять мізерну інформацію щодо означеного соціально–економічного феномену. Селища якщо і потрапляли на сторінки давньоруських літописів, то переважно як об’єкт стихійного лиха чи феодальних міжусобиць, а землеробство Київської Русі вчені змушені були вивчати за знахідками сільськогосподарського інвентарю, виявленими під час розкопок укріплених осередків. Брак археологічних джерел зумовив навіть різницю в інтерпретації одних і тих самих літописних явищ, а розвиток означених пунктів іноді моделювали на отриманих під час народознавчих студій реаліях XIX, а то і XX ст.

Станом на останню чверть минулого століття не існувало не те що повністю, а хоча б у значній мірі розкопаного середньовічного селища, а частково досліджені, зазвичай, репрезентували ділянки, що руйнувались природними чинниками чи потрапляли в зону господарського освоєння. У результаті доступними для осмислення ставали осередки із невеликою кількістю об’єктів та незначною відкритою площею, до того ж, остання часто визначалась не логікою наукового пошуку, а наявним ураженням пункту чи перспективою останнього.

Означене зумовило розробку спеціальної цільової програми масштабного вивчення південноруського села різних регіонів і природних зон, що дало б змогу виділяти загальне й особливе серед цих осередків.

Основні роботи Відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту були спрямовані на вивчення селища Автуничі на півночі Чернігівської області. Відібрана для реалізації цього проекту пам’ятка мала репрезентувати типовий і середньостатистичний пункт та відповідати низці критеріїв: бути одношаровою, віддаленою від синхронних міст, феодальних замків, сухопутних торгівельних шляхів і крупних водних артерій, перебувати у глибині території Русі, що дозволяло мінімізувати вплив іноетнічних елементів, а також включати як власне селище, так і могильник. Суттєво, що крім названих характеристик обраний осередок мав ще одну особливість: його розташування на території літописної Сновської тисячі — структурної одиниці Чернігівського князівства з досить тривалим періодом нестабільності політичної історії дозволяло припускати уповільнення в регіоні процесів феодалізації, що дало б можливість працювати із «найпростішим» матеріалом та аналізувати особливості його вдосконалення у порівнянні з результатами вивчення інших осередків. Пункт був відкритий під час робіт з укладання чернігівського обласного тому «Зводу пам’яток історії й культури народів СРСР» О. В. Шекуном при огляді відомого Д. Я. Самоквасову курганного могильника біля с. Автуничі сучасного Городнянського району і займав схили невеликої блюдцеподібної западини на схилі похилого лівого берега р. Верпч (басейн Снову).

Очолювані О. П. Моцею основні розкопки пам’ятки розгорнулись у 1988–1997 рр. (їм передували незначні за обсягом роботи під керівництвом В. П. Коваленка, після них певна площа вивчалась під керівництвом І. А. Готуна), у результаті пункт став найширше вивченим середньовічним селищем на території Східної Європи: відкрита площа досягла понад 27 000 м², а число досліджених об’єктів — кількох сотень; крім того, було повністю розкопано курганний могильник із трьох груп насипів.

Проте, головним здобутком експедиції стали далеко не метричні характеристики розкопок осередку. Відібране як рядове й середньостатистичне, селище продемонструвало розвиток низки ремесел і промислів (гончарство, лісохімічна справа, чорна металообробка та ін.), існування відчутної соціальної стратифікації, вираженої як у садибній забудові, так і в наявності престижних речей, що раніше ототожнювались з побутом заможних містян чи навіть вважались належними до матеріальної культури соціальної верхівки суспільства. Було простежено і низку матеріальних проявів певних елементів духовної культури, яка також виявилась на доволі високому щаблі розвитку. Результати досліджень пункту були покладені в основу сформульованого провідними вітчизняними вченими висновку про високий рівень розвитку давньоруських селищних структур і про паритетні відносини між давньоруським містом і його сільською округою.

Попри те, що результати робіт ще повністю не опубліковані, навіть з урахуванням отриманих на інших сільських осередках даних, пам’ятка продовжує посідати провідне місце серед археологічних джерел з південноруської сільської проблематики.

У реалізації проекту на різних етапах брали участь А. О.  Козловський, П. М. Покас, О. В. Пархоменко, Л. І. Виногродська, А. П. Томашевський, І. А. Готун, А. В.  Петраускас, Л. В. Шевцова, В. К. Козюба, а також співробітники НМІУ В. В. Павлова, О. В. Бондарець, М. В. Панченко, колеги з вищих навчальних закладів та наукових установ Чернігова (В. П. Коваленко, О. В. Веремейчик, Ю. Ю. Ситий та ін.), Гомеля, Брянська та інших.

Беззмінним партнером проекту протягом майже всіх років його втілення виступав Чернігівський державний педінститут (нині Національний педагогычний університет) імені Т. Г. Шевченка Г. Шевченка, реалізації програми також сприяли Чернігівські Управління культури та Управління освіти, Чорнобильська АЕС, експедиції також постійно допомагали Рубізьке лісництво Городнянського ЛГЗ, КСП с. Лемешівка, Городнянський завод продовольчих товарів, Рубізький підрозділ Городнянського комбікормового заводу та інших.

Керівник проекту: Олександр Петрович Моця.