Хоча інтерес до давньоруської та середньовічної археології України виник разом із формуванням археологічної науки, поява окремого наукового осередку та відповідно оформленого підрозділу припадає на 1930-і рр. Історія його докладно ще не вивчена, і зробити це складно через фрагментарність джерел — лише частково вціліли уривки різноманітної науково-адміністративної звітності, планів роботи, протокольних нотатків виступів науковців і керівників або деякі постанови.

В структурі ВУАКу — на той час основної інституції в Україні в галузі археології — не було підрозділу з археології середньовіччя. Такий з’явився тільки в 1932 р. у зв’язку з реорганізацією ВУАКу. 13 жовтня 1932 р. на його засіданні було прийнято рішення про поділ ВУАКу на сектори відповідно до марксистської теорії соціально-економічних формацій. У числі інших був створений і сектор феодалізму. Відповідальною за організацію підрозділу та його керівником призначили В. Є. Козловську. Їй доручили підібрати персональний склад співробітників, розробити проблематику та перспективний план роботи на найближчий рік.

Наприкінці 1932 р. Президія ВУАН ухвалила рішення про створення на основі ВУАКу, Кабінету антропології та інших установ (усього сім закладів) Секції історії матеріальної культури (СІМК), яка остаточно була сформована у квітні 1933 р. У її складі на базі сектору ВУАК та Кабінету українського мистецтва був створений сектор феодального суспільства, який очолила В. Є. Козловська.

Відомо щонайменше два списки співробітників сектору феодалізму того часу. Перший, очевидно попередній або розширений, часів планування реорганізації ВУАКу, передбачав у його складі 33 особи разом з іногородніми працівниками (Ю. С. Виноградський, В. І. Кочубей та ін.). За другим списком, датованим 21 квітня 1933 р., сектор нараховував 15 науковців. Оскільки це перший відомий нам персональний склад співробітників сектору, наведемо його: акад. О. П. Новицький, В. Є. Козловська, І. В. Моргілевський, В. Д. Юркевич, Т. М. Гавриленко, В. П. Петров, П. В. Клименко, М. М. Ткаченко, К. О. Лазаревська, С. С. Магура, М. О. Новицька, В. І. Барвінок, Т. М. Мовчанівський, П. М. Попов і Ястребов.
У середині 1933 р. у звітах СІМКу вказувалося на незадовільну роботу керівника сектору В. Є. Козловської та інших співробітників, які «навіть не знають своїх обов’язків». В. Є. Козловську усунули з посади і на засіданні Бюро СІМКу 13 листопада 1933 р. очільником сектору феодального суспільства затвердили Т. М. Мовчанівського.

З реорганізацією в січні 1934 р. СІМК в Інститут історії матеріальної культури (ІІМК) сектор феодального суспільства став його складовою. Але його особовий склад суттєво змінився: звільнено досвідчених археологів, що працювали ще в складі ВУАКу (приміром, В. Є. Козловську), етнографів, мистецтвознавців. Список підрозділу цього часу поки невідомий, але можна стверджувати, що кістяк у 1934–1935 рр. становили Т. М. Мовчанівський, В. К. Гончаров, В. П. Петров і В. І. Маслов. Проблеми давньоруської та середньовічної археології досліджували також Ф. А. Козубовський, С. С. Магура, І. М. Самойловський, О. П. Оглоблін та ін.

В 1936–1938 рр. багатьох співробітників було безпідставно звинувачено в антирадянській діяльності, звільнено з посад і заарештовано. Керівництво ІІМК та його підрозділів — Т. М. Мовчанівський, К. Є. Коршак і С. С. Магура — було розстріляне, долю Ф. А. Козубовського ще слід з’ясувати. Ймовірно, в 1936 р. було здійснено чергову реорганізацію установи: сектори розформовано та створено три нові — археології, історії техніки та етнографії.

У травні 1938 р. через реорганізацію ІІМК в Інститут археології було вибудовано структуру, аналогічну до ІІМК АН СРСР, де був і сектор археології дофеодального та феодального суспільства. Із доповіді директора Інституту М. І. Ячменьова на засіданні Президії АН УРСР відомо, що із 17 співробітників особового складу Інституту в секторі працювало п’ять — переважно аспіранти, які щойно закінчили університет (прізвища не названі).

Практично повна відсутність документів Інституту за 1938–1941 рр. унеможливлює простежити діяльність, структуру та особовий склад сектору того часу. Уривчасті дані вказують, що його очолював В. П. Петров (у деяких публікаціях він названий завідувачем «сектору дофеодальної і феодальної археології» від 1939 р.), а серед співробітників були В. Й. Довженок, В. К. Гончаров, М. К. Каргер, Г. Ф. Корзухіна та Є. В. Махно.

За документами ВУАКу—СІМКу за 1932–1933 рр. можна відтворити напрями роботи сектору від часу його створення. Серед «основної проблематики сектору феодального суспільства» є перелік методологічних і прикладних завдань:
     —   упровадження в археологічних дослідженнях марксистсько–ленінської методології та боротьба з буржуазними концепціями історії;
     —   розробка питань методики польового та камерального дослідження пам’яток матеріальної культури;
     —   походження, розвиток і розклад феодалізму на терені України, виникнення нації та національної культури;
     —   проблема дофеодальних пережитків за феодалізму та стадіалізація феодального суспільства на території України;
     —   побут експлуататора і визискуваного за часів феодалізму;
     —   замки й фортеці на терені України; проблема міста й села за феодалізму;
     —   питання феодального ремісництва за даними пам’яток матеріальної культури, матеріали до історії мануфактури в Україні;
     —   сільське господарство та хліборобство у феодальний період;
     —   проблема варяго-русів на тлі українського та норманського феодалізму;
     —   проблема походження християнства та феодальний ступінь розвитку релігії на теренах України;
     —   номади і Русь, феодалізм Золотої Орди;
     —   пам’ятки культури національних меншин на терені України за доби феодалізму;
     —   міграції того часу та ін.
Суттєво, що частина програмних положень, сформульованих тоді, була позбавлена заідеологізованих штампів і успішно виконувалася надалі підрозділом, відповідальним за дослідження давньоруської та середньовічної проблематики.

Для реалізації поставлених завдань були здійснені чималі польові дослідження. Основна увага й людський потенціал були зосереджені на вивченні фортифікованих населених пунктів — давньоруських міст і городищ, у ході чого вдосконалювалась і розвивалася методика розкопок і розвідок. Значні роботи здійснено у Києві: на Старокиївській горі відкрито залишки фундаментів Десятинної церкви та кам’яного палацу, «капища», ділянки рову старокиївського городища, поховання курганного некрополя (розкопки, розпочаті під керівництвом Т. М. Мовчанівського, після його арешту продовжив М. К. Каргер). Вивчалася садиба Софійського собору, територія Михайлівського  Золотоверхого монастиря (Т. М. Мовчанівський, М. К. Каргер). Здійснено дослідження на Киселівці (С. С. Магура) та Дитинці, на місці будівлі сучасного МЗС України, а також спостереження за новобудовами на території міста (І. М. Самойловський).

Завершено розкопки біля Райків, проведено розвідки городищ Білилівка, Ягнятин та ін. у так зв. «Берендеївському куті» (Т. М. Мовчанівський). У Вишгороді досліджено фундаменти Борисоглібської церкви, житлові й ремісничі квартали (Ф. А. Козубовський, Т. М. Мовчанівський); незначні роботи здійснено на території Межигірського монастиря (Ф. А. Козубовський).

Обстежено обидва береги Дніпра від Києва до Чорнобиля (Ф. А. Козубовський). Здійснено розкопки на всіх чотирьох городищах давнього Іскоростеня (1934, 1935 рр. — Ф. А. Козубовський, Т. М. Мовчанівський; 1940 р. — В. К. Гончаров, В. Й. Довженок). Поліською технологічною експедицією досліджені городища поблизу с. Городськ (Т. М. Мовчанівський) і середньовічні рудні на Поліссі (О. П. Оглоблін). Розпочато розкопки Чернігова та городищ на Харківщині. Планом дослідних робіт передбачалося вивчення норманських старожитностей Шестовиці й Березані та пам’яток козацтва й пізнього середньовіччя в Суботові, Старокостянтинові та на Хортиці.
Співробітники сектору брали участь в обробці, вивченні, підготовці до публікації матеріалів експедицій ВУАК (Дніпробуду, БОГЕС та ін.), долучалися до розкопок пам’яток інших періодів.

Прикмета довоєнного періоду — диспропорція між обсягом і значенням виконаних польових робіт і публікаціями. Результати висвітлено переважно у форматі окремих повідомлень і невеликих статей. Вичерпні підсумкові монографії або не були підготовлені, або не встигли вийти за життя авторів.

Поступ археології перервала війна.