Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(н. 20.07.1951 р., м. Київ)
кандидат історичних наук, фахівець у галузі ранньослов’янської археології 

1974 р. закінчила історичний факультет Київського педагогічного інституту. В 1981–1986 рр. навчалася в аспірантурі Інституту археології. 1987 р. захистила дисертацію «Население Среднего Поднепровья в ІІІ–V вв. н. э. (по материалам киевской культуры)». Від 1986 р. працювала в Інституті: молодший, науковий (1988–1993), старший (1993–2011) науковий співробітник відділу археології ранніх слов’ян.

Н. С. Абашина досліджує походження та ранню історію слов’ян, київську та черняхівську культури, слов’янські пам’ятки VI–IX ст. Середнього Подніпров’я. Вивчає історіографію проблеми етногенезу слов’ян, історію археології.

Провадила розкопки поселень київської культури в Середньому Подніпров’ї (Обухів ІІ, ІІІ і VIІ, Ходосівка-Діброва) та слов’янського поселення Обухів ІІ. Брала участь у дослідженні пам’яток черняхівської культури — могильників Дерев’яна, Боромля й Петриківці, поселення та могильника Обухів І, пізньозарубинецького поселення Головине І.

Викладала на історичному факультеті Київського педагогічного інституту та Переяслав-Хмельницького педагогічного університету. Автор понад 80 праць.

Основні праці:
Памятники киевской культуры. Свод археологических источников. — К., 1992 (у співавт.);
Першопочатки досліджень полів поховань в Україні // Археологія. — 1999. — № 4;
Пам’ятки черняхівської культури в Київській області. Археологічна карта. — К., 2003 (у співавт.);
Ранньослов’янські житла поселення Обухів II // Археологія давніх слов’ян. Дослідження і матеріали. — К., 2004;
Давні слов’яни. Археологія та історія. — К., 2012 (у співавт.).

Література:
Мезенцева Г. Дослідники археології України: Енциклопедичний словник-довідник. — Чернігів, 1997. — С. 134.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(н. 30.12.1948 р., м. Калінінград, РФ)
доктор історичних наук, дослідник археології та історії Криму пізньоримського та візантійського часу. Лауреат премії НАН України (2002) 

1972 р. закінчив історичний факультет Ленінградського університету. Працював у Феодосійському краєзнавчому музеї (1972–1975). Був аспірантом Державного Ермітажу. 1987 г. захистив кандидатську дисертацію «Хронология могильников Крыма позднеримского и раннесредневекового времени», 1998 р. — докторську «Этническая история ранневизантийского Крыма».

В Інституті працював у 1976– 1989 рр. (відділ археології Криму). Надалі організував і очолював (1989– 1991) лабораторію з вивчення етнічної історії Криму при Сімферопольському державному університеті (нині Таврійський національний університет). Від 1991 р. — директор Кримського відділення Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, створеного на базі лабораторії. Головний редактор щорічника «Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии ». Організатор міжнародних наукових конференцій, присвячених зв’язкам населення Північного Причорномор’я та Візантії.

Очолював розкопки пам’яток на території Феодосії та її округи, Керчі, городища й некрополя Ескі-Кермен, могильників пізньоантичного та ранньосередньовічного часу (Чорноріченський, Дружне, Баклинський Яр, Лучисте). Керівник дипломних робіт і кандидатських дисертацій. Неодноразово читав лекції в зарубіжних університетах. Дійсний член Німецького археологічного інституту, асоційований член Центру з вивчення історії та цивілізації Візантії (Париж).

Від 1990 р. доцент, професор кафедри історії стародавнього світу і середніх віків Таврійського національного університету.

Основні праці: Хронология могильников Крыма позднеримского и раннесредневекового времени // МАИЭТ. — 1990. — I;
Скалистинский могильник. — К., 1993 (у співавт.);
Этническая история ранневизантийского Крыма. — Симферополь, 1999;
Города и степи Крыма в XIII– XIV вв. по археологическим свидетельствам // МАИЭТ. — 2003. — X;
Тhe Bertier-Delagarde Collection of Crimean Jewellery in the British Museum and related Material. — London, 2008 (у співавт.);
Могильник у села Лучистое. — Симферополь;
Керчь, 2008. — Т. 1 (у співавт.). Літ.: К 60-летию Александра Ильича Айбабина // МАИЭТ. — 2008. — XIV. — С. 3–8. 

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(9.02.1890 р. с. Грушки, нині м. Ульянівка Кіровоградської обл. — 4.04.1922 р., м. Київ)
антрополог, етнограф, засновник і завідувач Музею (Кабінету) антропології та етнології ім. Ф. Вовка

Середню освіту отримав в Уманській класичній гімназії, де тоді вчителював Д. М. Щербаківський. У 1908 р. вступив до Університету св. Володимира на природниче відділення фізико-математичного факультету. У 1910 р. перевівся до Санкт-Петербурзького університету, де навчався до 1915 р. Учень Ф. К. Вовка. Із студентських років працював у різних експедиціях. Улітку 1911 р. за завданням Російського антропологічного товариства при Санкт-Петербурзькому університеті збирав на Київщині матеріали з антропології та етнографії. У 1912 р. з тією ж метою побував у Пермській, Уфимській і Оренбурзькій губерніях. У 1913–1914 р. збирав на Херсонщині етнографічні колекції та робив антропометричні обміри від етнографічного відділу Російського музею та Російського географічного товариства в Санкт-Петербурзі. У 1916 р. — учасник Ванської експедиції від Російського археологічного товариства, після якої став науковим співробітником етнографічного відділу Російського музею. У травні 1917 р. був мобілізований на військову службу, навчався в Павловському військовому училищі. Згодом повернувся до Петрограда та роботи в музеї. Працював у комісіях для розробки анкет з етнографії населення України в Етнографічному відділенні Російського географічного товариства та складанню карт.

У 1918 р. переїхав до Києва, організував курси Природничого факультету, вечірні курси Українського робітничого клубу, де читав лекції з антропології та етнографії. У 1918–1919 рр. — голова музейної секції художньо-промислового відділу Наркомату освіти. Завдяки зусиллям О. Г. Алешо в Україну була перевезена наукова спадщина Ф. К. Вовка (1920–1921). На її основі 29 березня 1921 р. був створений Музей (Кабінет) антропології та етнології ім. Ф. Вовка при ВУАН, який він очолив. Одночасно з листопада 1921 р. почав керувати секцією етнографії Археологічної комісії ВУАН.

О. Г. Алешо був дійсним членом Російського географічного товариства, Комісії з вивчення племінного складу Росії при Російській академії наук, Російського антропологічного товариства при Санкт-Петербурзькому університеті, дійсним членом-секретарем Українського наукового товариства у Києві, членом Сільськогосподарського наукового комітету та завідувачем Секції сільськогосподарського народного побуту, головою Етнографічної секції Губкопису, редактором Край-видату з антропології, етнографії та історії первісного суспільства (доісторії).

Осн. праці: Антропометричні досліди українського населення Уманського і Таращанського повітів на Київщині. ― К., 1919; Музей антpопології й етногpафії та Антpопологічний інститут імені Хведоpа Кіндpатовича Вовка пpи Укpаїнській академії наук // Збірник праць Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук у Києві. ― К., 1919; Федір Кіндратович Вовк як антрополог // Історія археології: дослідники та наукові центри. ― К., 2012 (АДІУ. — 9).

Літ.: Носів А. О. Г. Алешо // Вісник сільськогосподарської науки. ― 1922. ― Т. I. — Вип. 1. — С. 40– 42; Борисенко В. К., Франко О. О. Народознавчі студії О. Г. Алеші // Народна творчість та етнографія. ― 1990. ― № 4. ― С. 20–23; Руда О. Науково-організаційний доробок О. Г. Алеші в антропології, етнології та агрономії України першої чверті ХХ ст.: автореф. дис. … канд. істор. наук. ― К., 2011; Черновол И. В. История одной командировки: к вопросу о перевозе научного наследия Ф. Вовка в Украину // Історія археології: дослідники та наукові центри. ― К., 2012. ― С. 331–337 (АДІУ. — 9).

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(13.02.1930 р., с. Дубенька Калузької обл., РФ — 20.01.2019, м. Київ)
кандидат історичних наук, фахівець з античної нумізматики 

У 1954 р. закінчив історичний факультет Київського університету. Працював науковим співробітником Бахчисарайського музею печерних міст, музею Чорноморського флоту та Херсонеського. 1957 р. вступив до аспірантури Інституту археології АН УРСР і був відряджений до Інституту археології АН СРСР (Москва) для навчання за спеціалізацією «нумізматика» (кер. Д. Б. Шелов). 1964 р. захистив дисертацію «Монетное дело Херсонеса І– ІІІ вв. н. э.». Від 1960 р. — молодший, 1966–2010 рр. (до виходу на пенсію) — старший науковий співробітник відділу античної археології.

Основний напрям наукових інтересів — антична нумізматика, зокрема класифікація нумізматичних матеріалів, встановлення хронології монетних емісій і грошово-вагових систем, історія технології монетного виробництва з виходом на загальноісторичні проблеми розвитку античних полісів Північного Причорномор’я та Боспорського царства, економічного їх потенціалу. На основі нумізматики та в поєднанні з епіграфічними даними, відомостями писемних і археологічних джерел В. О. Анохін висунув свої версії розв’язання важливих історичних питань, як правління скіфського царя Атея та боспорського царя Асандра, Понтійська експедиція Перикла, історія Боспору Кімерійського.

Брав участь у дослідженнях Бахчисараю, Херсонеса, Ольвії, в роботі новобудовних експедицій.

Ініціатор видання та головний редактор щорічника «Нумизматика и сфрагистика» (1963–1971).

Автор близько 60 праць, зокрема 7 осібних і низки колективних монографій.

Основні праці:
Монетное дело Херсонеса (IV в. до н. э. – XII в. н. э.). — К., 1977;
Coinage of Chersonesus, IV century BC — XII century AD. — Moscow; Oxford, 1980;
Монетное дело Боспора. — К., 1986;
Монетное дело античных городов Северо-Западного Причерноморья. — К., 1989;
История Боспора Киммерийского — К., 1999;
Античные монеты Северного Причерноморья. — К., 2011;
Свинцовые пломбы великого княжества Киевского. — К., 2012.

Література:
До 70-річчя Владилена Опанасовича Анохіна // Археологія. — 2000. — № 1. — С. 155–156.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(н. 22.10.1955 р., с. Кузедєєво Кемеровської обл., CРCР)
доктор історичних наук, дослідниця архітектурного декору та прикладного мистецтва Київської Русі

1973 р. вступила до Уральського державного університету на факультет мистецтвознавста, 1975 р. продовжила навчання у Київському художньому інституті, який закінчила у 1979 р. за спеціальністю історія мистецтва.З 1985 р. по 2012 р. працювала у відділі археології Києва, з 1986 по 2000 р. була секретарем, а в 2002–2006 рр. – вченим секретарем спеціалізованої вченої ради Інституту археології для захисту докторських дисертацій. 1994 р. захистила кандидатську дисертацію «Монументальная пластика древнего Киева», 2016 р. – докторську дисертацію "Кам'яне різьблення Південної Русі кінця Х – першої половини ХІІІ ст. (архітектурний декор і скульптура малих форм)".

Є. І. Архипова досліджує пам’ятки декоративно-прикладного мистецтва, кам’яного архітектурного декору і скульптуру малих форм Південної Русі Х–ХІІІ ст. У складі Старокиївської експедиції брала участь у розкопках у Китаєві та Верхньому Києві: «місті» Володимира та «місті» Ярослава.

У 1994–2001 рр. працювала за сумісництвом зав. сектору археології Національного заповідника «Софія Київська». З 2012 р. — заступник генерального директора з музейно-фондової та наукової роботи заповідника. З 2015 р. – заступник директора з наукової роботи Музею історії Десятинної церкви.

Автор понад 100 публікацій, з-поміж яких розділи у виданнях: Історія декоративного мистецтва України, т. 1 (К., 2010); Історія українського мистецтва, т. 2 (К., 2010).

Основні праці:
Архипова, Є. 1990. Про сюжети рельєфів ХІ–ХІІ ст. з Києво-Печерського монастиря. Археологія, 1, с. 95–106;

Архипова, Є. 1996. Архітектурно-пластичний декор та саркофаги Десятинної церкви. В: Толочко, П. (наук. ред.). Церква Богородиці Десятинна в Києві. До 1000-ліття освячення. Київ: АртЕк, с. 61–67, 118–130;

Архипова, Є. 1997. Монументальна пластика в зодчестві Києва ХІІ ст. Археологія, 2, с. 53–69;

Архипова, Є. 2002. Шиферний саркофаг "княгині Ольги" з Десятинної церкви: проблема атрибуції. Наукові записки Інституту української археографії НАН України, 9: Біографічна некрополістика в контексті сучасної історичної науки. Київ, с. 20–33.

Archipova ,E. I. 2002. Die Marmorsarkophage in der Kiever Sophien-Kathedrale. Euvrasia Antiqua, 8, S. 515–534;

Архипова, Є. 2004. Нові знахідки візантійських стеатитових іконок в Україні. Студії мистецтвознавчі. Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво, 3(7). Київ, с. 7–20;

Архипова, Е. И. 2005. Резной камень в архитектуре древнего Киева (конец Х – первая половина ХІІІ вв.). Киев: Стилос;

Архипова, Є. Вироби ювелірного та декоративно-ужиткового мистецтва стародавнього Києва (за матеріалами розкопок Старокиївської експедиції 2001–2002 рр.). Археологія, 4, с. 76–87.

Архипова, Е. И. 2006. Новые данные о резном декоре Десятинной церкви (рисунки Н. Е. Ефимова 1826 г.). В: Σοφία. Сборник статей по искусству Византии и Древней Руси в честь А. И. Комеча. Москва: Северный паломник, с. 31–46;

Arkhipova, E. I. 2007. 11th – 12th –Century Figured Reliefs from St. Michael Golden Domes Monastery in Kiev.  Aibabin, A. Ivakin, H. (eds.). Kiev-Cherson-Constantinople. Kiev-Simferopol-Paris: ACHCBYZ, р. 225–242;

Архипова, Е. И. 2007. Архитектурный декор и монументальная пластика Киевской Руси. Конец Х – начало ХІІ века. В: Комеч, А. И.и др. (ред.). История русского искусства: в 22 т., 1: Искусство Киевской Руси. IX — первая четверть ХІІ века. Москва: Северный паломник, с. 569–617;

Архипова, Е. И. 2008. Кадило из Судака в Одесском археологическом музее. Византийский временник, 67 (92), с. 207–216.

Архипова, Е. И. 2008. Церковные осветительные приборы ХІ–ХІІІ вв. из Переяслава Русского. Наукові записки з української історії, 20, с. 241–256;

Архипова, Е. И. 2009. Каменная иконка с Тамани с изображением воина-мученика св. Глеба. В: Цукерман К. (ред). Борисо-Глебский сборник. Collectanea Borisoglebica, 1. Paris: ACHCByz, с. 157–182.

Архипова, Е. И. 2010. Византийские каменные иконки в Древней Руси. Назначение и использование. В: Баталов, А. Л., Смирнова, Э. С. (ред.-сост.). Древнерусское искусство: Идея и Образ. Опыт изучения византийского и древнерусского искусства. Материалы конференции 1-2 ноября 2005 г. Москва: Северный паломник, с. 421–436;

Архипова, Е. И. 2012. Архитектурный декор Десятинной церкви (проблемы и предварительные итоги изучения). Труды Государственного Эрмитажа, 65: Первые каменные храмы Древней Руси: материалы архитектурно-археологического семинара 22–24 ноября 2010 года (науч. ред. Д. Д. Ёлшин). Санкт-Петербург: Изд-во Гос. Эрмитажа, с. 6–33;

Архипова, Е. И. 2013. Синтрон и престол Софийского собора в Киеве по данным археологии и эпиграфики. В: Архипова, Є. І., Івакін,  Г. Ю. (ред.). Храм і люди. Збірка наукових праць до 90-річчя з дня народження Сергія Олександровича Висоцького. Київ: Вид-во ТОВ "Аграр Медіа Груп", с. 24–53;

Архипова, Е.И. 2015. Архитектурный декор и скульптура ХІІ века Южной, Юго-Западной Руси и Рязани. В: Лифшиц, Л. И. (отв. ред.). История русского искусства: в 22 т., 2/2: Искусство второй половины ХІІ века. Москва: Северный паломник, с. 306–353;

Архипова, Е.И. 2015. Каменные иконки со святыми воинами: византийское наследие и южнорусская традиція. Труды Государственного Эрмитажа, 70: Византия в контексте мировой культуры. Материалы конференции, посвященной памяти А. В. Банк (1906-1984). Санкт-Петербург: Изд-во Гос. Эрмитажа, с. 271–289;

Архипова, Є. 2015. Саркофаг князя Володимира Святославича: історія пошуків і атрибуція. Opus mixtum, 3, с. 7–27;

Архипова, Є. 2016. Саркофаг Ярослава Мудрого – пам'ятка історії та мистецтва. Студії мистецтвознавчі, 2(54): Образотворче та декоративно -ужиткове мистецтво. Архітектура, с. 14–26;

Архипова, Е. И. 2016. Новые данные о расположении саркофага Ярослава Мудрого. Ruthenica, ХІІІ, с. 32–49;

Архипова, Е. И. 2017. Образец и копия в скульптуре малых форм Древней Руси (по материалам Украины). В: Мусин, А. Е., Щеглова, О. А. (ред.). В камне и в бронзе. Сборник статей в честь Анны Песковой. Труды ИИМК РАН, XLVIII. Санкт-Петербург: ИИМК РАН, с. 61–71;

Архипова, Є. 2017. Підлога opus sectile Десятинної церкви в Києві. Opus mixtum, 5, с.146–154, VII–XIII;

Архипова, Є. 2019. Бронзові світильники Десятинної церкви в Києві. Opus mixtum, 7, с. 16–29, І–V.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(12.11.1944 р., м. Київ — 25.07.1988 р., смт Меджибіж Хмельницької обл.)
археолог, реставратор, спелеолог 

У 1964 р. вступив на факультет іноземних мов Київського університету, потім перейшов до Київського педагогічного інституту, де закінчив історичний факультет. Перший досвід археологічних досліджень набув на початку 60-х рр. під керівництвом Є. В. Махно. Зі створенням Київської постійно діючої експедиції брав активну участь у дослідженні Подолу, Печерська, Верхнього міста й околиць. Від 1985 р. працював в Інституті «Укрпроектреставрація», займався археологічно-реставраційними роботами в середньовічних замках і палацах Меджибожа, Старокостянтинова, Острога, Луцька, Тульчина, Феодосії та Бахчисараю, Святогірського монастиря в Зимному.

Засновник одного з перших в Україні спелео-археологічних гуртків, організатор і керівник спелеологічних досліджень Києва. За результатами спелеологічних обстежень і розкопок київських печер розробив типологію монастирських печерних споруд. На базі обстеження сотень печер і підземель Києва, Чернігова, Поділля, Тернопільщини, Волині та Криму випрацював методику спелео-археологічних досліджень. Поет і музикант, керівник юнацьких гуртків, дослідник української старовини — О. Б. Авагян був практиком і лишив кілька публікацій.

Література:
Бобровський Т., Жолдак Б. Авагян Олександр Беніамінович // Тернопільський енциклопедичний словник. — Тернопіль, 2004. — Т. 1. — С. 18–19.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(15(27).07.1885 р., м. Санкт-Петербург — 25.07.1974 р., м. Сімферополь)
кандидат історичних наук, дослідник археології та історії Криму доби раннього заліза та середньовіччя.
Удостоєний звання «Ударник труда» (1932); нагороджений медаллю «За оборону Севастополя 1941–1942 г.». 

Закінчив Московський університет (1913). 1923 р. став заступником директора Севастопольського музею краєзнавства, 1926 р. — науковим співробітником Севастопольського військово-історичного музею. 1944 р. переїхав до Сімферополя, працював головним хранителем Центрального краєзнавчого музею Кримської АРСР та завідував відділом Великої Вітчизняної війни. До 1937 р. брав участь у роботі Ескі-Керменської експедиції Державної академії історії матеріальної культури, від 1945 р. — Тавро-скіфської експедиції Інституту історії матеріальної культури ім. М. Я. Марра АН СРСР і Державного музею образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна. 1948 р. став науковим співробітником сектору історії та археології Кримської науково-дослідної бази АН СРСР, реорганізованого в 1952 р. у відділ історії та археології Кримського філіалу АН СРСР. У 1956–1961 рр. — співробітник відділу античної та середньовічної археології Криму Інституту археології АН УРСР. 1957 р. захистив дисертацію «Некрополь Неаполя Скифского».

Головні інтереси В. П. Бабенчикова були націлені на дослідження пам’яток Гераклейського півострова, вивчення історії варварського населення пізньоримського часу Інкерманської долини, аланів і слов’ян у складі населення середньовічного Криму, «готського питання», пізньоскіфської культури Криму. В складі Інкерманської експедиції Кримської науково-дослідної бази АН СРСР і Музею печерних міст (м. Бахчисарай) досліджував могильники пізньоримського часу в долині р. Чорна біля Севастополя (1948–1952). Керував Коктебельським загоном, що провадив розкопки поселення VIII–IX ст. на г. Тепсень (1949–1960).

Поєднував наукову діяльність з викладацькою та просвітницькою: до 1935 р. викладав літературу та історію в Загальноосвітньому технікумі (м. Севастополь), керував екскурсійним відділом Севастопольського відділення Товариства пролетарського туризму та екскурсій; від 1927 р. був секретарем правління Севастопольського відділення Російського товариства з вивчення Криму; 1929 р. обраний членом Таврійського товариства історії, археології та етнографії. Читав лекції в Сімферопольському університеті.

Основні праці:
Панорама штурма 6 июня 1855 г.: путеводитель по картине. — Севастополь, 1927;
Раскопки средневекового поселения в с. Планерском (1949–1951 гг.) // КСИИМК. — 1953. — 49;
Некрополь Неаполя Скифского // История и археология древнего Крыма. — К., 1957;
Итоги исследования средневекового поселения на холме Тепсень // История и археология средневекового Крыма. — М., 1958;
Чорноріченський могильник // АП. — 1963. — 13.

Література:
Акимченков В. В. «Академия в миниатюре»: Севастопольский музей краеведения (1923–1939). — К.;  Симферополь, 2012. — С. 78–90;
Гарагуля В. К. «Это настолько естественно защищать свою Родину…»: отец и сын Бабенчиковы — участники обороны Севастополя в 1854–1855 и 1941–1942 годах // Известия Крымского республиканского краеведческого музея. — 1995. — № 12. — С. 40–46.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(14.08.1945 р. — 26.11. 2006 р., народився і похований у м. Миколаїв)
дослідник доби бронзи 

Навчався на історичному факультеті Київського університету (1975–1981). У 1967– 1972 рр. входив до активу Миколаївського краєзнавчого музею як член Миколаївської групи Одеського археологічного товариства. На громадських засадах займався реставрацією кераміки, брав участь у встановленні охоронних знаків на пам’ятках археології та переоформленні археологічної експозиції музею. У 1967–1972 рр. брав участь в експедиціях Інституту під кер. О. Г. Шапошникової, Г. Т. Ковпаненко та Миколаївського краєзнавчого музею. Від 1973 р. був співробітником Інституту — лаборантом, старшим лаборантом (1981), молодшим науковим співробітником (1989). Очолював Богданівський загін Миколаївської експедиції, який здійснив масштабні дослідження поселення сабатинівської культури поблизу с. Виноградний Сад. Стажувався в лабораторії Г. Ф. Коробкової (м. Санкт-Петербург), оволодів методикою трасологічного аналізу кам’яних і кістяних знарядь. Автор розробок щодо становлення та розвитку стародавніх ремесел: чинбарського, швацького та косторізного.

Основні праці:
Курганная группа близ с. Старогорожена // Древности Поингулья. — К., 1977;
Ямное погребение с булавой из Поингулья // Древнейшие скотоводы степей юга Украины. — К., 1987 (обидві у співавт.);
Костяные изделия сабатиновской культуры по материалам поселений Ташлык и Виноградный Сад на Южном Буге // Проблемы первобытной археологии Северного Причорноморья. — Херсон, 1990. — Ч. 1.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(н. 26.05.1955 р., м. Львів)
кандидат історичних наук, дослідник слов’янської та давньоруської археології 

Син члена-кореспондента НАН України В. Д. Барана.

1977 р. закінчив історичний факультет Київського університету. 1977–1993 рр. — старший лаборант, молодший науковий співробітник відділу давньоруської та середньовічної археології, 2000–2001 рр. — науковий співробітник відділу археології ранніх слов’ян. 1993 р. захистив дисертацію «Слов’янська община (за матеріалами поселення Рашків І)». Нині працює в Міністерстві закордонних справ України.

Досліджував соціально-економічний розвиток слов’янського суспільства в переддержавний період. На ґрунті аналізу планіграфії повністю дослідженого поселення райковецької культури Рашків І висунув гіпотезу про систему планувальних закономірностей слов’янських поселень, за якою взаємне розміщення осель відображувало родинні зв’язки між їхніми господарями. Використання шнурка (давньоруською «верва») для визначення місця спорудження нового будинку й обумовило назву слов’янської общини, зафіксовану в літописі.

Автор 20 праць, зокрема розділу в «Давній історії України», т. 3 (К., 2000).

Основні праці:
Походження українського народу. — К., 2002 (у співавт.);
Слов’янська община. — Чернівці, 2004;
Історичні витоки українського народу. — К., 2005 (у співавт.);
Давні слов’яни і походження українського народу. — К., 2011 (у співавт.).

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(5.02.1946 р. — 22.04. 2001 р., народився і похований у м. Сімферополь)
доктор історичних наук, учень О. І. Домбровського, дослідник археології та історії середньовічного Криму, дійсний член Кримської академії наук, заслужений діяч науки і техники Автономної Республіки Крим (2000) 

Навчався в Кримському педагогічному інституті, завершив освіту на історичному факультеті Одеського університету (1966–1970). Від 1965 р. працював лаборантом Інституту мінеральних ресурсів Держгеолкому СРСР; у 1968–1998 рр. — у відділі античної та середньовічної археології Криму (від 1992 р. Кримський філіал Інституту), де зріс від лаборанта до заступника директора з наукової роботи, завідував відділом середньовічної археології. 1977 р. захистив кандидатську дисертацію «Ранние болгары в Крыму (локальный вариант салтово-маяцкой культуры)», 1994 р. — докторську «Таврика в составе Хазарского каганата».

І. А. Баранов був одним із провідних фахівців Східної Європи з візантійської та хозарської археології та історії. Розробив кардинальні проблеми так зв. кримського варіанту салтово-маяцкої культури, займався вивченням проблем візантійської та золотоординської присутності в Криму, генуезької історії, епіграфіки та фортифікації. Був одним з кращих знавців матеріальної культури середньовічного Криму. Активний польовик. 1968 р. здійснив самостійні розкопки на мисі Трійця. Досліджував поселення Тау-Кипчак (1969–1971), ранньосередньовічні пам’ятки в сел. Курортний на пагорбі Кордон-Оба (1975, 1976), очолював організовану ним Судакську експедицію (1977–2001), здійснив беспрецедентні за масштабом дослідження середньовічної Сугдеї (Судака): були виявлені пам’ятки всіх періодів історії міста. Також провадив розвідки й розкопки в найближчій околиці Сугдеї (монастирі на горі Перчем і в ур. Димитраки, некрополь біля с. Дачне, комплекс ранньосередньовічних пам’яток у с. Морське та ін.).

Від 1996 р. І. А. Баранова регулярно обирали депутатом районної, в 1998 р. міської ради м. Сімферополь. У 1998–2001 рр. очолював Республіканський комітет з охорони та використання пам’яток історії та культури (нині Республіканський комітет з охорони культурної спадщини) Автономної Республіки Крим.

Основні праці:
Некоторые итоги изучения тюрко-болгарских памятников Крыма // Плиска-Преслав. — София, 1981. — Т. 2;
Памятники раннесредневекового Крыма // Археология Украинской ССР. — К., 1986. — Т. 3;
Таврика в эпоху раннего средневековья (салтово-маяцкая культура). — К., 1990;
Праболгарские горизонты Судакского городища середины VIII — первой половины Х вв. // Българите в Северното Причерноморие. — В. Търново, 2000. — VII (у співавт.).

Література:
Игорю Авенировичу Баранову — 50 лет // Археология Крыма. — 1997. — № 1. — С. 198;
Пам’яті Ігоря Авеніровича Баранова // Археологія. — 2001. — № 1. — С. 139–140;
Айбабин А. И. Памяти И. А. Баранова // МАИЭТ. — 2001. — VIII. — С. 529;
Мыц Л. А. Помню таким… // МАИЭТ. — 2001. — VIII. — С. 530–532;
Майко В. В. Игорь Авенирович Баранов — ученый и человек // Причерноморье, Крым, Русь в истории и культуре. Мат-лы III Судакской межд. конф. — К.; Судак, 2006. — Т. ІІ. — С. 5–12;
Колесникова В. А., Баранов В. И. Список научных работ Игоря Авенировича Баранова // Причерноморье, Крым, Русь в истории и культуре. Мат-лы III Судакской межд. конф. — К.; Судак, 2006. — Т. ІІ. — C. 13–22.

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2019-05-01

Олексій Олександрович Крютченко    Кандидат історичних наук, науковий співробітник ORCID: 0000-0001-8518-4168

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-11-15

Іван Сергійович Радомський працював в Інституті археології з 2019 по 2020 роки Кандидат історичних наук, науковий співробітник Відділ археології енеоліту — бронзової доби ORCID: 0000-0002-6123-6557

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-11-15

Ігор Андрійович Цеунов  працював в Інституті археології з 2014 по 2019 роки Провідний архівіст Науковий архів пр-т Героїв Сталінграда, 12 Київ - 04210 1 поверх  ORCID: 0000-0002-1714-6220

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-11-15

Алла Сергіївна Борисюк-Дудкіна працювала в Інституті археології з 2014 по 2019 роки Художник-реставратор, художник-реставратор творів з металу другої категорії Відділ Наукові фонди пр-т Героїв Сталінграда, 12 Київ - 04210

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-11-15

Ірина Володимирівна Станкєвіч (Карашевич)   працювала в Інституті археології з 2007 по 2021 рр. Молодший науковий співробітник Відділ Наукові фонди