Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

Протягом 1968–1972 рр. Інститут археології очолював Федір Павлович Шевченко — історик, дослідник доби Гетьманщини та Національно–визвольної війни українського народу середини ХVII ст., доктор історичних наук (1964), професор (1968), член–кореспондент АН УРСР (1969), головний редактор «Українського історичного журналу» (1957–1972).

Федір Павлович народився 24 (11) серпня 1914 р. у с. Дунаївці Новоушицького пов. Подільської губ. (нині місто Хмельницької області). Після закінчення семирічної школи в рідному селі (1930) працював у колгоспі. У 1932–1933 рр. — підсобний робітник на 8­й взуттєвій фабриці у Києві, учень вечірнього робітфаку при Київському інституті шкіряної промисловості.
У 1933–1937 рр. — студент Московського державного історико–архівного інституту (закінчив з відзнакою), потім аспірант (1937–1940), викладач (1938–1940) цього Інституту. У 1940–1941 рр. директор Чернівецького обласного державного архіву, після початку війни — директор Краснодарського крайового державного архіву. Від початку 1942 до листопада 1943 р. завідував архівом РНК, очолював науково–видавничий відділ Архівного управління НКВС Узбецької РСР.
1943 р. Ф. П. Шевченко захистив в Інституті історії АН СРСР кандидатську дисертацію «Русские воеводы на Украине (Очерки взаимоотношений Украины с Россией во второй половине ХVII в.)» і повернувся в Україну. У 1943–1945 рр. очолював науково–видавничий відділ Архівного управління НКВС УРСР, з 1944 по 1950 рр. завідував новоствореною кафедрою архівознавства Київського державного університету (доцент). Паралельно (1945–1949) був заступником голови Комісії з історії Вітчизняної війни АН УРСР. 1949 р. йому присвоєно вчене звання старшого наукового співробітника.
У 1949 р. Ф. П. Шевченко почав працювати в Інституті історії АН УРСР (нині Інститут історії України): до 1960 р. очолював відділ історії країн народної демократії, в 1960–1963 рр. — відділ допоміжних історичних дисциплін, у 1963–1968 рр. — відділ історіографії та джерелознавства. У 1964–1967 рр. був заступником директора Інституту. 1964 р. захистив в Інституті історії АН СРСР докторську дисертацію «Политические и экономические связи России с Украиной в середине XVII века». Був членом редколегії журналу «Вісник АН УРСР» (1950–1951), ученим секретарем Президії АН УРСР (1950–1952), від заснування в 1957 до 1972 р. — головним редактором «Українського історичного журналу», у 1959–1965 рр. — членом Головної редколегії УРЕ.
У листопаді 1968 р. Ф. П. Шевченка призначили директором Інституту археології, аби вгамувати пристрасті, що вирували навколо керівних посад. Впоратися з цим завданням вченому не вдалося. У січні 1972 р. секретаріат ЦК КПУ звільнив його з цієї посади. Цьому передувала постанова ЦК КПУ від 5 вересня 1972 р. «Про наслідки перевірки заяв про неправильну поведінку директора Інституту археології АН УРСР тов. Шевченка Ф. П. та нездорову обстановку в колективі Інституту», в якій вченого звинуватили у відході від класових інтернаціоналістських позицій в оцінці окремих історичних подій, проявах політичної незрілості, націоналістичних трактовках в оцінці окремих історичних положень. Директора звільнили, а нездорова обстановка в Інституті археології лишилася.
Ф. П. Шевченко повернувся до Інституту історії: до 1974 р. в.о. завідувача відділу історії феодалізму, у 1974–1978 рр. був старшим науковим співробітником відділу історії дружби народів СРСР, у 1978–1982 рр. — керівником неструктурної групи з історичної географії та картографії відділу джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін, у 1982–1987 рр. очолював сектор історичної географії та картографії, у 1987–1991 рр. — головний науковий співробітник відділу джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін, у 1991–1994 рр. — відділу української історіографії та спеціальних історичних дисциплін, у 1994–1995 рр. — відділу української історіографії. 1981–1985 рр. — член Головної редколегії «Історії Української РСР» в 10–ти томах.
Керуючи Інститутом археології, Ф. П. Шевченко як історик–енциклопедист намагався осягнути специфіку археологічних досліджень, був обізнаний з досягненнями й знахідками експедицій. Тоді розпочалася ера новобудовних експедицій, тож організація та проведення їх були в центрі його уваги. Вчений побував майже в усіх експедиціях, допомагав покращити умови роботи. Санкціонував розкопки кургану Товста Могила, призначивши начальником експедиції позаштатного співробітника Бориса Мозолевського. У публікаціях цього часу вчений ознайомлював громадськість з археологічними знахідками та дослідженнями співробітників Інституту археології, входив до складу редколегії перших двох томів тритомного видання «Археологія Української РСР» (К., 1971). Започаткував періодичне видання «Середні віки на Україні», був відповідальним редактором і автором передмов до двох його випусків.
Кавалер ордена «Знак Пошани» (1971), нагороджений медалями «За доблесну працю. В ознаменування 100–річчя від дня народження В. І. Леніна» (1970), «В пам’ять 1500–річчя Києва» (1982), Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1984), а також медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1945), «Двадцять років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1965), «Тридцять років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1975).
Федора Павловича не стало 1 листопада 1995 р., похований у Києві.

Автор понад 700 праць. З–поміж них:
Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. — К., 1959; Про створення «Вступу до історичної науки» // УІЖ. — 1959. — № 1; Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну? // УІЖ. — 1966. — № 11; Про суд історії // УІЖ. — 1967. — № 2.

Література:
Санцевич А. В. Життєвий і творчий шлях Ф. П. Шевченка // Федір Павлович Шевченко. Бібліографія. — К., 1989. — С. 3–23;
Апанович О. Федір Павлович Шевченко. Історик, архівіст, історіограф, джерелознавець, археограф, організатор науки, Людина: Спогади та історіографічний аналіз. — К., 2000;
«Істину встановлює суд історії»: Зб. на пошану Федора Павловича Шевченка. — К., 2004. — Т. 1 (Джерела);
Смолій В. Шевченко Федір Павлович // Інститут історії України Національної академії наук України. 1936–2006. — К., 2006. — С. 468–471;
Колибенко О. В. Шевченко Федір Павлович (1914–1995) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 309–311.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

1972 р. обов’язки директора Інституту археології виконував Володимир Данилович Баран — доктор історичних наук (1973), професор, визначний археолог–славіст, член–кореспондент НАН України (1995). Двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1991, 2001).

Володимир Данилович народився 9 серпня 1927 р. в с. Дем’янів Івано–Франківської області. 1946 р. закінчив Рогатинське педагогічне училище, 1950 р. — історичний факультет Львівського педагогічного інституту.
Протягом 1951–1953 рр. працював завідувачем відділення державного архіву Львівської області. Від 1953 р. В. Д. Баран — молодший науковий співробітник відділу археології Інституту суспільних наук АН УРСР. У 1959 р. захистив кандидатську дисертацію «Поселение первой половины I тысячелетия н. э. у с. Черепин Львовской области». 1967–1969 рр. — доцент кафедри історії України Львівського університету.
Надалі працював в Інституті археології: 1969–1974 рр. — заступник директора, 1974–2002 рр. завідувач відділу археології ранніх слов’ян, 2002–2010 рр. — головний науковий співробітник. 1973 р. захистив докторську дисертацію «Древние славяне между Днестром и Припятью». У 1994–2003 рр. В. Д. Баран очолював відділ етнології НДІ українознавства Міністерства освіти і науки України, від 2004 р. — провідний науковий співробітник цього Інституту.
В. Д. Баран — провідний спеціаліст у дослідженні проблем походження та ранньої історії слов’ян. Висунув концепцію, згідно з якою слов’яни ніколи не становили тієї єдності, яка б відобразилася в одній археологічній культурі. З найдавніших часів вони утворювали окремі, хоча й споріднені праслов’янські та слов’янські більші чи менші етномовні спільності, які мешкали поряд з неслов’янськими етнічними групами в межиріччі Одера та Дніпра, але до раннього середньовіччя не заселяли всієї цієї території. Слов’яни — мешканці лісостепової та південної частини лісової смуги нинішньої України, починаючи від рубежу ер, увібрали всі інвазії, що відбилося в матеріальній культурі, та ніколи не були витіснені повністю з цього регіону або винищені. На думку вченого, слов’яни були і в поліетнічній спільноті, що лишила пам’ятки черняхівської культури.
До кола наукових зацікавлень В. Д. Барана входять також черняхівська та празько–корчацька культури, Велике розселення слов’ян, яке започаткувало процес формування нинішніх слов’янських народів, еволюція слов’янської матеріальної культури від раннього середньовіччя до давньоруського часу, утворення Києво–Руської держави та походження українського народу.
Відкрив і дослідив поселення черняхівської культури Бовшів ІІ, Ріпнів ІІ, Дем’янів ІІ, Куропатники, Хлопків, Черепин, Теремці; поселення празько–корчацької культури Бовшів І і ІІ, Дем’янів І і ІІ, Звиняч ІІ, Зелений Гай, Ріпнів ІІ, Рашків II і III; поселення райковецької культури Рашків І. Брав участь у розкопках городища західних слов’ян у м. Ольденбург (Німеччина) та пам’яток Давнього Галича.
В. Д. Баран викладав у Львівському та Київському університетах; під його керівництвом захищено 12 дисертацій. Член–кореспондент Центрального німецького археологічного інституту; член Виконавчого комітету і бюро Унії слов’янської археології.
Автор близько 300 праць, зокрема розділів у колективних виданнях: Археологія Української РСР, т. ІІІ (К., 1975); Історія Української РСР, т. 1, кн. 1 (К., 1977); История Украинской ССР, т. 1 (К., 1981); Этнокультурная карта территории УССР (К., 1985); Археология Украинской ССР, т. 3 (К., 1986); Славяне Юго­Восточной Европы в предгосударственный период (К., 1990); Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат, т. 1 (Львів, 1999); Давня історія України, т. 3 (К., 2000); Украинцы (М., 2000); Історія української культури, т. 1 (К., 2001); Етнічна та етнокультурна історія України (К., 2005).
Володимир Данилович Баран пішов з життя 5 листопада 2019 р..

Основні праці:
Поселення перших століть нашої ери біля села Черепин. — К., 1961; Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю. — К., 1972; Черняхівська культура (За матеріалами Верхнього Дністра та Західного Бугу). — К., 1981; Пражская культура Поднестровья (по материалам поселений у села Рашков). — К., 1988; Походження слов’ян. — К., 1991 (у співавт.); Давні слов’яни. — К., 1998; Походження українського народу. — К., 2002 (у співавт.); Історичні витоки українського народу. — К., 2005 (у співавт.); Черняхівські поселення басейну Гнилої Липи. — К., 2006 (у співавт.); Слов’янське поселення середини І тисячоліття нашої ери біля села Теремці на Дністрі. — К., 2008; Давні слов’яни і походження українського народу. — К., 2011 (у співавт.).

Література:
До 70–річчя Володимира Даниловича Барана // Археологія. — 1997. — № 3. — С. 155–157;
До 75–річчя Володимира Даниловича Барана // Археологiя. — 2002 . — № 3. — С. 5–6;
Крушельницька Л. І. До ювілею «львівського» Володимира Барана // Постаті української археології. — Львів, 1998. — С. 112–113 (МДАПВ. — 7);
Толочко П. П. Слово про ювіляра // Етнокультурні процеси в Південно–Східній Європі в І тис. н. е. — К.; Львів, 1999. — С. 5–7;
До 80–річчя Володимира Даниловича Барана // Вісник Інституту археології. — 2007. — Вип. 2. — С. 185–189;
Фігурний Ю. С., Ярошинський О. Б. Світочі українознавства. — К., 2008. — С. 31–76;
Фігурний Ю. С. Дослідник історії України // Баран В. Д., Баран Я. В. В пошуках джерел українського народу. — К., 2011. — С. 3–6;
Юренко С. П. Баран Володимир Данилович // Енциклопедія історії України. — К.: Наукова думка, 2003. — Т. 1. — С. 181–182;
Абашина Н. С.  Баран Володимир Данилович // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 315-316.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

У 1973–1986 рр. Інститут археології очолював Іван Іванович Артеменко дослідник доби неоліту — бронзового віку Поліської смуги, доктор історичних наук (1977), член–кореспондент АН УРСР (1982). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1980), заслужений діяч науки УРСР.
На цю посаду Івана Івановича відрядило союзне керівництво археологічною наукою з метою припинити чвари в Інституті, які точилися роками в боротьбі за директорське крісло та поділила колектив навпіл. Кандидатура була підібрана вдало. І. І. Артеменко справився з тим, і колектив зажив звичним трудовим життям. Знаковим було і запрошення ним на посаду заступника директора з наукової роботи В. Ф. Генінга, який працював в Уральському університеті та один з перших у СРСР почав розробляти теоретичні проблеми археології. В Україні Івана Івановича добре знали, зокрема як дослідника середньодніпровської культури.

Народився І. І. Артеменко 15 вересня 1924 р. в с. Гаврилівка Ново–Воронцовського р–ну Херсонської області. 1930 р. сім’я перебралася до Дніпропетровська. На початку війни юнак зазнав тяжкої травми — 1941 р. під час артилерійського обстрілу він був контужений і втратив руку. Але це не зламало його, і 1943 р. Артеменко став студентом історичного факультету Дніпропетровського державного університету, який закінчив у 1948 р. Там він захопився археологією та із студентських років і надалі, працюючи в Дніпропетровському історичному музеї (1948–1955 рр., від 1951 р. був заступником директора з наукової роботи), брав участь в експедиціях Інституту археології АН УРСР, що досліджували пам’ятки порожистої частини Дніпра. У Дніпропетровську він знайшов подружнє щастя і став батьком двох доньок.
1955 р. Іван Іванович вступив до аспірантури Інституту історії матеріальної культури АН СРСР в Москві, що незабаром був перейменований в Інститут археології, а вже 1956 р. очолив Білоруський загін Верхньодніпровської експедиції, а надалі, в 1968–1973 рр., керував Середньодніпровською експедицією Інституту археології АН СРСР. Досліджував пам’ятки неоліту та бронзового віку на території Східної Білорусі й суміжних областей Росії: поселення неоліту—бронзи біля сіл Лучин (1956–1958), Малі Роги (1958), Вєть (1959), Ходосовичі (1959–1961), Залісся (1965), м. Бихов (1959), а також могильники середньодніпровської та сосницької культур Стрелиця (1963–1965), Ходосовичі (1959–1963), Сябровичі (1965, 1968, 1969), Клини–Вудрище (1969), Белинець і Білі Береги (1970, 1971), Бєсєц (1970–1973), Луньово (1971–1973), Голосок (1972, 1973).
Зважаючи на тодішній стан джерельної бази та досить невизначену ситуацію з систематикою джерел цієї території, ці роботи склали принципово нову сторінку в дослідженні Верхньої Наддніпрянщини. Отримані матеріали стали основою кандидатської дисертації І. І. Артеменка та однойменної книжки «Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы» (1967). Поява цієї праці, безперечно, стала подією у вивченні доби бронзи. Ледь намічена на початку ХХ ст. В. О. Городцовим середньодніпровська культура, а надалі знана за статтею 1947 р. Т. С. Пассек, ця культура постала як масштабне явище, що охоплювало Середню та Верхню Наддніпрянщину в межах України та Білорусі й частково заходило на територію Росії (Брянщина). І хоча деякі ідеї І. І. Артеменка (періодизація та хронологія середньодніпровської культури, її походження) зазнали критики, видана ним монографія (та інші публікації) й нині є основним джерелом для вивчення цієї культури.
Організаторські здібності та делікатний характер вченого оцінило керівництво Інституту археології у Москві. У 1965 р. Іван Іванович став ученим секретарем із закордонних наукових зав’язків і відзначився на цій ниві організацією виставки «Археологія СРСР», що експонувалася два роки (1966–1967) у Голландії, Швейцарії, ФРН та Італії та стала визначною подією що для радянської, що для європейської археології. На ній були представлені й матеріали з України.
У 1969–1972 рр. І. І. Артеменко очолював Комісію з організації та координації археологічних досліджень на новобудовах СРСР, а в 1972–1973 рр. — сектор охоронних археологічних досліджень на новобудовах.
Ставши в серпні 1973 р. директором Інституту археології АН УРСР, І. І. Артеменко завідував також відділом доби міді—бронзи, а після реформування структури Інституту керував відділенням первісної археології та його складовою — відділом археології енеоліту—бронзового віку. 1977 р. він захистив у Москві докторську дисертацію «Среднее и Верхнее Поднепровье в конце энеолита и в эпоху бронзы (середина III — начало I тыс. до н. э.)». У ній вчений обстоював, зокрема, виділення сосницької культури, яка змінила середньодніпровську. Однак, схоже, дослідник надто захопився цією ідеєю, розширивши простори сосницької культури з Полісся й на Лісостеп по обидва боки Дніпра за рахунок пам’яток комарівської культури.
Час директорства І. І. Артеменка співпав з піком археологічних досліджень на новобудовах. Завдяки притоку значних фінансів Інститут зріс удвічі. Наплив молоді вперше створив умови для селекції кадрів, чимало романтиків згодом відсіялося, інші стали фахівцями і становлять нині старше покоління археологів Інституту. До наукового зростання кадрів доклав снаги й директор — керував підготовкою кандидатських дисертацій (Ю. О. Шилов, В. І. Клочко, С. М. Рижов, Я. П. Гершкович та ін.). При ньому, 1976 р., Спеціалізованій раді при Інституті археології було надано право провадити захист докторських дисертацій із спеціальності «археологія».
Згодом і сам І. І. Артеменко підключився до польових досліджень в Україні. У 1979–1980 рр. очолювана ним експедиція провадила розкопки курганів доби бронзи біля сіл Баштечки та Нагірне на Черкащині. У 1981–1988 рр. як керівник теми з дослідження трипільських поселень–гігантів І. І. Артеменко очолював Трипільську експедицію та керував розкопками курганів, зведених на території цих поселень.
Був член–кореспондентом Німецького археологічного інституту в Берліні (1984). Нагороджений орденом «Дружбы народов» (1982), медаллю «В память 1500–летия Киева» (1983).
Помер Іван Іванович 27 квітня 1989 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.
У спогадах колег він лишився чуйною людиною, небайдужою до проблем співробітників. Автор понад 140 праць, був редактором і одним із авторів низки багатотомних колективних праць, серед яких: Гісторія Беларускай ССР (Мінск, 1972), Історія Української РСР, т. І (К., 1978), История Киева, т. І (К., 1982), Археология Украинской ССР, в 3 т. (К., 1985, 1986) та ін. Особовий об’ємний архів вченого зберігається в науковому архіві Інституту археології.

Основні праці:
Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы. — М., 1967 (МИА. — 148); Археологические исследования в Украинской ССР // СА. — 1977. — № 4; Культуры шнуровой керамики (среднеднепровская, подкарпатская, городокско­здолбицкая, стжижовская); Культуры позднего бронзового века южной полосы лесов Европейской части СССР: сосницкая культура, комаровская культура, бондарихинская культура // Эпоха бронзы лесной полосы СССР. — М., 1987 (серія «Археология СССР»); Связи племен среднеднепровской культуры // Межплеменные связи эпохи бронзы на территории Украины. — К., 1987.

Література:
Іван Іванович Артеменко [Hекролог] // Археологія. — 1989. — № 3. — С. 155–156;
Отрощенко В. В. Дослідник старожитностей українського Полісся (до 80–річчя від дня народження Івана Артеменка) // Українознавство 2004: Календар-щорічник. — К., 2003. — С. 210–211;
Отрощенко В. В. До 80–річчя Івана Івановича Артеменка // Археологія. — 2004. — № 4. — С. 108–109;
Ляшко С. М. Артеменко Іван Іванович // Енциклопедія трипільської цивілізації. — К., 2004. — Т. ІІ. — С. 22–23;
Разлуцкая А. А. и др. Археалогія Беларусі. Звод крыніц навуковых археалагічных фондаў. — Вып. І. Археалагічныя калекцыі І. І. Арцёменкі (1956–1981 гг.). — Мінск, 2012.
Лисенко С. Д.  Артеменко Іван Іванович (1924–1989) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 317-319.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

ORCID: 0000-0002-1549-9081

Протягом 1987–2016 рр. Інститут археології очолював Петро Петрович Толочко — фахівець з археології та історії Давньої Русі, доктор історичних наук (1981), професор (1988), академік НАН України (1990). Лауреат Державної премії в галузі науки і техніки УРСР (1983) та України (2002), премії імені М. С. Грушевського та премії імені М. І. Костомарова Президії НАН України (1992), політичний, громадський і культурний діяч.

Народився Петро Петрович 21 лютого 1938 р. в с. Пристроми (нині Переяслав–Хмельницького р–ну Київської області). Батько — Петро Васильович — помер 1941 р., на початку війни; мати — Марія Антонівна — виховала трьох синів — Михайла, Івана та Петра й прожила довгий вік.
Інтерес до історії в братів, а всі вони стали істориками, розбудила вчителька Галина Митрофанівна Скопенко — мати майбутнього академіка та ректора Київського державного університету імені Т. Шевченка Віктора Скопенка, на історико–філософському факультеті якого здобув вищу освіту й Петро Петрович (1960). Наукову діяльність розпочав у Державному музеї українського декоративного мистецтва, а вже 1961 р. В. Й. Довженок запросив його до Інституту археології та благословив на дослідження Києва. Нині впевнено можна стверджувати, що П. П. Толочко створив новий образ давньоруської столиці та зробив суттєвий внесок у вивчення Давньої Русі.
А все розпочалося з поновлення розвідок і розкопок у Києві та збору й аналізу наявних джерел, узгодження їх з літописними даними, а з цим — захист 1966 р. кандидатської дисертації «Питання історичної топографії древнього Києва», а потім і публікація на цю тему книжки «Історична топографія стародавнього Києва» (1970). Законсервований віками давній Київ постав як динамічна структура, що розвивалася й зростала. Водночас це відкривало нові перспективи у вивченні Києва, але їх можна було реалізувати через розширення кола джерел.
Аби активізувати дослідження в Києві, Петро Петрович, звільнившись від посади ученого секретаря Інституту, 1970 р. організував Київську постійно діючу експедицію (на правах відділу), яка 1974 р. отримала повноцінний статус відділу археології Києва. Він залучив до неї не тільки молодих науковців (К. М. Гупало, М. А. Сагайдак, В. О. Харламов, Г. Ю. Івакін, В. М. Зоценко), а й «переманив» досвідчених києвознавців: зі штату Інституту — В. К. Гончарова та С. О. Висоцького, з філії «Кирилівська церква» Державного історико–архітектурного заповідника «Софійський музей» — І. І. Мовчана, з Історичного музею — С. С. Кілієвич, взяв на роботу філолога Я. Є. Боровського та мистецтвознавця Б. Б. Лобановського. До цієї вдало підібраної команди входив і М. Ю. Брайчевський. Було започатковане щорічне видання експедиції з красномовною для дослідників міста назвою — «Київська старовина», де планувалося публікувати києвознавчі студії різного профілю. Під базу експедиції виділили історичний «будинок Трубецьких» початку ХІХ ст. на вул. Володимирська, 3.
Відтоді й розгорнулися масштабні роботи в усіх історичних районах Києва — на Старокиївській горі, в «місті Ярослава», Видубичах, Клові, Китаєві, на Подолі та ін. Поступово було взято контроль за новобудовами в історичній частині Києва, розроблено й затверджено археологічні заповідні та охоронні зони в місті.
Кілька подій в дослідженні Києва стали особливо знаменними. Це, по–перше, дослідження 1970­х рр. на Подолі на трасі прокладання лінії метро, що дали надзвичайно важливі матеріали для хронології Києва та відтворення вигляду його масової забудови. Тоді було остаточно спростовано тезу, що кияни мешкали в землянках і напівземлянках, а заодно підтверджено висновки кандидатської дисертації П. П. Толочка: масову забудову Києва, як і Новгорода, Берестя, Ладоги та інших міст, становили зрубні будівлі. Підсумки цих робіт підбито в колективній монографії «Новое в археологии Киева» (1981) і циклі подальших праць з археології та історії Києва, відзначених Державною премією УРСР в галузі науки і техніки (1983).
Не тільки наукове, а й громадське значення мала інша подія — встановлення витоків Києва, ґрунтовно розроблена П. П. Толочком в монографії «Древний Киев» (1976). Вчений пов’язує корені Києва із слов’янськими поселеннями, що виникли на рубежі V–VІ ст., в часи напівлегендарного Кия, на горах Старокиївській і Замковій і засвідчують неперервний розвиток до літописних часів. У цій же праці вперше було обраховано демографічний потенціал міста ХІІ–ХІІІ ст. Так оконтурився новий образ давньоруської столиці від її народження до Батиєвої навали. А громадськість Києва, відсвяткувавши 1982 р. 1500­річчя міста, відтоді щороку відзначає Дні Києва.
Завдяки діяльності П. П. Толочка та київських археологів приємно змінився вигляд Києва. До 1500­ліття місто причепурилося: чи не вперше були відреставровані пам’ятки історії та культури (особливо рядова та фонова забудова історичного центру), відремонтовано вулиці та будівлі. Кияни та й влада наочно побачили, як «заграли» начебто пересічні будинки Подолу та Андріївського узвозу. Чимало їх було взято на державний облік, а Андріївський узвіз повністю змінив своє лице й перетворився на «київський Монмартр». П. П. Толочко разом з архітектором А. М. Мілецьким розробив проект парку–музею «Древній Київ», який частково був втілений (перш за все, територія Старокиївської гори та Паркова алея над історичними урочищами Гончари та Кожум’яки) та став підґрунтям для створеного тоді ж Державного історико–культурного заповідника «Стародавній Київ». До 1000­річчя хрещення Русі проект був виданий у вигляді книжки.
Важливим напрямом діяльності П. П. Толочка стала програма відновлення пам’яток давньоруського зодчества, які загинули в ХХ ст. Були відновлені давні святині — церква Успіння Богородиці Пирогощі, Золотоверхий Михайлівський собор і Успенський собор Києво–Печерської лаври. Авторитет Петра Петровича став запорукою того, що пам’ятки були відтворені на науковій основі. Тож будівельним роботам передували багаторічні археологічні дослідження, які надали унікальні матеріали та підстави для втілення архітектурних і конструктивних проектів. Ці дослідження здійснювали учні Петра Петровича — К. М. Гупало, Г. Ю. Івакін, В. О. Харламов та ін.
Дослідження столиці Давньої Русі — це значно більше ніж вона сама. В цьому ядрі фокусуються всі головні аспекти культурного, суспільно–політичного та соціально–економічного життя всієї держави, це генератор держави і водночас її продукт. Захистивши 1981 р. докторську дисертацію та очоливши 1982 р. відділ давньоруської та середньовічної археології (куди входив і сектор археології Києва), Петро Петрович скеровує фахівців на дослідження інших давньоруських міст і містечок, городищ, некрополів, розробляє програму вивчення давньоруського села, започатковану одним із його вчителів — В. Й. Довженком, націлює на комплексне дослідження вузлів пам’яток, а також суцільне обстеження територій і якомога повніше картування пам’яток, а заразом — виховує нових медієвістів: О. П. Моцю, Б. А. Звіздецького, В. П. Коваленка, В. М. Зоценка. Загалом вчений підготував понад двадцять фахівців — докторів і кандидатів наук, з–поміж яких Г. Ю. Івакін, М. А. Сагайдак, І. І. Мовчан та ін.
Сам вчений концентрується на розробці принципових проблем Києва та Давньої Русі загалом. З–поміж них — формування Києва та Давньоруської держави, економічний і культурний її розвиток і динаміка того процесу, демографічний потенціал, міжнародні стосунки, специфіка влади, роль князів, взаємини з кочовиками. Суттєве зростання археологічних джерел уможливлювало переосмислення відомих раніше, в новому світлі поставали події та факти, відомі за писемними джерелами. П. П. Толочко перший звернувся до демографічних проблем давнього Києва та запропонував методику обчислення населення столиці Київської Русі на ґрунті археологічних джерел.
У докторській дисертації та однойменній книжці «Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ–ХІІІ вв.» (1980) Петро Петрович переглянув усталене твердження про розпад Давньоруської держави в період феодальної роздробленості та доводить, що вона попри міжкнязівські усобиці до татаро–монгольської навали була єдиним соціальним організмом, політичною, культурною та церковною столицею якого був Київ, а Київська земля сприймалася як спільна вотчина династії Рюриковичів. Цей висновок перегукується з іншим. Окреслюючи пізніше картину складання літописних зводів у Києві, Новгороді та інших центрах, вчений наголосив на його особливостях: на відміну від поземельного (місцевого) літописання в князівських уділах, зосередженого переважно на власних (внутрішніх) подіях, київське і в ХІІ–ХІІІ ст. зберігало загальноруський характер.
Низку праць Петро Петрович присвятив визначним діячам Русі. Завдяки прекрасному знанню й відчуттю тієї доби Толочко так вжився в неї, що здається й сам спостерігав двірцеві інтриги, бував на князівських весіллях і навчався грамоті в келії монаха–літописця. Це надає особливого шарму його працям.
Петро Петрович ніколи не гнався за дешевою популярністю, не намагався догодити настроям публіки. Неодноразово вчений вертався, приміром, до проблеми давньоруської народності, щоразу ґрунтовніше обстоюючи реальність цього явища та наголошуючи на етнічній спорідненості східнослов’янських народів і спільному походженні українців, росіян і білорусів від єдиного давньоруського народу. Так само вчений не пристав критиків марксистської теорії, знайомих з нею щонайбільше за підручниками з істмату. Петро Петрович «піарить» себе не сенсаціями на зразок перегляду дати зведення Софії Київської, а фундаментальними працями.
Були й складні ситуації в житті Петра Петровича. Скажімо, його та М. Ю. Брайчевського плани відновити видання з промовистою назвою «Київська старовина» (в редколегії щорічника не було жодного члена КПРС!) обернулися арештом першого випуску та знищенням верстки другого, звільненням Брайчевського з Інституту та цькуванням Толочка, які мало не змусили вченого кинути Інститут і Київ. І лише через 20 років вдалося відновити часопис, що виходить під редакцією П. П. Толочка від 1992 р.
Директорство Толочка теж припало на не найкращі часи. Особливо це стосується 90–х рр., коли майже припинилося фінансування науки. Але археологи народ упертий і натхненний ідеєю Петра Петровича писав «Давню історію України» в 3–х товстих томах, що вийшли під кінець тисячоліття, «Етнічну історію України» (2000), багато співробітників Інституту були задіяні у створенні «Історії культури давнього населення України» (2001), яка відкривала багатотомне видання «Історія українського народу», та ін., вчасно виходив журнал «Археологія», що набув цього статусу за директорства П. П. Толочка, а, головне, — нової якості. Що більше, не була знижена планка досліджень, розроблялися нові теми, а показники наукової продукції та захисту дисертацій навіть зростали. Адже кожен свідомо чи підсвідомо був переконаний, що Інститут виживе.
Працездатність Петра Петровича вражає — приблизно 500 друкованих праць, зокрема 31 монографія, а ще сила–силенна науково–публіцистичних статей і науково–популярних книжок. Гарним почерком ручкою з чорними чорнилами він щодня виводить строчку за строчкою, перериваючись на обід і партію улюбленої гри в шахи, а ще — на всілякі справи. Сказати, що таких справ багато, здається, нічого не сказати.
Замолоду Петро Петрович опинився в гущі наукового, культурного та інтелектуального життя Києва та країни, а згодом — і політичного. Він був одним з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (1966), яке очолив 1989 р. Нині він президент Українського національного комітету візантиністів, голова Українського національного комітету Міжнародної унії слов’янської археології. У 1993–1998 рр. П. П. Толочко був віце–президентом НАН України з гуманітарних наук, у 1998–2006 рр. — депутатом Верховної Ради України третього й четвертого скликання, де, зокрема, розробив і домігся прийняття Закону України «Про охорону археологічної спадщини». Вчений завжди опікувався та опікується музеями — підтримав і сприяв створенню Музею історії Києва, Державного історико–культурного заповідника «Стародавній Київ», він голова Наглядової ради Національного заповідника «Софія Київська» та член наглядових рад інших заповідників. Численні лекції, виступи на радіо, телебаченні та в пресі, ділові й наукові зустрічі...
Принциповість і власна оцінка суспільних явищ — не завжди найкращі супутники життя. Талант і стрімка кар’єра породжують заздрість. Петро Петрович навчився не зважати на заздрощі, грубі випади й недолугі звинувачення. Опорою йому є наука — головний сенс його життя, велике коло друзів з числа наукової і творчої інтелігенції, а також сім’я: дружина Галина Олексіївна Вознесенська — відомий фахівець у галузі історії чорної металургії, син Олексій — доктор історичних наук, член–кореспондент НАН України, відомий русист, донька Наталка, яка плідно працює в ЮНЕСКО, а також онуки.
Наукова й громадська діяльність Петра Петровича відзначена високими державними нагородами: медаллю «В память 1500–летия Киева» (1982), Почесною грамотою Верховної Ради Української РСР (1985), орденом «Знак почета» (1981), трьома орденами Ярослава Мудрого 5–го, 4–го і 3–го ступенів (1998, 2002, 2013). Петра Петровича Толочка добре знають і цінують у науковому світі. Він член багатьох іноземних академій і спілок: Центрального Німецького інституту археології (Берлін), Академії Європи (Лондон), Всеугорського товариства археології та мистецтв (Будапешт), Російської академії наук, лауреат премії імені Олександра Невського і митрополита Макарія, нагороджений орденом «Дружбы» Російської Федерації.
Петро Петрович Толочко пішов з життя 28 квітня 2024 р.

Основні праці:
Історична топографія стародавнього Києва. — К., 1970; Нащадки Мономаха. — К., 1972; Древний Киев. — К., 1976; Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII–XIII вв. — К, 1980; Древняя Русь. — К., 1987; Древнерусский феодальный город. — К., 1989; Історичні портрети: із історії давньоруської та європейської політики Х—ХІІ ст. — К., 1990; Київська Русь. — К., 1996; Володимир Святий. Ярослав Мудрий. — К., 1996; Від Русі до України. — К., 1998; Київська Русь. — К., 1998 (у співавторстві з О. П. Толочком); Кочевые народы степей и Киевская Русь. — К., 1999; Русские летописи и летописцы X–XIII вв. — СПб., 2003; Древнерусская народность воображаемая или реальная. — СПб., 2005; Археология и древняя история (в защиту исторического марксизма). — К., 2007; Власть в древней Руси Х–ХІІІ вв. — СПб., 2011; Ярослав Мудрий. — К., 2011; Династические браки на Руси в ХІІ—ХІІІ вв. — СПб., 2013; Украинцы в России. — К., 2013.

Література:
Петро Петрович Толочко — шлях у науці // ДЬНЪСЛОВО. — К., 2008. — С. 7–12; список праць по 2008 р. — С. 377–391;
До ювілею П. П. Толочка // Археологія. — 2008. — № 1. — С. 3–6;
Чернецов А. В. Петру Петровичу Толочко — 70 // РА. — 2008. — № 3. — С. 188–190;
Івакін Г. Ю. Петро Петрович Толочко — вчений і громадянин // Археологія. — 2013. — № 1. — С. 3–6;
Слово про ювіляра // Слов’яни і Русь: археологія та історія. — К., 2013. — С. 9–16;
Ivakin H. Yu. Petro Petrovych Tоlосhko — scholar and citizen // Ukrainian Аrchaeology 2012. — 2013. — P. 3–6.
Івакін Г. Ю. Толочко Петро Петрович // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 320–326.

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-10-12

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-10-12

(02.04.1944, с. Кречовичі біля м. Переворська (нині Пшеворськ), Польща — 23.10.2014, м. Київ)
Доктор історичних наук, професор, фахівець у галузі археології ранніх слов’ян

У 1972 р. закінчив історичний факультет Львівського державного університету. Працював учителем історії. У 1974–1977 рр. навчався в аспірантурі Інституту археології.

У 1978 р. захистив кандидатську дисертацію «Племена пшеворской культуры в междуречье Днестра и Западного Буга», у 1988 р. — докторську «Этнокультурное развитие населения северо – западной Украины в первой половине I тыс. н. э».

Від 1977 р. — науковий, старший науковий співробітник відділу археології ранніх слов’ян, 1987 р. — учений секретар Інституту, 1991 р. — заступник директора, завідувач відділу охоронних археологічних досліджень та виставок, від 2002 р. — відділу археології ранніх слов’ян.

Д. Н. Козак — провідний спеціаліст з дослідження історії та археології ранніх слов’ян. Виявив і ввів до наукового обігу пам’ятки етнокультурних спільностей рубежу — першої чверті I тис., які належали давньослов’янським племенам, відомим у історичних джерелах під назвою «венеди» та їх безпосереднім предкам. Обґрунтував основні етапи формування слов’янського етносу в західному регіоні України, розглядаючи їх у контексті європейської історії. згідно з його концепцією, давньослов’янська людність як окремий етнос формувалася на рубежі ер між Віслою і Дніпром в ареалі зубрицької та зарубинецької культур. На різних етапах до неї долучалися дакійські, іранські, германські, балтські компоненти.
Довів, що готські племена на території України наприкінці ІІ — на початку V ст. представлені вельбарською культурою, а також вивчив їх господарство, соціальну структуру, сакральні пам’ятки, характер взаємостосунків зі слов’янською людністю. Вперше у вітчизняній науці узагальнив культові археологічні пам’ятки І–Х ст., що дало змогу визначити основні риси міфології давніх слов’ян, простежити еволюцію їх міфологічних уявлень.
Розроблена Д. Н. Козаком схема особливостей етнічного процесу в контактних зонах уможливила пояснити механізм утворення нових етнокультурних спільностей.

Протягом 35 років дослідив десятки пам’яток у Подністров’ї та на Волині, зокрема поселення Підберізці, Линів, Городок, Пасіки–Зубрицькі, Сокільники, Загаї, Велика Слобідка, Боратин, Гірка Полонка, Хрінники; могильники в Звенигороді, Гриневі, Баєві та ін. Ввів до наукового обігу сотні комплексів у діапазоні від енеоліту до давньоруського та пізньосередньовічного часу.

Д. Н. Козак професор кафедри археології та середньовічної історії Львівського національного університету. Під його керівництвом захищено 8 дисертацій.

Засновник і директор міжнародного благодійного фонду «Скарби України–Руси», Всеукраїнської громадської організації «Спілка археологів України», державного підприємства НДЦ «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України. Від 1998 р. — член–кореспондент Німецького археологічного інституту.

Д. Н. Козак є двічі лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки: 1991 р. за наукові розробки в галузі слов'янського етногенезу та 2002 р. за цикл праць «Давня історія України» та «Етнічна історія Давньої України».

Автор понад 250 праць, зокрема 9 монографій, науково–популярних книжок і розділів у колективних монографіях.

Основні праці:
Пшеворська культура у верхньому Подністров’ї і Західному Побужжі. — К., 1984; Етнокультурна історія Волині (І ст. до н. е. — IV ст. н. е.). — К., 1991;
Пам’ятки давньої історії Волині у с. Линів. — К.; Луцьк; Львів, 1994; Пам’ятки давньої історії Волині у с. Городок. — К., 1999 (у співавт.); Давні землероби Волині. — К, 2004 (у співавт.); Венеди. — К., 2007; Етюди давньої історії України. — К., 2010; Давні слов’яни. Археологія та історія. — К., 2012 (у співавт.); Поселення неврів, слов’ян і германців на  Стирі. — К., 2012.

Література:
Шкоропад В. В. Слово про ювіляра // Археологічні дослідження Львівського університету. — 2007. — 7. — С  9–12.
До 60-річчя Дениса Никодимовича Козака // Археологія. — 2004. — № 1. — С. 153–154.
До 65-річчя Дениса Никодимовича Козака // Археологія. — № 3. — 2009. — С. 123–124.

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-10-12

(18.10.1910, м. Новоград-­Волинський — 29.05.1970, м. Київ)
Кандидат історичних наук, фахівець зі слов’янської та давньоруської археології

Народився 18 жовтня 1910 р. у м. Новоград-Волинський в родині вчителя.
1924-25 рр. навчається у Бердичівській професійній школі та здобув фах слюсаря. До 1927 р. працював слюсарем у радгоспі с. Коровинці, в 1927 р. — слюсарем на заводі «Прогрес» у Бердичеві. З 1928 р. вчитель у с. Сахни на Ружинщині (суч. Житомирська обл.). У 1929-30 рр. брав участь у дослідженнях Бердичівського музею під керівництвом Т. М. Мовчанівського. У 1929–31 рр. лаборант й завідуючий відділу Бердичівського музею, водночас викладає у навчальних закладах Укржитлобуду.
У 1931 р. переведений до Путивлю й працює викладачем навчального комбінату.
1932 р. його призвано на дійсну військову службу до лав Червоної армії. 1933-39 рр. — курсант, командир танкового взводу, роти, помічник начальника штабу бригади, начальник полігону. У 1939-41 рр. навчається у Військовій Академії механізації та моторизації у Москві. З 1941 р. працював викладачем 2-го Ульянівського танкового училища. З 1942 р. — на фронті. Цього ж року під час Харківського оточення, після тяжкого поранення в голову, потрапив у полон біля с. Лозовенька. Був у кількох концтаборах (Пшекопане, Хиров, Гессен, Герліц, Дора). Втік до Австрії, де американська військова адміністрація призначила його комендантом табору для переміщених осіб Клюбервізен (Брауншвайґ).
Після демобілізації у 1946 році у званні майора танкових військ Д. Т. Березовця приймають на роботу до Інституту археології АН УРСР. В 1946–70 рр. — молодший науковий співробітник відділу слов’яно-руської археології.
У 1969 р. захистив кандидатську дисертацію «Северяне (перед образованием Киевской Руси)».
Д. Т. Березовець виділив волинцевську та пеньківську культури, дослідив епонімні пам’ятки — могильник і селище VIII ст. поблизу с. Волинцеве на Сумщині (1948-49, 1965-66), низку поселень VI–VIII ст. в пониззі Тясмину поблизу с. Пеньківка (1956-1959). Перший інтерпретував волинцевську культуру як пам’ятки літописних сіверян, пеньківську — як старожитності уличів. До кола наукових зацікавлень Д. Т. Березовця входили також черняхівська й салтівська культури, історія східних слов’ян і населення степової частини території України середини—другої половини І тис. В останні роки життя готував узагальнену працю про стародавній Салтів, яку не встиг закінчити.
Працюючи в Інституті, керував роботою 24 експедицій, зокрема, досліджував Лохвицький могильник черняхівської культури, Верхньосалтівське городище та могильник, І Нетайлівське поселення та могильник салтівської культури й багато інших пам’яток.
Автор 50 праць.
Помер 29 травня 1970 р.

Основні праці:
Дослідження на території Путивльського району Сумської області // АП. — 1952. — ІІІ; Харівський скарб // Археологія. — 1952. — VI; До питання про літописних сіверян // Археологія. — 1953. — VIIІ; О датировке черняховской культуры // СА. — 1963. — № 3; Поселения уличей на р. Тясмине // МИА. — 1963. — 108; Слов’яни й племена салтівської культури // Археологія. — 1965. — ХIХ.

Література:
Дмитро Тарасович Березовець (1910–1970) [Некролог] // Археологія. — 1970. — 24. — С. 231.
Сміленко А.Т. Сухобоков О.В. Пам'яті Дмитра Тарасовича Березовця (18.Х.1910 — 29.V.1970 рр.) // Археологія. — 1990. — №4. — С. 107-115.
Юренко С.П. Життєвий та науковий подвиг (до століття від дня народження Дмитра Тарасовича Березовця) // Путивльський краєзнавчий збірник. — Суми: Університетська книга, 2010. — Вип. 6. — С. 31.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

Структурні зміни не обійшли Інститут й після здобуття Україною незалежності. У 1992 р. на базі відділу археології Криму було засновано Кримський філіал Інституту археології, а в 1993 р. Інституту на правах відділу знову був підпорядкований Археологічний музей НАН України (зав. В. М. Гладилін). Заповідник «Ольвія» отримав статус самостійної юридичної установи, підпорядкованої Інституту лише в науково-методичному плані.

У 1996 р. відповідно до постанови Президії НАН України Інститут здійснив чергову реорганізацію своєї структури, яка відтепер нараховувала 11 наукових відділів. Так оформилася нинішня структура Інституту, яка виявилася найбільш оптимальною з погляду організації досліджень. Це відділи: 1) археології кам’яного віку (зав. С. В. Смирнов, від 2000 р. — Л. Л. Залізняк); 2) археології енеоліту—доби бронзи (В. В. Отрощенко); 3) скіфо-сарматської археології, нині археології раннього залізного віку (Ю. В. Мурзін, від 2002 р. — С. А. Скорий); 4) античної археології (С. Д. Крижицький); 5) археології ранніх слов’ян (В. Д. Баран, від 2002 р. — Д. Н. Козак, 2014 р. — О. В. Петрускас) — нині археології ранніх слов’ян і регіональних польових досліджень; 6) давньоруської та середньовічної археології (О. П. Моця); 7) археології Києва (П. П. Толочко, нині — Г. Ю. Івакін); 8) археології Північно-Західного Причорномор’я (Т. Л. Самойлова), а також 9) фізико-природничих методів в археології (Д. П. Недопако); 10) польових досліджень і виставок (В. І. Клочко; надалі функції організації експедиційних досліджень перебрав Польовий комітет); 11) Археологічний музей (Л. В. Кулаковська). У 2005 р. був створений відділ біоархеології (І. Д. Потєхіна).

Статусу науково-допоміжних підрозділів набули наукові фонди (Н. О. Сон), науковий архів (Г. О. Станиціна, від 2012 р. — О. В. Каряка), наукова бібліотека (В. А. Колеснікова), редакційно-видавнича група (В. М. Зубар, від 2009 р. — К. П. Бунятян, 2016 р. — Н. О. Гаврилюк) і служба інформації (О. М. Петрашенко). Під науковим керівництвом Інституту лишилися Кримський філіал (директор В. Л. Миц, від 2010 р. — В. П. Чабай) і Заповідник «Ольвія» (директор Г. С. Лисікова).

У 1996 р. Інститут переїхав на Оболонь — у будівлю на пр. Героїв Сталінграда, 12.

На 2014 р. в Інституті археології працюють 133 наукові співробітники, зокрема академік НАН України  (П. П. Толочко), чотири члени-кореспонденти НАН України (С. Д. Крижицький, О. П. Моця, Г. Ю. Івакін, В. П. Чабай), 16 докторів і 70 кандидатів наук, що становить понад 75 % фахівців-археологів з науковими ступенями в Україні. Теоретичні та польові експедиційні дослідження з археології, науково-організаційну роботу та підготовку наукових кадрів в Інституті здійснюють 12 структурних наукових відділів.

Під науковим керівництвом Інституту працюють Кримський філіал (з 2015 у статусі відділу), Національний заповідник «Ольвія», Державне підприємство НДЦ «Охоронна археологічна служба України» з філіями в 15 областях, Державне підприємство НДЦ «Рятівна археологічна служба» та «Центр археології Києва».

При Інституті археології діє єдина в країні спеціалізована вчена рада для захисту докторських дисертацій за спеціальностю «Археологія». Раду з присудження вченого ступеня кандидата історичних наук при Інституті археології було створено в 1972 р. а від 1976 р. їй надано право провадити захист докторських дисертацій.

Від 90-х рр. через припинення бюджетних асигнувань на розкопки експедиційна діяльність Інституту провадиться винятково на госпдоговірні кошти, виділені будівельними організаціями для експертизи ділянок, а в разі наявності там пам’яток — і для їх дослідження, а також на кошти іноземних наукових установ, які здійснюють спільні наукові проекти. На початку ХХІ ст. суттєво зросли розвідкові дослідження, що пов’язано з подальшим розпаюванням земель і активізацією робіт із «Зводу пам’яток археології». Завдяки цьому значно зросла кількість пам’яток, поставлених на державний облік.

Особливістю нинішнього етапу Інституту археології є орієнтація на максимальну історизацію його досліджень. Наукові працівники зосереджують зусилля на пізнанні закономірностей розвитку давніх суспільств, їх економіки, соціальної структури та ідеологічних уявлень.

Дослідження пам’яток кам’яної доби провадять відділи археології кам’яного віку, археології Північно-Західного Причорномор’я, первісної археології Кримського філіалу та Археологічний музей. Вони охоплюють широкий спектр теоретичних і реконструктивних тем, як становлення основних чинників соціальної життєдіяльності; вплив природного й соціального факторів на характер виробничої діяльності в палеоліті; основні тенденції розвитку палеолітичних технологій, час їх виникнення та шляхи поширення на території України; вплив мисливської діяльності на художню творчість пізньопалеолітичних людей; трасологічне й експериментальне вивчення знарядь; дослідження палеолітичних і мезолітичних пам’яток території України.

Матеріали Українського Полісся, здобуті протягом останніх десятиліть, уможливили висновок, що пізньопалеолітична та мезолітична культури Північної України становили південно-східну периферію величезної зони, що простяглася від півночі Руської рівнини на сході до атлантичного узбережжя на заході Європи та була об’єднана близькими формами господарської діяльності. Вагомим внеском до вивчення складних соціально-економічних проблем кам’яної доби є запропонована українськими дослідниками оригінальна методика реконструкції мисливських суспільств за допомогою етно-археологічного моделювання.

На ґрунті дослідження середньо- і пізньопалеолітичних пам’яток у Криму зроблено висновок про співіснування там неандертальців і кроманьонців десь до 28 тис. р. тому. Відкриття нових багатошарових стоянок Буран-Кая ІІІ, Скелясте та ін. в гірських районах уможливили докладну періодизацію епіпалеоліту й мезоліту Криму, а застосування сучасних методик датування — визначити хронологію численних культурних явищ (Шан-Коба, Свідер, Кукрек, Мурзак-Коба, Таш-Аїр), а також вирішувати складну проблему неолітизації регіону. Відзначимо також Спільну українсько-французьку експедицію за участю вчених Росії, яка тривалий час вивчає палеолітичне поселення Гінці з перспективою музеєфікації цієї пам’ятки, а також відкриття ашельських старожитностей в Центральній Україні.

Продовжуються дослідження й вивчення пам’яток доби мезоліту й неоліту, зокрема досліджується проблематика появи та поширення відтворювального господарства на території України.

Традиційно сталим є інтерес науковців Інституту до вивчення пам’яток культурно-історичної спільності Кукутень-Трипілля. Поряд з дослідженням невеликих поселень (Мошурів І, Тальне 2, Колодисте, Піщана) продовжуються розкопки поселень-гігантів, які активізувалися з початком ХХІ ст. (Тальянки, Доброводи, Аполянка). Разом з німецькими колегами розпочато роботу зі створення досконаліших геомагнітних планів поселень (Небелівка).

Аналітичні дослідження зосереджуються на вивченні окремих регіонів трипільської культури, розробці категорій матеріальної культури та відносній хронології пам’яток, відтворенні соціального ладу та демографічного потенціалу трипільського населення  вивченні релігійних уявлень та взаємозв’язків різних угрупувань і загалом рільничих спільнот. У межах трипільської спільності виділено окремі археологічні культури з виразною локальною специфікою.

Осмислення доби бронзи зосереджувалося на подальшому вивченні ямної культури — її хронології, соціальної структури цього населення, взаємодії ямного та катакомбного населення. Досліджено ґенезу та формування найдавнішого осередку катакомбних культур — донецьку культуру, та намічено динаміку поширення ранньо катакомбних поховань. Поновилося вивчення культур шнурової кераміки та епішнурового горизонту пам’яток. Аналіз пам’яток зрубної культури уможливив визначити її як культурно-історичну спільність (чи область) у складі двох культур — покровської та бережнівсько-маївської, що склалися на різній основі. Суттєво розширено межі сабатинівської культури в східному напрямку. Опрацьовано й систематизовано масові категорії знахідок (металеві, крем’яні, кістяні та рогові) доби бронзи.

Активні польові дослідження провадив відділ скіфо-сарматської археології. В лісостеповій смузі це розкопки Рижанівського кургану «царського» рангу та Мотронинського городища й курганного могильника біля нього (українсько-польська експедиція), дослідження Більського городища та навколишніх курганів (українсько-німецька експедиція), що дали принципово важливі матеріали. Поновлення розкопок Жаботинського поселення дало матеріали для уточнення найранішої пори раннього залізного віку. Проведено дослідження городищ юхнівської культури. У степовій смузі вивчалися рештки скіфського царського кургану Олександрополь, у Криму — поселення кизил-кобинської культури та пізньоскіфські кургани.

Цей час позначено вагомими узагальнюючими працями з археології та історії кіммерійців, скіфів і лісостепового населення скіфської доби. Введено до наукового обігу результати досліджень яскравих курганів, проведених в попередні періоди, — Бабина, Водяна, Соболева та Гайманова Могили, Братолюбівський курган. Опрацьовані деякі категорії матеріальної культури скіфської доби та регіональні особливості її проявів.

Розроблялися питання історії та археології сарматських племен і пізніх скіфів Нижнього Подніпров’я. Науковці Кримського філіалу вивчали пам’ятки кизил-кобинської та скіфської культур на півострові, досліджували процес становлення та розвитку Кримської Скіфії, етнокультурну ситуацію в Передгірському та Південно-Західному Криму за доби еллінізму та в пізньоантичний період, розроблялася палеодемографія скіфів і соціальна стратифікація населення степу Східної Європи за матеріалами поховальних комплексів рубежу ер.

Головним напрямом дослідження античних пам’яток було продовження розкопок визначної пам’ятки античної культури — Ольвії, а також вивчення сільських поселень Ольвійської хори. Продовжуються розкопки Березанського поселення, де відкрито храм Афродіти. Створено низку колективних узагальнювальних праць з археології та історії Ольвійської держави (видані, зокрема, в Оксфорді, Парижі, Орхуському університеті за участі та сприяння зарубіжних колег), а також присвячених окремим аспектам її матеріальної та духовної культури, образотворчого та прикладного мистецтва, побуту, розвитку освіти, літератури, театру, музики, фортифікації  містобудуванню та архітектурі. Значна увага була приділена економічним зв’язкам і культурній взаємодії населення Ольвії та нижньодніпровських городищ.

Дослідження Тіри здійснювалось за участі співробітників відділу археології Північно-Західного Причорномор’я. Відкрито фрагменти античної системи захисних споруд, житла й споруди громадського призначення елліністичного та римського часу, а також будівлі різного призначення ранньосередньовічного та пізніших періодів.

Подальше вивчення Херсонеса та його околиць продовжили вітчизняні науковці (херсонеський театр), а також сумісні експедиції з американськими та австрійськими вченими (християнські та іудейські пам’ятки). Подією став вихід фундаментальних колективних праць з археології та історії Херсонеса (2004, 2005). Досліджувалася також Керкинітіда й Калос Лімен, поселення Західного Криму, Феодосія і Кіммерик та їхня округа, пам’ятки римського часу Гірського Криму.

Порубіжжя тисячоліть позначено певним підведенням підсумків з вивчення і окремих античних держав, і античного світу Північного Причорномор’я загалом. Окрім праць синтетичного характеру, докладно вивчено монетну справу, архітектуру, благоустрій античних міст, військову справу, складено гідроархеологічну карту акваторії північних берегів Чорного моря.

У галузі слов’янської археології важливі результати отримано у вивченні зарубинецької культури. Розкопки Пирогівського могильника уможливили розробку його періодизації та реконструювати окремі риси світогляду населення. Особливий інтерес становлять результати рятівних розкопок унікального могильника воїнської еліти біля с. Мутин на Сумщині, який датується рубежем ер і свідчить про присутність у регіоні представників не лише зарубинецького, але й західного (пшеворського чи ясторфського) населення. Завдяки 20-річній роботі Волинської археологічної експедиції на багатошаровому Хрінницькому поселенні та інших пам’ятках з’явилася можливість висловити достатньо обґрунтовану гіпотезу, що зубрицька культура та наступні пам’ятки черняхівського типу регіону належали західній частині численних племен венедів. Наприкінці ІІ ст. їх витіснили з Волині готи, представлені вельбарською культурою, що мешкали тут до рубежу IV–V ст. Згідно з дослідженнями Р. В. Терпиловського, східноєвропейські венеди І–ІV ст., які були безпосередніми предками ранньоісторичних слов’ян полишили пізньозарубинецькі пам’ятки І–ІІ ст., а також київську культуру III–V ст.

Значний матеріал, пов’язаний з формуванням, хронологією, виявленням локальних особливостей черняхівської культури дали розкопки могильників Легедзине, Велика Бугаївка та Червоне 2 і поселень Барбара 1 і Дмитрівка ІІІ. До наукового обігу введено матеріали пам’яток черняхівської культури Західного Поділля, Чернелево-Руського могильника i поселень Подністров’я, черняхівського поселення середини І тис. Теремці i пам’яток римського часу Київщини. Розроблялися проблеми етнічного складу населення черняхівської культури, її періодизації; історії Українських Карпат у пізньоримський час; досліджувались окремі категорії матеріальної культури, зокрема прикраси (намиста та підвісок) займалась.

Дослідження Пастирського городища — унікальної пам’ятки останньої чверті VII — середини VIII ст. — дозволили висловити гіпотезу про переселення частини слов’ян, які в попередні часи мешкали на Балканах, до Середньої Наддніпрянщини внаслідок військової загрози з боку болгарської орди хана Аспаруха.

Значну увагу було приділено дослідженню слов’янських пам’яток другої половини І тис. Узагальнено старожитності райковецької культури та матеріали, які характеризують сільське господарство слов’ян цього часу. Охоронні розкопки багатошарових ранньослов’янських поселень Олександрівка 1 на околиці Чернігова та Обухів 2 на Стугні дозволили окреслити схему розвитку слов’янських старожитностей Придніпров’я та уточнити їх періодизацію. Вивчаються проблеми етногенезу та соціально-економічного розвитку слов’ян та проблеми взаємозв’язків слов’ян Південно-Східної Європи з кочовиками в VI–VII ст.

Історико-археологічні дослідження в галузі давньоруської археології були сконцентровані в літописних містах і на численних незгаданих у літописах городищах. Значні розкопки здійснені в Путивлі, Білій Церкві, Вишгороді, Коростені, Чернігові, Любечі, на території літописного Галича (Крилоське городище), городищах дніпровського Лівобережжя й Подесення та інших. Окремо слід відзначити багаторічні розкопки Шестовицького та Виползівського археологічних комплексів поблизу Чернігова. У процесі вивчення цих пам’яток визначено планувальну структуру їхньої фортифікації, тип і конструктивні особливості захисних споруд, характер забудови.

Помітне місце посідали дослідження давньоруського села, де мешкала основна частина населення Київської Русі. Окремі поселення (Автуничі, Ліскове, Петруші на Чернігівщині, Григорівка в Канівському Придніпров’ї, Ходосівка) розкопані широкими площами, що дозволило з’ясувати не лише рівень господарського розвитку та соціальну структуру давньоруського села, але й характер його взаємодії з містом.

Значна увага в останні десятиліття приділялася вивченню поховальних пам’яток Київської Русі, що уможливило глибше осягнути процеси її етнічного розвитку ІХ–ХІІІ ст.

Новим напрямом давньоруської археології стало комплексне дослідження середньовічних історико-соціальних анклавів, зокрема динаміки їх заселення, а також взаємодії з природним середовищем. Практичний досвід реалізації комплексних дослідницьких проектів останніх років — Овруцького, Придніпровського, Ходосівського та інших — показав перспективність поєднання наукових і заповідно-охоронних досліджень.

На початку 90-х рр. для обліку пам’яток на територіях, які зазнали радіаційного забруднення після аварії на ЧАЕС, була розроблена концепція та стратегія виконання дослідницьких і пам’яткоохоронних робіт. Протягом останніх років провадиться інвентаризація нерухомих пам’яток історії та культури в радіаційно забруднених районах Київської та Житомирської областей.

Останніми роками почав активно розроблятися новий для України напрям, пов’язаний з експериментальною археологією, моделюванням процесів життєдіяльності та різних технологій середньовіччя.

Вивчення історії Києва становить важливий самостійний напрям, який включає розробку багатьох проблем історико-культурного, суспільно-політичного й соціально-економічного аспектів, тісно пов’язаних з розвитком Київської Русі. Археологічні матеріали дають можливість вирішувати питання соціально-економічного та культурного розвитку стародавнього Києва, його походження, історичної топографії, розробляти історико-архітектурну реконструкцію монументальної та житлової забудови.

Джерельну базу для вивчення історії Києва істотно збагатили розкопки, переважно рятівні, у Верхньому місті, а також в урочищах Гончари—Кожум’яки, на Подолі та майдані Незалежності, на Печерську. Отримані матеріали стали основним джерелом для дослідження виробів з дерева, кістки та рогу, встановлення поширення монетних знахідок XIV–XV ст., вивчення кераміки XIV–XVIII ст. та дрібної глиняної пластики, поховальних пам’яток, пам’яток кам’яної монументальної пластики, історичної топографії міста, зв’язків Києва та Південної Русі з Прибалтикою.

Окремо слід відзначити значні роботи здійснені відділом археології Києва з дослідження садиби Десятинної церкви — найдавнішого кам’яного храму Русі, дослідження на території Михайлівського Золотоверхого монастиря та роботи виконані у зв’язку з створенням культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал» на території Старого київського Арсеналу (комплекс жіночого Вознесенського монастиря XVII–XVIII ст.)

Відділ середньовічної археології Кримського філіалу розробляв проблеми історії та археології Кримської Готії. Вивчалися пам’ятки кримського варіанту салтово-маяцької культури та пам’ятки південного берега Криму, архітектура середньовічної Таврики.

В останнє десятиріччя Інститут археології значно розширив свої дослідження за рахунок пам’яток пізнього середньовіччя та раннього нового часу — ХІV–ХVІІІ ст. Здійснено польові дослідження в середньовічних адміністративних, військових, культурних, господарських і духовних центрах козацької України: Кам’янська Січ і о. Хортиця, Чигирин, Суботів, Трахтемирів, Батурин. Розпочалося історико-археологічне вивчення замків і фортець литовсько-польської доби Волині й Поділля. Пам’ятки українського середньовіччя досліджуються в Києві і в Північному Причорномор’ї. Розгорнулися археологічні дослідження середньовічних османських пам’яток Причорномор’я та Криму.

Вивчення історії чорної металургії та металообробки Східної Європи від найдавніших часів до розвиненого середньовіччя здійснювалося шляхом лабораторного вивчення технології виготовлення давніх залізних речей, головним чином, методом структурного аналізу, меншою мірою — за допомогою спектрального та хімічного аналізів (останні на базі різних установ України). Оброблено тисячі знахідок залізних виробів, що дозволило реконструювати технологію їх виготовлення, а водночас вивчати процес становлення й розвитку однієї з галузей суспільного виробництва. Дослідження техніки й технології ковальського ремесла давньоруських земель виявило відмінності у виробничих традиціях північно- та південноруських земель.

Важливим науковим напрямом стало вивчення питань антропологічного складу давнього населення території України: опрацьовані антропологічні колекції неоліту—бронзи, античних міст Північного Причорномор’я, слов’янського та давньоруського населення. Досліджуються питання антропологічного складу населення сарматських племен, черняхівської культури, середньодніпровського населення давньоруської доби, мешканців степової території України в скіфський і середньовічний час. Значне місце зайняли палеогенетичні та біоархеологічні дослідження первісної доби, питання етнічної одонтології, палеопатологічні дослідження давньоруського населення.

Завдяки палеоботанічним дослідженням створено концепцію історичного розвитку культурної флори на території України від появи тут за неоліту перших хліборобських племен до часів Київської Русі та одну з перших у Європі комп’ютерну базу палеоетноботанічних даних (Г. О. Пашкевич).

Масштабні палеозоологічні дослідження, які провадяться в польових і лабораторних умовах (О. П. Журавльов), дозволили простежити динаміку видового складу фауни території України від пізнього палеоліту до пізнього середньовіччя. Висвітлено питання одомашнення тварин, розвитку скотарства та мисливства у давнього населення України.

Не припинялася й експедиційна діяльність Інституту в зонах новобудов. Зокрема, Орджонікідзевська експедиція дослідила в 1991 р. скіфський курган Соболева Могила, поховання в якому супроводжувалися оригінальними вишуканими золотими й срібними виробами. У зоні будівництва зрошувальних систем у Херсонській обл. сотні курганів доби бронзи та скіфського часу розкопані Краснознам’янською і Херсонською експедиціями. Миколаївською експедицією продовжені багаторічні охоронні дослідження поселень і курганів у зоні будівництва Інгуло-Кам’янської зрошувальної системи, а також Південноукраїнського енергокомплексу — АЕС ГАЕС. Приазовська експедиція досліджувала пам’ятки в зоні спорудження першої черги Приазовської зрошувальної системи (Запорізька обл.) та Каховського водосховища. Експедиція «Холодний Ярдосліджувала Мотронинське городище скіфської доби. Буго-Дністровська новобудовна експедиція провела розвідки пам’яток Українського козацтва в Одеській обл. На південному заході України працювали Одеська і Буджакська новобудовні експедиції. Значні за обсягом рятівні дослідження здійснено Канівською експедицією, де вздовж Канівського водосховища розкопано низку пам’яток з численним матеріалом від доби бронзи до Київської Русі. Рятівні дослідження проводилися на новобудовах Києва.

Важливим завданням Інституту археології є здійснення контролю за якістю археологічних досліджень. Ці функції покладені на Польовий комітет. Він здійснює експертизу досліджень шляхом всебічного рецензування наукових звітів і проведення польової інспекції на місцях розкопок, визначає доцільність археологічних досліджень шляхом видачі Відкритих листів, передає звіти до наукового архіву Інституту, розробляє методичні рекомендації, готує та видає інформаційні бюлетені та інструктивні матеріали. До складу Польового комітету входять провідні польові дослідники, фахівці з усіх галузей археології України. Польовий комітет щорічно видає понад 400 Відкритих листів на проведення археологічних досліджень на території України. Аналогічні функції на території Республіки Крим здійснював від 1993 р. відповідний підрозділ Кримського філіалу Інституту археології.

Польовим комітететом були підготовлені «Положення про кваліфікаційний документ (Відкритий лист) на право проведення наукового дослідження археологічної спадщини», «Інструкція до оформлення наукового звіту», «Положення про методику проведення археологічних польових досліджень та про порядок складання наукового звіту», «Положення про археологічну експедицію», «Положення про проведення атестації польових археологів», а також документи фінансового характеру: «Порядок проведення наукової археологічної експертизи» та «Нормативи витрат праці та вартість робіт з проведення археологічної експертизи».

У 1991 р. започатковано видання міжвідомчого інформаційного збірника «Археологічні дослідження в Україні», який має на меті сприяти оперативному впровадженню до наукового обігу інформації про розкопки пам’яток у державі. У ньому друкуються матеріали археологічних експедицій, які працюють в Україні, незалежно від їх відомчої належності. Від 2008 р. в Інституті археології спільно з Державною службою охорони культурної спадщини Міністерства культури України працює Кваліфікаційна рада для організації та забезпечення роботи щодо видачі кваліфікаційного документа — Відкритого листа — на право проведення археологічних досліджень.

Інститут є головною установою, яка очолює виконання міжвідомчої комплексної програми «Охоронні дослідження пам’яток археології в зонах новобудов України». З метою проведення рятівних археологічних досліджень на пам’ятках археології, що підлягають руйнуванню через будівництво, здійснення наукової експертизи під будівництво, археологічного нагляду при виконанні земляних робіт, попередніх розвідувальних робіт з виявлення та картографування пам’яток при Інституті археології створені науково-дослідні центри: «Рятівна археологічна служба» (1994), «Охоронна археологічна служба України» (2001), «Центр археології Києва ІА НАН України» (2006).

Від 1987 р. при Інституті працює «Наукова рада з проблем археології та стародавньої історії України» (голова П. П. Толочко), яка координує розробку тем, пов’язаних з вивченням історії та культури давнього населення на території України, здійснює нагляд за польовими дослідженнями та контролює підготовку наукових кадрів. Особливу увагу в роботі Ради приділено заходам з поліпшення охорони та використання пам’яток археології. Науковою Радою здійснюється робота зі створення регіональних координаційних рад при обласних адміністраціях або управліннях культури з метою об’єднання зусиль представників усіх обласних структур задля вивчення, збереження, охорони та популяризації пам’яток археології. До складу таких рад входять представники Інституту археології, які працюють у регіоні, фахівці з обласних управлінь культури, Товариства охорони пам’яток, місцевих музеїв і навчальних закладів, госпрозрахункових археологічних організацій.

Значним внеском у розвиток археологічної науки став вихід в останні два десятиліття низки фундаментальних узагальнювальних праць з археології та давньої історії України. Найголовнішим творчим здобутком вчених Інституту стала фундаментальна трьохтомна «Давня історія України» (1998–2000; відп. ред. П. П. Толочко). Ця колективна праця не має аналогів у країнах Східної Європи. На основі величезного археологічного матеріалу здійснена реконструкція історичного розвитку на території України від доби палеоліту до ХІІІ ст. включно. У 2001 р. вийшов перший том академічного видання «Історія української культури» (гол. ред. П. П. Толочко). Це фундаментальне дослідження культури від найдавніших часів до монголо-татарської навали в ХІІІ ст. підготовлене з залученням найширшого кола археологічних, історичних, етнографічних і антропологічних джерел.

Також були видані колективні узагальнювальні праці: «Етнічна історія давньої України» (2000); «Етнічна та етнокультурна історія України» (т. І, кн. 2, 2005); «Етногенез Карпат» (1999); «Ольвия. Античное государство Северного Причерноморья» (1999); «Древнейший теменос Ольвии Понтийской» (2006); «Село Київської Русі (за матеріалами південно-руських земель)» (2003) і багато ін. Результатом плідної співпраці Інституту археології з німецькими фахівцями стала колективна монографія «Золото степу. Археологія України» (1992, ред. П. П. Толочко, Р. Ролле).

Крім колективних та індивідуальних монографій і збірників, Інститутом підготовлена низка енциклопедичних видань. Це два томи багатотомного видання «Україна: хронологія розвитку»: Т. 1 «З давніх часів до пізньої античності» (2007); Т. 2 «Давні слов’яни. Київська Русь» (2009); «Звід пам’яток історії та культури України. Київ» (1999); «Визначні пам’ятки Києва» (2005); «Київ. Історико-біографічний енциклопедичний довідник» (2007). Вкажемо на вихід «Словника-довідника з археології» (1996). Продовжується активна співпраця співробітників Інституту з Інститутом енциклопедичних досліджень НАН України щодо підготовки видання «Енциклопедія сучасної України» та з Інститутом історії України з підготовки статей до «Енциклопедії історії України».

Провідним органом вітчизняної археологічної науки є часопис «Археологія». Від 2010 р. видається щорічник «Ukrainian Archaeology», в якому вміщено найважливіші статті, опубліковані за поточний рік у журналі «Археологія». У 1992 р. за ініціативою П. П. Толочка було поновлено видання наукового історико-філологічного часопису «Київська старовина». Його співзасновником став Центр пам’яткознавства НАН України Українського товариства охорони памяток історії та культури. Від 2009 р. Інститут видає серію збірників «Археологія і давня історія України».

Інститут співпрацює з Міністерством освіти і науки України у підготовці навчальних посібників. З-під пера співробітників інституту вийшли навчальні посібники для вищих навчальних закладів України: «Давня історія України» у 2-х книгах (1994); «Античний світ Північного Причорномор’я. Нариси історичного та соціально-економічного розвитку» (1999); «Давнє населення України» (1999); «Україна серед світових цивілізацій» (2001); «Археологія України: курс лекцій» (2005); «Давні слов’яни. Археологія та історія» (2012) та інш.

Колективні та індивідуальні наукові праці Інституту були відзначені Державними преміями та іменними преміями Президії НАН України, деякі співробітники Інституту удостоєні почесних звань та отримали грамоти. Державною премією України в галузі науки і техніки 1991 р. відзначено колективну монографію «Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период»; Державну премію України в галузі науки і техніки 2002 р. отримав цикл робіт: «Давня історія України» та «Етнічна історія давньої України» та інш.

В останні десятиріччя Інститут археології значно розширив міжнародні наукові зв’язки, передусім з відповідними установами Європи та Північної Америки. Обмін науковими відрядженнями, участь у спільних розкопках, польових семінарах і міжнародних конференціях стали повсякденною реальністю. Помітне число науковців скористалися можливостями тривалого стажування за кордоном, зокрема у Франції, Німеччині, Польщі, США. Загалом щорічно від 20 до 45 співробітників Інституту виїздило на конференції та на запрошення закордонних археологічних установ, а 20–30 іноземних фахівців відвідували Інститут.

Інститут виконував кілька двосторонніх угод з археологічними установами зарубіжжя: університетом Пенсильванії (США), Міністерством культури Греції, Німецьким археологічним інститутом, університетом Сорбонна (Франція), Орхуським університетом (Данія), Гентським університетом (Бельгія), Манітобським університетом (Канада), університетом ім. Адама Міцкевича та Інститутом археології Ягеллонського університету (Польща), Інститутом антропології м. Вінніпег (Канада), Південним методистським Університетом (США), Французьким фондом любителів археології та ін. За вказаними договорами провадилася координація тематичного планування наукових досліджень і обмін науковими виданнями, участь у спільних публікаціях і проведенні конференцій та експедицій. Здійснюються наукові проекти з Інститутом археології і етнології Університету Миколи Коперника в Торуні, університетом ім. Адама Міцкевича в Познані (Польща), Турецьким історичним товариством та Ізмірським університетом (Туреччина), Оксфордською палеоекологічною лабораторією та Дюрхемським університетом (Велика Британія),  виконувалися спільні проекти в рамках наукової програми НАН України і Російського гуманітарного наукового фонду (РГНФ) тощо.

Плідно працювали спільні експедиції: Буджакська українсько-данська, Очаківська українсько-турецька, Шестовицька українсько-російсько-норвезька, Гінцівська пізньопалеолітична українсько-французька, Скіфська українсько-американська, Межиріцька верхньопалеолітична українсько-французька, Ольвійська українсько-данська, Південна середньовічна міжнародна (спільно з науковцями Великої Британії, Канади, США). На території України працювали спільні українсько-молдовсько-бельгійсько-французька експедиція з гео-археологічних досліджень палеолітичних пам’яток в басейнах Тиси та Дністра; українсько-американські експедиції з дослідження палеолітичних пам’яток Криму; трипільська україно-британсько-швейцарська експедиція  з досліджень поселення-гіганта Тальянки, україно-німецька експедиція з проведення магнітної зйомки трипільських поселень, тощо.

Науковці Інституту є членами-кореспондентами багатьох зарубіжних академій, інститутів; входять до різноманітних спільних наукових археологічних, історико-культурної, пам’яткоохоронних союзів, комісій, асоціацій; входять до редакційних рад і редколегій знаних зарубіжних археологічних видань, наприклад: «Eurasia Antiqua», «Stratum plus», «Baltic-Pontic Studies», «Archaeologia Bіmaris», «Болгарская археология» «Российский археологический ежегодник» та ін.

Щорічно Інститут є організатором або співорганізатором 3–8 міжнародних наукових конференцій і семінарів як на території України так і за кордоном. Співробітники Інституту брали активну участь у дискусіях з найважливіших проблем археології та давньої історії на багатьох міжнародних конгресах, конференціях і симпозіумах. За роки незалежності були організовані різноманітні тематичні виставки, які демонстрували досягнення українських вчених-археологів у Німеччині, Японії, США, Бельгії, Італії, Канаді, Польщі, Франції, Швеції, Австрії.

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

Протягом цього періоду структура Інституту зазнавала неодноразових змін. У 1970 р. на правах структурного підрозділу в Інституті була створена постійно діюча Київська експедиція (кер. П. П. Толочко; далі скрізь в дужках вказано прізвище завідуючого чи керівника підрозділу), а в 1971 р. — Херсонська (О. М. Лєсков) і Запорізька (В. І. Бідзіля). На правах відділу був також приєднаний Одеський археологічний музей, діяльність якого була спрямована на вивчення археологічних пам’яток Північно-Західного Причорномор’я — межиріччя Дунаю, Дністра й Південного Бугу включно.

Після Ф. П. Шевченка в 1972 р. обов’язки директора Інституту виконував д.і.н. В. Д. Баран, а в 1973 р. директором Інституту став член-кор. АН УРСР І. І. Артеменко. Того ж року Інститут переїхав до Видубицького монастиря. Від 1987 р. Інститут археології очолює академік НАН України П. П. Толочко.

У 1973 р. із структури Інституту були вилучені обидва музеї — археологічний у Києві та Одеський археологічний. До Інституту також перевели групу антропологів з Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР (В. Д. Дяченко).

Від грудня 1973 р. наукові відділи були об’єднані в п’ять секторів, і в 1974 р. Інститут мав таку структуру: сектор первісної археології (Д. Я. Телегін) включав відділи археології кам’яного віку (Д. Я. Телегін) та археології епохи міді—бронзи (І. І. Артеменко) з групою антропологів (В. Д. Дяченко) та групою з дослідження заповідної території «Кам’яна могила» (В. М. Даниленко); сектор скіфо-античної археології (С. М. Бібіков) — відділи археології ранньозалізного віку (О. І. Тереножкін), античної археології (зав. С. М. Бібіков), археології Криму (С. М. Бібіков) та заповідник «Ольвія» (С. Д. Крижицький); сектор слов’яно-руської археології (В. Д. Баран) — відділи археології ранніх слов’ян (В. Д. Баран), давньоруської та середньовічної археології (В. Й. Довженок) і археології Києва (П. П. Толочко); сектор польових археологічних досліджень (М. П. Кучера) — відділ польових досліджень з науковим архівом і археологічними фондами (М. П. Кучера) та відділ новобудовних експедицій (М. М. Шмаглій); до сектору природничо-наукових методів і камеральної обробки археологічних матеріалів (П. А. Горішній) входили лабораторії природничо-наукових методів (Д. П. Недопако) та камеральної обробки матеріалів (П. А. Горішній) і бібліотека (К. С. Корнієнко).

Тоді в Інституті працювало 93 наукові співробітники: один чл.-кор. АН УРСР, вісім докторів і 40 кандидатів наук.

Згодом кількість структурних підрозділів Інституту зросла. У 1976 р. сектор первісної археології поповнився відділом археології Північно-Західного Причорномор’я (В. Н. Станко). У цьому ж році відділ новобудовних експедицій був перетворений у неструктурну групу з організації новобудовних експедицій, а також почали функціонувати дві служби: науково-технічної інформації; картографії та художнього оформлення. А в 1979 р. з метою підвищення інформаційного потенціалу археологічних джерел був створений відділ теорії і методики археологічних досліджень (В. Ф. Генінг).

У 1980 р. із структури прибрали сектори, і відповідно до нової структури Інститут складався з 10 відділів: археології кам’яного віку (Д. Я. Телегін); археології епохи міді—бронзи (І. І. Артеменко) з групою антропології (В. Д. Дяченко); археології Північно-Західного Причорномор’я (В. Н. Станко); археології ранньозалізного віку (О. І. Тереножкін); античної археології (С. М. Бібіков); археології Криму (С. М. Бібіков), археології ранніх слов’ян, давньоруської і середньовічної археології (В. Д. Баран), археології Києва (П. П. Толочко), польових досліджень (М. П. Кучера) з групою з організації новобудовних експедицій (Б. М. Левченко); теорії і методики археологічних досліджень (В. Ф. Генінг), а також заповідника «Ольвія» (С. Д. Крижицький) і двох лабораторій — фізико-хімічних методів в археології (В. І. Бідзіля) та камеральної обробки археологічних матеріалів (П. А. Горішній).

У 1981 р. кількість наукових співробітників Інституту зросла до 129 осіб, а науково-допоміжного персоналу — до 95. Таке зростання кількісного складу, передусім, було спричинено створенням відділу археології Північно-Західного Причорномор’я, постійно діючих новобудовних експедицій та організацією групи з вивчення Змійових.

1984 р. структуру Інституту було приведено у відповідність із загально академічною, що передбачала такі ланки: сектор — відділ — відділення. Відтак, було створено п’ять відділень, які складалися з 12 відділів і 5 секторів. Відділення первісної археології (І. І. Артеменко) включало відділ археології кам’яного віку (Д. Я. Телегін) і відділ археології доби енеоліту—бронзи (І. І. Артеменко) з сектором антропології (С. І. Круц); відділення скіфо-античної археології (С. М. Бібіков) — відділ археології раннього залізного віку (Є. В. Черненко), відділ античної археології (С. Д. Крижицький) з сектором заповідник «Ольвія» (А. І. Кудренко) та відділ археології Криму (С. М. Бібіков); відділення слов’янської, давньоруської та середньовічної археології (П. П. Толочко) — відділ археології ранніх слов’ян (В. Д. Баран), відділ давньоруської та середньовічної археології (П. П. Толочко) з сектором археології Києва (С. О. Висоцький); відділення теорії і методики археологічних досліджень (В. Ф. Генінг) — відділ теорії і методики археологічних досліджень (В. Ф. Генінг) і відділ фізико-хімічних методів в археології (В. І. Бідзіля); відділення охоронних археологічних досліджень — відділ новобудовних експедицій (П. А. Горішній), відділ археології Північно-Західного Причорномор’я (В. Н. Станко) з сектором археологічних досліджень у зонах новобудов Північно-Західного Причорномор’я (І. Т. Черняков), відділ польових досліджень (М. П. Кучера) з групою з вивчення Змійових валів (М. П. Кучера), науковим архівом і фондами археологічних колекцій та лабораторією камеральної обробки археологічних матеріалів (Т. М. Бабенко).

Упродовж 15 років Інститут археології суттєво зріс і в середині 80-х рр. сягнув свого піку: тоді в Інституті працювало найбільше співробітників за всю його історію — 140 наукових (серед них два чл.-кор. АН УРСР, 15 докторів і 65 кандидатів наук) і понад 100 осіб науково-допоміжного персоналу.

Ускладнена структура існувала недовго, і в другому півріччі 1986 р. її скасували. Інститут повернувся до роботи по відділах: археології кам’яного віку (Д. Я. Телегін); археології доби енеоліту—бронзи (І. І. Артеменко) з сектором антропології (С. І. Круц); археології раннього залізного віку (Б. М. Мозолевський); античної археології (С. Д. Крижицький) з сектором «Заповідник Ольвія» (А. І. Кудренко); археології Криму (В. М. Даниленко); археології ранніх слов’ян (В. Д. Баран); археології Києва, давньоруської та середньовічної археології (П. П. Толочко); теорії і методики археології (В. Ф. Генінг); фізико-хімічних методів в археології (В. І. Бідзіля); новобудовних експедицій (П. А. Горішній);  археології Північно-Західного Причорномор’я (В. Н. Станко); польових досліджень з групою із вивчення Змійових валів (М. П. Кучера).

У 1987 р. у відділі археології Києва, давньоруської та середньовічної археології були створені сектори давньоруської та середньовічної археології та археології Києва, у відділі новобудовних експедицій — сектор джерелознавства, а сектор антропології підпорядковано відділу фізико-хімічних методів в археології.

1988 р. затверджено нову структуру Інституту, згідно з якою 9 наукових відділів складалися з 11 секторів: відділ первісної археології (І. Т. Черняков) включав сектори археології кам’яного віку (С. В. Смирнов) та археології енеоліту—бронзи (В. В. Отрощенко); відділ скіфо-античної археології (С. Д. Крижицький) — сектори скіфо-сарматської археології (Б. М. Мозолевський) та античної археології (С. Д. Крижицький); відділ слов’янської археології (В. Д. Баран); відділ давньоруської та середньовічної археології (П. П. Толочко) охоплював сектори археології Києва (П. П. Толочко) і давньоруської та середньовічної археології (О. П. Моця); відділ теорії та методики археологічних досліджень (В. Ф. Генінг) — сектори теорії та методики археологічних досліджень (В. Ф. Генінг) і фізико-хімічних методів (Д. П. Недопако); відділ охоронних археологічних досліджень (О. М. Приходнюк) — сектори охоронних археологічних досліджень (О. М. Приходнюк), джерелознавства (С. О. Біляєва) та палеоантропології (С. П. Сегеда); відділ археології Північно-Західного Причорномор’я (Т. Л. Самойлова); відділ археології Нижнього Побужжя — заповідник «Ольвія» (А. І. Кудренко); відділ археології Криму (В. Л. Миц). Як окремі науково-допоміжні підрозділи функціонували наукова бібліотека, науковий архів, фонди, редакційно-видавнича група та служба науково-технічної інформації.

Дослідження Інституту археології 70–80-х рр. ознаменувалися важливими науковими відкриттями, що подавнили початок історії на території Східної Європи, заповнили певні її лакуни через виявлення та осмислення нових пам’яток, а водночас демонстрували нерівномірність і розмаїття історичного процесу в давнину. Для уточнення періодизації та хронологічної позиції культур активніше почали залучати радіокарбонний метод датування, що склав революцію в археології.

Визначною науковою подією у вивченні витоків історії людства в Європі стало дослідження багатошарової пам’ятки Королево в Закарпатті, найдавніший горизонт якої датовано 1 млн років тому. Акумульовані тут у 12-метровій товщі ґрунту сліди людської діяльності дали виняткові матеріали для вивчення еволюції знарядь від раннього до пізнього палеоліту.

Нові багатошарові стоянки Заскельне V і VI уможливили розробку хронологічної шкали для мустьєрських пам’яток Криму. Особливої уваги варті знайдені рештки декількох неандертальців. Значимість їх засвідчує організація 1978 р. на цих стоянках Радянсько-французького симпозіуму під назвою «Динаміка розвитку географічного середовища та суспільства».

Суттєво зросла джерельна база з пізнього палеоліту. Відтак, повніше вивчено локальні особливості пам’яток, планування поселень, особливості конструкції осель, напрями та організацію господарської діяльності населення різних природних смуг, висунені ідеї щодо соціальної організації та демографічного потенціалу колективів, рельєфніше окреслено зміни, що сталися в пізньому палеоліті. Це само стосується й доби мезоліту, вивчення якого йшло по лінії уточнення періодизації, виділення нових культур, реконструкції способів адаптації. Дослідження пам’яток неоліту було націлене на осмислення процесу переходу населення до відтворювальних форм господарства — скотарства й рільництва, конкретні прояви його та поступальність.

Подальше вивчення трипільської культури дозволило уточнити динаміку її розвитку в часі й просторі, науважити на розбіжностях між західним і східним ареалами культури, чіткіше окреслити групи (типи) пам’яток, що були наслідком перманентного розвитку культури на певних територіях чи міграції її носіїв у різних напрямках. Звичайно ж, вивчалася маса інших проблем джерелознавчого та історичного характеру (планування поселень, домобудівництво, моделі господарства, демографічний потенціал окремих поселень і в межах споріднених груп та ін.). Несподіванкою у вивченні трипільської культури стало відкриття в 1970-і рр. так зв. поселень-гігантів площею 250–450 га, осмислення яких спричинило багато суперечок. Тоді ж розгорнулася дискусія щодо забудови їх двоповерховими оселями.

У цей час конституювалися намічені раніше такі культури доби енеоліту як середньостогівська і Гумельниця (за  нинішньою  номенклатурою, культура Болград-Алдень). Дослідження на Західній Волині призвели до виділення культури пізньострічкової мальованої кераміки (нині пам’ятки відносять до кола лендельської спільноти).

Суттєві зрушення у вивченні та осмисленні старожитностей України були пов’язані з результатами новобудовних експедицій. На 1970–1980-і рр. припадає пік рятівних розкопок: діють Вільнянська, Верхньотарасівська, Краснознам’янська, Приазовська, Дністровська новобудовні експедиції, експедиція «Дніпро-Донбас», активно здійснюються дослідження на новобудовах Донбасу, Присивашшя, на Південному Бузі, в зонах спорудження меліоративних систем, каналів, водосховищ у Запорізькій, Херсонській, Миколаївській та інш. областях, на новобудовах Криму та Північно-Західного Причорномор’я.

Розгортання новобудовних експедицій, особливо дослідження курганів, у кілька разів примножило джерела з вивчення так зв. курганних культур. Виникнення курганного обряду за доби енеоліту позначує новий етап у освоєнні степів, пов’язаний зі становленням рухливого скотарства. Розкиданість поховань на значних просторах і розмаїтість їх надзвичайно ускладнює систематику цих пам’яток. Тож у ці роки було окреслено лише деякі підходи до вирішення цієї проблеми. Водночас виявлення трипільських «імпортів» на деяких енеолітичних пам’ятках поставило проблему взаємодії різних світів та уможливило синхронізацію певних явищ з періодами розвитку трипільської культури.

Суттєве зростання джерел позначилося на вивченні культур доби бронзи: уточненні їх хронології, періодизації, походження, локальних проявів. Кожна з них збагатилися важливими спостереженнями стосовно особливостей матеріальної та духовної культури, господарства й побуту, освоєння ресурсів, взаємодії з синхронними явищами.

Поповнення добірки поховань ямної культури, зокрема з розібраними возами, кам’яними стелами, металевими речами змінило уявлення про цю, як колись здавалося, примітивну культуру «скорчених забарвлених вохрою скелетів». Важливі зрушення сталися у вивченні катакомбної культури, яка набула статусу культурно-історичної спільності з виділенням в її межах горизонту ранньокатакомбних поховань, донецької (старшої) культури та пізнішої інгульської. Вигляд цих культур змінився з відкриттям візків в ранньокатакомбних похованнях, поховань «ремісників», а також так зв. портретованих черепів.

Нові горизонти відкрилися й у вивченні бабинської культури. Виділена за матеріалами поселень, вона довго не мала надійного опертя в поховальних пам’ятках. Стратиграфічні спостереження в курганах не тільки уможливили з’ясувати прикмети поховального обряду, а й намітити періодизацію цієї культури, а також окреслити її територію. На тлі цієї культури рельєфніше постали й наступні — сабатинівська в західному регіоні та зрубна — в східному культури. Встановлено щільну заселеність і суцільне освоєння степової смуги за цієї пори. З дослідженням поселень у Північно-Західному Причорномор’ї та Побужжі чіткіше постали розбіжності в господарській адаптації між носіями цих культур. На поселенні Ташлик І на Південному Бузі виявлено найдавніші на території України ознаки обробки заліза та окремі залізні речі XIII ст. до н.е.

Відкриття курганних і ґрунтових могильників доби фінальної бронзи уможливило виділення білозерської культури.

Кількісне зростання джерел відбилося й на осмисленні доби заліза. Нові матеріали дали додаткові підстави для виділення археологічних корелятів «невловимих» кіммерійців, а також повніше представити скіфів архаїчної пори.

Завдяки охоронним розкопкам та застосуванню сучасної техніки було поновлено дослідження великих скіфських курганів (всесвітньовідомі Товста Могила, Бердянський і Братолюбівський кургани, Огуз, Чортомлик та ін.) з винятково багатими похованнями скіфської знаті, які супроводжувалися унікальними предметами скіфо-античного ювелірного мистецтва та увійшли до скарбниці вітчизняної та світової культури. Виявлення цих поховань поставило проблему їх диференціації та визначення рангу «царських», ототожнення певних курганів з могилами правителів Скіфії, а дослідження численних курганів з похованнями рядових скіфів стало джерелом для реконструкції нижніх ланок соціальної структури скіфського суспільства IV ст. до н.е. Зафіксовано нерівномірний розподіл скіфських курганів у степу, прив’язку їх до найважливіших торговельних шляхів. Нової якості набула розробка окремих категорій скіфської культури, її генези, хронології, історії та культури Скіфії, зав’язків з античними центрами Північного  Причорномор’я  та осілим  населенням  лісостепової смуги.

У ці роки були досліджені й поховання сарматської знаті — в Соколовій Могилі на Південному Бузі, Ногайчинському кургані в Криму. Загалом же суттєве розширення сарматських пам’яток і розробка їх хронології дозволили датувати час і намітити кілька хвиль проникнення цих кочовиків на територію України, висвітлити особливості їхньої культури впродовж півтисячолітньої історії. Ця тематика розвивалася паралельно з подальшим вивченням синхронних сарматам явищ: пізньоскіфського царства на Нижньому Дніпрі та в Криму та його столиці Неаполя Скіфського, взаємодії цього населення поміж собою, з античними державами Північного Причорномор’я та гето-дакійським населенням і Римською імперією.

Вагомі результати отримані новобудовними експедиціями у вивченні культури тюркомовних кочових племен середньовіччя. З-поміж сотень поховань виділяється найбагатший з усіх відомих половецький комплекс Чингульського кургану.

Здобуті матеріали у зонах новобудов України дали можливість здійснити дослідження з палеоантропології давнього населення від неоліту до пізнього середньовіччя, а також з одонтології, дерматогліфіки та гематології. Результати досліджень опубліковано в збірнику «Палеоантропологические материалы из могильников Украины» та авторських монографіях «Этническая геногеография Украинской ССР» (1979) та «Гематологическая типология и вопросы этногенеза украинского народа» (1971).

70–80-і рр. були позначені не тільки подальшими дослідженнями античних полісів Північного Причорномор’я, а й їхніх складових — хори та малих міст. Продовжено вивчення Ольвії та її округи, розкопки Тіри та поселення на о. Березань. Досліджено святилище Ахілла на о. Зміїний (Левке) та його акваторію, Керкинітіду, сільські поселення та садиби в Західному Криму, поновлено розкопки античного Хесонеса, зокрема театру. Це розширило горизонти для розкриття процесу грецької колонізації Північного Причорномор’я, структури та розвитку полісів, їх соціального та побутового устрою, вивчення матеріальної та духовної культури, торгівельних зв’язків з іншими античними центрами та варварами.

Одним з пріоритетних напрямів роботи Інституту в 1970–1980-і рр. лишалося дослідження проблем походження та ранньої історії слов’ян. Джерелознавча база досліджень забезпечувалася розкопками десятків поселень і могильників рубежу ер і I тис.: зарубинецької, черняхівської, карпатських курганів, празько-корчацької, пеньківської і волинцевської культур. Дослідження на Західній Волині та в Подністров’ї й виділення старожитностей, які згодом отримали назву зубрицької культури, дозволили визначити місце давньослов’янського населення регіону в подіях в I–IV ст. часів експансії східногерманських племен готів, які лишили пам’ятки вельбарської культури. Значним досягненням археологічної науки стало вивчення пам’яток київської культури, генетично пов’язаної з наступними ранньосередньовічними слов’янськими старожитностями, а також пам’яток середини І тис. на Дністрі, які дозволили уточнити процес формування слов’янських культур.

У галузі давньоруської археології, вивчення історії та культури Київської Русі, продовжено розкопки давньоруських міст — Києва, Львова, Галича, Чернігова, Переяслава, Вишгорода, Володимира-Волинського, Новгорода-Сіверського, Путивля, Пересопниці, Білгорода, Юр’єва та ін. — що дали нові матеріали для їх датування, визначення соціально-економічної структури, торгівлі, ремесла, культури. Дослідження городищ, відкритих поселень і могильників давньоруського часу в Київській, Чернігівській, Черкаській, Рівненській, Волинській, Львівській та інших областях мало велике значення для характеристики феодальних володінь і сільських поселень, рівня розвитку сільського господарства, побуту давньоруського населення. Була складена археологічна карта давньоруських городищ і поселень Середнього Подніпров’я.

У 1974 р. почала працювати експедиція з вивчення «Змійових валів» Середнього Подніпров’я: вперше було здійснено розкопки й розрізи валів, що уможливило встановити час їх зведення, походження, призначення та визначити історичну долю грандіозних давньоруських захисних ліній. Протягом 1981–1991-х рр. здійснювалося археологічне вивчення знаменитого торгівельного шляху Київ–Булгар, який функціонував у Х–ХІІІ ст.

Археологічні дослідження у Києві та його найближчих околицях були підпорядковані вирішенню найважливіших проблем давньої історії міста, зокрема часу виникнення, місця та ролі у формуванні та історії Давньоруської держави. Археологічними розкопками була охоплена територія всіх структурних районів стародавнього Києва — дитинця, посадів, околиць і пригородів. Розпочалися планомірні та рятівні дослідження решток храмів, палаців, садиб та окремих жител, ремісничих майстерень, фортифікаційних споруд тощо.

Одним з найважливіших результатів досліджень у Києві було визначення часу його виникнення. Виявлення на Старокиївській Горі житла празько-корчацької культури кінця V–VI ст. стало підставою для датування найдавнішого «Граду Кия» й висновку про початок формування міського ядра Києва наприкінці V — початку VI ст. Фундаменти князівського палацу Х ст., розкопані на Старокиївській Горі, не лише дали інформацію щодо планіграфії Київського дитинця, а й дозволили уточнити час появи кам’яного зодчества в Київській Русі. Підготовано археологічну карту Київського дитинця. Завершилися багаторічні розкопки решток церкви Успіння Богородиці Пирогощі ХІІ ст. та дослідження Георгієвської церкви ХІ ст. — патронального храму Ярослава Мудрого. Важливим напрямом у вивченні давньої історії та культури Києва було дослідження написів і малюнків на стінах Софії Київської. Лаврський загін розпочав дослідження залишків Успенського собору та церкви Спаса на Берестові.

Непересічне значення мали розкопки Подолу. За вертикальним розрізом культурних нашарувань на глибину до 12 м вдалося простежити динаміку заселення Нижнього міста, а також виявити зрубну забудову Х–ХІІІ ст. Із застосуванням методу дендрохронології вдалося датувати комплекси дерев’яних будівель з точністю до року. Дослідження на Подолі остаточно змінили уяву про масову забудову Києва.

Вивчення давньокиївських околиць в Предславиному, Угорському, Печерському, Берестові, Клові, Видубичах, Кирилівському монастирі, Дорогожичах, Китаєві суттєво поповнили знання про приміські села, слободи, феодальні двори, монастирі, віддалені від стародавнього міського ядра, але розміщені в межах сучасної столиці України.

Вперше розпочалося цілеспрямоване археологічне вивчення Києва післямонгольської доби, що докорінно змінило погляд на розвиток міста після спустошливої навали. Культурні шари та археологічні об’єкти XІІІ–XVІІ ст. були виявлені в усіх історичних районах міста.

Протягом 1970–1973 рр. чи не вперше в Україні були здійснені дослідження укріпленого центру часів пізнього середньовіччя — садиби-замчища Богдана Хмельницького в Суботові та Чигирині. У 1970-х рр. досліджувалися сільські поселення ХІІІ—ХV ст. поблизу с. Озаричі, здійснено розкопки середньовічних об’єктів на о. Хортиця.

Вчені відділу теорії та методики археологічних досліджень займалися проблемами загальної структури археологічної науки (об’єкт і предмет археології, структура й рівні археологічного пізнання та ін.), теоретико-методологічними принципами соціально-історичної інтерпретації археологічних джерел, історії розвитку археологічного знання, здійснювали розробку методів аналізу масових археологічних джерел із застосуванням електронно-обчислювальних машин, займалися проблемами реконструкції економіки, соціальної та етнічної структури давніх суспільств.

У 1970–1980-і рр. в Інституті здійснювалися дослідження з давньої історії чорної металургії, палеоботаніки, палеозоології, антропології, методики реставрації та консервації археологічних знахідок. Також у 1970-і рр. в Інституті працювала група геофізиків, які за допомогою магнітометричної та електророзвідувальної апаратури провадили розвідки та картографування трипільських поселень. Це дало змогу вперше без розкопок скласти план деяких пам’яток, передусім так зв. поселень-гігантів. У цей час почали розвиватися нові галузі археологічних досліджень — підводна археологія та використання аерофотозйомки в археологічній розвідці.

Найважливіші досягнення археологічної науки відбиті у фундаментальному колективному 3-томному виданні «Археологія Української РСР» (1971, 1975), де в хронологічній послідовності висвітлено археологічні культури та локальні групи пам’яток, які відбивають історичні процеси, що мали місце на території сучасної України від кам’яного віку до середньовіччя. У 1985–1986-і рр. ця праця з суттєвими доповненнями була перевидана російською: «Археология Украинской ССР». Підсумки вивчення давньої історії України містяться також у фундаментальних колективних працях: 1-й книзі 1-го тому 8-томної «Історії Української РСР» (1977), а також у 1-у томі 10-томної «Истории Украинской ССР» (1981).

Результати археологічних досліджень у Києві опубліковані в колективній монографії «Новое в археологии Киева» (1981), збірниках «Стародавній Київ» (1975), «Археологічні дослідження стародавнього Києва» (1976) та «Археологія Києва» (1979), численних авторських монографіях. Дослідження Києва узагальнено в першому томі 3-томної «Історії Києва» (рос. 1982, укр. 1986), підготовленому спільно з Інститутом історії АН УРСР.

З 1971 по 1988 рр. Інститут археології разом з Українським товариством охорони пам’яток історії та культури видавав щоквартально міжвідомчий збірник «Археологія» (вийшло 65 випусків). Від 1989 р. почав виходити друкований орган Інституту — журнал «Археологія». У 1971-1972 рр. Інститут видав два випуски часопису «Середні віки на Україні», аз 1972 р. з ініціативи П. П. Толочка та М. Ю. Брайчевського було відновлено часопис «Київська старовина» (вийшов один номер, а набір другого за розпорядженням керівних органів був припинений).

Низка колективних та індивідуальних наукових праць Інституту цього періоду отримали державні та іменні премії:

Державна премія Української РСР в галузі науки і техніки за 1977 р. присуджена колективу авторів тритомника «Археологія Української РСР»; Державна премія Української РСР в галузі науки і техніки за 1980 р. присуджена І. І. Артеменку за авторську та редакторську участь у створенні 8-томної праці «Історія Української РСР»; Державна премія Української РСР в галузі науки і техніки за 1983 р. присуджена за цикл наукових робіт з історії середньовічного Києва колективу авторів, очолюваному академіком П. П. Толочко; Премією  АН  УРСР  імені Д. З. Мануїльського 1979 р. нагороджений доктор історичних наук С. О. Висоцький за монографії «Давньоруські написи Софії Київської» (1966) та «Середньовічні написи Софії Київської» (1976).

У 1970–1980-х рр. Інститут підтримував міжнародні наукові зв’язки з археологічними установами Німеччини, Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Бельгії, Франції, США, Канади, Великобританії та інших держав. Науковці Інституту брали активну участь у роботі вітчизняних і міжнародних конгресів, конференцій, симпозіумів, семінарів. З 1970 по 1989 рр. Інститут провів шість Республіканських наукових конференцій (XIV–XX), присвячених актуальним проблемам археології та історії давнього населення України. Остання Республіканська наукова конференція відбулася 1989 р. в Одесі та була організована Інститутом археології разом з Одеським археологічним музеєм на відзнаку 150-річного ювілею Одеського товариства історії та старожитностей. У її роботі взяли участь близько 300 фахівців з України та інших країн.

У 1985 р. Інститут археології АН УРСР та Інститут археології АН СРСР провели в Києві V Міжнародний конгрес археологів-славістів. Видані в Києві та Москві доповіді та виступи учасників конгресу були значним внеском у розробку проблем слов’янознавства. У 1978 р. Інститут археології організував Міжнародний симпозіум «Етногенез слов’ян», у 1978 і 1987 рр. — Радянсько-французький семінар «Динаміка взаємодії географічного середовища та суспільства», у 1989 р. — Міжнародну конференцію істориків України, Росії та Польщі на тему «Слов’янський світ і Римська імперія».

Впродовж 1981–1985-х рр. співробітники Інституту брали участь у дослідженні слов’янського городища кінця VII— XIII ст. Старигард (Ольденбург) у Шлєзвіг-Голштинії (Німеччина), розкопки якого провaдилися спільно з німецькими археологами під керівництвом проф. К.-В. Штруве. За результатами досліджень видано спільну колективну працю німецькою. Дослідниками археології слов’ян в цей час здійснені спільні з словацькими та угорськими археологами дослідження пам’яток І тис. в Україні, Угорщині та Словаччині. В Україні від 80-х рр. ХХ ст. до 2006 р. працювала Спільна українсько-німецька експедиція, яка досліджувала Більське городище на Полтавщині.

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

У 1951 р. львівський відділ археології ввійшов до складу створеного у Львові Інституту суспільних наук АН УРСР, і в Інституті археології лишилося три наукові відділи — первісної археології, скіфо-античної археології та слов’янської археології. У 1952 р. до Інституту знову був включений Ольвійський заповідник (зав. А. В. Бураков), а 1954 р. Інституту підпорядкували заповідну територію «Кам’яна Могила» з унікальними наскельними зображеннями давніх епох. 1956 р. на базі відділу археології та історії Криму АН СРСР у складі Інституту був створений відділ античної та середньовічної археології Криму з археологічною станцією в Бахчисараї (зав. відділу П. М. Шульц).

У 1960 р. Інститут переїхав у приміщення на вулиці Кірова, 4 (нині Грушевського). 1961 р. відділ скіфо-античної археології поділили на два — скіфо-сарматської археології та античної археології. У 1963 р. їх об’єднали у відділ скіфо-античної археології з групою археології Криму та заповідником «Ольвія», а 1967 р. був створений Археологічний музей на правах відділу (зав. І. Г. Шовкопляс).

У 50–60-і рр. до Інституту прийшли молоді дослідники, частина з яких розпочала шлях у науці через аспірантуру: І. М. Шарафутдінова, Є. В. Черненко, С. Д. Крижицький, П. П. Толочко, В. І. Бідзіля, Ю. Г. Колосов, О. О. Паршина, О. В. Цвек, В. Г. Збенович, С. П. Пачкова, Е. В. Яковенко, М. П. Кучера, М. М. Шмаглій, В. О. Круц, В. І. Непріна, А. О. Білецький, О. М. Лєсков, В. О. Анохін, Ю. І. Козуб, А. І. Кубишев, Т. М. Висотська, М. А. Фронджуло, А. О. Щепинський, Л. В. Вакуленко, О. М. Приходнюк, О. В. Сухобоков, М. І. Гладких та ін. Таким чином, кількість наукових співробітників наприкінці 1960-х рр. зросла до 70 осіб, із них сім докторів наук і 32 кандидати.

1968 р. в Інституті функціонувало шість наукових відділів: археології кам’яного віку та доби міді–бронзи (зав. Д. Я. Телегін), археології раннього залізного віку (зав. О. І. Тереножкін), слов’янської та середньовічної археології (зав. В. Й. Довженок), археології Криму (зав. С. М. Бібіков), відділ археологічних досліджень на новобудовах (зав. Ю. М. Захарук), Археологічний музей (зав. І. Г. Шовкопляс). Окремим структурним підрозділом лишався заповідник «Ольвія» (зав. А. В. Бураков), допоміжними підрозділами були бібліотека (зав. К. С. Корнієнко), археологічні фонди (зав. О. В. Цвек), науковий архів (зав. Г. Є. Авксентьєва), реставраційна лабораторія (зав. О. К. Гончарова) та фотолабораторія (М. Ш. Петковський).

Колектив Інституту в цей час очолювали: академік АН УРСР П. П. Єфименко (1945–1954), чл.-кор. АН УРСР С. М. Бібіков (1955–1968), д.і.н. Ю. М. Захарук (1968), чл.-кор. АН УРСР Ф. П. Шевченко (1969–1972).

У цей період Інститут археології досягнув значних результатів у польовому дослідженні пам’яток. Експедиційні дослідження охопили всю територію України, а в хронологічному аспекті — всі періоди давньої історії. Щорічно Інститут організовував до 40 експедицій і загонів, які працювали в різних районах України. Тоді співробітники Інституту виявили й вивчили кілька сотень пам’яток.

Зокрема, досліджувалися такі відомі пам’ятки кам’яного віку як палеолітичні стоянки Радомишльська, Мізинська, Добраничівська, Фастівська, Антонівка; мезолітичні могильники Волоський та Василівські у Дніпровському Надпоріжжі, печерна стоянка Фатьма-Коба в Криму; неолітичні могильники Микільський, Вільнянський, Дереївський, Чаплинський і стоянки Бузьки, Чапаївка (Віта Литовська) та Бондариха 2, Микільська Слобідка, Базьків острів, Сокольці й Саврань, Погорілівка. Дослідження неолітичних пам’яток і осмислення їх разом з раніше виявленими заклало підґрунтя для територіальної та хронологічної їх диференціації та виділення культур цієї пори.

Провадилися розкопки поселень трипільської культури Сабатинівка II і Гренівка на Південному Бузі, Гребені на Дніпрі, Чапаєвка поблизу Києва, Сандраки на Вінниччині, Паволоч і Троянів на Житомирщині.

Вивчалися поселення й інших культур. Принципове значення для вивчення енеоліту—ранньої бронзи степової смуги та впорядкування підкурганних поховань та їх періодизації мало дослідження багатошарового поселення Михайлівка на Нижньому Дніпрі, три шари якого нині асоціюються з трьома культурами. Активізувалися й розкопки курганів. Слід згадати розкопки кургану Сторожова Могила поблизу Дніпропетровська, де вперше виявлено рештки возу ямної культури. На ґрунті дослідження курганів у Північно-Західному Причорномор’ї було висунуто ідею про буджацьку культуру, синхронну ямній, а в Криму виділено кемі-обинську культуру кінця енеоліту–ранньої бронзи.

Суттєво поповнився також джерельний фонд доби пізньої бронзи. Зокрема, досліджено поселення Бабине III на Нижньому Дніпрі, яке в сукупності з іншими пам’ятками стало підґрунтям для виділення культури багатоваликової кераміки (за нинішньою номенклатурою — бабинської). Розпочато розвідки й розкопки пам’яток Північної України, зокрема поселення Пустинка східнотшинецької культури (культурна спільність Комарів—Тшинець—Сосниця). Тоді ж досліджувалися поселення білогрудівської культури Сандраки на Південному Бузі та Суботів на Черкащині, у степовій смузі — поселення Зміївка і Чикалівка, поселення Кірове в Криму, могильник Широке на Херсонщині, Сабатинівка І та інші. Останні внесли корективи в систематику культур, що згодом призвело до виділення сабатинівської та білозерської культур. Дослідження пам’яток на північному сході України, зокрема в уроч. Бондариха неподалік м. Ізюм, дозволило виділити пам’ятки бондарихинського типу, які пізніше набули статусу культури.

Тоді ж виявлено й проведено дослідження епонімної пам’ятки — Висоцького могильника на Львівщині, досліджувалися поселення ранньоскіфського часу Нагоряни на Середньому Дністрі, Мачухи на Полтавщині, Жаботин на Черкащині. Загалом дослідження пам’яток передскіфського та скіфського часу лісостепової України в 50–60-і рр. було одним з пріоритетних напрямів, завдяки чому уточнено хронологічну позицію білогрудівської культури та виділено чорноліську і жаботинський етап у розвитку культури ранньоскіфського часу, а також локальні варіанти культури скіфського часу на Дніпровському Правобережжі та Лівобережжі. Здійснено розкопки на городищах скіфського часу — Басівському та Ширяєвському на Лівобережжі, Трахтемирівському та Хотівському на правому березі Дніпра; скіфських курганів у Мелітополі, біля сіл Кут і Грушівка на Нижньому Дніпрі і курганів поблизу Борисполя на Київщині та ін.

Продовжувалися дослідження античних міст — Ольвії, Тіри і Херсонеса, поселень на о. Березань і в околицях Ольвії — Закисова Балка, Козирка і Чорноморка.

Відкрито й досліджено металургійний виробничий комплекс латенської культури Нове Клиново в Закарпатті, повністю розкопані поселення зарубинецької культури на Пилипенковій Горі в Каневі і в с. Лютіж на північ від Києва, розпочато розкопки зарубинецького могильника Пирогів.

Значні дослідження були здійснені на пам’ятках черняхівської культури: поселенні та могильнику в Переяславі-Хмельницькому, поселеннях Пряжів на Житомирщині, Леськи на Черкащині, Іванківці в Середньому Подністров’ї, могильниках Косанове на Вінниччині, Микільське в Дніпровському Надпоріжжі, Компанійці та Лохвиця на Полтавщині, Успенка на Сумщині.

Одним з найважливіших досягнень цього періоду стало відкриття й вивчення слов’янських пам’яток V–IХ ст., які заповнили хронологічну лакуну в системі культур Східної Європи І тис. н.е.: поселень поблизу сіл Пеньківка і Стецівка, могильника біля Великої Андрусівки у пониззі Тясмина, поселень Городок, Устя, Бакота на Поділлі, розпочато дослідження ранньослов’янських пам’яток у Подністров’ї.

Щорічно досліджувалися середньовічні пам’ятки, зокрема здійснені розкопки давньоруських міст: Чернігова, Галича, Переяслава, Городська, Воїня, Любеча, Колодяжина, Чучина, Путивля, Білгорода і Пліснеська. Відновилися дослідження у Києві на Старокиївській Горі, міста Ярослава і Ярославового валу, а також монументальних пам’яток — Кирилівської церкви, Києво-Печерської лаври та Кловського монастиря. У 60-і рр. здійснено розкопки поселення давньоруського й помонгольського часу Комарівка на Дніпрі, продовжено дослідження комплексу пам’яток — могильник, городище й поселення — у Верхньому Салтові на Харківщині, досліджено рештки споруд XVII–XVIII ст. на території створеного Хортицького заповідника.

У Криму провадилися розкопки середньовічного поселення Тепсень, «печерного» міста Чуфут-Кале в околицях Бахчисараю, скіфо-сарматського могильника Фронтове поблизу Феодосії, таврського укріплення на горі Кошка, могильників з кам’яними ящиками в Байдарській долині і архітектурно-мистецьких пам’яток у гірському Криму, розпочалися дослідження на Мангупі.

Виконуючи Постанову Уряду УРСР про обов’язкове дослідження археологічних пам’яток у зонах новобудов — у районах спорудження електростанцій, каналів, водосховищ, зрошувальних систем — через загрозу руйнації або затоплення їх, Інститут археології з 1951 р. розпочав польові дослідження таких ділянок. Перша новобудовна експедиція (нач. П. П. Єфименко) працювала в 1951–1954 рр. у районі спорудження Каховської ГЕС і зрошувальних систем на Інгульці. Вивченням пам’яток, які потрапляли до зони затоплення Каховської ГЕС, займалася більшість тогочасних співробітників Інституту. Завдяки цим роботам уперше в Україні були досліджені сарматські некрополі Усть-Кам’янка та Новопилипівка, а також розпочалися розкопки пізньоскіфських городищ і могильників Любимівка, Гаврилівка, Золота Балка та ін. Розкопки курганів у долині Молочної  поклали початок планомірному вивченню Приазов’я.

Від 1955 р. новобудовні експедиції Інституту почали працювати в зоні водосховища Кременчуцької ГЕС і каналу Сіверський  Донець—Донбас. У підсумку досліджено численні пам’ятки в діапазоні від доби неоліту до давньоруського часу. Саме тоді в пониззі Тясмина були відкриті ранньосередньовічні слов’янські пам’ятки пеньківської культури.

На кінець 50-х рр. специфіка охоронних досліджень помітно змінилася через будівництво численних зрошувальних систем. Археологи поряд з будівельниками та випереджаючи їх, просувалися від річкових долин у степові та лісостепові межиріччя, де основним об’єктом досліджень стали кургани. Експедиції в зонах зрошування поклали початок суцільному археологічному вивченню регіонів України, а застосування землерийної техніки уможливило здійснити значний обсяг робіт і суттєво примножити матеріали. Значний обсяг досліджень виконали експедиції, які працювали в зонах спорудження Київської і Канівської ГЕС, Північно-Кримського каналу, Придунайської зрошувальної системи, кар’єрів Нікопольського марганцевого басейну і будівництва ГЕС на Середньому Дністрі.

У 60-і рр. кількість щорічних новобудовних експедицій зросла до 11. Основним регіоном їх роботи була степова Україна. Через зростаючий обсяг розкопок у зоні будівництва великих зрошувальних систем на півдні в 1968 р. в Інституті, крім відділу новобудовних експедицій, були створені постійно діючі експедиції: Каховська, Інгульська, Північно-Рогачицька. Масштаб цих робіт можна проілюструвати тим, що лише за сезон 1968 р. новобудовними експедиціями було розкопано 180 курганів і досліджено понад 700 поховань від енеоліту до пізнього середньовіччя, а розвідками виявлено 300 стоянок і поселень, 200 курганів і кілька ґрунтових могильників.

Результати експедиційних досліджень в Україні та актуальні проблеми археології й стародавньої історії обговорювалися на наукових конференціях, які Інститут археології організовував що два роки. Від 1952 по 1968 рр. проведено вісім Республіканських наукових конференцій (VI–XIII).

Одним з головних завдань, які постали перед археологічною наукою на початку 50-х рр., стало дослідження етногенезу, передусім проблеми походження східних слов’ян як однієї з гілок індоєвропейської мовної спільності, так само як і проблеми походження самих індоєвропейців. Проблеми етнічної історії визначили напрями досліджень співробітників Інституту археології на багато років уперед. Це яскраво відбито в доповіді П. П. Єфименка на VI конференції Інституту археології (1952) і тематиці доповідей співробітників, які були присвячені етнічному складу населення лісостепу України в скіфський період,  походженню східних  слов’ян, формуванню давньоруської народності та ін.

Рік за роком зростала друкована продукція Інституту, водночас  урізноманітнювалася  й наукова тематика. 1957 р. вийшла книжка «Нариси стародавньої історії Української РСР» — перший у вітчизняній науці досвід узагальнюючої колективної праці з давньої історії населення України від палеоліту до середньовіччя. Продовжувалося видання серійних збірників «Археологія» та «Археологічні пам’ятки УРСР». Протягом 1947–1970 рр. вийшло 24 томи «Археології», а в 1949–1963 рр. видано 13 томів «Археологічних пам’яток УРСР», зокрема й тематичні: «Ранні слов’яни і Київська Русь» (1949), «Ольвія» (1958), «Розкопки курганів на р. Молочній в 1951–1952 роках» (1960), «Дослідження на території Каховського водоймища» (1960), «Північне Причорномор’я в античну епоху» (1962), «Дослідження пам’яток древньої Русі» (1962), «Стародавні пам’ятки Інкерманської долини» (1963).

У 1952–1962 рр. вийшло 12 випусків серії «Краткие сообщения Института археологии АН УССР», чотири випуски серії «Нумизматика и сфрагистика» і чотири випуски серії «Археологические исследования на Украине». Спільно з Інститутом археології АН СРСР були підготовлені збірники серії «Материалы и исследования по археологии СССР»: «Памятники зарубинецкой культуры» (1959); «Черняховская культура» (1960); «Славяне накануне образования Киевской Руси» (1963); «Древности эпохи сложения восточного славянства» (1964).

Огляд вивчення пам’яток на території України від 1917 р. міститься в монографіях І. Г. Шовкопляса «Археологічні дослідження на Україні. 1917–1957 рр.» (1957) і «Розвиток радянської археології на Україні» (1968). Ним же видано перший вітчизняний навчальний посібник «Основи археології» (1964). Підсумком досліджень багатьох поколінь археологів стало видання «Археологічні пам’ятки Української РСР: Короткий список».

У 1964 р. співробітники Інституту розпочали підготовку фундаментального 3-томного видання «Археологія Української РСР», головним завданням якого стала характеристика археологічних культур, їх хронологізація, періодизація та синхронізація. Від цього ж року Інститут брав участь у підготовці 26-томного енциклопедичного видання «Історія міст і сіл УРСР», яке здійснював Інститут історії АН УРСР.

Інститут підтримував активні наукові зв’язки з музеями України. Наукові співробітники музеїв, беручи участь в експедиціях Інституту, підвищували свою кваліфікацію, наукові співробітники Інституту надали багато консультацій з питань експозиції та визначення археологічних матеріалів, які зберігалися в музеях. До історичних музеїв для зберігання й експонування були передані археологічні колекції: до Київського — матеріали палеолітичної стоянки Добраничівка на Черкащині, скіфського кургану в Мелітополі, вироби давньоруського часу, знайдені у Києві в садибі на Володимирській вулиці, до Чернігівського — матеріали з розкопок в Чернігові та інші.

Визнанням Інституту як європейського археологічного центру стало активне міжнародне наукове співробітництво. У 1950–1960-і рр. примітним явищем стали візити археологів Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Німеччини, Болгарії, Румунії, Китаю, Греції, США, Японії, Англії, Австралії, Фінляндії та Італії. Інститут відвідали такі відомі вчені як віце-президент Чехословацької АН, директор Інституту археології Чехословацької АН Я. Бем, професор, директор Інституту історії матеріальної культури Польської АН В. Хензель, академік, віце-президент Чехословацької АН Я. Філіп, академік-секретар Відділу суспільних наук Сербської АН, директор Інституту візантології Г. Острогорський, професор, директор Інституту археології Словацької АН А. Точик, професор, директор Археологічного інституту Сербської АН Д. Бошкович, академік, директор Археологічного інституту Грецької АН Орландос, професор Лондонського університету Т. Сулімірський, професор європейської археології Каліфорнійського університету (США) М. Гімбутас, доктор А. Хойслер (Німеччина).

У 1959 р. в розкопках Ольвії брала участь група археологів з Інституту історії матеріальної культури Польської АН на чолі з К. Маєвським. У 1960 р. болгарський вчений Г. Георгієв брав участь у дослідженні трипільського поселення Гребені, а 1961 р. співробітник Інституту археології АН Болгарії С. Михайлов — у дослідженні городища й могильника в с. Верхній Салтів. Натомість провідні співробітники Інституту археології дістали можливість брати участь у закордонних наукових конференціях, знайомитися з матеріалами, здійснювати обмін інформацією і науковою продукцією.

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

Наприкінці березня 1944 р. Академія наук повернулася з евакуації. Протягом квітня—червня нечисленні співробітники впорядкували приміщення Інституту (засклили вікна, мінімально відремонтували його, розшукали й повернули меблі та архівні матеріали й книжки, які вціліли, а також частину устаткування для реставрації та консервації).

Юридично Інститут археології був відновлений Постановою Президії АН УРСР № 100 від 7 липня 1944 р., а 14 липня на засіданні Президії АН УРСР затверджено його науково-організаційну структуру, яка зазнала змін порівняно з довоєнним часом. Тепер у ньому було три наукові відділи: археології первісного суспільства (зав. О. Ф. Лагодовська, співробітники: А. В. Добровольський, С. М. Одинцова, Л. С. Шиліна, Є. В. Махно, Ф. М. Штітельман); відділ археології скіфських племен і античних міст (зав. І. В. Фабриціус, співробітники: Л. Д. Дмитров, І. М. Самойловський, Є. Ф. Покровська); відділ археології слов’янських племен і міст Київської Русі (співробітники: Д. І. Бліфельд, В. К. Гончаров, С. М. Кузнецова). Також відновили роботу бібліотека й архів (зав. Є. О. Дзбановський) і лабораторія реставрації та консервації матеріалів (зав. Ф. Б. Копилов). У складі Інституту лишився Ольвійський заповідник (комендант С. Д. Ласий). Загалом серед наукових співробітників було лише чотири кандидати наук (Л. М. Славін, О. Ф. Лагодовська, Л. Д. Дмитров і Д. Л. Бліфельд) і жодного доктора наук. Директором інституту був Л. М. Славін, ученим секретарем — М. Я. Рудинський.

У третьому кварталі 1944 р. до складу Інституту був включений львівський відділ — зав. М. Ю. Смішко, співробітники: І. Старчук і К. Маєвський. Деякий час у відділі працювали Ю. Кульчицький, Б. Білінський і Р. Ганшинєц, які згодом (як і К. Маєвський) виїхали до Польщі.

Таким чином, за досить короткий час — приблизно за півроку — Інститут археології відновився та успішно продовжив науково-дослідницьку та польову роботу. До 25-річчя Академії наук УРСР у вересні 1944 р. була організована загальноакадемічна звітна виставка, на якій Інститут археології представив і свої здобутки, а Л. М. Славін зробив доповідь про результати діяльності українських археологів.

У другій половині 1944 р. Інститут переніс з Історичного музею до своїх приміщень для опрацювання колекції Ольвії, Райковецького городища, Вишгорода, Києва (Михайлівський монастир, Десятинна церква). Значну роботу було зроблено з упорядкування повернених книжкових і архівних фондів і вжито заходи для поповнення бібліотеки археологічними виданнями через звернення до наукових закладів і видавництв (переважно до Москви та деяких обласних центрів України).

На кінець 1944 р. Інститут разом із львівським відділом нараховував 22 наукові співробітники та 10 працівників науково-допоміжного персоналу. Крім того, Інститут залучав на договірних засадах до роботи та за сумісництвом археологів з Харкова, Одеси, Москви й Ленінграда. Для забезпечення Інституту археології кадрами за ініціативою Л. М. Славіна на історичному факультеті Київського державного університету була створена кафедра археології — перша в Україні та третя в СРСР, яку вчений очолював до 1970 р.

Влітку 1945 р. із Ленінграда до Києва на посаду директора Інституту був направлений П. П. Єфименко — визначний дослідник кам’яної доби. Його керівництво Інститутом склало яскраву сторінку в українській археології. Доопрацьована ним у Києві фундаментальна праця «Первобытное общество» (1953) отримала не лише всесоюзний, але й міжнародний розголос.

У перші повоєнні роки кандидатські дисертації захистили І. В. Фабриціус (1945), І. М. Самойловський (1946), А. В. Добровольський (1946). Від 1945 р. в Інституті почала працювати аспірантура. Першими аспірантами стали В. А. Іллінська (наук. кер. І. В. Фабриціус), Ю. М. Захарук (наук. кер. О. Ф. Лагодовська) та І. Г. Шовкопляс (наук. кер. П. П. Єфименко).

Історико-культурний заказник «Ольвія» в 1946 р. увійшов до складу Академії наук на правах самостійної установи. У 1947 р. відділ археології скіфських племен і античних міст був перейменований у відділ скіфо-античної археології, а відділ археології слов’янських племен і міст Київської Русі — у відділ слов’янської археології.

У другій половині 1940-х pp. Інститут археології поступово зростав кількісно та якісно. До роботи були залучені кваліфіковані вчені, а також молоді дослідники, які розпочали свій шлях у науці з аспірантури Інституту. Наприкінці 1940-х рр. в Інституті працювало вже 36–38 наукових співробітників (без львівського відділу), зокрема очолював Інститут академік АН УРСР, д.і.н. П. П. Єфименко, член-кор. АН УРСР, к.і.н. Л. М. Славін, д.і.н. М. Я. Рудинський і 16 кандидатів наук. Заступником з наукової роботи був канд. істор. наук В. Й. Довженок, ученим секретарем — М. Л. Макаревич. Із зростанням штату наукових співробітників Інституту змінився склад відділів. У відділі первісного часу, який очолювала О. Ф. Лагодовська, працювали: 13 чоловік; відділ скіфо-античної археології під керівництвом Л. М. Славіна нараховував 14 співробітників; у відділі слов’янської археології, завідувач В. А. Богусевич, — 11 науковців. Лабораторією консервації та реставрації завідувала Н. П. Амбургер, бібліотекою — Є. О. Дзбановський.

До львівського відділу в 1945-49 рр. були зачислені Й. Пеленський, О. Фенін, О. Ратич, Л. Крушельницька, П. Завада, В. Кравець і С. Судаков. У 1950 р. відділ поповнили науковці з Києва, які на довгий час зайняли провідні позиції в археології Західної України, — Ю. Захарук, О. Черниш та К. Черниш.

У 1949 р. в Інституті археології був створений Комітет польових досліджень (пізніше Польовий комітет), на який була покладена функція контролю за якістю польових досліджень, польової документації, камерального опрацювання матеріалів і наукової звітності експедицій.

Ще під час війни Інститут розпочав обстеження стану археологічних пам’яток України та організацію їх охорони. З цією метою було здійснено низку експедиційних виїздів до Чернігова, Вишгорода, Ольвії, Нікополя та Ізюму, обстежено трипільські пам’ятки в Обухівському р-ні на Київщині. Були зафіксовані величезні руйнації, заподіяні німецько-фашистськими окупантами найвизначнішим пам’яткам.

Уже в 1944 р. в Києві була організована й почала працювати експедиція археологічного нагляду, яка спостерігала, передусім, за роботами на Хрещатику, в садибі колишнього Михайлівського монастиря та інших місцях. Були розпочаті розкопки руїн Свято-Успенського собору в Києво-Печерській лаврі, а в 1945 р. відкрито усипальню Михайлівської церкви Видубицького монастиря. З огляду на значні роботи, пов’язані з відбудовою міста, 20 серпня 1945 р. Інститут археології оприлюднив «Звернення до всіх планувально-будівельних організацій та окремих робітників будівельників, землекопів і громадян м. Києва» з проханням зберегти історичні знахідки (давні речі та культурні залишки — фундаменти, поховання тощо), передавати їх або повідомляти про них до експедиції археологічного нагляду в Києві. У лютому–травні 1945 р. Інститут розіслав листи до багатьох обласних і районних музеїв з проханням надати інформацію про стан археологічних збірок.

План досліджень на перше повоєнне п’ятиріччя був накреслений на V науковій конференції Інституту археології, яка відбулася 1–5 червня 1946 р. Польові роботи здійснювалися в двох напрямах: розвідкові пошуки з метою встановлення й фіксації пам’яток і стаціонарні експедиційні роботи на найважливіших пам’ятках різних епох і різних типів, які сукупно відображали всі періоди історії найдавнішого населення України.

У перші повоєнні роки Інститут археології провадив експедиції спільно з вищими навчальними закладами (Київським, Харківським, Одеським і Дніпропетровським університетами) та музеями (Київським, Дніпропетровським, Одеським, Кам’янець-Подільським, Харківським, Запорізьким, Сосницьким, Сумським та ін.). Щорічна кількість експедицій зросла від 11 (1945) до 22–28. Через нестачу наукових кадрів значну частину експедицій Інституту очолювали співробітники АН СРСР, зокрема Б. О. Рибаков, П. Й. Борисковський, Т. С. Пассек, М. К. Каргер, І. І. Ляпушкін, Б. М. Граков, С. М. Бібіков, М. В. Воєводський, а також співробітники музеїв і викладачі вищих навчальних закладів (М. Ф. Болтенко, С. А. Семенов-Зусер).

У другій половині 1940-х рр. було зроблено низку важливих відкриттів, передусім пам’яток, які уможливили виділення нових археологічних культур, а також отримання цінного матеріалу, що збагатив археологічну науку новими джерелами. Дослідження стоянки Круглик та Ненаситець у Надпоріжжі поставило проблему заселення території України за ашельського часу. Розкопки неолітичних пам’яток у Надпоріжжі на Кізлевому і Сурському островах, а також Вовнизьких стоянок і Осокорівки уможливили наблизитися до характеристики доби неоліту.

Крім розкопок таких пам’яток трипільської культури, як Володимирівка та Поливанів Яр, в яких брали участь співробітники Інституту, значною подією стало відкриття ранньотрипільського поселення Лука-Врублівецька та пізньотрипільських некрополів — Софіївського і Червонохутірського, які надалі стали підґрунтям для виділення пам’яток софіївського типу.

Наприкінці 40-х рр. розпочалось вивчення лісостепової смуги України: досліджені: так звані зольники білогрудівської культури кінця доби бронзи на Уманщині, великий курган VI ст. до н. е. біля с. Глеваха на Київщині, відкрито Чорноліське городище, що дало назву культурі рубежу бронзи — раннього заліза. Провадилися також розкопки на великих городищах скіфського часу — Шарпівському, Хотівському, Пастирському, Басівському та ін.

Як і в попередні роки, вивчалася Ольвія, де вперше в так зв. Верхньому місті були розпочаті дослідження агори та поновлені розкопки цитаделі. У 1946 р. розпочалися систематичні розкопки античного міста Тіра, а 1947 р. — дослідження хори Ольвії. На обох берегах Бузького лиману було обстежено 51 пам’ятку від VI–V ст. до н. е. до перших століть нової ери.

Уперше широкою площею було розкопано поселення черняхівської культури в с. Ягнятин на Житомирщині. Східнослов’янські поселення й могильники були відкриті на Сеймі поблизу сіл Волинцеве та Сосниця, в ур. Лука біля с. Райки на Житомирщині, на Пастирському городищі.

Завдяки роботам експедиції Великий Київ (1947–1955 рр., керівник П. П. Єфименко) відкриті й досліджені пам’ятки підгірцівського типу, городища зарубинецької культури (Сахнівка, Пилипенкова Гора, Московка, Зарубинці, Малі Дмитровичі, Пирогів, Старі Безрадичі), яка доти була відома лише за могильниками. Окремі загони експедиції працювали в Києві — досліджували захисні споруди та рештки храмів, житла й майстерні на Замковій Горі та на Подолі; виявлені рештки кам’яного фортечного муру, який у XI–XIII ст. оточував Києво-Печерську лавру; досліджувався кам’яний мур навколо Софійського собору. У Верхньому місті розпочалися розкопки двох споруд XI–XII ст.

Відновилися дослідження давньоруських міст, зокрема, Переяслава, Білгорода, Городська, Колодяжина, Вишгорода, Любеча, Галича та ін. Розпочалося планомірне дослідження Чернігова і городища Курган поблизу Путивля, продовжувалося вивчення давньоруського некрополя в Шестовиці.

Археологи львівського відділу зосередилися на вивченні західних регіонів України: досліджувались пам’ятки палеоліту й мезоліту Подністров’я, трипільські пам’ятки басейну Середнього Дністра, Волині та Поділля, пам’ятки ранньозалізного віку та римського періоду та давньоруського часу Західної України.

У 1947 р. був започаткований щорічник «Археологія», 1948 р. — серійне видання «Археологічні пам’ятки УРСР», 1952 р. — «Краткие сообщения Института археологии АН УССР». 1947 р. вийшов 1-й том збірника «Палеоліт і неоліт України».

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

Навесні 1938 р. відбулися останні структурні зміни в головній українській археологічній установі — Президія АН УРСР постановою від 14 травня 1938 р. ухвалила реорганізувати Інститут історії матеріальної культури в Інститут археології.

Структура Інституту археології, затверджена Президією Академії наук, включала: сектор археології докласового суспільства, сектор скіфо-сарматської археології та античних колоній, сектор археології дофеодального та феодального періоду, лабораторію археологічної технології, заповідник «Ольвія», камеральну експедиційну лабораторію, фотолабораторію, бібліотеку та архів. Була затверджена й вчена рада Інституту в складі: М. І. Ячменьов, Л. М. Славін, (?) Харитонов, О. А. Кульська, В. П. Петров, М. К. Каргер і Т. С. Пассек.

Відтоді розпочалася планомірна наукова діяльність, зосередження в Інституті кваліфікованих археологів за рахунок аспірантів, повернення до роботи раніше звільнених співробітників, запрошення фахівців з інших установ тощо. Приміром, лише восени 1939 р. співробітниками Інституту археології стали: Л. Д. Дмитров, І. В. Фабриціус, П. Й. Борисковський, В. К. Гончаров, В. М. Євсеєва, Г. Ф. Корзухіна, О. Ф. Лагодовська, П. П. Курінний, Г. Д. Смирнов. На 1940 р. в Інституті археології налічувалося вже 66 співробітників (разом з технічним персоналом, сумісниками, аспірантами, працівниками в інших містах).

У 1940 р. М. І. Ячменьова відрядили на роботу в західні райони України, і в жовтні 1940 р. директором Інституту археології став Л. М. Славін. Діяльність Інституту була спрямована на польові стаціонарні та розвідкові роботи з метою суцільного первинного вивчення пам’яток на території України, обробку матеріалів археологічних робіт попередніх років і підготовку їх до публікації; «підбивання дослідницьких підсумків» на базі всієї попередньої археологічної роботи в Україні для створення історії найдавнішого населення її території.

Від 1938 р. і до початку Великої Вітчизняної війни Інститут археології провадив польові дослідження в понад 30 пунктах, зокрема й західних областях України. До участі в них залучали місцеві історичні та краєзнавчі музеї, ІІМК АН СРСР, Ермітаж, Московський історичний музей, Ленінградський, Львівський, Одеський, Київський і Харківський університети та інші організації. Продовжувала й суттєво розширила роботу низка експедицій, започаткованих у першій половині—середині 1930-х рр.: Деснянська (вивчала палеолітичні стоянки басейну Десни), Трипільська (масштабні дослідження трипільських поселень Халеп’я та Володимирівка), Нікопольська (дослідження курганних могильників), Ольвійська (продовжувала розкопки Ольвії та розпочала вивчення її периферії), Київська (дослідження в садибі Михайлівського монастиря, на ділянці будівництва Художньої школи — Десятинної церкви, постійний нагляд за земляними роботами, пов’язаними з розгортанням будівництва в місті), Вишгородська (досліджувала «ранньофеодальне місто Київської Русі»), Поліська історико-технологічна (вивчала залишки металургійного виробництва), Коростенська (дослідження літописних древлянських городищ) та інші експедиції.

Також були організовані й розпочали роботу: Амвросіївська експедиція (палеолітична стоянка), Азово-чорноморська (пам’ятки на р. Молочна та Кам’яна Могила), Усатівська (поселення й могильник «ранньопастушого населення» на Одещині), Шарпівська на Кіровоградщині (скіфське городище), Корчуватівська («поля поховань» під Києвом), Слов’янська (поселення та могильники слов’янського часу на лівобережжі Дніпра), Галицька й Плісненська («ранньофеодальні міста західних областей України»), Запорізька (Запорізькі січі в районі Дніпропетровської та Запорізької областей) тощо. Археологічні роботи провадили також у печерах Києво-Печерської лаври. Загалом працювало понад 30 експедицій.

Одним із напрямків роботи було створення узагальнюючих праць з давньої історії України: Інститут розпочав підготовку навчального посібника з історії України від найдавніших часів до виникнення Київської держави, а також підготував до друку навчальний альбом пам’яток матеріальної культури Київської Русі, науково-популярні книжки «Людина кам’яного віку на Україні», «Трипільська культура на Україні» (Т. С. Пассек, 1941), «Скіфи» (Б. М. Граков, 1947). Були завершені монографії, зокрема про Новгород-Сіверську та Пушкарівську стоянки кам’яного віку, Північно-донецьку та Дніпровську стоянки доби неоліту, про Райковецьке й Борисівське трипільські поселення та групу «полів поховань» Середнього Подніпров’я. Практичне значення мали роботи лабораторії археологічної технології з вивчення та репродукції античних лаків-полив. Було розпочато складання капітальних зведень з дослідження історії Ольвії, пам’яток слов’янських племен, стародавнього Києва та інших феодальних міст. Майже повністю було закінчено камеральну обробку (170 тис.) матеріалів Дніпробудівської та інших експедицій останніх років. Значну частину передвоєнних здобутків не встигли опублікувати. Тож деякі підготовлені матеріали стали основою для повоєнних робіт, а інші зберігаються в науковому архіві Інституту археології.

Одним із свідчень зростання наукового потенціалу Інституту археології наприкінці 1930-х рр. були скликані ним наукові конференції. Протягом 1939–1941  рр. відбулося чотири тематичні конференції. Перша (січень 1939 р.) була присвячена дослідженню пам’яток трипільської культури, зокрема здобуткам Трипільської експедиції Інституту за п’ять років (1934–1938). На другій конференції (квітень 1939 р.) були підсумовані дослідження скіфо-античної доби та вироблено плани подальших. Третя конференція (травень 1939 р.) була всесоюзною (скликана разом з ІІМК АН СРСР і Радянською секцією Міжнародної асоціації з вивчення четвертинного періоду) та багатолюдною — близько 100 науковців (археологи, геологи, геоморфологи, ґрунтознавці, палеозоологи, палеоботаніки та ін.) обговорили дослідження в галузі палеоліту та четвертинної геології в СРСР. Четверта конференція відбулася на початку 1941 р. (січень— лютий) і була дещо співзвучна з тематикою першої. Розглядалося дослідження пам’яток неоліту, трипільської культури та бронзової доби на території України.

Напередодні війни Інститут був потужною науковою установою із штатом близько 70 співробітників і бюджетом 800 тис. крб на рік. Структурно він складався з відділів археології первісного суспільства, археології античних держав і скіфо-сарматських племен, археології слов’янських племен і міст Київської Русі, археологічної технології, а також камеральної лабораторії та з консервації та реставрації пам’яток, фотолабораторії (з фототекою), бібліотеки й наукового архіву, Ольвійського заповідника та львівського відділу, створеного 8 лютого 1940 р. на базі Наукового товариства ім. Шевченка та археологів Львівського університету. Ядро цього відділу становили відомі археологи — Я. Пастернак, І. Старчук, К. Маєвський, С. Круковський, Й. Пеленський, деякий час у відділі працював художником-креслярем Т. Журовський. Очолив відділ М. Ю. Смішко. До червня 1941 р. провідну роль у львівській археології відігравав Я. Пастернак, який провадив розкопки пам’яток різного часу, зокрема доби бронзи та давньоруського часу. Інститут археології тісно cпiвпрацював з музейними, краєзнавчими та навчальними установами України, мав аспірантуру.

Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз у липні 1941 р. співробітники Інституту археології, як і інших академічних установ, були звільнені. Академія наук була евакуйована спочатку до Харкова, а звідти — до Уфи (Башкирська АРСР), туди перевезли й «найціннішу частину наукового майна Інституту, майже весь його архів» (схоже, діловодство), «групу найвидатніших пам’яток і інші цінні матеріали». З евакуйованих співробітників (у це число потрапили не всі) споріднених інститутів створили Інститут суспільних наук (заступник директора Л. М. Славін, учений секретар В. П. Петров), у складі якого був і відділ історії та археології.

12 червня 1942 р. постановою Президії АН УРСР був створений Інститут історії та археології з двома відділами — історії України та археології. Відділ археології очолював Л. М. Славін, співробітниками були О. Ф. Лагодовська, Л. Д. Дмитров, Д. І. Бліфельд, С. М. Одинцова, М. В. Сібільов і Є. О. Дзбановський. В Уфі Інститут історії та археології перебував до літа 1943 p., коли за рішенням Раднаркому УРСР Академію наук було перебазовано до Москви, де вона працювала до весни 1944 р.

За цей час було підготовлено низку видань з історії та культури України, зокрема початкові розділи «Нарисів з історії України», 4-томної «Історії України», 2-томної «Історії української культури», підручника з історії України для старших класів середніх шкіл. Співробітники працювали також над «Матеріалами для складання археологічної карти України». Було видано дві книжки «Наукових записок Інституту історії і археології України» (1943; 1946), де опубліковано низку праць з археології України, зокрема присвячених дослідженню пам’яток Києва та Ольвії, Усатівського та Нікопольського могильників, пам’яток басейну Сіверського Дінця.

Велика кількість науковців-археологів з різних причин опинилася на окупованих територіях. Зокрема в Києві протягом 1941-43 рр. діяв Археологічний інститут при «відновленій» Українській Академії наук. Деякі дослідники продовжували навіть польові роботи під час війни. Доля археологічних установ, окремих дослідників, археологічних пам’яток, культурних цінностей, що опинилися під час Другої світової війни на окупованих територіях потребує окремого спеціального дослідження.

В окупованому Києві лишилася більша частина наукового архіву, бібліотечний фонд та інші матеріали. Будівлі Інституту археології було завдано великої шкоди, зокрема пошкоджено приміщення та обладнання, зруйновано реставраційну та фотолабораторію. Але суттєва частина джерельної бази археології була збережена зусиллями співробітників, які лишилися в місті. Серйозних втрат зазнав Ольвійський заповідник: постраждало розкопочне й лабораторне устаткування, були вивезені бібліотека й підсобний музей, а територія давнього міста порита лініями ходів сполучення, окопів і гнізд для гармат.

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

Протягом грудня 1933 р. була розроблена нова структура Академії наук, ухвалена Політбюро ЦК КП(б)У, яка набула сили від 15 січня 1934 р. Було ліквідовано такі підрозділи як відділи, цикли та комісії, а основною структурною одиницею Академії став науково-дослідний інститут, що підпорядковувався Президії Академії.

За цією постановою, на базі СІМК був створений Інститут історії матеріальної культури (ІІМК), який розміщувався за адресою бульвар Шевченка, 14. Спочатку його штат був невеликий: Ф. А. Козубовський, Ф. М. Мовчанівський, М. Я. Рудинський, М. О. Макаренко, В. П. Петров, В. І. Маслов, І. В. Моргілевський, К. Ю. Коршак, С. С. Магура, Н. Б. Заглада, Є. О. Дзбановський і Т. М. Гавриленко. Директором ІІМК призначили Ф. А. Козубовського, ученим секретарем — Ф. М. Мовчанівського.

У 1934 р. в структурі ІІМК було чотири сектори з історії: а) докласового суспільства, б) рабовласницького, в) феодального та г) доби соцбудівництва, а також: експериментально-технологічна лабораторія, археологічні та етнографічні фонди (колишні музеї) та бібліотека й науковий архів. Наприкінці 1934 р. Інституту довелося відмовитися від сектору соцбудівництва через відсутність необхідних наукових кадрів. У 1935 р. Інститут увійшов з такою структурою: 1) секція історії докласового суспільства, 2) секція античного суспільства, 3) секція феодального суспільства, 4) секція історичної технології з хімічною та фото лабораторіями, 5) секція етнографічна з етнографічними фондами та Кабінетом музичної етнографії. Також працювали археологічний музей, бібліотека та науковий архів.

1934–1937 рр. були позначені заходами уряду щодо реалізації побудови Академії наук на нових концептуальних засадах — наукові дослідження мали бути підпорядковані потребам народного господарства. Проблематика Інституту історії матеріальної культури на 1934 р. у народно-господарському аспекті містила розробку таких напрямів: історія Києва, зокрема докапіталістичної доби, та історія його планування; вивчення історії докласового суспільства та історії матеріальної культури, що включало такі розділи як докласове суспільство й генеза класів, проблема рабовласництва в Україні, походження міст і розвиток протилежності між містом і селом за доби феодалізму; побут робітників за капіталізму та новий побут робітників і селян України за доби диктатури пролетаріату.

ІІМК мав періодичне видання — «Наукові записки ІІМК» (впродовж 1934–1937 рр. вийшло шість випусків).

У середині 1930-х рр. провадилися археологічні дослідження у Києві, Коростені, на Поліссі, в Ольвії, Трипіллі, Райках тощо, опрацьовувалися колекції, впорядковувалися бібліотека й архів, де зосередилися фонди установ, що ввійшли до СІМК/ІІМК. Але налагодження наукової роботи було перерване викоріненням «сторонніх елементів». У березні 1936 р. був звільнений і заарештований, а в 1938 (?) р. розстріляний директор ІІМК Ф. А. Козубовський. Раніше, в 1934 р., заарештували й вислали до Казані М. О. Макаренка (1936 р. його знову заарештували і в січні 1938 р. розстріляли в Томській в’язниці). У 1934 р. був висланий до Архангельської обл. М. Я. Рудинський. У 1937 р. були розстріляні дослідник трипільської культури, завідувач археологічного музею С. С. Магура та секретар-редактор видань ІІМК К. Ю. Коршак, 1938 р. — учений секретар ІІМК Ф. М. Мовчанівський та етнограф Н. Б. Заглада. Репресій зазнали й інші, через що суттєво скоротилася чисельність наукових співробітників. Із затвердженої 41-ї штатної одиниці в 1938 р. працювало лише 17 співробітників.

Після арешту директора ІІМК Ф. А. Козубовського його обов’язки перейшли до надісланого із Москви М. І. Ячменьова — випускника Ленінградського комвузу та курсів Інституту червоної професури — людини, далекої від науки, який від 1935 р. працював у ІІМК помічником директора з адміністративно-господарських питань.

На межі 1936 р. в структурі ІІМК відбулися зміни, ймовірно, пов’язані з діяльністю нової адміністрації, — замість секторів, створених згідно з суспільно-економічними формаціями, лишилися три: археології, етнографії та історії техніки і одна лабораторія. Відвертий непрофесіоналізм керівництва ІІМК — згаданого М. І. Ячменьова та ученого секретаря В. В. Телічка (випускника залізничного технікуму, звинуваченого в 1938 р. у плагіаті та звільненого) — та арешти більшості фахівців призвели до занепаду діяльності установи. У 1938 р. Інституту відмовили в аспірантських вакансіях через відсутність «керівних наукових кадрів, які могли би забезпечити нормальне виховування наукових робітників». Також було припинено випуск періодичного видання Інституту — «Наукових записок ІІМК». Тож у 1938 р. «з метою підсилення керівництва науководослідною роботою ІІМК АН УРСР» була встановлена посада заступника директора Інституту з наукової частини. На цю роботу з Ленінграду відрядили Л. М. Славіна, який був старшим науковим співробітником ІІМК АН СРСР, але фактично виконував «науково-дослідну роботу по ІІМК АН УРСР» як начальник Ольвійської експедиції. У квітні 1938 р. Л. М. Славіна затвердили на посаді заступника директора.

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

У 1933 р. з метою «корінної реконструкції ряду академічних установ, що попередня їхня діяльність здебільшого була хибною й навіть клясово ворожою пролетаріятові», розпочалася чергова внутрішня перебудова в Академії. У травні Президія ВУАН ухвалила постанову ІІ соціально-економічного відділу про створення Секції історії матеріальної культури (СІМК). До неї ввійшли: «Всеукраїнський археологічний комітет, Кабінет антропології та етнології, Музей археології, Етнологічний музей, Етнографічна комісія, Комісія Близького Сходу, Кафедра преісторії та Кабінет українського мистецтва».

Об’єднання відбулося «у порядку боротьби з хуторянською розпорошеністю, цеховою відмежованістю та бюрократичною замкненістю цілого ряду споріднених за своїм профілем і задачами установ» і мало сприяти справі «рішучої соцреконструкції того комплексу ділянок історичної науки, що в цілому обслуговують історію суспільного матеріального виробництва — історію матеріальної культури». Завдання СІМК зводилося не тільки до того, щоб створити нову радянську наукову продукцію в галузі історії матеріальної культури, але й домогтися рішучої методологічної перебудови та чіткого класово-пролетарського ідеологічного спрямування в науковій роботі. Водночас підставою для такого об’єднання була спорідненість діяльності та чималі напрацювання в галузі археології в більшості установ, які ввійшли до складу СІМК (передусім, Кабінету антропології та етнології). При створенні СІМК були також об’єднані бібліотечні й архівні фонди установ і закладено початок створенню потужного інформаційного фахового ресурсу.

За організаційною й методологічною спрямованістю робота Секції була націлена на дослідження «закономірності історичного процесу на основі джерел історії матеріальної культури як історії матеріального виробництва». Організаційно СІМК була структурована за ознакою суспільно-економічних формацій: сектор первісно-комуністичної формації (кер. М. Я. Рудинський), сектор рабовласницького суспільства (кер. М. О. Макаренко, за іншими даними К. Т. Штепа), сектор феодального суспільства (кер. В. Є. Козловська), сектор капіталістичного суспільства (кер. В. В. Білий) і лабораторія експериментальної археології (кер. І.  В. Моргілевський). Головою Президії СІМК призначили О. П. Новицького, заступником голови — Ф. А. Козубовського, тимчасово виконуючим обов’язки ученого секретаря — Ф. М. Мовчанівського. У 1934 р. академік О. П. Новицький пішов з життя. Тож фактичним головою СІМК став Ф. А. Козубовський.

За одним із списків на 1933 р. серед співробітників СІМК налічувалося 16 осіб наукового персоналу: Ф. А. Козубовський, Ф. М. Мовчанівський, М. Я. Рудинський, М. О. Макаренко, І. В. Моргілевський, К. Ю. Коршак, В. П. Петров, В. І. Маслов, Н. Б Заглада, Є. О. Дзбановський, Т. М. Гавриленко, С. С. Магура, О. І. Крашеніннікова, М. С. Мушкет, М. П. Шевченко, Н. П. Ткач і п’ять технічного персоналу. З попереднього складу не бачимо В. Є. Козловську, Ф. Л. Ернста, Л. С. Шульгіну, В. В. Білого, В. І. Денисенка й М. М. Ткаченка, яких усунули від роботи в СІМК «у процесі боротьби за класово-ідеологічну витриманість». П. П. Курінного звільнили з ВУАН ще в момент організації СІМК — у квітні 1933 р.

Основне приміщення Секції передбачалося на вул. Короленка, 54 (нині Володимирська), кімн. 2, але насправді окремі її частини були розкидані по Києву в п’яти будинках, зокрема на бульварі Шевченка, 14. СІМК як перехідна структура перед створенням Інституту археології проіснувала трохи більше півроку.

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

Члени комісії фактично почали одразу виконувати функції Археологічного комітету (тим паче, що вже був чималий попередній організаційний досвід і певні документи). Коло питань, які поставали перед Комітетом, визначалося самим життям: збереження рухомих пам’яток під час вилучення церковних цінностей на допомогу голодуючим; питання музейного будівництва; організаційне забезпечення справи охорони культурної спадщини тощо. Приміщення Комітету було за адресами: вул. Жертв Революції, 23 (нині вул. Десятинна, 9) і Бібіковський бульвар, 14 (нині бульвар Шевченка).

Наголосимо, що в пам’яткоохоронній діяльності Археологічний комітет зайняв надзвичайно активну позицію, намагаючись отримати статус центрального пам’яткоохоронного органу в межах усієї Республіки. Це було актуальним, зважаючи на фактичну відсутність такого органу на державному рівні в період 1920–1926 рр. Позицію Археологічного комітету підтримало Спільне зібрання ВУАН.

Упродовж двох років діяльність Археологічного комітету забезпечували лише два штатні співробітники: голова Ф. І. Шміт і секретар О. П. Новицький. Решта працювала на громадських засадах. Лише в січні 1924 р. Управління науковими установами НКО УСРР у листі до ВУАН визнало актуальність розширення складу Комітету й надання йому прав самостійної установи Академії наук. Від цього часу поступово розширювався штатний і позаштатний склад Комітету, до нього ввійшли: Н. Б. Заглада, М. С. Новицька, М. Я. Рудинський, В. Ю. Данилевич, Ф. Л. Ернст, П. П. Курінний, М. О. Макаренко, В. О. Осьмак, Д. М. Щербаківський, А. З. Носов, В. Є. Козловська та К. М. Антонович. Процес інституціалізації структури як Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН завершився 13 грудня 1924 р. затвердженням президією Укрнауки його статуту. За цим документом ВУАК визнавався центральним органом з охорони й дослідження давніх пам’яток. А 23 грудня 1924 р. відбулися вибори президії ВУАК. Головою обрали О. П. Новицького, товаришем голови — Д. М. Щербаківського (від червня 1927 р. —С. С. Гамченко), секретарем —М. Я. Рудинського.

ВУАК складався з двох відділів (археології та мистецтв) і кількох комісій (софійської, золотарської, трипільської, з вивчення джерел з історії українського мистецтва та пам’яток монументального мистецтва) та об’єднав у своєму складі провідних вчених і дослідників українських старожитностей. На 1925 р. ВУАК налічував 20 осіб, і поступово кількість його співробітників зростала, а також розширювалася географія міст України та зарубіжжя, які вони представляли. Але ВУАН фінансувала лише декілька штатних (і нештатних) посад.

Одним з пріоритетних завдань ВУАК була регламентація проведення польових досліджень. Спершу він закріпив за собою видачу «Одкритих листів на право дослідів». Але «Інструкцією про порядок відання та робіт між інспектурою по охороні пам’яток культури Укрнауки НКО та АК УАН» від 1926  р. передбачалося, що за нормальну й своєчасну охорону пам’яток культури відповідає Інспектура Укрнауки та крайові інспектори, а Археологічний комітет провадить адміністративні роботи з охорони пам’яток, виконуючи лише вищі науково–консультаційні функції. У безпосередньому віданні ВУАК лишалося керування науково–дослідною роботою з вивчення пам’яток матеріальної культури в межах УСРР, але проблеми з охорони пам’яток вирішувалися через інспектуру. Дозволи на право археологічних розкопок видавав НКО УСРР за науковим висновком ВУАК, звіти про дослідження направляли до Укрнауки, а від неї — на розгляд ВУАК, в архівах якого й зберігалися.

Незважаючи на обмеження повноважень, ВУАК не полишав роботу з охорони пам’яток. Результатом цього була підготовка проекту закону про охорону пам’яток, на основі якого в липні 1926 р. Було ухвалено «Положення про пам’ятки культури і природи», яке протягом тривалого часу визначало організаційно-правові засади охорони пам’яток в Україні. За досить короткий час ВУАК створив дієву мережу кореспондентів на місцях, налагодив тісні зв’язки з місцевими музеями, які активно працювали в царині археологічних досліджень, надавав їм методичну й фахову допомогу, закріпив досвідчених археологів за округами, в яких вони мали провадити дослідження, підтримував контакти з крайовими інспектурами охорони пам’яток історії та культури, плідно працював з місцевими виконкомами для отримання коштів на дослідження, затверджував реєстри пам’яток республіканського та місцевого значення, здійснював нагляд за їх збереженням. Завдяки таким діям на 1926 р. Комітет організував 14 археологічних експедицій по Україні, а наприкінці 20–х рр. охопив археологічними дослідженнями 30 із 44 округ тогочасної території України (72 %).

За час своєї діяльності ВУАК провадив, організовував і координував експедиційні дослідження археологічних пам’яток від кам’яної доби до пізнього середньовіччя. Серед найважливіших були дослідження Маріупольського неолітичного могильника на р. Кальміус під проводом М. О. Макаренка, трипільських поселень у Придніпров’ї, пам’яток білогрудівської культури на Уманщині, античних поселень — Ольвії та на о. Березань, пам’яток слов’яно–руської доби (V–XIII ст.) у Києві — поблизу Золотих воріт, на горі Дитинка, на Киселівці та ін., у Чернігові, на Черкащині, в околицях м. Ромни, в околицях с. Райки на Бердичівщині, пам’яток давньоруського часу біля Шестовиці тощо. ВУАК започаткував також археологічне вивчення пам’яток матеріальної культури на торфовищах, брав участь у комплексній експедиції з дослідження Шевченківського заповідника.

У цей час також працювали великі експедиції, пов’язані з новобудовами: Дніпрельстанівська та Богеська. Дніпрельстанівська експедиція працювала протягом 1927–1932 рр. і була створена для суцільного обстеження території, яка підлягала затопленню, з метою виявлення всіх пам’яток матеріальної культури. Роботи експедиції охоплювали порожисту частину Дніпра: ділянку в зоні будівництва ГЕС та 90–кілометрову ділянку смуги затоплення між Дніпропетровськом і Запоріжжям. Організаторами експедиції були Наркомат освіти УСРР, ВУАК і Дніпропетровський історико-археологічний музей. Очолював її Д. І. Яворницький, а участь у ній брала велика група науковців з Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси та інших міст. Серед досягнень експедиції — відкриття надпорізького палеоліту та неолітичних пам’яток у регіоні, дослідження численних поселень і поховань доби енеоліту–бронзи, скіфських поховань, виявлення пам’яток черняхівської культури, слов’янських поселень, вивчення пам’яток козацького часу тощо. Матеріали, отримані під час роботи експедиції, на багато років збагатили джерельну базу науки. Діяльність експедиції також мала вплив на визначення напрямів пам’яткоохоронної політики держави, сприяла створенню законодавчої бази подальших робіт на новобудовах, була предтечею наступних новобудовних експедицій і польовою школою для багатьох українських археологів.

Богеська новобудовна експедиція (1930(1928?)–1933 рр.) за ухвалою НКО УСРР провадила дослідження на території запроектованої гідроелектростанції на Південному Бузі. Плани роботи включали: «рекогносціювання району», розвідки та широкі «розкопні дослідження найголовніших комплексів». Передбачалося також створити кінофільм, що мав «показати фон історичного процесу Надбозького краю від найдавніших часів (від Гарду до Богесу)» та зафіксувати документально каньйон Бугу з його унікальними фізично–географічними рисами. Експедицією керував Ф. А. Козубовський, а серед її учасників були Т. М. Мовчанівський, О. Ф. Лагодовська, К. М. Полікарпович, П. В. Харлампович, Г. П. Крисін та ін. Було досліджено палеолітичні та неолітичні стоянки, пам’ятки трипільської культури, різночасові поховання в курганах, рештки Ак–Мечеті тощо. Але заплановане продовження археологічних досліджень у регіоні не відбулося через згортання планів будівництва ГЕС.

Напрями наукової діяльності ВУАК віддзеркалювали відповідні комісії. Одними з пріоритетних вважали охоронні, реставраційні роботи й дослідження Софії Київської. З цією метою залучалися місцеві та запрошені фахівці — архітектори, художники, реставратори. Завдяки діяльності Софійської комісії вдавалося також отримувати кошти на вкрай необхідні реставраційні роботи.

Досить напружено працювала Золотарська комісія: вона здійснила перевірку речей, повернутих з Держсхову РСФРР, та систематизацію добірки. Члени комісії готували низку узагальнюючих тематичних праць, і перші публікації датовані вже 1924 р. Але брак коштів не дозволив розгорнути роботи з фотофіксації та реставрації колекції ювелірних виробів.

Завдання Комісії з вивчення джерел з історії українського мистецтва полягало у виявленні в місцевих архівах і публікації відповідних джерел у серії під назвою «Fortes artis Ukrainae». Була здійснена значна попередня робота, та на заваді масштабному копіюванню документів і їх публікації так само стали фінансові труднощі.

Ще одна масштабна акція із запланованою публікацією багатотомної серії видань академічного характеру «Monumenta arts Ukrainae» була започаткована Комісією з вивчення пам’яток монументального мистецтва. Провадились обміри й фотофіксація, робилися кресленики визначних пам’яток архітектури та мистецтва України. Досить плідно працювали в цьому напрямi співробітники музеїв, передусім Харківського державного музею українського мистецтва.

Трипільська комісія ВУАК за короткий час об’єднала фахівців з вивчення трипільської культури. Вона мала суттєву фінансову підтримку від НКО УСРР, ВУАН і деяких місцевих органів влади, тож організувала масштабні дослідження трипільських пам’яток, підготувала й видала тематичний збірник праць «Трипільська культура на Україні» (1926).

Одним з пріоритетних завдань ВУАК вважав підготовку відповідних фахівців. Діяльність Київського археологічного інституту, офіційно відкритого в 1917 р., кілька разів призупинялася. Та, незважаючи на це, на 1924 р. на трьох його відділах — етнології, мистецтвознавства й археології — навчалося 242 студенти. Однак Київська губпрофосвіта побачила в діях його викладачів намагання «в самому неприхованому вигляді реставрувати тип старого університету» і в серпні 1924 р. тимчасово закрила Інститут. Одним з можливих варіантів реорганізації закладу було відкриття на його базі довготермінових курсів ВУАК, для чого було підготовлено «Положення про Вищі археологічні курси в Києві», яке затвердили відповідні державні структури. Але того не сталося, і 1925 р питання про відкриття Археологічних курсів остаточно закрили.

Одним з напрямів діяльності ВУАК була також робота з організації наукових конференцій і звітних виставок. Перша масштабна науково–організаційна робота булла здійснена протягом 1924–1925 рр. з підготовки Всеукраїнського археологічного з’їзду, який мав відбутися в Одесі: створена низка підготовчих комітетів з проведення з’їзду в Києві, Харкові, Одесі та ін. містах. Вони займалися розробкою програми, підготовкою доповідей, встановленням контактів з провідними фахівцями союзних республік і закордону, проведенням спеціальних археологічних та історико–етнографічних досліджень, організацією виставок, залучаючи до цього співробітників інших установ ВУАН, музейних працівників тощо. 28–30 квітня 1925 р. відбулася попередня організаційна нарада представників підготовчих комітетів і провідних музеїв України, в якій взяли участь 43 науковці. Провести з’їзд не вдалося, оскільки Укрнаука не профінансувала цей захід ні в 1925, ні в наступному році. Та все ж здійснені попередні заходи та нарада 1925 р. були важливими кроками у визначенні стану археологічної справи в різних регіонах України, що намітили план науково–дослідної діяльності з вивчення історії матеріальної культури України від палеоліту до ХІХ ст.

У 1926 р. Головнаука РСФРР запросила представників ВУАН на конференцію археологів СРСР. На екстреному засіданні пленуму ВУАК ухвалили вважати її не всесоюзною, оскільки «українські установи не мали відношення до організації конференції». Протее ВУАК вважав за доцільне відрядити на конференцію свого представника з широкою інформаційною доповіддю. У роботі конференції взяли участь О. П. Новицький, А. З. Носов і представники деяких музеїв УСРР. На конференції визнали доцільним проведення Всесоюзних археологічних з’їздів, перший з яких мав відбутися 1928 р. у Москві. Українські учасники поставили питання про те, що Всесоюзному з’їду мають передувати археологічні форуми в союзних республіках, але кошти на ці заходи не виділили.

Значну вагу мали також звітні виставки, які ВУАК організував у 1925 р. (у приміщенні ВУАК) і 1927 р. (у Всенародній бібліотеці ВУАН). На виставки запрошувалися вчені з регіонів України, влаштовувалися прилюдні наукові збори, читалися лекції з проблем археології. Такі заходи викликали значний інтерес і схвальні відгуки не лише науковців, а й широкого загалу. У 1931 р. (липень–вересень) відбулася чергова археологічна виставка ВУАК, яка «дала спробу нової експозиції», спланованої за суспільно–економічними формаціями. У цій масштабній виставці брали участь 18 установ — 17 музеїв і Комісія Дніпрельстану ВУАН, тож її можна вважати однією з перших спроб організувати колективну роботу з влаштування експозиції. Мистецький відділ організував виставку пам’яток мистецтва часів феодалізму. Обидві виставки експонувалися в корпусах Всеукраїнського музейного містечка на території Києво–Печерської лаври.

З метою розширення зв’язків з іншими науковими установами та музеями України представники ВУАК брали участь у низці всеукраїнських конференцій і нарад, зокрема в музейній нараді 1928 р., з’їзді Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства 1927 р. та ін. Поширенню наукових знань і їх популяризації слугували й такі заходи ВУАК, як організація прилюдних засідань Комітету та його відділів, де зачитували й обговорювали доповіді провідних вчених.

Від 1928 р. здійснювалася робота з організації Археологічного музею, для якого виділили двоповерховий корпус № 7 на території Музейного містечка. У червні 1930 р. Президія ВУАН ухвалила постанову про створення Археологічного музею в складі І відділу. Але велика науково-організаційна робота, здійснена директором музею В. Є. Козловською, виявилася марною. Вибудовану музейну експозицію охрестили «спадщиною буржуазної науки», музей так і не відкрився, а директорку звільнили. В подальшому керівництво музеєм перейняв на себе учень В. Є. Козловської — С. С. Магура, але доля Археологічного музею так і не була вирішена. Тривалий час він був у згорнутому стані, а згодом його матеріали передали до Історичного музею.

Від самого початку ВУАК наголошував на важливості видавничої діяльності. Комітет мав масштабні видавничі плани, зокрема випуск кількох серій книжок. Але через хронічний брак коштів вдалося опублікувати лише деякі роботи, тож головні зусилля Комітет спрямував на свій періодичний орган «Коротке звідомлення ВУАК». У 1926 і 1927 рр. Вийшло два випуски, відповідно, за 1925 і 1926 рр. Була реалізована також ідея публікації періодичного видання, яке містило аналітичні та інструктивні матеріали, замітки з питань пам’яткознавства й охорони пам’яток, хроніку діяльності наукових установ, товариств, музеїв, рецензії, персоналії тощо. Видання мало назву «Хроніка археології та мистецтва». Протягом 1930–1931 рр. надруковано три випуски. Був також підготовлений і опублікований у 1930 р. Перший том «Записок Всеукраїнського археологічного комітету» — збірник аналітичних статей, які висвітлювали наукову діяльність археологів УСРР. Чимало археологічних робіт видано також у журналі «Антропологія» — органі Кабінету антропології ім. Ф. К. Вовка. З окремих видань ВУАК вкажемо монографії: В. Л. Модзалевський «Гути на Чернігівщині» (1926), Г. Г. Павлуцький «Історія українського орнаменту» (1927), М. О. Макаренко «Маріюпільський могильник» (1933), Ф. А. Козубовський «Археологічні дослідження на території Богесу 1930–1932 рр.» (1933).

Кінець 20–х — початок 30–х рр., коли ВУАК ствердився як головний координаційний центр археологічних і мистецтвознавчих студій в УСРР, був неоднозначним і найскладнішим в історії Академії наук України. То був час втілення нової методології та стратегії розвитку науки, з впровадженням якої особливого збитку зазнали історичні установи. У 1930 р. було переструктуровано відділи Академії. Відділи історично–філологічних і соціально–економічних наук були злиті в соціально–економічний. Наприкінці 1931 р. ВУЦВК затвердив новий статут ВУАН. Відповідно до нього відбулися зміни і в напрямах діяльності ВУАК. Колишня структура Комітету, яка «існувала незмінно з 1924 р. та відбивала традиції старої Академії наук», не відповідала «завданням науки на сучасному етапі соціалістичного будівництва».

На цей час у складі ВУАК було 53 дійсні члени. Штатний розклад складався з п’яти осіб — академік О. П. Новицький (голова), С. С. Гамченко, П. П. Курінний (учений секретар), В. Є. Козловська та В. І. Барвінок. З–поміж основних завдань установи цього часу була активна участь у польовій дослідницькій роботі, пов’язаній з будівництвом, необхідність методологічної перебудови на засадах «марксо–ленінової науки» й проблема кадрів. Постало  також питання про реорганізацію досліджень Ольвії та створення Надчорноморського комбінату експедицій. У вину «старій структурі» ВУАК ставили відсутність єдиного плану для всіх археологічних установ, формалізм, еклектизм, неувагу до розробки методологічних питань, наявність «мертвих членів» та ін.

У травні 1932 р. у Ленінграді відбулася Всеросійська археолого–етнографічна нарада, основним питанням якої було визначення місця й становища археології в системі інших наук. Археологію позбавили статусу самостійної науки та ухвалили, що археологічна пам’ятка має вивчатися як пам’ятка історичного процесу, як показник суспільних відносин. Наслідком цього стала «концентрація нових сил, зокрема марксівських, навкруги ВУАК для праці на нових засадах». У руслі рішень Ленінградської конференції стару фахову інтелігенцію — М. О. Макаренка та В. Ю. Данилевича — було повернуто до роботи у ВУАК. До роботи залучили й «марксівські сили ДАІМК», що мало сприяти налагодженню взаємодопомоги обох колективів (членами ВУАК для роботи в методбюро обрали Ф. В. Кипарисова й С. М. Биковського — заступників М. Я. Марра та колишніх співробітників Комакадемії, які не мали археологічної освіти та досвіду польових досліджень, зате були провідниками нових ідей).

13 жовтня 1932 р. було скасовано колишню структуру ВУАК з відділами та комісіями. Надалі його діяльність провадилася в секторах, організованих «за соціально-економічними формаціями, а саме: а) первісного суспільства, б) рабовласництва, в) феодалізму та г) капіталізму». Створення первісного сектору доручили П. П. Курінному, рабовласництва — М. О. Макаренкові, феодалізму — В. Є. Козловській, капіталізму — М. М. Ткаченку. Організація роботи в секторах базувалася на принципі бригадного підряду. Крім бригад у секторах, були й наскрізні — методологічна під керівництвом Ф. А. Козубовського (в штаті ВУАК від вересня 1932 р.) і методів археологічного дослідження на чолі з П. П. Курінним. Було також визнано необхідність організувати при ВУАК лабораторію археологічної технології. В штаті ВУАК станом на 1932 р. були: голова академік О. П. Новицький, заступник Ф. А. Козубовський, учений секретар П. П. Курінний, наукові співробітники М. О. Макаренко, В. Є. Козловська та В. І. Барвінок.

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.