Дирекція

Вчена рада

Спеціалізована Вчена рада

Кваліфікаційна рада

Наукові відділи:

• Відділ археології кам'яної доби
• Відділ археології енеоліту — бронзової доби
• Відділ археології раннього залізного віку
• Відділ античної археології
• Відділ археології ранніх слов'ян
• Відділ давньоруської та середньовічної археології
• Відділ археології Києва
• Відділ археології Криму та Північно-Західного Причорномор'я
• Відділ біоархеології
• Відділ Археологічний музей:
• Сектор експозиції
• Сектор наукових фондів
• Сектор Музей археології Києва
• Відділ Польовий комітет

Науково-допоміжні підрозділи:

• Науковий архів
• Наукова бібліотека
• Служба науково-технічної інформації
• Редакційно-видавничий відділ

Допоміжні підрозділи:

• Фінансово-бухгалтерський відділ
• Канцелярія
• Відділ кадрів
• Юридична служба
• Служба матеріально-технічного постачання
• Господарський відділ

Профспілка

Рада молодих вчених

Відповідно до Статуту НАН України та Методичних рекомендацій щодо особливостей обрання керівника державної наукової установи, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2016 р. № 998 «Деякі питання обрання та призначення керівника державної наукової установи», Інститут археології оголошує конкурс на на заміщення посади директора установи.

Інформація, необхідна для претендентів на конкурс директора наукової установи, міститься за посиланням.

Прийом документів здійснюється до 16 листопада 2021 р. за адресою:

Відділення історії, філософії та права НАН України
вул. Володимирська, 54, м. Київ.

Тел.: +38 044 239 64 60;
         +38 044 235 77 76

Вибори на посаду директора Інституту археології НАН України відбудуться 06 грудня 2021 року за адресою:
м. Київ, просп. Героїв Сталінграда, 12. Інститут археології НАН України.

Згідно наказу Директора Інституту археології «Про організацію виборів директора Інституту» № 109-к від 07.10.2021 та відповідно до рішення вченої ради Інституту археології протокол № 15 засідання від 13.10.2021 р. затверджено персональний склад організаційного виборчого комітету та виборчої комісії.

• Персональний склад огранізаційного виборчого комітету: А. В. Буйських, Т. В. Лобан, О. В. Манігда, Л. В. Мироненко, А. В. Петраускас

• Персональний складу виборчої комісії: В.А. Колесникова, Д. В. Гаскевич, А. В. Корохіна, О. В. Гопкало, Ю. В. Болтрик

У своїй діяльності Організаційний виборчий комітет та Виборча комісія керуються:

• Статутом Інституту археології НАН України
• Методичними рекомендаціями щодо особливостей обрання керівника державної наукової установи, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2016 р. № 998 «Деякі питання обрання та призначення керівника державної наукової установи»
• частиною третьою статті 9 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» та Основними принципами організації та діяльності наукової установи НАН України (п.4.4., розділ ІV)

Положення про організаційний комітет з проведення виборів Інституту археології НАН України

Положення про виборчу комісію і проведення виборів Інституту археології НАН України

Організаційний комітет		Виборча комісія

Кандидати на посаду директора

За результатами проведення виборів директора Інституту археології на зборах наукових працівників установи обрано Віктора Петровича Чабая.

Перед початком зборів зареєструвалося 108 наукових працівників, що складає більше 2/3 фактичної чисельності наукових працівників (89 осіб).

Для проведення таємного голосування було виготовлено 134 бюлетені (згідно фактичної чисельності наукових працівників), роздано 108 бюлетенів. При відкритті урни в ній виявлено 108 бюлетенів.

Результати таємного голосування щодо виборів директора Інституту археології:

Протокол засідання виборчої комісії з обрання директора – за посиланням.

Відділ археології кам'яного віку

Відділ археології енеоліту — бронзової доби

Відділ археології раннього залізного віку

Відділ античної археології

Відділ археології ранніх слов'ян

Відділ давньоруської та середньовічної археології

Відділ археології Києва

Відділ археології Криму та Північно-Західного Причорномор'я

Відділ біоархеології

Відділ Археологічний музей:

• Сектор експозиції
• Сектор наукових фондів
• Сектор Музей археології Києва

Відділ Польовий комітет

Необхідність вивчення неукріплених пунктів доби Київської Русі підкреслювалась провідними вітчизняними вченими неодноразово. Так, щодо Київської землі П. П. Толочко акцентував на найменшому ступені вивченості таких пам’яток, вказуючи, що постійний приток створеного у сфері сільськогосподарського виробництва додаткового продукту був основою бурхливого зростання й розвитку міст на Русі та наголошуючи на необхідності дослідження цих пунктів, де проживала основна маса зайнятого сільським господарством населення — пам’яток, які дають матеріал щодо структури територіальної общини півдня Русі. Дослідник акцентував, що правильне розуміння соціально–економічної природи давньоруського міста багато в чому залежить від знання господарської структури округи, її економічного і демографічного потенціалу, природних умов. На важливість вивчення названої тематики неодноразово вказував і О. П. Моця, а підсумовуючи роботи з проблем давньоруського села та окреслюючи перспективи подальших розкопок середньовічних селищ дослідник констатував фіксацію різноманітних типів поселень, за якими стояли їх конкретні соціально–економічні функції, що досить різнились між собою.

Водночас, при тому, що села згадуються уже в перших договорах русів із греками та у вступній частині «Повісті временних літ», пам’ятки давньоруської писемності містять мізерну інформацію щодо означеного соціально–економічного феномену. Селища якщо і потрапляли на сторінки давньоруських літописів, то переважно як об’єкт стихійного лиха чи феодальних міжусобиць, а землеробство Київської Русі вчені змушені були вивчати за знахідками сільськогосподарського інвентарю, виявленими під час розкопок укріплених осередків. Брак археологічних джерел зумовив навіть різницю в інтерпретації одних і тих самих літописних явищ, а розвиток означених пунктів іноді моделювали на отриманих під час народознавчих студій реаліях XIX, а то і XX ст.

Станом на останню чверть минулого століття не існувало не те що повністю, а хоча б у значній мірі розкопаного середньовічного селища, а частково досліджені, зазвичай, репрезентували ділянки, що руйнувались природними чинниками чи потрапляли в зону господарського освоєння. У результаті доступними для осмислення ставали осередки із невеликою кількістю об’єктів та незначною відкритою площею, до того ж, остання часто визначалась не логікою наукового пошуку, а наявним ураженням пункту чи перспективою останнього.

Означене зумовило розробку спеціальної цільової програми масштабного вивчення південноруського села різних регіонів і природних зон, що дало б змогу виділяти загальне й особливе серед цих осередків.

Основні роботи Відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту були спрямовані на вивчення селища Автуничі на півночі Чернігівської області. Відібрана для реалізації цього проекту пам’ятка мала репрезентувати типовий і середньостатистичний пункт та відповідати низці критеріїв: бути одношаровою, віддаленою від синхронних міст, феодальних замків, сухопутних торгівельних шляхів і крупних водних артерій, перебувати у глибині території Русі, що дозволяло мінімізувати вплив іноетнічних елементів, а також включати як власне селище, так і могильник. Суттєво, що крім названих характеристик обраний осередок мав ще одну особливість: його розташування на території літописної Сновської тисячі — структурної одиниці Чернігівського князівства з досить тривалим періодом нестабільності політичної історії дозволяло припускати уповільнення в регіоні процесів феодалізації, що дало б можливість працювати із «найпростішим» матеріалом та аналізувати особливості його вдосконалення у порівнянні з результатами вивчення інших осередків. Пункт був відкритий під час робіт з укладання чернігівського обласного тому «Зводу пам’яток історії й культури народів СРСР» О. В. Шекуном при огляді відомого Д. Я. Самоквасову курганного могильника біля с. Автуничі сучасного Городнянського району і займав схили невеликої блюдцеподібної западини на схилі похилого лівого берега р. Верпч (басейн Снову).

Очолювані О. П. Моцею основні розкопки пам’ятки розгорнулись у 1988–1997 рр. (їм передували незначні за обсягом роботи під керівництвом В. П. Коваленка, після них певна площа вивчалась під керівництвом І. А. Готуна), у результаті пункт став найширше вивченим середньовічним селищем на території Східної Європи: відкрита площа досягла понад 27 000 м², а число досліджених об’єктів — кількох сотень; крім того, було повністю розкопано курганний могильник із трьох груп насипів.

Проте, головним здобутком експедиції стали далеко не метричні характеристики розкопок осередку. Відібране як рядове й середньостатистичне, селище продемонструвало розвиток низки ремесел і промислів (гончарство, лісохімічна справа, чорна металообробка та ін.), існування відчутної соціальної стратифікації, вираженої як у садибній забудові, так і в наявності престижних речей, що раніше ототожнювались з побутом заможних містян чи навіть вважались належними до матеріальної культури соціальної верхівки суспільства. Було простежено і низку матеріальних проявів певних елементів духовної культури, яка також виявилась на доволі високому щаблі розвитку. Результати досліджень пункту були покладені в основу сформульованого провідними вітчизняними вченими висновку про високий рівень розвитку давньоруських селищних структур і про паритетні відносини між давньоруським містом і його сільською округою.

Попри те, що результати робіт ще повністю не опубліковані, навіть з урахуванням отриманих на інших сільських осередках даних, пам’ятка продовжує посідати провідне місце серед археологічних джерел з південноруської сільської проблематики.

У реалізації проекту на різних етапах брали участь А. О.  Козловський, П. М. Покас, О. В. Пархоменко, Л. І. Виногродська, А. П. Томашевський, І. А. Готун, А. В.  Петраускас, Л. В. Шевцова, В. К. Козюба, а також співробітники НМІУ В. В. Павлова, О. В. Бондарець, М. В. Панченко, колеги з вищих навчальних закладів та наукових установ Чернігова (В. П. Коваленко, О. В. Веремейчик, Ю. Ю. Ситий та ін.), Гомеля, Брянська та інших.

Беззмінним партнером проекту протягом майже всіх років його втілення виступав Чернігівський державний педінститут (нині Національний педагогычний університет) імені Т. Г. Шевченка Г. Шевченка, реалізації програми також сприяли Чернігівські Управління культури та Управління освіти, Чорнобильська АЕС, експедиції також постійно допомагали Рубізьке лісництво Городнянського ЛГЗ, КСП с. Лемешівка, Городнянський завод продовольчих товарів, Рубізький підрозділ Городнянського комбікормового заводу та інших.

Керівник проекту: Олександр Петрович Моця.

Повна назва:

Пороський дослідницький проект.

Резюме:

Проект присвячено вивченню історико-соціального організму давнини відомого з давньоруських літописів як «Поросьє» за допомогою комплексного дослідження в межах реалізації окремих дослідницьких програм.

Мета проекту: 

Створити динамічну модель розвитку та функціонування історико-соціального організму давнини через дослідження системи заселення регіону як оптимального інструменту дослідження.

Керівник проекту: 

молодший науковий співробітник ІА НАН України Артем Борисов.

Поросся це край, що знаходиться на півдні історичної Київщини і охоплює природні межі басейну р. Рось та її допливів Роставиці, Кам’янки, Гороховатки, Росави. Історико-культурна своєрідність регіону починає формуватись в період раннього залізного віку. На думку лінгвістів, в часи існування праслов’янської спільності ці землі становили єдиний етнолінгвістичний континуум. З давньоруських літописних повідомлень стає відомим, що простір на південь від р. Стугни та Красної аж до р.Росі називають «Поросьє». На початку 11 і до середини 13 століття регіон відіграє важливу роль в житті Київської землі. Ця порубіжна з Диком Степом територія систематично згадується в літописних повідомленнях. Часто це повідомлення про військові події, пересування князівських чи кочівницьких загонів. Проте, вже на початку 12 століття отримуємо письмові свідчення про важливу роль регіону та його жителів «чорних клобуків та поршан» в економічному і політичному житті Давньоруської держави.
Дослідження давньоруського Поросся як окремого історико-соціального організму давнини дозволяє краще зрозуміти механізм розвитку, функціонування, занепаду та трансформації давньоруського макроорганізму. Моделювання взаємодії специфічних природно-географічних умов та етносоціальних особливостей порубіжної території дозволяє здійснити аналіз одного з варіантів взаємодії людини, соціального та природного середовищ.

Історія досліджень давньоруських пам’яток Поросся починається з перших праць, що описували «залишки старовини» на території Київщини. Ймовірно, першим таким текстом є «Обозрѣніе Кіева и Кіевской губерніи въ отношеніи къ древностямъ» написана Міхаілом Грабовським видана Іваном Фундуклеєм в 1847 році. Потім маємо археологічні дослідження кількох поколінь археологів: В.Б. Антоновича, В.В. Хвойко, В.Є. Козловської, М.Ю. Брайчевського, Н.В. Лінка, Б.А. Рибаков, В.И. Довженок, О.М. Приходнюк, О.В. Стародуб, Р.С. Орлов, М.П. Кучера, Л.І. Іванченко. Їхні наполегливі багаторічні польові дослідження та наукові праці заклали основу для розуміння специфіки історії та археології регіону.
Завдяки багаторічним роботам М.П.Кучери по обстеженню городищ Київщини та його експедиції по дослідженню «Змієвих валів» зібрано величезний матеріал про оборонну систему Поросся. Фундаментальні праці дослідника «Змиевы валы Среднего Поднепровъя» 1987 року та «Слов’яно-руські городища VIII-XIII стміж Саном і Сіверським Дінцем» 1999 року підвели підсумок цьому етапу досліджень. Важливими є також спільні праці Л.І. Іванченко, що до особливостей як окремих городищ так і в цілому оборонної системи регіону.
Значну увагу дослідників привертало питання локалізації літописних населених пунктів та географічних об’єктів на південь від Київського трикутника. На цих просторах в літописі згадується більше десятка міст. Сукупна двохсотлітня бібліографія цього питання налічує більше тридцяти окремих назв.
Тема різних етнічних компонентів населення Поросся та їх історії була постійно в полі зору дослідників. Цьому сприяли літописні повідомлення про оселення князями полонених на р.Рось та проживання числених кочівницьких та напівкочових угруповань відомих під назвою «Чорні клобуки». В результаті маємо досить детально історію їх перебування в Пороссі та взаємодії з кочівниками Дикого Поля й давньоруськими князями.

Дослідники археології та історії Поросся що працювали протягом майже двохсот років створили основу для якісно нового етапу його дослідження. Таке дослідження розпочалось 2010 року з формулювання основних завдань та напрямків та методів досліджень давньоруського Просся, що склали основу ширшого, комплексного, історико-археологічного «Пороського проекту».

Завданням проекту дослідження давньоруського Поросся є створення динамічної моделі розвитку та функціонування історико-соціального організму давнини відомого з літописів під назвою «Поросье». Таке моделювання передбачає збір накопичених знань про археологію, історію та природу Просся й їх поєднання в єдиній інформаційній системі. Оптимальним засобом для такого синтезу знань є дослідження системи заселення регіону. Через дослідження такої системи з застосуванням методик просторового аналізу маємо можливість розширити доступний для аналізу фактичний матеріал і розширити дослідницьке поле.
В межах вивчення системи заселення давньоруського Поросся виділилось кілька напрямків діяльності, розробка яких здійснюється в межах окремих дослідницьких програм.

Програма збору та аналізу джерельної бази. Її реалізація розпочалася ще з написанням магістерської роботи А. Борисовим і продовжилася в роботі над проектом. Програма передбачає збір, каталогізацію та систематизацію всіх наявних джерел по тематиці проекту. На сьогодні опрацьовано близько 300 наукових археологічних звітів та більш ніж 500 окремих наукових праць. Складено тематичні бібліографічні списки, та базу першоджерел з археології давньоруського часу території Поросся.

Картографічна програма. Завдяки реалізації цієї програми зібрано різноманітний картографічний матеріал починаючи з середини 16 століття. Левову частину просторових даних складають відкриті дані розміщені на різноманітних ресурсах. На сьогодні маємо карти гео-тектонічних утворень, грунтів, рослинності, а також, люб’язно надану нам співробітником Інституту географії НАН України кандидатом географічних наук В.С.Давидчуком, карту ландшафтів.

Палеоекологічна програма досліджень об’єднує в собі інформацію про різноманітні екофакти, що стануть важливим базовим елементом при реконструкції датованих археологічно природно-георгафічних умов, темпів, масштабів та способів господарського освоєння регіону. До завдань цієї програми належать: створення реконструкцій давнього довкілля та його антропологічного перетворення; вивчення екологічної ємності ландшафтів; визначення палеоботанічних та палінологічних спектрів ресурсних зон населених пунктів.

Програма обліку картографування археологічних пам’яток пов’язана з необхідністю складання максимально повного реєстру пам’яток давньоруського часу території Поросся. Програма доповнює, розвиває і продовжує традиції обліку та картографування розпочаті в середині 19 століття й продовжені в каталогах В.Б.Антоновича, М.П. Кучери, А.В. Кузи, Л.І. Іванченко, О.П. Моці, С.О. Плєтньової. На сьогодні каталог містить близько 300 давньоруських пам’яток з території Поросся.

Програма інформаційного забезпечення проекту виступає технічною основою на якій тримається весь проект. В її рамках здійснюється проектування та вдосконалення геоінформаційної системи, що складається з електронної археологічної карти та сукупності відповідних програмам баз даних. Частина цих робіт здійснена в рамках підтеми планової теми відділу.

Програма польових досліджень проекту реалізовується через діяльність Пороської археологічної експедиції. Зважаючи на історію створення та комплексний характер ПорАЕ ці роботи цілком вписуються в загальний розвиток польових досліджень на території Поросся. Частиною таких робіт є моніторингові обстеження пам’яток археології що допомагають реалізовувати пам’яткознавчу програму. Остання є невід’ємною складовою сучасного археологічного проекту і пов’язана з питаннями охорони археологічної спадщини. 

При характеристиці загону експедиції, створеного для втілення названого проекту, основні особливості досліджуваної пам’ятки вже наведені. Водночас, варто акцентувати на характеристиках середньовічного горизонту означеного пункту, що доволі промовисто демонструє невичерпаність інформаційних можливостей сільських поселень вказаного періоду. Суттєво, що на відміну розкопуваного експедицією селища в ур. Рославське біля Ходосівки, яке виникає на рубежі XI–XII ст. і продовжує безперервно функціонувати до XIV, пункт на лівому березі р. Нивка (Борщагівка, Борщівка) в Софіївській Борщагівці припиняє своє існування під час монголо-татарської навали, а за отриманими нещодавно даними — навіть дещо раніше, водночас, на протилежному березі з’являється поселенська структура монгольсько-литовського часу, що дозволяє простежувати загальне і особливе у розвитку селищ протягом означених періодів.

На відміну від розташованого в заплаві селища Ходосівка-Рославське, поселення в Софіївській Борщагівці демонструє більш традиційні знаряддя обробки ґрунту і збирання врожаю, значно менше походить з нього і кісток диких ссавців. Водночас, властиві майже всім пунктам мисливство та рибальство остеологічним матеріалом з шару та заповнення об’єктів засвідчені. Завдяки знахідкам пряслиць простежено розвиток прядіння, а тягарців із свинцю, що могли використовуватись у ткацтві — існування й останнього, хоч про нього можна говорити, виходячи з логічних міркувань.

В числі інших занять населення — чорна металургія, на що вказують численні шлаки та шматочки руди, лісохімічний промисел, розвиток якого маркує розчищена на селищі виробнича споруда, обробка дерева, про яку свідчить долото. Висловлена свого часу думка про існування на пункті ковальського осередку, на жаль, матеріалами розкопок не підтверджена. Найімовірніше, особа, що забезпечувала населення простими виробами із заліза, виконуючи при цьому не лише ковальські, а й слюсарні функції, існувала у складі кожної общини, але факти на користь такого припущення не виявлені, а знайдені предмети з чорного металу мешканці могли отримувати від майстра із сусіднього пункту. На ймовірну місцеву обробку пірофілітового сланцю (овруцького рожевого шиферу) вказує концентрація його дрібних шматків і уламок плити з пазом — частини архітектурної деталі або саркофага.

В ході робіт зібрано значну кількість речей універсального призначення і побутово–господарського використання. В складі колекції — ножі, бруски для їх гостріння, пружинні ножиці, виготовлені із різного матеріалу жорна, кресала, гребені, дверні личини. Ключі та деталі замків свідчать про високий майновий статус населення. Його підтвердженням слугує також факт наявності окремих фрагментів бронзових і скляних посудин, численних вишуканих форм кераміки місцевого виробництва, уламків довізних візантійських амфор. Серед досить рідкісних на давньоруських пам’ятках знахідок — частини виготовленого із різних видів дерева обгорілого різьбленого і точеного посуду.

Особливості побутової культури місцевої людності з одного боку і навичок в галузі архітектури, будівельної техніки та деревообробки з іншого демонструють вивчені на селищі житлові споруди із заглибленою основою. Серед них привертає увагу двокамерна будівля, палеоботанічні матеріали з якої дозволяють простежити певні елементи духовної культури: встановлення на покуті снопа із різних злаків та гілочок дерев типу відомого за даними народознавчих студій зажинкового / обжинкового снопа або різдвяного дідуха. Прикметно, що навпроти печі розчищено відбірне зерно і залишки тонкостінного ящичка з дерева — можливо, пов’язаного з приготуванням певної ритуальної страви типу карачуна. Численні зернові ями, розміщені переважно неподалік жител, вказують на роль рільництва у структурі господарства мешканців поселення. Привертає увагу датована монгольсько–литовською добою яма для зберігання припасів, у якій зафіксовані горщики з кістками кінцівок тварин — ймовірно, стравою, аналогічною сучасному холодцю.

В ході розкопок зібрано представницьку колекцію прикрас та елементів костюма давнього населення. В їх числі — скроневі кільця, персні, привіски, намистини, металеві та скляні браслети, поясні пряжки. Лише одиничні стильові аналогії на Русі відомі виявленій на селищі вишукано декорованій кільцеподібній застібці зі скляними вставками, шпильці з орнітоморфною голівкою, піхвоподібній підвісці. Частина виявлених на селищі знахідок відображає міжнародні та внутрідержавні економічні й культурні зв’язки.

Панування православ’я у релігійній свідомості мешканців поселення засвідчують металеві та шиферний хрестики, хрестовключена привіска, фрагмент хороса, хоч останній міг належати не до місцевого церковного начиння, а до речей, доставлених із міських центрів, прикладами чого слугують уламки плінфи, плитки, кубики смальти. Водночас, лунниця, підвіски–бубонці, згадана піхвоподібна привіска із вкладеним зламаним стилем вказують на практикування мешканцями певних елементів заклинальної магії, характерної для язичницького світосприйняття, та й згадані обрядові моменти із житла також не відповідають класичному християнству.

Масштабними розкопками сільських поселень півдня Русі, проведеними переважно впродовж останньої чверті минулого століття, переконливо доведено притаманність для цієї категорії пам’яток і предметів озброєння та спорядження вершника і бойового коня. Не складає винятку і поселення в Софіївській Борщагівці. В ході робіт на пункті зібрано численні вістря стріл, роговий кістень та речі подвійного призначення: вудила, збруйні кільця і пряжки, властиві військово–торгівельному прошарку поясні накладки тощо.

Яскравий наукомісткий матеріал, виявлений попри знищення на пам’ятці значної частини культурних нашарувань, відкрита площа, що перевершує цей показник порівняно з більшістю синхронних неукріплених пунктів, динаміка розвитку селищної структури дозволяє розглядати поселення серед найважливіших археологічних джерел для вивчення історії регіону за середньовічної доби.

Проект реалізується на замовлення Софіївсько–Борщагівської сільської ради Києво–Святошинського району із залученням коштів окремих громадян.

До реалізації проекту залучені співробітники експедиції, викладачі та волонтери і студенти–практиканти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного університету «Києво-Могилянська академія», ДВНЗ «Переяслав–Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди», Донецького національного університету імені Василя Стуса у м. Вінниця, Житомирського державного університету імені Івана Франка та інших вищих навчальних закладів, окремі види досліджень здійснені співробітниками Інституту археології та КНУ імені Тараса Шевченка.

Учасники проекту на різних етапах — В. Ю. Непомящих, Є. В. Синиця, Р. В. Бабенко.

Керівники проекту: співробітники відділу давньоруської та середньовічної археології ІА НАН України О. М. Казимір та І. А. Готун.

У формулюванні назви проекту його виконавці не виступають ні авторами, ні навіть першопрохідцями: науково–технічний прогрес, суспільний розвиток, культурний поступ давно зумовили необхідність формування нових підходів до вивчення національного культурного надбання, на що провідні вітчизняні й зарубіжні фахівці звертали увагу вже не раз. Традиційний шлях «польові дослідження — післяпольове опрацювання — публікація результатів» теж уже не завжди відповідає вимогам часу, тому повсюдно в археологічній науці з’являються нові підходи. В окремих випадках вони пов’язані із застосуванням новітніх методик на польовому і лабораторному етапах, в інших — із залученням засобів суміжних дисциплін, та найперспективнішим, хоч і доволі складним у реалізації, слід вважати комплексний підхід, де, залежно від специфіки об’єкта, археологічні дослідження поєднуються з експериментальним вивченням, палеоприродними студіями, роботою з охорони пам’яток тощо.

Найперспективнішим можна вважати напрямок, де всебічне, в силу можливостей, вивчення об’єкта досліджень і заходи з його охорони набувають виразнішої соціальної спрямованості. Використання пам’яток історії та культури було передбачене навіть у назві базового пам’яткоохоронного закону радянського періоду, та й у нормах чинних актів суверенної України відповідні положення присутні. Водночас популяризація здобутків науковців, передусім — через фінансові проблеми, дещо відходить на другий план, хоч її затребуваність суспільством добре ілюструє один факт. Установлені навколо поселення між Ходосівкою та Лісниками охоронні знаки були сприйняті як рекламні щити (і це не на міжобласній трасі, а на дорозі між кількома селами) і експедиція іноді протягом одного дня приймала не одну групу відвідувачів, які вже «побачили Колізей та піраміди в Єгипті» і, відповідно, хотіли долучитись також і до таємниць вітчизняної історії.

Розташування розкопів і базового табору експедиції серед мальовничих ландшафтів правого корінного берега Дніпра, поруч з відомими природоохоронними осередками (НПП «Голосіївський», ботанічний заказник загальнодержавного значення «Лісники» тощо) та в оточенні візуально виражених пам’яток археології (фортифікації ходосівських городищ «Велике» і «Кругле»), історії (різнотипні довготривалі та польові споруди Київського УР), науки і техніки (інженерні об’єкти недобудованої залізниці початку XX ст.), а також неподалік Національного музею народної архітектури та побуту України дозволило розробити і успішно апробувати спочатку в рамках літньої польової практики студентів, згодом — на прохання адміністрації навколишніх шкіл для районних семінарів вчителів історії та київщинознавства, а зрештою — для гостей експедиції і загалом бажаючих кілька екскурсійних маршрутів з відвідання визначних об’єктів культурної спадщини краю.

Дослідивши низку неординарних слов’яно-руських об’єктів та опрацювавши дані щодо тих із них, котрі не були виявлені в ході власних розкопок, співробітники експедиції започаткували експериментальне дослідження давніх об’єктів, ремесел і технологій. Та суто академічний спочатку інтерес переріс у фактично перший в Україні початок реалізації комплексного відтворення матеріальної культури давньоруського села (будівель, ремесел та промислів, побутових предметів), що в перспективі дозволить з урахуванням останніх досягнень науки створити музей–скансен «Давньоруське село» із діючими експонатами. Виконуються роботи співробітниками Інституту, які вже мають досвід експериментальних студій, розпочавши їх у 2003 р. (а окремі напрямки — з 2000 р.). Успішні результати було отримано в галузі моделювання гончарства, чорнометалургійної спреви, лісохімічних промислів, бортництва, ведуться роботи по відтворенню слов’янського домобудівництва.

Суттєво, що певні технології, відтворені в межах експериментальних робіт, можуть мати практичне застосування, а виконання проекту матиме важливе наукове, навчальне, пам’яткоохоронне, просвітницьке, туристичне значення, а також сприятиме культурному і державно–патріотичному вихованню.

Таким чином, у результаті розробки вказаних напрямків робіт загальна суть проекту «Функціонування археологічної пам’ятки в сучасному соціокультурному середовищі» сформувалась як:

• польові і післяпольові дослідження, де крім власне наукового результату експедиція виступає об’єктом експозиції своєрідного музею просто неба; при цьому, за умови організації охорони території розкопів, можлива консервація залишків певних об’єктів з їх музеєфікацією шляхом створення павільйонів над певними частинами розкопу з інформативними об’єктами (див. проект Багатошарове поселення між Ходосівкою та Лісниками) у рамках відповідного археопарку;
• пам’яткоохоронна робота, що включає встановлення охоронних знаків, виготовлення облікової документації на пам’ятки у складі комплексу, розробку наукової концепції комплексу як спочатку — охоронюваної археологічної території, а згодом — заповідника, заповідної території тощо;
• експонування знахідок у рамках тимчасової виставки (див. проект Старожитності між Ходосівкою і Лісниками: виставка археологічних матеріалів Північної експедиції), а в перспективі — і в музейному закладі в рамках проекту Ходосівський археологічний комплекс;
• перетворення експедиційного майданчика натурних реконструкцій у елементи скансену «Давньоруське село»;
• екскурсійна діяльність не лише у вигляді відвідування розкопів чи майданчика натурних реконструкцій, а й загалом на об’єктах комплексу;
• широка робота з поширення знань про пам’ятки комплексу та їх популяризації.

Значна частина означених завдань (організація виставки, розробка та апробація екскурсій, експериментальні дослідження, підготовка низки наукових праць, встановлення охоронних знаків на поселенні між Ходосівкою та Лісниками, підготовка облікових карток та паспортів 12 пам’яток, розробка концепції «Ходосівського археологічного комплексу» активне пропагування знань про комплекс (див. Північна постійнодіюча археологічна експедиція ІА НАН України) виконана, водночас частина робіт на даному етапі призупинена через відсутність відповідного фінансового й матеріального забезпечення та у зв’язку з необхідністю виконання рятівних розкопок.

До реалізації проекту залучені співробітники експедиції, викладачі та волонтери і студенти–практиканти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного університету «Києво-Могилянська академія», ДВНЗ «Переяслав–Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди», Донецького національного університету імені Василя Стуса у м. Вінниця, Житомирського державного університету імені Івана Франка та інших вищих навчальних закладів.

Партнери проекту на певних етапах — підприємства НВО «Будпроектінвест» підприємство «Хутір Ясний», Міжнародний благодійний фонд «Фонд Олександра Фельдмана».

Учасники проекту на різних етапах — О. М. Казимір, А. В. Петраускас, О. А. Коваль.

Керівник проекту: к.і.н., н.с. відділу давньоруської та середньовічної археології ІА НАН України, Ігор Анатолійович Готун.

Експедицію було створено у 2006 році. Її керівником є м.н.с. відділу давньоруської та середньовічної археології ІА НАН України Віталій Юрійович Непомящих. Експедиція займається науково–рятівними археологічними дослідженнями на території Білгорода Київського, пам’ятки національного значення, охоронний номер 100007–Н (с. Білогородка Києво–Святошинського району Київської області). Від початку діяльності експедиції досліджено 300 м² на території дитинця та посаду Білгорода Київського, і здійснено ряд розвідкових робіт на території найближчої округи міста. В роботі експедиції переважно приймають участь співробітники відділу.

Найбільш вагомими роботами, проведеними експедицією, є дослідження місця в’їзду до дитинця літописного міста (2008–2009 рр.), в результаті чого уточнено будову внутрішніх конструкцій та встановлено особливості технології застосованих під час спорудження укріплення. До важливих досягнень Білогородської експедиції належить вивчення та уточнення стратиграфії пам’ятки, завдяки чому розроблено хронологію розвитку літописного Білгорода. За десять років здобуто багату колекцію археологічних матеріалів, що нараховує більше 3000 одиниць, серед яких більше 200 індивідуальних знахідок.

Здобутки усіх сезонів польових робіт знайшли своє відображення у вигляді опублікованих повідомлень в щорічній збірці «Археологічні дослідження в Україні», а також фахових наукових виданнях.