Категорія: Відділ археології Києва   Опубліковано: 2017-06-07

Відділ археології Києва був створений у 1970 р. спеціальною постановою Президії Академії наук УРСР (№ 227 від 9. 07. 1970 р.) як Київська постійно діюча експедиція (на правах відділу). Велику роль у тому відіграв Президент АН УРСР академік Б. Є. Патон, який особисто опікувався дослідженнями давнього Києва. Постановою були намічені й основні напрями роботи: 1) археологічне дослідження пам’яток стародавнього Києва та вивчення його історикокультурного розвитку від найдавніших часів до XVII ст. включно; 2) здійснення систематичних археологічних досліджень з метою вивчення походження Києва та підготовки наукових рекомендацій з цієї проблеми; 3) вивчення історичної та соціальної топографії Києва від найдавніших часів до пізнього середньовіччя; 4) створення археологічної карти стародавнього Києва. постанова також передбачала низку організаційних питань, зокрема, комплектацію експедиції кваліфікованими вченими, які мали досвід науково-дослідної роботи в археології, та виділення щорічно аспірантської вакансії для підготовки кадрів з вивчення історії стародавнього Києва. Фінансування експедиції мало здійснюватися за рахунок бюджетних коштів, а також надходжень від організацій-замовників, а публікацію матеріалів досліджень мало забезпечувати видання щорічника «Київська старовина». Передбачалася також фахова допомога з боку різних інститутів природничого профілю в процесі досліджень, а також у справі реставрації, консервації та демонстрації виявлених археологічних об’єктів. Для потреб експедиції був виділений історичний будинок («Будинок Трубецького») на вул. Володимирська, 3.

Робота археологів була тісно пов’язана із соціально-культурним розвитком міста, перш за все, із проектом створення парку-музею «Старий Київ», консервацією та музеєфікацією виявлених археологічних об’єктів, попередніми рятувальними археологічними дослідженнями ділянок численних новобудов. Київська експедиція (відділ) створювалася на базі науковців відділу слов’янської та середньовічної археології Інституту (його очолював В. Й. Довженок) із залученням досвідчених і молодих перспективних кадрів з інших наукових і музейних центрів Києва. Його створення та роботу очолив кандидат історичних наук П. П. Толочко — знаний фахівець з археології та історії Києва. Його монографія «Історична топографія стародавнього Києва» (1970) стала науковою та методичною опорою в роботі експедиції. Та, головне, П. П. Толочку вдалося швидко організувати відділ і залучити до нього фахівців різного профілю, що власне забезпечило подальше комплексне дослідження міста і розвиток його наукового колективу.

Першими співробітниками Київської експедиції стали Я. Є. Боровський (філолог, який щойно захистив дисертацію з давньоруської літератури), М. Ю. Брайчевський, який повернувся до Інституту після тривалої перерви, досвідчені співробітники Інституту С. О. Висоцький і В. К. Гончаров, кресляр Я. А. Шаповал, С. Р. Кілієвич (з Державного історичного музею), мистецтвознавець Б. Б. Лобановський, І. І. Мовчан (з ДАІЗ «Софія Київська»), молоді науковці К. М. Гупало та Л. Я. Степаненко. Згодом, у 1973–1974 рр., до них доєдналися молоді вчені — М. А. Сагайдак, В. О. Харламов, Г. Ю. Івакін і В. М. Зоценко. Наприкінці 70х рр., у зв’язку з підготовкою ювілею Києва, відділ розширився до 32 співробітників (В. Д. Дяченко, О. А. Брайчевська, В. А. Куницький, О. Б. Авагян, О. К. Сиромятников, С. Г. Гановський, А. О. Феофанова та ін.). У 1980і рр. до відділу прийшли Є. І. Архипова, В. М. Гончар, О. П. Калюк, Г. А. Козубовський, М. С. Курочкін, П. С. Михайлов, Ю. Г. Писаренко, М. С. Сергєєва, В. М. Тимощук, Г. В. Трофименко, А. А. Чекановський, Л. В. Чміль та ін.У складних економічних умовах 90х рр. та на початку нинішнього століття із різних причин склад відділу археології Києва значно змінився та зазнав відчутних кількісних і часто якісних втрат. Вийшли на пенсію та пішли із життя С. О. Висоцький, Я. Є. Боровський, В. М. Зоценко, С. Р. Кілієвич, В. Д. Дяченко, В. О. Харламов. Не стало О. Б. Авагяна, В. М. Тимощука та П. С. Михайлова. Так і не сказали останнього слова та перейшли до різних установ представники середнього (на ті часи) покоління, які мали б нині очолити розкопки та напрями київської археології (кандидати історичних наук Є. І. Архипова, О. А. Брайчевська, Ю. Г. Писаренко, кандидат архітектури Г. В. Трофименко, а також В. А. Куницький, В. М. Гончар, О. П. Калюк). Та вернемося до початків діяльності відділу. З метою систематичного й планомірного вивчення території історичного Києва та оперативного реагування на новобудовні роботи було організовано кілька загонів: Старокиївський (С. Р. Кілієвич), Києвоокольний (І. І. Мовчан) для дослідження київських околиць, Подільський (К. М. Гупало), Ярославський (Я. Є. Боровський). У 1980і рр. загони розрослися в окремі постійно діючі експедиції, була організована також спеціалізована Архітектурно-археологічна експедиція (В. О. Харламов, від 1996 р. Г. Ю. Івакін) для досліджень, переважно, мурованого зодчества. Аби не повертатися до теми назви відділу наголосимо, що це не змінювало сутності його діяльності, а було пов’язано з експериментами із структурою академічних інститутів у 1970–1980х рр. 1974 р. Київська постійно діюча археологічна експедиція набула назви відділу археології Києва, що входив до сектору слов’яноруської археології, який у 1982 р. став сектором (у 1982–1985 рр. ним керував С. О. Висоцький, у 1986–1996 рр. — П. П. Толочко) як складова відділу археології Києва, давньоруської та середньовічної археології, який очолював П. П. Толочко. Нарешті, від 1996 р. він знову став відділом на чолі з П. П. Толочком. Від 2008 р. ним керує Г. Ю. Івакін.

У 2007 р. на базі відділу (переважно Подільської постійно діючої експедиції) для оперативнішого здійснення значного обсягу рятувальних новобудовних робіт був створений Центр археології Києва Інституту археології НАН України (кер. М. А. Сагайдак), який у нау ко вому плані розробляє тематику відділу. Створення відділу археології Києва було вимогою часу та мало величезне значення для вивчення давнього міста, особливо з погляду на визначну роль, яку відігравав Київ у давньоруській історії та пізніші часи. По-перше, був створений орган контролю та швидкого реагування для дослідження ділянок, де розгорталося будівництво, а, отже, знищувалися давні культурні нашарування. Назва «постійнодіюча експедиція» для археологів-киян відбивала не статус окремішньої структурної одиниці, а стан наукового життя та діяльності. Співробітники постійно, фактично цілорічно, чатували новобудови, провадили й провадять нині рятівні роботи, всіма засобами намагаючись випередити непоправну руйнацію давніх нашарувань, дослідити їх, здобути безцінну історичну інформацію та передати до фондів і музеїв сотні тисяч знахідок. По-друге, це неймовірно розширило межі дослідження Києва вшир і вглиб і збагатило кількісно та якісно коло джерел, уможливило постановку та розв’язання багатьох кардинальних проблем давньоруського міста загалом, відкрило небувалі перспективи у вивченні історії та культури Києва та всієї Русі різних часів. Організація новоствореної експедиції одразу виправдала покладені на неї сподівання. Вже перший сезон дав важливі відкриття. В. К. Гончаров виявив залишки кам’яного палацу, прикрашеного фресками, та рештки житла з піччю та численною керамікою кінця V — початку VІ ст. на Старокиївській горі, в північній частині садиби на Десятинному провулку, 10 (П. П. Толочко, С. Р. Кілієвич) було досліджено залишки чотирьох жител X–XI ст. На вул. Велика Житомирська, 38 (П. П. Толочко) було досліджено боярську садибу XI–XIII ст., залишки валу «міста Ярослава», що повертав у бік Львівської площі; на розкопі поряд (М. Ю. Брайчевський) — рідкісний на той час комплекс післямонгольського часу. Та особливо грандіозні відкриття розпочалися 1971 р., по в’яза ні з прокладанням другої лінії Київського метрополітену. Вона проходила через Поділ, і на деяких ділянках роботи провадилися відкритим способом. Відтак, з’явилася можливість дослідити значні ділянки давнього Подолу та, головне, на всю глибину залягання культурних нашарувань, до материка, що до того часу було неможливо фізично. Вже перші розвідувальні шурфи-колодязі на Поштовій і Червоній (Контрактовій) площах, на ділянці вулиць Героїв Трипілля (Спаській) і Хорива, на вул. Ярославській, які провадилися разом з метробудівцями на глибину понад 11 м, дали надзвичайні результати з боку стратиграфії нашарувань і уможливили зафіксувати культурні шари та матеріали IX–X ст. У подальшому вдалося отримати повний стратиграфічний зріз культурних нашарувань Подолу на відстані в 1,5 км.

Масштабні розкопки розгорнулия 1972 р. в котлованах на пл. Контрактовій і вулицях Хорива—Спаська  (П. П. Толочко, К. М. Гупало), які принципово змінили погляди, що панували доти, на масову забудову давнього Киє ва та всієї Південної Русі. До слідження наочно показали, що вона переважно складалася із зрубних будівель. Головні сили відділу було зосереджено саме на цьому об’єкті. Така сама картина відкрилася на ще одному величезному розкопі 1973 р. в іншому районі Подолу — Житньому торзі (П. П. Толочко, К. М. Гупало, М. А. Сагайдак). Розкопки, що в найбільших масштабах продовжувалися протягом 1972–1975 рр., дали феноменальні відкриття — були досліджені квартали й садиби Подолу X–ХІ ст. з комплексами житлових і господарських будівель (П. П. Толочко — керівник досліджень, К. М. Гупало — начальник Подільського загону, Г. Ю. Івакін, М. А. Сагайдак, В. О. Харламов, Л. Я. Степаненко,). Вони привернули увагу не тільки фахівців, але й широкої громадськості країни. Відтак, не тільки було спростовано доти панівну в історіографії теорію про «півземлянковий Київ X–XІІІ ст.», а й здобуто величезний матеріал, осмислення якого дало поштовх для розробки багатьох нових тем археології, етнографії, архітектури, дендрохронології та ін. 1980 р. з Подільського загону (кер. Г. Ю. Івакін) виділився історико-стратиграфічний загін (кер. М. А. Сагайдак), який мав на меті здійснити подальші цільові розкопки на всю глибину культурних нашарувань на Подолі. Але цей задум не був втілений. І в 1984 р. була створена Подільська постійно діюча експедиція на чолі з М. А. Сагайдаком. Старокиївский загін (С. Р. Кілієвич), природно, зосереджував свої роботи на розкопках найдавнішого осередку міста — Київського дитинця. Зпоміж житлових і господарських комплексів знач ну увагу привернули виробничі печі Х ст. для випалу плінфи для побудови Десятинної церкви. З 1973 р. Ярославський загін (кер. Я. Є. Боровський) досліджував територію історичного «міста Ярослава» та літописного Копирева кінця, де були виявлені житлово-господарські ком плек си із значними колекціями цікавих знахідок, окремі ділянки давніх вулиць і земляних укріплень.

Ще одним напрямом київської археології стало цілеспрямоване дослідження давньокиївських околиць. Києвоокольний загін (І. І. Мовчан) у 1970і рр. здійснив результативні розкопки різних осередків давньокиївської околиці — Видубичі, Китаєве, Клов, Передславине, Печерський монастир, пізніше Щекавиця, Дорогожичі та ін. Ці дослідження суттєво змінили уявлення про приміські села, слободи, феодальні двори, монастирі, що були віддалені від стародавнього міського ядра, але становили невід’ємні частини давнього міста. Розкопки відкрили невідомі доти пункти, суттєво змінили уявлення про стан околиць і рівень розвитку їх. Загін під керівництвом В. О. Харламова від 1976 р. цілеспрямовано займався дослідженнями дерев’яної, а згодом і кам’яної архітектури, а в 1985 р. набув статусу Архітектурно-археологічної експедиції (забудова Подолу, храм ХІІ ст. на Церковщині, Спас на Берестові, Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор та ін.). Організація роботи відділу була гнучкою, за потреби зусилля окремих загонів та експедицій об’єднувалися, співробітники брали участь у розкопках першочергових на певний час пам’яток. Так, М. А. Сагайдак брав участь у 1978–1979 рр. у великих розкопках Ярославського загону (вул. Рейтарська, 33 і Георгіївській собор ХІ ст.), а в 1981 та 2001–2002 рр. очолював масштабні роботи на Майдані Незалежності, де дослідив ділянки укріплень Ярослава Мудрого поблизу літописних Лядських воріт. Наприкінці 80х — у середині 90х рр. Ярославський загін увійшов до складу Старокиївської експедиції (Я. Є. Боровський), яка потім об’єдналася з Києвоокольною. Від 2004 р. експедиція (її очолює А. О. Козловський) провадить роботи на пам’ятках «міста Володимира» та «міста Ярослава», Копирева кінця, Дорогожичах, Щекавиці та ін. Досліджено чимало житлово-господарських комплексів з важливими знахідками, мурований західний палац Х ст., рештки церкви ХІ ст. на вул. Володимирська, фрагменти земляних укріплень, поховальні комплекси Х ст., християнські кладовища, виявлено скарби золотих прикрас та ін.

Загалом експедиції відділу від початку донині виконують величезну, часто, на перший погляд, непомітну роботу на новобудовах міста в усіх історичних районах чи осередках столиці України. Практично під археологічним моніторингом відділу знаходиться вся історична частина міста. Археологічні роботи відкривають і рятують від знищення величезну кількість пам’яток і знахідок різних часів — від Трипілля до ХVІІІ ст. У них брали та беруть участь усі співробітники відділу та численний тимчасовий персонал, з якого досить багато стали професійними археологами та працюють в Інституті, музеях чи інших установах. Здобутки польових досліджень відображені в численних аналітичних наукових працях. На жаль, запланований науковий щорічник відділу «Київська старовина» спіткала нещаслива доля через політичні негаразди початку 70х рр. У 1972 р. вийшов лише перший номер, але й він був вилучений із продажу, що й говорити про другий (зверстаний) і третій (зібраний). Поновити це видання його відповідальному редактору П. П. Толочку вдалося лише в 1992 р., але поза межами Інституту. Але більшменш регулярно виходили наукові збірники відділу: «Стародавній Київ» (1975), «Археологічні дослідження стародавнього Києва» (1976), «Археологія Києва. Дослідження і матеріали» (1979), «Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984–1989» (1993). До ювілею Києва 1982 р. також вийшов цикл з семи праць з історії та археології Києва, які посіли перше місце на Всесоюзному конкурсі 1983 р. Здобутки цього етапу досліджень були відбиті у фундаментальній колективній праці «Новое в археологии Киева» (1981). Наголосимо, що вихід цих праць значною мірою зобов’язаний зусиллям Я. Є. Боровського, який був не тільки «неодмінним» відповідальним секретарем, а й справжнім натхненником і двигуном більшості з них.За цю монографію, а також цикл праць з історії та археології Києва авторському колективу (науковий керівник П. П. Толочко, Я. Є. Боровський, С. О. Висоцький, К. М. Гупало, Г. Ю. Івакін, С. Р. Кілієвич, М. А. Сагайдак, В. О. Харламов) було присуджено Державну премію УРСР в галузі науки і техніки (1983).

Одним з вагомих результатів досліджень міста 60 — початку 80х рр. стала розробка П. П. Толочком проблеми часу виникнення Києва. Висновок вченого, що спирався, найперше, на аналіз археологічного матеріалу про початок формування міського ядра від кінця V–VI ст., уможливив визначити час, від якого можна розпочинати вік майбутнього міста — матері «міст руських». Було враховано історичну топографію міста й археологічні матеріали з найдавнішого осередку, що заклав безперервний розвиток життя на території Києва. Водночас наголошувалося, що то були ще першопочатки, не саме місто із усіма властивими йому функціями, що з’явилися згодом. Це мало важливе не тільки наукове, а й громадське значення. Київські пам’ятки, охорона культурної спадщини привернули увагу влади та широких верств суспільства. Суттєво зріс авторитет археологічної науки. 1982 р. Київ уперше святкував 1500річчя заснування міста, і відтоді це свято стало щорічним. П. П. Толочко надалі в численних роботах розробляв різні проблеми історичного розвитку Києва (і давньоруського міста загалом) на різних його етапах, приділяючи особливу увагу добі феодальної роздробленості, гостро дискусійної на ті часи. Історіографію проблеми виникнення міста детально висвітлив Я. Є. Боровський у монографії «Походження Києва. Історіографічний нарис» (1981).С. Р. Кілієвич понад 30 років постійно та скрупульозно досліджувала найдавнішу частину Києва. Результатом цього стала праця дослідниці «Детинец Киева ІХ — первой половины ХІІІ вв.» (1982), де подано повну на той час археологічну карту «міста Володимира» VІ–ХІІІ ст. Матеріали Подолу, закриті та чітко датовані комплекси, збагатили знання про певні аспекти матеріальної культури Києва та уможливили нові напрями у вивченні дав нього міста. Подальші спостереження за стратиграфією та геоморфологією, виявлення деревини, що добре збереглася у вологому ґрунті, сприяли впровадженню дендрохронологічного методу датування (М. А. Сагайдак), а, відтак, було уточнено час певних шарів, будівельних горизонтів, а, зрештою, періодизацію старожитностей Києва. Відкрилися можливості для дослідження етапів заселення головного посаду міста, його планування, вуличної мережі, самих садиб, конструктивних особливостей будівель (К. М. Гупало, В. О. Харламов, В. М. Зоценко, А. Б. Занкін, С. П. Тараненко), ремісничих осередків, виробів з кістки та дерева (М. С. Сергєєва), кераміки (В. М. Тимощук), давньоруського одягу (О. А. Брайчевська), поховальних па м’яток (В. Г. Івакін) та ін. Накопичений матеріал уможливив розробку питань натурних реконструкцій масової забудови: оселі, садиби, кварталу (В. О. Харламов). За цими дослідженнями вийшло чимало робіт, з-поміж яких монографії М. А. Сагайдака «Давньокиївський Поділ: Проблеми топографії, стратиграфії, хронології» (1991), В. Г. Івакіна «Християнські поховальні пам’ятки давньоруського Києва» (2008), М. С. Сергєєвої «Косторізна справа у Стародавньому Києві» (2011).Значний внесок у вивчення давнього Києва зробив С. О. Висоцький, який досліджував нове надзвичайно інформативне історичне джерело — середньовічні графіті на стінах Софійського собору, Золотих воріт, Спаса на Берестові, Кирилівської церкви, Михайлівського собору на Видубичах і на окремих речах, знайдених при розкопках у Києві. Пошуку, розчистці, ретельній науковій фіксації, а потім систематизації, розшифруванню та тлумаченню написів вчений присвятив десятки років. Епіграфічний корпус графіті давнього Києва (416 написів і малюнків), виданий у трьох моно рафіях (Древнерусские надписи Софии Киевской ХІ–ХІV вв., 1966; Средневековые надписи Софии Киевской ХІ–ХVІІ вв., 1976; Киевские графити ХІ–ХVІІ вв., 1985), становить надійне джерело, до якого звертаються дослідники, розробляючи різні проблеми Давньої Русі. С. О. Висоцький також досліджував Золоті ворота (один із спів авторів побудови захисного павільйону над рештками пам’ятки) та світський монументальний живопис Софійського собору.

Особливим напрямом роботи відділу було вивчення пам’я ток кам’яної архітектури. Серед них — Кловський собор ХІ ст. (П. П. Толочко, 1963 р.; І. І. Мовчан і В. О. Харламов, 1974, 1975 рр.), Михайлівський собор Видубицького монастиря (І. І. Мовчан, 1972 р.), католицький кафедральний храм ХVІІ ст. на Подолі (Г. Ю. Івакін, В. О. Харламов, 1973, 1974 рр.), ротонда ХІІ ст. (Я. Є. Боровський, П. П. Толочко, 1974, 1975 рр.), вірменська церква ХIV–ХV ст. на Подолі (Г. Ю. Івакін, 1975, 1985 рр.), церква св. Георгія ХІ ст. (Я. Є. Боровський, М. А. Сагайдак, 1979 р.), церква Успіння Богородиці Пирогощі (Г. Ю. Івакін, К. М. Гупало, М. А. Сагайдак, 1976–1980 рр.), храм ХІІ ст. на Церковщині (В. О. Харламов, 1976, 1977 рр.), Федорівський собор ХІІ ст. (С. Р. Кілієвич, В. О. Харламов), Успенський собор і Трапезна XII ст. Печерського монастиря, церква Спаса на Берестові (В. О. Харламов, 1986–1990 рр.), храм першої половини ХІІ ст. на вул. Юрківська, 3 (М. А. Са гай дак, М. С. Сергєєва, 2003 р.). Особ ливою масштабністю відзначалися ар хі тек тур ноархеологічні дослідження 2005–2011 рр. церкви Богородиці Десятинної (керівник Г. Ю. Івакін), які провадили разом з фахівцями Державного Ермітажу (О. М. Іоаннісян). Вони надали багато нових матеріалів і суттєво змінили уявлення про саму церкву та початковий етап розвитку вітчизняного мурованого зодчества. В розкопках цих пам’яток в різні роки брала участь більшість співробітників відділу (В. М. Гончар, В. М. Зоценко, Г. А. Козубовський, В. К. Козюба, В. А. Куницький, О. В. Манігда, С. Є. Поляков,  Я. Степаненко, Г. В. Трофименко, А. А. Чекановський, С. М. Чернов, Л. В. Чміль). Спеціальні масштабні дослідження були пов’язані з натурним відтворенням визначних пам’яток монументального зодчества, знищених у 1930–1940і рр. Без археологічних робіт неможливо було створити проект їх відтворення, забезпечити консервацію та зберігання автентичних решток пам’ятки для наступних поколінь. Першими були дослідження Золотих воріт (С. О. Висоцький, 1970–1973 рр.), церкви Успіння Богородиці Пирогощі (Г. Ю. Івакін, 1996 р.). Та наймасштабніші роботи здійснені на Успенському соборі Печерського монастиря (В. О. Харламов, 1986 р.; Г. Ю. Івакін, 1996–2000 рр.) та на території Михайлівського Золотоверхого монастиря (В. О. Харламов, 1993–1995 рр.; Г. Ю. Івакін, 1996–1999 рр.). Це були головні святині міста, які домінували в навколишньому просторі та організовували міську структуру важливих історичних районів давнього міста. Дослідження дали матеріал для створення проектів відбудови та загалом для історії вітчизняної архітектури. Нині ці споруди діють і стали окрасою столиці України.

У 1970і рр. вперше розпочалося цілеспрямоване археологічне вивчення Києва післямонгольської доби (М. Ю. Брайчевський, П. П. Толочко). Дослідження Києва «темних віків» набуло планомірного й систематичного характеру з приходом до відділу Г. Ю. Івакіна. Культурні шари, археологічні об’єкти та різноманітні матеріали XІІІ–XVІІ ст. були виявлені в усіх історичних районах Києва. Залучення різноманітних джерел — археологічних, писемних, картографічних, іконографічних і нумізматичних — дозволило Г. Ю. Івакіну вперше об’єктивно показати стан міста після Батиєвої навали та подальший його розвиток, що відбито в монографії «Історичний розвиток Києва ХІІІ — середини ХVI ст.» (1996). Розгорнулися систематичні дослідження різних аспектів історичної топографії міста, його матеріальної культури (О. В. Оногда, О. В. Чміль, А. А. Чекановський), нумізматичних знахідок (Г. А. Козубовський) цієї доби. Величезний і різноманітний матеріал цієї доби дали вивчення Подолу, особливо історичних урочищ Гончари та Кожум’яки (Г. Ю. Івакін, Г. А. Козубовський, Д. М. Герасимов, Л. В. Чміль, А. А. Чекановський), Михайлівського Золотоверхого монастиря 1996–1999 рр. (Г. А. Козубовський, В. К. Козюба, Л. В. Чміль) і території Старого арсеналу 2005–2009 рр. (Г. А. Козубовський, О. В. Оногда, Л. В. Чміль). Над звичайно важливим для реконструкції вигляду Києва ХVІІ ст. стало видання факсимільного плану Києва 1695 р. з актовими тогочасними описами та численними графічними реконструкціями в праці Г. В. Алферової та В. О. Харламова «Киев во второй половине ХVІІ века» (1982). Окреме місце займали спелео-археологічні дослідження штучних печер давнього міста. Певним поштовхом для вивчення київських підземель стало створення в 1964 р. громадської експертної Комісії з вивчення київських катакомб (П. П. Толочко, В. В. Дяденко, А. І. Кубишев), організованої за ініціативою газети «Вечірній Київ». Книжка П. П. Толочка «Таємниці київських підземель» (1968) стала першою узагальнювальною працею з історії київських підземель, джерелом і поштовхом для пошуків багатьох археологів і спелеологів. У 1970і рр. основну роботу з організації вивчення київських печер очолив засновник одного з перших в Україні спелео-археологічних гуртків О. Б. Авагян, згодом співробітник багатьох експедицій відділу археології Києва. За дослідженнями підземель Києво-Печерської Лаври та інших розроблено основні критерії типології монастирських печер. Підсумком тривалого вивчення київських підземель стала монографія одного із учнів О. Б. Авагяна та активного учасника багатьох розкопок у Києві Т. А. Бобровського (2007). Окрім згаданих проблем, розроблялися й інші, пов’язані з різними аспектами вивчення матеріальної та духовної культури Києва. Є. І. Архипова опрацювала масив пам’яток кам’яної монумен тальної плас тики та надала каталог їх у монографії «Резной камень в архитектуре древнего Киева» (2005). М. С. Сергєєва систематизувала та ввела до наукового обігу основні групи виробів з кістки та рогу з Києва (Косторізна справа у Стародавньому Києві, 2011). Уперше вкладено топографію дуже рідкісних монетних знахідок XIV–XV ст. (Г. А. Козубовський), що дає важливі дані про економічний розвиток та міжнародні зв’язки Києва цієї доби. Ще один напрям склали дослідження з міфології та світогляду киян дохристиянської доби, відображені в працях Я. Є. Боровського (Мифологический мир древних киевлян, 1982; Світогляд давніх киян, 1992) та Ю. Г. Писаренка (Велес-Волос в язичницькому світогляді Давньої Русі, 1997). Київські знахідки стали основним джерелом для реконструкції економічних, політичних і культурних зв’язків Києва та Південної Русі з Прибалтикою, досліджених в численних працях В. М. Зоценка. Зокрема, вони оприлюднені (спільно з Ф. О. Андрощуком) у праці «Скандинавские древности Южной Руси. Каталог» (Париж, 2012). На базі київських колекцій створено класифікацію та хронологію кераміки Наддніпрянщини XIV–XVIII ст., введено до наукового обігу різноманітну кераміку цієї доби (О. В. Оногда, Л. В. Чміль, А. А. Чекановський). Для успішних рятівних новобудовних досліджень необхідна взаємодія з урядовими установами, міською владою, проектними та будівельними організаціями. Ця копітка та непомітна для науки робота забирає багато часу та енергії. Відділ протягом десятиліть налагодив таку співпрацю. Київ став містом, де археологічні пам’ятки чи не найкраще контролювалися в країні (хоча порушення були й тоді, й нині). Вже в 1973 р. в місті були розроблені та затверджені заповідні й охоронні археологічні зони та режими їх використання, розроблено охоронні зони для конкретних пам’яток культурної спадщини. Відтоді це зонування неодноразово уточнювалося та розширювалося згідно з новими знахідками та змінами в пам’яткоохоронному законодавстві. Плідною була спів праця київських археологів з архітекторами й реставраторами. М. Ю. Брайчевський, П. П. Толочко, Г. Ю. Івакін, В. О. Харламов, І. І. Мовчан і М. А. Сагайдак були консультантами та спів авторами багатьох проектів з розбудови історичних районів Києва, реконструкції численних пам’яток історії та культури. Архітектори, мистецтвознавці та реставратори активно залучалися до розкопок Києва. Здобутки археології Києва значною мірою пов’язані з іменами Ю. С. Асєєва, М. В. Холостенка, А. М. Мілецького та багатьох інших. Напрацювання відділу відображені в численних працях, з-поміж яких відзначимо розділи фундаментальних праць з археології, історії та культури України: Археологія Української РСР (т. ІІІ, 1975); Історія Української РСР (т. 1, 1977); История Украинской ССР (т. 1, 1982); История Киева (т. 1, 1982); Археология Украинской ССР (т. ІІІ, 1986); Історія Києва (т. 1, 1986); Давня історія України (т. 3, 2000); Етнічна історія давньої України (2000); Історія української культури (т. 1, 2001); История русского искусства (т. 1, Москва, 2007); Історія декоративного мистецтва України (т. 1, 2010); Історія українського мистецтва (т. 2, 2010). За наукове керівництво та суттєвий внесок у створення тритомної «Давньої історії України» П. П. Толочко та Г. Ю. Івакін стали лауреатами Державної премії України в галузі науки і техніки за 2002 р.

Нині відділ нараховує 15 осіб: член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук Г. Ю. Івакін (заввідділу), сім кандидатів наук (М. М. Ієвлєв,  А. О. Козловський, Г. А. Козубовський,   В.К. Козюба, О. В. Манігда, М. С. Сергєєва, Л. В. Чміль), сім молодших наукових співробітників (В. І. Баранов, В. О. Крижановський, Д.В. Бібіков, І.В. Зоценко, Е.Ю. Починок, С. М. Сагайдак, А. А. Чекановський), один лаборант І ступеню О. К. Іванов. У науковому та експедиційному плані з роботою відділу тісно пов’язані співробітники відділу давньоруської та середньовічної археології, Центру археології Києва, сектору біоантропології, різних музеїв і національних заповідників, які захищають дисертації, створюють монографії, розробляють різну тематику за археологічними матеріалами Києва.

Категорія: Редакційно-видавнича служба   Опубліковано: 2017-06-07

Шевченко Тетяна Миколаївна, завідувач відділу, к.і.н., с.н.с.
E-mail: 

Ахмад Аркадій Рабіхович, пров. н. редактор

Пєткова Марина Володимирівна, пров. н. редактор

Попович Ярослава Іванівна, м.н.с.

Категорія: Відділ археології енеоліту—бронзової доби   Опубліковано: 2017-06-07

Організаційне структурування дослідників діб енеоліту та бронзи в Україні розтяглося на декілька десятків років. Віхами на цьому шляху стали: Археологічна комісія при ВУАН (1919), Всеукраїнський Археологічний комітет (1924), Секції історії матеріальної культури (СІМК) при УАН (1933, директор – Ф. А. Козубовський). Останню перетворено Постановою Президії УАН від 15.11.1934 р. в Інститут історії матеріальної культури (ІІМК) УАН (директор — Ф. А. Козубовський), де вперше виділено, як окрему структурну одиницю, секцію історії докласового суспільства. На базі ІІМК 1938 р. створено Інститут археології АН УРСР з відділом археології первісного суспільства, як базовою структурною одиницею.

Дослідження пам’яток енеоліту — бронзової доби співробітниками відділу впродовж 30-х рр. ХХ ст. відбувалося на тлі боротьби з «націоналізмом», яку нещадно вершила радянська влада. Тоді не лише археологи, але й археологія були приречені на боротьбу за виживання. Її кульмінацією стала нарада в Ленінграді 1931 року, де прийнято Постанову про скасування етнографії та археології як наук. З українського боку цю пропозицію підтримали аспірант ОАМ Ф. Козубовський та академік І. Соколов. Перший з них невдовзі очолив структури СІМК та ІІМК, що не врятувало його, втім, від арешту та розстрілу. Така ж доля спіткала співробітника відділу, багаторічного керівника Трипільської експедиції на Київщині С. С. Магуру (1897—1937). Його спадкоємницею стала московський археолог Т. С. Пассек. Вона й узагальнила підсумки дослідження трипільської культури в УРСР за 20 років (1938) та продовжила розкопки таких видатних поселень як Володимирівка та Коломійщина. Розкопки на Нікопольському курганному полі, розпочаті Ф.Т. Кірановим та продовжені в 1935-36 рр. експедицією ІА АН УРСР (Л. Д. Дмитров), перебрала родина московських археологів (Б. М. Граков, О. О. Кривцова-Гракова).

Попри всі об’єктивні та суб’єктивні складнощі й примусове вилучення з наукового процесу провідних фахівців (М. О. Макаренко, Ф. Т. Козубовський, К. Ю. Коршак, С. С. Магура, А. В. Добровольський, М. Я. Рудинський та ін.), перші роки існування відділу позначилися виділенням провідних напрямків у дослідженні енеоліту (трипільська культура) та доби бронзи (курганна археологія). Остання розвивалася переважно за рахунок досліджень на новобудовах. Поновився процес виділення археологічних культур — Усатівської (О. Ф. Лагодовська) та Білогрудівської (П. Курінний), хоча енеоліт та бронзовий вік у Степу все ще сприймався як одна «мідяно-брондзова доба». Важливо, що від того часу ставиться питання про «власну школу» дослідників первісної доби (І. Левицький, О. Лагодовська, М. Макаревич та ін.), створену С. С. Гамченком (1860—1934) — віце-президентом та головою Археологічного відділу ВУАК (Курінний, 1970, с. 105).

Становлення київських шкіл дослідників енеоліту та бронзової доби після Великого терору 30-х та Другої світової війни відбувалося вже в повоєнний час, коли відновлений, після евакуації 1941—1944 рр. до Уфи, відділ первісної археології виявився єдиним у штатному розкладі ІА АН УРСР (див. витяг з наказу).

ВИТЯГ з НАКАЗУ № 1
ПО ІНСТИТУТУ АРХЕОЛОГІЇ АКАДЕМІЇ НАУК УРСР
6 липня 1944 р. м. К и ї в .
параграф 3.
Вважати з 1/УІІ б.р. на роботі в Інституті археології
Академії Наук УРСР т. т.:
1. СЛАВІН Л. М. в. о. Директора Інституту
Археології зі ставкою 2000 крб.
2. ЛАГОДОВСЬКА О. Ф. Зав. Відділом археології
Первісної доби /в дальн.
Затвердженням по Президії/
зі ставкою .............................. 1700 крб.
3. ДМИРОВ Л. Д. Ст. наук. співробітник зі ставкою 1500 “
4. БЛІФЕЛЬД Д. І. Ст. наук. співробітник “ “ 1500 “
5. САМОЙЛОВСЬКИЙ І. М. в.о. ст. наукового роб. “ “ 700 “
6. ГОНЧАРОВ В. К. в.о. ст. наук. робітн. “ “ 700 “
7. ПОКРОВСЬКА Є. Ф. мол. наук. співробітник “ “ 500 “
8. МАХНО Є. В. мол. наук. -“- “ “ 500 “
9. СИБІЛЕВА-ОДИНЦОВА С. М. мол. наук. співро. “ “ 500 “
10. ШИЛІНА Л. С. мол. наук. співробітник “ “ 500 “
11. КУЗНЕЦОВА С. М. “ “ “ “ “ 500 “
12. ДЗБАНОВСЬКИЙ Е. О. “ “ “ Зав.
бібліотекою та архівом “ “ 450 “
13. АДОЕВЦЕВА О. І. Bбиральниця 115 “

Дирек. Інституту Археології
Академії Наук УРСР –
Член-Кореспондент / СЛАВІН /
П е в н е : Секретар Інституту Археології
АН УРСР
лд-13 підпис /Л. Гродська /

Поступово до складу відділу вливалися ті, хто вижив після сталінських репресій та Другої світової війни (В. Даниленко, А. Добровольський, О. Лагодовська, М. Макаревич, М. Рудинський). Відтоді відділ послідовно очолювали видатні вчені: к. і. н. О. Ф. Лагодовська (1944—1949), к. і. н. В. М. Даниленко (1949—1953), к. і. н. А. В. Добровольський (1953—1956), д. і. н. М. Я. Рудинський (1956—1958), чл.-кор. АН УРСР С. М. Бібіков (1958—1968), д. і. н. Д.Я. Телегін (1968—1973). Більшість з них переймалася як проблематикою кам’яної доби, так і енеоліту — бронзи. В 40-і — 50-ті рр. ще не усталилася практика вузької спеціалізації дослідників, що стала помітнішою в 60-ті рр. ХХ ст.

Створення 01.10.1944 р. кафедри археології на історичному факультеті КДУ ім. Т. Шевченка відкрило шлях до нашої науки генерації молодих талановитих дослідників діб міді та бронзи (С. С. Березанська, В. Г. Збенович, В. О. Круц, Т. Г. Мовша, О. В. Цвек; О. Г. Шапошникова, І. М. Шарафутдінова, М. М. Шмаглій та ін.). Через аспірантуру прийшов у відділ Д. Я. Телєгін. Більшість з них вже виходили на вужчу спеціалізацію в межах енеоліту та бронзового віку.

Великим є внесок співробітників відділу у дослідженні пам’яток в зоні спорудження та підтоплення Дніпровського каскаду гідроелектростанцій, починаючи з плідних робіт у Надпоріжжі в перші повоєнні роки. Тоді проявив себе на повну силу розвідницький талант О. В. Бодянського (1926—1992). В його доробку лишилися відкриття знаних поховальних та поселенських комплексів практично всіх археологічних культур V—ІІ тис. до н. е. в Надпоріжжі та на Нижньому Дніпрі. У 50-ті рр. розгорнулися масштабні роботи в зоні спорудження та підтоплення Каховської, а далі — Кременчуцької, Канівської та Київської ГЕС. Серед найважливіших досліджень цього циклу розкопки багатошарового Михайлівського укріпленого поселення — опорної пам’ятки енеоліту – ранньої бронзи Степу (Лагодовська, Шапошникова, Макаревич, 1962; Коробкова, Шапошникова, 2005). Розкопки епонімних поселень Рогачик та Бабине ІІІ стали базовими для виділення відповідних археологічних культур (Березанська, 1961; Братченко, 1977; Спіцина, 2002).

У діяльності відділу від часів його створення велика увага приділяється справі вивчення культурної спільноти Кукутень-Трипілля. Біля витоків Київської школи дослідників Трипілля, що сформувалася у повоєнний час, стояв С. М. Бібіков (1908—1989). Його входження у проблематику енеоліту розпочалося з розкопок ранньотрипільського поселення Лука-Врублевецька на Середньому Дністрі, виданих у вигляді монографії (1953), захищеної як докторська дисертація. Очоливши 1955 р. ІА АН УРСР, а з часом і відділ первісної археології, науковець активно посприяв проведенню нових розкопок та cтановленню генерації провідних дослідників Трипілля (В. Г. Збенович, В. О. Круц, О. В. Цвек, М. М. Шмаглій). С. М. Бібіков також розробив принципи палеоекономічного моделювання в археології, які успішно застосовував і для інтерпретації матеріалів розкопок трипільських поселень. Він же висловив припущення щодо орного землеробства та скотарсько-землеробського характеру господарства трипільських племен. Ветераном трипільської археології відчував себе М. Л. Макаревич (1901—1988), який працював у відділі з 1937 по 1971 р., беручі участь у розкопках таких відомих поселень як Коломийщина, Городськ, Гренівка, Сабатинівка, Стіна.

Ще у рамках відділу первісної археології В. М. Даниленко написав і видав узагальнюючу монографію «Энеолит Украины» (К., 1974), а С. С. Березанська, С. М. Бібіков, С. Н. Братченко, Ю. М. Захарук, В. Г. Збенович, В. О. Круц, Т. Г. Мовша, Д. Я. Телєгін, О. Г. Шапошникова, М. М. Шмаглій склали кістяк авторського колективу розділів «Мідний вік» та «Епоха бронзи» у томі «Первісна археологія» тритомника «Археологія Української РСР» (К., 1971). Помітними подіями в житті відділу, напередодні його реорганізації, та археології загалом стали монографії: Д. Я. Телєгін «Середньостогівська культура» (К., 1973); В. Г. Збенович «Поздне-трипольские племена Северного Причерноморья» (К., 1974); С. С. Березанська «Средний период бронзового века в Северной Украине» (К., 1972). У виданій раніше брошурі С. С. Березанської «Бронзовий вік на Україні» (К., 1964) подано загальну характеристику та оригінальну періодизацію цієї доби.

Розгортання від 60-х рр. археологічних розкопок в зонах меліоративного будівництва зумовило істотне кількісне розширення штатного складу ІА АН УРСР та спроби удосконалити його організацію. Так, впродовж 1974-1997 рр. функціонувала дворівнева структура в межах ІА АН УРСР (НАНУ), коли створено відділення первісної археології у складі двох відділів (археології кам’яного віку та археології енеоліту та бронзового віку). Від 1989 р. відділення переінакшили на відділ, а відділи – на сектори. З огляду на кількісну перевагу дослідників доби палеометалів керівник відділення (відділу) первісної археології очолював і відділ (сектор) археології енеоліту – бронзового віку, що стало традицією. Впродовж 1974—1989 рр. відділення та відділ очолював директор ІА АН УРСР (1973-1986 рр.), чл.-кор. АН УРСР І. І. Артеменко; у 1989-1992 рр. — к. і. н. І. Т. Черняков, а в 1992-1997 рр. — к. і. н. В. В. Отрощенко. Восени 1997 р. мала місце нова структурна перебудова ІА НАНУ, що скасувала проміжну об’єднавчу надбудову над тепер вже самостійними та самодостатніми відділами археології кам’яного віку та археології енеоліту — бронзового віку. Відтоді останнім керує д.і.н., проф. В. В. Отрощенко.

У 70-ті — 80-ті рр. ХХ ст. до складу відділу влилися О. С. Бєляєв, С. Н. Братченко, В. І. Клочко, Л. Г. Ковальова, Т. Г. Мовша, А. Л. Нечитайло, В. В. Отрощенко, С. М. Рижов, Н. Г. Салій, М. М. Чередниченко, І. Т. Черняков та ін. До складу відділу періодично включали колектив Миколаївської новобудовної експедиції (В. М. Фоменко, В. М. Клюшенцев, Н. Д. Довженко, О. М. Балушкін, В. Ф. Єлисеєв).

Вагомим напрямком роботи відділу лишалося дослідження пам’яток, виділення та вивчення нових археологічних культур Лісостепу та Полісся доби бронзи. Його підтримав особистою участю в процесі І. І. Артеменко. Проте, чільним науковцем тут лишалася д. і. н. С. С. Березанська. Від дисертаційного дослідження зольників білогрудівської культури дослідниця перейшла до системного вивчення тшинецької (східнотшинецької) культури, яка з часом набула статусу тшинецько-комарівської культурної спільноти, а нині — тшинецького культурного кола. Далі мало місце виділення, спільно з М. М. Бондарем, поселень типу Ісківщина з ознаками взаємодії катакомбного та середньодніпровського населення, виділення пам’яток мар’янівського, сосницького та лебедівського типів, які з часом стали розглядатися як окремі археологічні культури. 1977 року С. С. Березанська захищає докторську дисертацію «Північна Україна за доби бронзи» Знаковою подією в українській археології стало виділення нею культури багатоваликової кераміки (1961), що відкрило шлях для істотного доповнення усталеної періодизації доби бронзи, запропонованої В. О. Городцовим. Цикл монографій С. С. Березанської (1972, 1974, 1982, 1990) та колективні монографії (1986, 1994) утвердили позиції Київської школи дослідників бронзової доби в європейській археології. Увінчали польову та наукову працю дослідниці cпільні з Б. І. Лобаєм та В. І. Клочком розкопки та колективні публікації Гордіївського могильника – елітної поховальної пам’ятки білогрудівської культури (1998, 2011). С. С. Березанську можна вважати фундатором Київської школи дослідників бронзової доби в Україні. Під її безпосереднім керівництвом чи в ареалі її впливу відбулося становлення двох д. і. н. (В. І. Клочко, С. М. Санжаров) та шести к. і. н. (О. С. Бєляєв, Я. П. Гершкович, Т. Ю. Гошко, С. М. Ляшко, Г. М. Тощев, Т. О. Шаповалов). Однією з питомих ознак цієї школи є орієнтація на європейську археологію та розробка західних векторів зв’язків давнього населення України. Нині в цьому ж напрямку, але з власним баченням проблематики, плідно працюють К. П. Бунятян, С. Д. Лисенко, С. С. Лисенко.

Чл.-кор. АН УРСР І. І. Артеменко (1924—1989) також вивчав культури доби бронзи Лісостепу та Полісся, матеріали яких лягли в основу його докторської дисертації (1978). Бачення дослідником цієї проблематики висвітлене у розділах тому «Археология СССР. Эпоха бронзы лесной зоны» (Москва, 1987), де, серед іншого, ним виділена сосницька культура.

Створення відділу археології енеоліту-бронзового віку посприяло збиранню в його структурі практично всіх провідних на той час дослідників спільноти Кукутень-Трипілля (В. Г. Збенович, В. О. Круц, О. В. Цвек, М. М. Шмаглій). Завершив цей процес перехід з Історичного музею до ІА АН УРСР та відділу к. і. н. Т. Г. Мовші. Перед дослідниками Трипілля на початку 70-х рр. ХХ ст. постав феномен поселень-гігантів з нагальною необхідністю розробки методик їхньої фіксації та розкопок. Ця тематика швидко стає пріоритетною в Інституті й цікавою для світової археології загалом. Планову тему з дослідження поселень-гігантів та Трипільську експедицію очолює 1981 року І. І. Артеменко, який розподілив найперспективніші для розкопок об’єкти серед найдосвідченіших польовиків.

Утім, к. і. н. М. М. Шмаглій розпочав дослідження поселення-гіганта Майданецьке (площа понад 275га) на чолі Трипільської комплексної експедиції ще в 1972 р. На розкопках Майданецького, що тривали з перервами до 1989 р., було розкрито до 50-ти об’єктів. М. М. Шмаглій зібрав групу однодумців (Н. Б. Бурдо, К. В. Зіньковський, М. Ю. Відейко), які розробили дві гостро дискусійні гіпотези: щодо трипільських протоміст та вертикальнї (двоповерхової) забудови поселень-гігантів. Результатом цих масштабних досліджень стала низка монографій: Шмаглій М. М. «Великі трипільські поселення і проблема ранніх форм урбанізації», К., 2001; Відейко М. Ю. «Трипільські протоміста. Історія досліджень», К., 2002; Шмаглий Н.М., Видейко М.Ю. «Майданецкое — трипольский протогород» // Stratum plus, 2001—2002, N 2 та ін.

Розкопки найбільшого поселення-гіганта Тальянки (площа 450га) очолив від 1981 р. к. і. н. В. О. Круц. Спочатку він керував Тальянківським загоном Трипільської експедиції, а потім нею загалом. На Тальянках у різні роки працювали співробітники та аспіранти відділу: В. Г. Збенович, С. М. Рижов, В. О. Шумова, С.І. Круц, О. Г. Корвін-Піотровський, А.В. Ніколова, О. В. Дяченко, Д.К. Чорновіл, Е.В. Овчинников, Є. Пічкур, Л. Шатіло. Від 2001 р. дослідження поселення фінансуються з Великої Британії та США, а звіти розкопок регулярно видаються у формі колективних монографій та збірок статей (К., 2001; К., 2005; К., 2008; К., 2008; К., 2009; К., 2010; Oxford, 2012). За 30 років досліджень на Тальянках розкопано близько 50-ти об’єктів, проведено 2 польові семінари (1990, 1991) та 4 міжнародні наукові конференції (1993, 2003, 2008, 2011).

Свою нішу в дослідженні Трипілля зайняла к. і. н. О. В. Цвек, що розкопувала поселення Веселий Кут, Онопріївна та ін., зосередивши довкола себе колектив сподвижників (І. І. Мовчан, Е. В. Овчинников, Г. Шиянова). З часом, О. В. Цвек монографічно дослідила гончарне виробництво племен трипільської спільноти (К., 2004) та виділила східнотрипільську культуру в системі пам’яток спільноти Кукутень-Трипілля (Цвек О. В. «Поселення східнотрипільської культури», К., 2006).

Т. Г. Мовша, учениця Т. С. Пассек, у 1981—1984 рр. проводила дослідження на поселеннях-гігантах Добровди та Косенівка — найпізнішому серед інших гігантів. В її загонах працювали О. Г. Корвін-Піотровський, В. А. Колесникова, О. Якубенко, Т. Бузян. На жаль, велика наукова спадщина дослідниці досі лишається не виданою.

В. Г. Збенович, провівши розкопки найдавнішого на теренах нашої держави поселення Бернашівка на Середньому Дністрі (1972—1975 рр.), зосередив увагу на проблемі походження Трипілля. Видавши монографію з матеріалами розкопок Бернашівки (К., 1980), В. Г. Збенович успішно захищає докторську дисертацію «Ранній етап трипільської культури на теренах України» та друкує за нею монографію (К., 1989). Київська школа знавців Трипілля стає провідною.

Помітних успіхів досягли співробітники відділу у вивченні доволі широкого спектру археологічних культур епох міді та бронзи в Степу. Цьому процесу великою мірою посприяли розвідки та розкопки в зоні штучних «морів» Дніпровського каскаду, а особливо — масштабні дослідження курганних полів та ансамблів у зонах меліорації практично в усіх куточках Українського Степу впродовж 60—80-х рр. ХХ ст. У відділі працювали від початку чи перейшли до нього пізніше зі своїми матеріалами начальники великих новобудовних експедицій О. Г. Шапошникова, М. М. Шмаглій, С. Н. Братченко, М. М. Чередниченко, І. Т. Черняков, В. В. Отрощенко, В. М. Фоменко, Ю. Я. Рассамакін. На новобудовах працювали практично всі співробітники відділу. Результати потужного вливання до наукового обігу якісного нового матеріалу не примусили на себе довго чекати.

Між першим та другим (російськомовним) виданням «Археології Української РСР» (К., 1985) минуло лише 14 років, але тексти стосовно доби бронзи Степу довелося переписувати наново. Серед авторів з відділу — І. І. Артеменко, С. С. Березанська, С. Н. Братченко, В. Г. Збенович, В. О. Круц, Т. Г. Мовша, В. В. Отрощенко, М. М. Чередниченко, І.М. Шарафутдінова. На археологічній мапі України з’явилися нові культури та типи пам’яток, зокрема: харківсько-воронезька, донецька, дніпро-азовська, інгульська культури катакомбної спільноти, культура багатоваликової кераміки, східнотшинецька, сабатинівська та білозерська культури, пам’ятки мар’янівського та лебедівського типів, кам’янсько-лівенцівська група пам’яток. За дражливою для традиціоналістів строкатістю назв вимальовувалися нові концептуальні підходи до розуміння бронзової доби на теренах України, істотно відмінні від «загальноприйнятих» побудов сусідів. Поглиблену характеристику новітніх культурогенетичних напрацювань надала колективна монографія С. С. Березанської, В. В. Отрощенка, М. М. Чередниченка та І.М. Шарафутдінової «Культуры эпохи бронзы на территории Украины» (К., 1986). З її виходом остаточно утвердилась у науці культура багатоваликової кераміки. Особливо запеклі дискусії довелося витримати творцям сабатинівської культури (І.М. Шарафутдінова, І.Т. Черняков, пізніше — Я.П. Гершкович). Була виокремлена також Білозерська культура (В. В. Отрощенко, І.Т. Черняков, В.П. Ванчугов).

Доба незалежностi внесла істотні корективи в роботу відділу. Швидко припиняється бюджетне фінансування тематичних розкопок, зокрема, знаменитих поселень-гігантів. Істотно зменшуються обсяги досліджень в зонах новобудов. Звільнений від польової та звітної роботи час співробітники відділу використовують для аналітики, написання статей, публікацій, монографій та дисертаційних досліджень. Відкриття кордонів та інформаційна революція зробили доступнішими для вітчизняних науковців досягнень світової науки. Система міжнародних грантів відроджує практику тематичних розкопок, зокрема, тих-таки поселень-гігантів (Тальянки, Небелівка). На порядок зростає публікаційна активність науковців.

Відбувається зміна поколінь. Виходять на пенсію генерації науковців 40-50-х рр., утверджують свої позиції представники 80-90-х. До відділу приходять Я. П. Гершкович, Н. С. Котова, а згодом — кращі співробітники розформованого відділу теорії та методики археології (К. П. Бунятян, А. В. Ніколова, С. Ж. Пустовалов, Л. А. Черних), Е. В. Овчинников зі Саратовського університету та вихованці київських вишів С.Д. та С. С. Лисенки. В новому тисячолітті відділ поповнили аспіранти відділу Л. А.Спіцина, В. Б. Панковський, пошукач Д. К. Чорновіл. вихованці магістерської програми «Археологія та давня історія України» НаУКМА С. М. Разумов, О. В. Дяченко, Л. А. Шатіло, В. С. Рудь. З розформованого відділу охоронних досліджень переведені Н. М. Данилко та Н.П. Шевченко, а з колишнього відділу фізико-хімічних методів археології — Т. Ю. Гошко.

Впродовж 90-х рр. провідні співробітники відділу активно працювали над розділами узагальнюючих колективних праць. Н. С. Котова («Неоліт»), В. О. Круц та Ю. Я. Рассамакін («Енеоліт»), С. С. Березанська та В. В. Отрощенко («Доба бронзи») стали авторами першого тому «Давньої історії України» (К., 1997). В. В. Отрощенко написав перший розділ «Етнічної історії давньої України» (К., 2000). К. П. Бунятян та В. В. Отрощенко — серед авторів найінформативнішого в державі курсу лекцій «Археологія України» (К., 2005).

Розробка неолітичної та нео-енеолітичної проблематики активізується з працевлаштуванням у відділі к. і. н. Н. С. Котової (1990 р.). Нею проводяться розкопки відомих поселень (Кам’яна Могила-1, Роздольне, Семенівка та ін.), розробляються питання культурогенези, доместикації тварин, неолітизації Степу. За її авторства виходить серія монографій (Луцьк, 1994; Луганськ, 2006; Oxford, 2008), зокрема, гостро дискусійна «Неолитизация Украины» (Луганськ, 2002). У 2010 р. Н.С. Котова захищає докторську дисертацію “Культурно-історичні процеси у Північному Причорномор’ї в VI—V тис. до н. е.”.

К. і. н. Ю. Я. Рассамакін та к. і. н. А. В. Ніколова нині є провідними дослідниками поховальних комплексів енеоліту та доби ранньої бронзи Надчорноморщини. Ю.Я. Рассамакін pозробив нову систему культур степового енеоліту: скелянська, стогівська, квітянська, дереївська. Він же є автором двотомника «Die nordpontische Steppe in der Kupferzeit (Gräber aus der Mitte des 5. Jt.–Ende des 4. Jt. v. Chr.)» (Berlin, 2004).

А. Л. Нечитайло (1935—2008) також займалася проблематикою степового енеоліту, виділенням новоданилівської культури, що й відбилося в розділах колективної монографії (К., 2001). Велику увагу приділяла вивченню контактів населення України з племенами Кавказу за палеометалів, що вилилося в монографію (1992), а потім і докторську дисертацію «Динаміка історичних зв’язків населення Степової України та Північного Кавказу» (1994).

В. І. Клочко послідовно розробляє питання озброєння та військової справи населення України від неоліту до початкового періоду раннього залізного віку. Ці дослідження вилилися спочатку в кандидатську (1987), а потім і докторську (2003) дисертації та монографії (Poznań, 1993; Poznań, 2001; К, 2006).

М. Ю. Відейко виконав у відділі й успішно захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук «Етносоціальні трансформації у Центральній та Південно-Східній Європі V—ІV тис. до н.е.» (2016).

С. Ж. Пустовалов виконав у відділі й успішно захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук «Соціальний лад катакомбного суспільства Північного Причорномор’я» (2015).

Я. П. Гершкович видав ґрунтовну монографію «Суботівське городище», рекомендовану відділом до захисту на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук. Успішний захист її мав місце в жовтні 2017 р.

Катакомбна проблематика послідовно розроблялася О. Г Шапошниковою, С. Н. Братченком, а нині С. Ж. Пустоваловим та Л. А. Черних. Нульові роки ХХІ ст. стали найпліднішими у творчій біографії к. і. н. С. Н. Братченка (1936—2011) — яскравого представника української археології ХХ ст. — керівника Сіверсько-Донецької новобудовної експедиції. Особливу увагу дослідник приділяв Донецькій катакомбній культурі, що вилилося в монографію (Луганськ, 2001). р. Провів розкопки Левенцівської фортеці в дельті Дону та виділив кам’янсько-левенцівський тип пам’яток (1986; 2006; 2012). Він же переконливо розпочав процес переусвідомлення культури багатоваликової кераміки як бабинської культури (1977).

В. В. Отрощенко впродовж 90-х рр. розробив концепцію походження та етапів розвитку культур зрубної спільноти (покровсько-мосоловської та бережнівсько-маївської) та захистив докторську дисертацію «Історія племен зрубної спільності» (2002). Є доконаним стратиграфістом, що засвідчує його монографія (К., 2001).

Прихід до відділу С. Н. Братченка, М. М. Чередниченка, В. В. Отрощенка змістив на південний схід фокус досліджень степових старожитностей доби бронзи та увагу до східного вектору зв’язків населення доби бронзи з теренів України. На передній план, крім суто наукових розробок, виходить проблема виховання наукових кадрів на сході нашої держави. Впродовж останніх 25-ти років захистили кандидатські дисертації С. М. Санжаров, Р. О. Литвиненко, В. В. Циміданов, Ю. М. Бровендер, А. М. Усачук, С. М. Разумов, В. Б. Панковський. Вже в ХХІ ст. С. М. Санжаров, Р. О. Литвиненко та Ю. М. Бровендер захистили докторські дисертації. 2004 року створено Східноукраїнську філію ІА НАНУ (координатор — В. В. Отрощенко). Таким чином, постала нова школа дослідників бронзової доби в Україні.

Співробітники відділу є лауреатами Державної премії УРСР (України) в галузі науки та техніки: С. С. Березанська, С. М. Бібіков, О. Г. Шапошникова у складі авторського колективу «Археології Української РСР» (1977 р.); І. І. Артеменко — за участь у написанні «Історії Української РСР» (1980); В. О. Круц та В. В. Отрощенко у складі авторського колективу «Давньої історії України» (2002). Слід зазначити, що в підготовці названих колективних монографій брало участь набагато ширше коло авторів з відділу (Т. Г. Мовша, Ю.М. Захарук, В. Г. Збенович, В. О. Круц, М. М. Шмаглій, С. Н. Братченко, М. М. Чередниченко, І. М. Шарафутдінова, С. І. Круц, Н. С. Котова, Ю. Я. Рассамакін), але регламент присудження державних премій жорстко обмежує коло нагороджених. Це ж стосується К. П. Бунятян, М. Ю. Відейка, Я. П. Гершковича, В. І. Клочка, Н. С. Котової, А. Л. Нечитайло, А. В. Ніколової, В. В. Отрощенка, С. Ж. Пустовалова, Л. А. Черних, І. Т. Чернякова, які є серед авторів першого тому академічного видання «Історія української культури» (К., 2001), удостоєного Державної премії України в галузі науки та техніки за 2016 р.

Міжнародна співпраця. Після демонтажу «залізної завіси» та здобуття незалежності співробітники відділу нарешті отримали змогу активно підключитися до міжнародної співпраці з археологами Європи, Азії та Північної Америки. Обмін науковими відрядженнями, участь у спільних експедиціях, польових семінарах та міжнародних конференціях стали повсякденною реальністю. Помітне число співробітників відділу скористалися можливостями тривалого стажування за кордоном. Слід виокремити стипендіата фонду А. імені фон Гумбольдта (ФРН) Ю.Я. Рассамакіна, стипендіатів фонду імені Д. Фулбрайта (О. В. Дяченко, Я. П. Гершкович, Ю. Я. Рассамакін).

Наукова результативність співробітників відділу помічена за кордоном. В. І. Клочко та Ю. Я. Рассамакін обрані членами-кореспондентами Німецького Археологічного Інституту (Берлін, Німеччина). В. І. Клочко є професором Гданського університету. Ю. Я. Рассамакін є також членом-кореспондентом Центру вивчення археології Чорноморського регіону Інституту доісторичної археології університету Мартіна Лютера (Галлє-Віттенберг, Німеччина), а з 1998 р. — членом Європейської Асоціації Археологів, де в 2001-2003 входив до Номінаційного комітету цієї міжнародної установи. Котова Н.С. та Л.А.Спіцина в рамках дослідницьких проектів Наукового фонду Швейцарської Конфедерації співпрацюють з Бернським університетом рослин. Співробітники відділу входять до редакційних рад та колегій знаних зарубіжних археологічних видань: “Eurasia Antiqua” (Берлін, ФРН), “Stratum plus” (Кишинів, Республіка Молдова), “Baltic-Pontic Studies” та „Archaeologia Bemaris” (Познань, Польща), «Российский археологический ежегодник» (Санкт-Петербург, Росія). Спільний англомовний видавничий проект “Baltic-Pontic Studies” між Університетом ім. А. Міцкевича у Познані та ІА НАНУ триває від 1992 р. (координатори — проф. А. Кошко та д. і. н. В. Клочко). На сьогодні видано 21 том.

Нині відділ нараховує 17 осіб, лишаючись найбільшим науковим підрозділом ІА НАНУ. Серед них: д. і. н. проф. Отрощенко В. В.; пров. н. с., д. і. н. Котова Н. С.; ст. н. с., д. і. н. Гершкович Я. П., 4 ст. н. с. (Лисенко С. Д., Рассамакін Ю. Я., Черних Л. А., Овчинников Е. В.); 4 н. с., к. і. н. (Дяченко О. В., Лисенко С. С., Панковський В. Б., Спіцина Л. А.); 1 н. с. (Фоменко В. М.), 4 м. н. с. (Чорновіл Д. К., Данилко Н. М. — вчений секретар відділу, к. і. н. Шатіло Л. А., Рудь В. С.). До відділу тематично прикріплений вч. секр. ІА НАНУ, к. і. н., ст. н. с. Корвін-Піотровський О. Г. З відділом співпрацюють на громадських засадах: 2 д. і. н., пр. н. с. (Відейко М. Ю., Пустовалов С. Ж.), 4 ст. н. с., к. і. н. (Цвек О. В., Шарафутдінова І. М, Гошко Т. Ю., Ніколова А. В.). Від 02.01.2018 р. відділ поповнив м. н. с. І. Радомський.

Від 01.01.2017 р. Відділ у повному складі приступив до виконання НДР «Культурогенез в енеоліті — бронзовому віці на теренах України». Термін її виконання: 01 січня 2017 р. — 31 грудня 2021 р. Науковий керівник теми д.і.н., проф. Отрощенко В. В., державний реєстраційний № ...U00....).

Отрощенко В. В.

ЛІТЕРАТУРА
Артеменко И. И. Отдел археологии эпохи энеолита и бронзы // 50 лет Институту археологии АН УССР. — К., 1984. — С. 34—40.
Отрощенко В. В., Смирнов С. В. Відділ первісної археології // 60 років Інституту археології НАН України. — К., 1994. — С. 23—34.
Отрощенко В. В. Проблема формування наукових шкіл на прикладі Відділу археології енеоліту та бронзового віку ІА АН УРСР / НАНУ // Наукові студії / Історико-краєзнавчий музей м. Винники. — 2013. — Вип. 6. — Львів—Винники, 2013. — С. 3—12.
Отрощенко В. В. Відділ археології енеоліту — бронзового віку // Інститут археології Національної академії наук України. 1918—2014. — К.: ВД «АДЕФ-Україна», 2015. — С. 110—125.

Категорія: Відділ археології Криму та Пн.-Зх. Причорномор'я   Опубліковано: 2017-06-07

Відділ є новим науковим підрозділом ІА НАНУ. Навесні 2014 р., був створений відділ археології Криму у ІА НАНУ, у Києві з частини співробітників Кримського філіалу ІА НАНУ (м. Сімферополь) під керівництвом чл.-кор. НАНУ, д.і.н. В.П. Чабая. На початку 2017 р. у процесі реорганізації ІА НАНУ на базі відділу археології Північно-Західного Причорномор’я в м. Одесі і відділу археології Криму створений відділ археології Криму і Північно-Західного Причорномор’я.

У 2015 році відділ археології Криму в Києві і відділ археології Північно-Західного Причорномор’я в Одесі успішно відзвітували за період наукової роботи за своїми державними науково-дослідними роботами (НДР) 2011–2015 рр. Після цього відділам були затверджені нові державні НДР на 2016–2020 рр. З 2016 р. відділи виконують дослідження за цими окремими НДР темами. Таким чином, співробітники відділу археології Криму і Північно-Західного Причорномор’я будуть працювати за двома окремими темами до кінця 2020 р.

Категорія: Польовий комітет   Опубліковано: 2017-06-07

Відділ Польовий комітет має постійний склад співробітників апарату для організації та забезпечення функціонування його діяльності, а також постійно діючу колегіальну комісію “Польовий комітет”, який збирається на засідання декілька разів на рік. До складу комісії входять ключові польові фахівці з різних археологічних центрів України, статутна діяльність яких передбачає проведення наукового дослідження археологічної спадщини.

Головною функцією Відділу «Польовий комітет» є моніторинг якості фахових розкопок на теренах України та контроль наукової звітності за проведеними дослідженнями. Це здійснюється через Відкриті листи — кваліфікаційні документи на проведення досліджень. Така процедура була запроваджена ще в середині XIX ст. Російською Імператорською археологічною комісією.

Основним завданням Відділу Польовий комітет є координація археологічних досліджень в наукових установах та організаціях, визначення фахової підготовки дослідника для проведення наукових досліджень певної археологічної пам’ятки, оцінка її шляхом рецензування звітів, а також здійснення контролю за якістю виконання польових досліджень і введення здобутих матеріалів у науковий обіг.

Завідувач відділу: Болтрик Юрій Вікторович

Учений секретар відділу: Науменко Наталя Володимирівна

Положення про Польовий комітет

Номенклатура справ Польового комітету

Склад комісії Польового комітету

Методика проведення археологічних досліджень

Наукова звітність про польові археологічні дослідження

Напрями діяльності

Видання "Археологічні дослідження в Україні"

Теми НДР

Співробітники

Історія

Контакти

Категорія: Співробітники відділу Польовий комітет   Опубліковано: 2017-06-07

Болтрик Юрій Вікторович, к. і. н., доц., завідувач відділу
E-mail:

Каряка Олександр Віталійович, к. і. н., н. с.
E-mail: oleksandr_karjaka@iananu.org.ua

Мінаєва Наталя Іванівна, м. н. с
E-mail:

Науменко Наталя Володимирівна, м. н. с., вчений секретар відділу
E-mail:

Категорія: Польовий комітет   Опубліковано: 2017-06-07

Відділ Польовий комітет:

• приймає заяви на видачу Кваліфікаційних документів (Відкритих листів);
• оформлює Кваліфікаційні документи (Відкриті листи), що дають право на археологічні дослідження в Україні;
• приймає наукові звіти про проведені дослідження археологічної спадщини від усіх організацій (установ), які проводять археологічні дослідження, та організовує їх рецензування фахівцями, які мають відповідну наукову ступінь та досвід польових досліджень. Після цього передає всі звіти на зберігання до Наукового архіву;
• приймає та організовує рецензування статей до щорічника «Археологічні дослідження в Україні».

Звіт про діяльність Польового комітету за 2016 рік (у форматі .docx)

Категорія: Польовий комітет   Опубліковано: 2017-06-07

Діяльність підрозділу, що видавав Відкриті листі в ІА АН УРСР, фіксується з 1949 року, тоді почав функціонувати Комітет польових досліджень. Перед переїздом ІА АН УРСР з приміщення Секції Суспільних наук (на вул. Кірова, 4) в корпуси Видубицького монастиря, у 1974 році було створено Відділ Польових досліджень. Завідувачем відділу було призначено знаного фахівця Михайла Петровича Кучеру, його співробітницею стала О.О. Паршина, а згодом до них приєдналась О.М. Кухарська. З 1996 року через чергову реорганізацію та переїзд до нової будівлі інституту на Оболоні відділ отримана нову назву "Польових досліджень та виставок", яка з часом була змінена на "Польовий комітет".

За час існування Польового комітету, його очолювали фахівці з різних періодів. Після М.П. Кучери (1974—1986), посаду заввідділу та голови Польового комітету займали: Р.В. Терпиловський (1986—1991), В.І. Клочко (1991—1998), Н.О. Гаврилюк (1998—2008), Л.П. Михайлина (2008—2010) та Ю.В. Болтрик (з 2010 року).

Категорія: Польовий комітет   Опубліковано: 2017-06-07

Історія відділу «Археологічний музей» розпочалася у 1966 р. У Постанові Ради Міністрів № від 08.06.1966 р. йшлося про те, що «З метою створення необхідних умов для зберігання і вивчення зібраних Академією наук УРСР колекційних матеріалів та забезпечення широкої пропаганди досягнень науки в галузі історії людства, вивчення, охорони і раціонального використання природних багатств Рада Міністрів Української РСР постановляє:

1.Створити в системі Академії наук УРСР Центральний науково-природничий музей як експозиційно-територіальний комплекс геологічного, палеонтологічного, зоологічного, ботанічного і археологічного музеїв, підпорядкованих відповідним Інститутам Академії наук УРСР на правах їх відділів
(...)
3. Покласти на Центральний науково-природничий музей:
• проведення науково-дослідних робіт за тематичними планами відповідних наукових установ Академії наук УРСР в галузі вивчення системи природи, біогеографії, палеобіології, антропології, мінералогії і археології;
• здійснення на основі музейних експозицій пропаганди і популяризації наукових знань. Спрямованих на ідейне і естетичне виховання трудящих;
• поповнення та зберігання експозиційних і фондових музейних колекцій».

Згідно з цим документом, а також Постановою Президії АН УРСР №199 від 20.07.1966 директор Інституту археології АН УРСР чл.-кор. С.М.Бібіков 8 червня 1966 р. видає наказ по Інституту:
«...створити Відділ археологічного музею у такому складі:

1. І.Г.Шовкопляс, старший науковий співробітник, доктор історичних наук, завідуючий відділом.
2. О.В.Цвек – мол.науковий співробітник.
3. В.О.Врадій – лаборант.
4. Лаборант за договором.
§
Тов. Шовкоплясу І.Г. до 1 VI.1967 р. розробити і подати в дирекцію план роботи відділу до кінця 1967 р».

У 1968—1970 рр. сформувався колектив відділу, до якого ввійшли: С. В. Смирнов, В. В. Лапін, С. Д. Крижицький, В. М. Гладилін, С. Н. Братченко, Н. О. Лейпунська, Є. О. Петровська, Л. М. Рутковська, В. М. Корпусова, В. О. Врадій, В. О. Степаненко, В. І. Погорілий, В. К. Гончаров. Саме вони і стали авторами та творцями першої експозиції. Основою концепції музею була археологічна періодизація, експонування оригінальних матеріалів комплексами.

Прекрасне знання археологічних фондів інституту, часті поїздки по експедиціях дали змогу колективу підібрати найкращі, показові матеріали для відтворення найдавніших періодів в історії України. Музей став академічним науково-освітнім закладом, своєрідною археологічною лабораторією, установою, яка багато зробила для поширення археологічних знань. Експозиція і сьогодні вирізняється академічною витриманістю подачі матеріалів.

Оформлення музею було здійснено групою художників-оформлювачів під керівн. І. О. Хорошунової.

Археологічний музей був відкритий 19 травня 1969 р., що стало своєрідною подією в науковому житті не лише Києва, але і всієї України.

У 1973 р. згідно Постанови АН УРСР відділ було передано до Інституту зоології АН УРСР, а у листопаді того ж року завідувача музею д. і. н. І. Г. Шовкопляса переведено на роботу до ЦНБ АН УРСР (Національна бібліотека НАНУ ім. Вернадського). З листопада 1973 до червня 1975 р. відділом завідував академік І. Г. Підоплічко. Після його смерті тимчасово виконуючим обов’язки, а з 1983 р. завідувачем став В. М. Гладилін.

У серпні 1989 р. в зв’язку з аварійним станом приміщення, що спричинилось через будівництво нової лінії метрополітену за наказом директора Інституту зоології АН УРСР І. А. Акімова відділ «Археологічний музей» було зачинено, експозиція демонтована.

У серпні 1993 р. Постановою НАН України відділ «Археологічний музей» було повернуто до Інституту археології. За повної відсутності державного фінансування розпочався кількарічний ремонт та створення нової експозиції музею. У 1996 р. завідувачем призначили к. і. н. Л. В. Кулаковську.

У 1998 р. експозиція була повністю відновлена, доповнена новими матеріалами з урахуванням наукових напрацювань та розробок співробітників ІА НАНУ. Разом з тим, слід зауважити, що при цьому витримувалась головна концепція подачі матеріалу, започаткована нашими попередниками, власне, першим складом відділу.

Навесні 2022 року у зв’язку з воєнним нападом рф та необхідність збереження та убезпечення національного надбання стаціонарна експозиція була демонтована та піддана внутрішній евакуації.

У різні роки у музеї працювали чл.-кор. НАНУ О. П. Моця, к. б. н. Г. П. Зіневич, к. і. н. В. І. Ткаченко, к. і. н. Ю. В.Кухарчук, к. і. н. В. І. Ситливий, к. і. н. Ю. Е. Демиденко, к. і. н. В. В. Генінг, к. і. н. М. О. Ричков, к. і. н. В. О. Манько, к. і. н. А. В. Корохіна, Л. О. Циндровська, В. І. Назарчук, О. І. Рушай, Е. А. Ліньова, Г. І. Артеменко, О. А. Королюк, Л. І. Іванченко, Г. В. Шиянова, В. М. Калімов.

Сьогодні у відділі працюють: к. і. н. Л. В. Кулаковська, к. і. н. В. І. Усик, к. і. н. О. М. Кононенко, к. і. н. О. Л. Вотякова, к. і. н. П. М. Васильєв, к. і. н. Г. О. Кисленко,  м. н. с. Є. В. Пічкур, м. н. с. М. А. Васильєва, художник-реставратор І кат. І. Д. Розенберг.

Категорія: Експедиції   Опубліковано: 2017-06-05

Гінцівська палеолітична експедиція ІА НАНУ впродовж багатьох років проводить дослідження верхньопалеолітичної стоянки Гінці на р. Удай у Лубенському р-ні Полтавської обл.

Останнім часом було розкопано велику споруду із кісток мамонта (житло № 6).

Разом з розкопками впродовж всього року проводяться дослідження та роботи з подальшої консервації раніше розкопаних жител, які зберігаються in situ у збудованому над розкопом великому ангарі розміром
25 х 40 м.

Ці заходи мають на меті подальшу музеєфікацію цієї унікальної археологічної пам’ятки.

Розкопані за новітніми європейськими методиками житла з кісток мамонтів стоянки Гінці є унікальними археологічними об’єктами палеоліту Східної Європи.

Керівники експедиції: ст. н. с. відділу археології кам'яної доби, к. і. н. Л. А. Яковлева та французький археолог Франсуа Джінджан

Категорія: Експедиції   Опубліковано: 2017-06-05

Нижньопалеолітична експедиція ІА НАНУ (раніше — Меджибізька палеолітична експедиція ІА НАНУ) продовжує започатковані в 2008 р. дослідження нижнього палеоліту поблизу смт Меджибіж Летичівського р-ну Хмельницкої області.

В 2016 році спільно з Державним історико-культурним заповідником “Межибіж” вивчалися нижні культуровмісні горизонти (V та VI шари) багатошарової пам’ятки Меджибіж А, що ймовірно корелюються з широкинським етапом. Тут виявлено колекцію кам’яних виробів, що свідчать про олдованський, гальковий, характер індустрій пам’ятки. В її околицях виявлено та розпочато дослідження ще кількох пунктів з рештками фауни (Ласкарєва) та масовими колекціями нижньопалеолітичних виробів (Головчинці). 

На місцезнаходженні Головчинці-1 кам’яні знаряддя знайдені у сформованих не менш ніж 900—1200 тис. років тому викопних субаеральних ґрунтах широкинського етапу та фаціях, що безпосередньо їм передують.

Таким чином, місцезнаходження Меджибіж та Головчинці наразі є найдавнішими пам’ятками нижнього палеоліту України на територіях на схід від Карпат. Археологічні рештки наймолодших епізодів заселення датуються тут близько 400 тис., найдавніших — близько
1,2 млн. років тому.

В роботах експедиції традиційно брали участь фахівці-четвертинники з різних науково-дослідних установ України. Були відібрані зразки ґрунтів, археологічні і геологічні зразки для опрацювання в лабораторіях України та зарубіжжя.

Польові дослідження 2016 р. частково підтримувалися НАНУ-PICS 3-16. 

Керівник експедиції: д.і.н. В.М. Степанчук  

Категорія: Експедиції   Опубліковано: 2017-06-05

Волинська експедиція ІА НАНУ у 2015 р. здійснювала об’їзд відомих і пошуки нових стоянок фінального палеоліту, мезоліту та неоліту у Рівненському Поліссі по річкам Горинь, Прип’ять, Стоход.

З метою порятунку цінних артефактів на стоянках, фактично знищених природними факторами, здійснювався збір підйомного матеріалу, зокрема шляхом пересівання верхнього шару ґрунту через сито.

Особливо численні і цінні матеріали здобуто на стоянках Нобель І-3, Переволоки 4. Також експедицією на значній площі розкопано відому ранньонеолітичну стоянку Крушники, розташовану на р. Уж у Народичському р-ні Київської обл.

Отримана тут виразна колекція крем’яних виробів та кераміки проливає світло на ранні етапи неолітизації Київщини.

Керівник експедиції: д.і.н., проф. Л.Л. Залізняк

Категорія: Експедиції   Опубліковано: 2017-06-05

Овруцька палеолітична експедиція ІА НАНУ у 2016 р. провела обстеження відомих і пошуки нових стоянок кам’яної доби на Овруцькому кряжі в межах Овруцького р-ну Житомирської обл.

Шурфуванням та зборами підйомного матеріалу обстежено сім стоянок, раніше відкритих Житомирською експедицією ІА НАНУ під керівництвом А. П. Томашевського, а також відкрито нову показову стоянку Келембет.

В результаті проведених робіт отримані яскраві матеріали, узагальненню яких присвячено кілька статей. Однотипні фінальнопалеолітичні пам’ятки Овруччини об’єднані в окремий овруцький локальний варіант епігравету, що датується фінальним палеолітом (14–12 тис. р. тому).

Особливо численні і цінні матеріали здобуті на стоянках Желонь, Келембет, Козулі.

Керівник експедиції: д.і.н., проф. Л. Л. Залізняк

Категорія: Експедиції   Опубліковано: 2017-06-05

Новомиргородська експедиція Інституту археології НАН України разом з Археологічною експедицією НаУКМА з 2006 р. веде багаторічні дослідження палеолітичних пам’яток у басейні р. Велика Вись в межах Новомиргородського р-ну Кіровоградської обл. Зокрема, досліджується двошарова мустьєрська стоянка Андріївка 4, для якої одержано радіокарбонову дату близько 40 тис. р. тому.

Унікальним археологічним об’єктом стоянки є похований яр, який неандертальці схоже використовували в якості примітивного житла.

Експедицією тривалий час розкопуються стоянка ранньої пори верхнього палеоліту Коробчине-Курган, унікальна селетська стоянка Вись, граветські стоянки Троянове 4А, 4В, Озерове.

Багаторічними роботами експедиції відкрито і досліджено новий, раніше невідомий науці регіон палеолітичних стоянок, яскраві матеріали яких суттєво збагатили палітру палеолітичних пам’яток Східної Європи і лягли в основу періодизації палеоліту Центральної України. 

У роботі експедиції активну участь беруть співробітники відділу к.і.н. Д.О. Вєтров та О.І. Нездолій.

Керівник експедиції: д.і.н., проф. Л.Л. Залізняк

Категорія: Наукові фонди   Опубліковано: 2017-06-05

Дозвіл на роботу з колекціями Наукових фондів надається дослідникам, які є спеціалістами з археології та інших дотичних дисциплін (або навчаються за відповідним профілем за умови участі в процесі наукового керівника) та за наявності схваленої дирекцією Інституту археології та профільним науковим відділом заявки.

Необхідною умовою є дотримання авторського права, що включає отримання дозволу на роботу з колекціями матеріалів від автора розкопок та профільного відділу Інституту археології.

У випадку публікації опрацьованих матеріалів обов'язково зазначається місце зберігання матеріалів археологічних колекцій.

З Р А З О К

оформлення заявки для роботи з матералами колекцій

 (лист від організації, за якою закріплений заявник, на бланку організації, завіреному підписом керівника установи та печаткою)

Директору Інституту
археології НАН України
члену-кореспонденту
НАН України Чабаю В.П.

Прошу надати дозвіл на роботу з матеріалами наступних колекцій ______________________________________________________________________
(перелік потрібних колекцій)
__________________________________________________________________
(кому – Прізвище Ім’я По-батькові та посаду дослідника)
в рамках виконання _________________________________________________
(назва проекту, планової чи дисертаційної теми тощо)

За потреби зазначити необхідність фото- та графічної фіксації речей.

Підпис відповідальної особи
та
печатка організації