Категорія: Відділ археології енеоліту—бронзової доби   Опубліковано: 2017-07-20

Трипільська експедиція Інституту археології НАН України розпочала свою роботу у 1981 р. під керівництвом старшого наукового співробітника, к. і. н. В. О. Круца. З 2001 р. експедицію очолює к. і. н. О. Г. Корвін-Піотровський. З 2001 р. експедиція фінансується за рахунок фонду «Search Foundation» (USA)в рамках грантового проекту «Дослідження трипільських поселень-гігантів в Україні».Співробітники експедиції брали участь у спільному проекті «Геомагнітні дослідження трипільських поселень» з Римсько-германською комісією Німецького археологічного Інституту (2011—2014 рр.)

В рамках проекту в Трипільській експедиції працювало і працюють такі дослідники Інституту як к. і. н. С. М. Рижов, Д. К. Черновол, к. і. н. Е. В. Овчинников, к. і. н. О. В. Дяченко, к. і. н. Л. О. Шатіло. На базі експедиції щорічно проходять ознайомчу археологічну практику студенти Уманського, Черкаського, Чернігівського, Київського педагогічних університетів, Національного університету Києво-Могилянська академія.

За роки роботи експедиції досліджено низку решток трипільських жител на поселенні Тальянки (51), два котловани по видобутку глини для домобудівництва (місця толоки), які потім слугували робочими місцями давніх керамістів. Експедицією виявлено й досліджено сім гончарних горнів унікальної конструкції (вертикальні, двокозлові, триканальні) на поселеннях-гігантах Таллянки та Доброводи. Окрім того експедицією досліджено значну частину «суспільного току» в Доброводах, досліджені рештки жителна поселеннях-гігантах Доброводи, Косенівка, Аполянка. На базі трипільської експедиції проведено три міжнародних конференції з публікацією матеріалів, за матеріалами робіт експедиції видано низку колективних монографічних видань (двомовних), а 2012 р. збірку наукових праць “The tripolye culture giant-settlement in Ukraine” в Оксфорді (UK).

Керівник експедиції: 
старший науковий співробітник відділу археології енеоліту — бронзової доби, учений секретар ІА НАНУ О. Г. Корвін-Піотровський

Категорія: Відділ археології енеоліту—бронзової доби   Опубліковано: 2017-07-20

За час багаторічних досліджень Миколаївської (Інгульської) експедиції Інституту археології НАН України в зонах будівництва зрошувальних систем у Побужжі й Поінгуллі та об'єктів Южно-Українського енергокомплексу на Південному Бузі здобуто унікальні матеріали майже по всіх періодах стародавньої історії степової смуги України.

Найдавнішу епоху репрезентують стоянки початку пізнього палеоліту (нижні шари Щуцького 1, Шуцьке 4 поблизу гирла р. Бакшали), що датуються понад 30 тис. р. до н. е. Пам'ятки такой давнини на півдні України відкрито вперше.

У Гранітно-Степовому Побужжі досліджені поселення неолітичної буго-дністровської культури VI — першої третини V тис. до н. е. Найважливіше з них (Гард) відкрите у 1930 р. Богесівською археологічною експедицією ВУАН. Пізніше Миколаївською експедицією в цьому районі в заплаві П. Бугу й на плато була виявлена ціла низка подібних пам'яток (Гард 2-4, Пугач 1,2, Великийй острів, Лідина Балка та ін.). Всі вони багатошарові й окрім неолиту містять культурні шари передуючих йому (мезоліт) та наступних (трипільська та ін. енеолітичні культури, матеріали бронзового віку тощо) епох. Нещодавно на поселенні Гард уперше для Побужжя знайдено ранньонеолітичний траншейний могильник маріупольського типу, а також грунтовий усатівський могильник.

Уявлення про культури ранньої бронзи (ІІІ — поч. ІІ тис. до н. е.) у Степовому Побужжі дають підкурганні поховання. Основна маса їх залишена носіями ямної і катакомбних культур. Своєрідність отриманих матерілів дозволила виділити у межах ямної культурно-історичної області окремий південно-бузький варіант, а у середовищі катакомбної спільноти — інгульську культуру.

У зоні водосховищ Южно-Української АЕС досліджено також ряд поселень сабатинівської культури доби пізньої бронзи (друга пол. II тис. до н. е). Саме у цей період причорноморські степи були наибільш густо заселені. Для частини з них зафіксована певна спеціалізація, зокрема, на металообробці (Бузьке, "квартал металургів"), розвитку скотарства та ремесел на його базі (Ташлик 1). На поселенні Виноградний Сад вперше виявлено унікальний, раніше невідомий науці комплекс площею понад 250 кв.м. для сушіння і зберігання зернових запасів.

Свого часу учасники 1 польового семінару археологів по проблемах пізнього бронзового віку Південно-Східної Європи, що відбувся у Дніпропетровську — Южноукраїнську у вересні 1990 року, в резолюции відзначили, що деякі поселення Побужжя, зокрема, Виноградний Сад, являють собою залишки пам'яток з протоміською системою планування споруд і кам'яним домобудівництвом. Вони близькі за багатьма показниками до деяких міських центрів найдавніших рабовласницьких держав Східного Середземномор'я (Ахейська Греція) і Малої Азії (Хетське царство).

Керівник експедиції: науковий співробітник відділу археології енеоліту — бронзової доби, к. і. н. В. М. Фоменко

Бузьке, "квартал металургів". Скарб бронзових виробів

Бузьке, "квартал металургів". Скарб бронзових виробів

Щуцьке 1, верхній шар. Загальний вигляд житла № 11. 1998 р.

Категорія: Відділ археології Криму та Пн.-Зх. Причорномор'я   Опубліковано: 2017-07-20

З 2017 р. почала дослідження Білгород-Дністровська експедиція. Археологічні дослідження виконуються в межах «Комплексної програми заходів з охорони, дослідження, музеєфікації та експонування пам’ятки архітектури національного значення Білгород-Дністровська фортеця і пам’ятки археології національного значення городище антична Тіра – середньовічний Білгород». З 2017 році в рамках цієї програми здійснені розкопки мечеті на території фортеці.

Керівник експедиції: 
науковий співробітник відділу археології Криму і Північно-Західного Причорномор'я, к. і. н. І. Б. Тесленко.

Категорія: Відділ античної археології   Опубліковано: 2017-07-02

Ольвійську експедицію, яка з перервою на 1941-1945 рр. веде системні археологічні дослідження городища і некрополя Ольвії Понтійської, було створено і очолено Л.М. Славіним в 1936 р. за часів його роботи в Державній академії історії матеріальної культури (Ленінград). З 1938 р. після його переводу до Києва на посаду заступника директора Інституту археології АН УРСР, Ольвійська експедиція стала однією з найбільших серед експедицій ІА та залишається такою й понині. Член-кореспондент АН УРСР Л.М. Славін очолював Ольвійську експедицію по 1971 р., з 1972 по 1994 р. – начальником Ольвійської експедиції був член-кореспондент НАНУ С.Д. Крижицький, з 1995 по 2010 р – к.і.н. В.В. Крапівіна, в 2011 р. експедицію очолила д.і.н. А.В. Буйських.

Сучасні роботи Ольвійської експедиції традиційно спрямовані на всебічне дослідження античного міста, передмістя та міського некрополя, а також найближчих до міста садиб, які існували в різний час на найближчій до міста території. За роки, що минули, відкриті житлові квартали в Верхньому та Нижньому місті, два теменоси (Західний, з головним культом Аполлона Ієтроса та Південний, з головним культом Афродіти); прясла оборонних мурів та башти; численні заглибені споруди найранішого періоду істування Ольвії. Генеральна стратегія сучасних досліджень передбачає виконання низки наукових завдань, серед яких найголовнішита ми є: суттєве уточнення базових хронологічних реперів в історії Ольвії, особливо тих, що стосуються її найраніших та найпізніших періодів існування; подальше дослідження історичної топографії городища, передмістя; вивчення нових ділянок і некрополя і уточнення типології поховальних споруд, а також детальне вивчення поховального обряду впродовж всіх періодів існування некрополя; проведення спеціальних досліджень, спрямованих на сучасну фіксацію відкритих залишків будівель з метою створення 3-D реконструкцій; предметне вивчення численних колекцій археологічних артефактів з метою їх системної публікації; широке залучення вітчизняних і зарубіжних фахівців для спеціалізованих досліджень, зокрема аналізів кераміки місцевого виробництва, виробів з металів і монет; антропологічних та археоботанічних досліджень. На базі Ольвійської експедиції традиційно проходять археологічну практику студенти числених вишів України, а наразі – ще й з європейських університетів відповідно до міжнародних проектів, які виконуються в Ольвії. Ольвійська експедиція є найбільш титулованою в Україні, разом з науковим штатом ІА НАН України в ній щорічно працює три доктори та близько двох десятків кандидатів наук. Наразі Ольвія є базовою пам’яткою для виконання низки міжнародних пошукових проектів.

Керівник експедиції:
завідувач відділу античної археологіїї ІА НАНУ, А.В. Буйських

Категорія: Відділ античної археології   Опубліковано: 2017-07-02

Сучасну Березанську експедицію ІА НАН України було створено в 1960 р., відколи її очолив В.В. Лапін, який працював на о. Березань (античний Борисфен) по 1980 р. включно. В 1961 р. до досліджень Березані приєднався Державний Ермітаж, загін якого почав працювати у складі Березанської експедиції ІА НАНУ від кінця 1990-х рр. В 1982-1984 рр. Березанську експедицію очолювала С.М. Мазараті, в 1986-2004 рр. наземні та підводні роботи тут проводилися під керівництвом В.В. Назарова, з 2005 р. експедицією на острові керує В.В. Крутілов.

За майже півстоліття робіт в Борисфені широкою площею відкрито значну частину раннього поселення кінця 7 – першої половини 6 ст. до н.е., будівельні залишки якого представлені заглибленими спорудами та господарчими ямами; античне місто другого будівельного періоду з регулярним міським плануванням, наземними будинками і міською інфраструктурою; майстерні по виготовленню знарядь праці з кольорових та чорних металів. Значним здобутком є відкриття березанського теменосу з храмом, присвяченим, ймовірно, Афродіті, та вівтарем; а також березанського Кераміка – майстерень з гончарними горнами, всередині яких зберігся числений бракований посуд місцевого виробництва. Матеріли Борисфену, які дають змогу робити принципово нові висновки щодо ходу та процесу грецької колонізації в Північному Причорномор’ї, широко залучаються на наукового обігу, є предметом детального вивчення у складі міжнародного проекту, присвяченого керамічним аналізам. Останнім часом в акваторії о. Березань розпочинається міжнародний проект по вивченню підводної археологічної спадщини (разом із фахівцями відділів Криму і Північно-Західного Причорномор’я та Ранньослов’янської археології).

Керівник експедиції:
молодший науковий співробітник відділу античної археологіїї ІА НАНУ В.В. Крутілов

Категорія: Відділ археології Києва   Опубліковано: 2017-07-02

Основним напрямком роботи експедиції є дослідження монументальних архітектурних пам’яток на території історичного ядра Києва. Експедиція створена у 1985 р. на чолі з канд. архітектури В. О. Харламовим. Пам’ятки давньоруської архітектури, які досліджувалися співробітниками експедиції у 80-х рр. – Успенський собор Києво-Печерської Лаври, церква Спаса на Берестові, Західний палац ансамблю князівської забудови на Старокиївській горі тощо. З 1996 р. експедицію очолив д. іст. наук Г. Ю. Івакін. Того ж року експедиція завершила архітектурно-археологічне вивчення церкви Успіння Богородиці (Пирогощі) на Подолі. Було повністю відкрито північний фасад храму, за допомогою шурфів з’ясовано глибину фундаментів його північної та східної частин. Було досліджено кілька десятків поховань ХVІІ–ХVІІІ ст., залишки мурованої прибудови ХVІІІ ст. перед північним порталом церкви. Серед знахідок – свинцева табличка з написом з поховання київського бурмистра Івана Сказки 1632 р., понад півсотні монет ХV–ХVІІІ ст., плінфа з відбитком дитячої ніжки.

 Під час розкопок на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1996–1999 рр. було досліджено два десятки язичницьких поховань, у тому числі два у камерних гробницях із великою кількістю знахідок. Серед них – срібні каблучки, кістяний гребінець з футляром, намисто, срібна фібула, два срібні персні (щитковий і напівсферичний із зерню), бронзова чаша, хрестоподібна накладка і хрест-підвіска. Були з’ясовані деталі планування та архітектурні особливості будівництва Михайлівського Золотоверхого храму (1108–1113 рр). Зокрема, у фундаменті були простежені сліди субструкцій. Обріз фундаменту виступав на апсидах на 0,4–0,5 м, на стінах – на 0,15–0,2 м. Фасади храму прикрашали дворівневі ніші, розташовані на висоті о,3 м від обрізу фундаменту. Апсиди храму не були гранчастими, як вважали до того, а теж прикрашені такими же нішами і напівколонками між ними. В нижній частині стін і ніш подекуди збереглися сліди фрескового розпису. Біля монастирського льоху було знайдено різьблену пірофілітову плиту із зображенням святого вершника ХІ–ХІІ ст. 

До південно-західного кута храму невдовзі після його будівництва було прибудовано невеликий (10,8 х 8,6 м) триапсидний чотиристовпний храм Входу Господнього до Ієрусалиму. На північний схід від Михайлівського храму були досліджені ворота з надбрамною церквою кінця ХІІ ст., з апсидою із східного боку. Розмір споруди – 8,4 х 8,65 м (з апсидою –10,8 м). В її західній, більш товстій, стіні були сходи на другий ярус, до надбрамного храму. Останній прикрашав фресковий розпис і полив’яні плитки, а південний фасад – мозаїчна ікона (?), від якої збереглося компактне скупчення кубиків смальти. Будівля була зруйнована у 1240 р., про що свідчить дуже рідкісна східна монета цього часу, знайдена в шарі руйнації. Під цегляними воротами знайдено сліди дерев’яних воріт ХІІ ст., до яких підходила лінія огорожі монастиря, яка з’явилася у першій чверті ХІІ ст., та сліди такої ж огорожі останньої чверті ХІІ ст., яка підходила до кутів кам’яних воріт з надбрамною церквою. Огорожа складалась із вертикальних напівколод, заглиблених у землю на глибину до 1,5 м. У 1997 р. біля апсид Михайлівського храму під час розкопок було знайдено скарб ХІІІ ст., що складався з 23 гривень київського типу (частина – обрізані та оброблені, із графіті), срібний витий браслет із звірячими голівками на кінцях, 9 стулок золотого браслету чи іншої прикраси (із вставками коштовного каміння і перлинами). двох золотих каблучок (одна – із знаком Рюриковичів), двох золотих сережок київського типу. Під час розкопок знайдено велику кількість монет ХV–ХVІІІ ст., у тому числі празький гріш Вацлава ІV, комплекси ХІV–ХVІ ст. із значною кількістю кераміки і кахлею із зображенням ангела. У храмі та навколо нього виявлено кілька сотень поховань ХVІІ–ХІХ ст., у тому числі понад десяток – у склепах. Довкола храму було досліджено десятки об’єктів як давньоруського часу, так і пізньосередньовічного. Серед них виділяється спалена споруда, в якій було знайдено бронзовий процесійний хрест ХІІ ст. (продукція лімозьких майстрів), із зображенням Розп’яття, прикрашений кольоровими емалями. 

У 1997–2000 рр. паралельно провадились і дослідження Успенського собору Києво-Печерської лаври. Під час цих робіт було розкрито ділянку із п’ятьма пірофілітовими саркофагами у південній частині нартексу собору, що містили поховання ХІІ–ХІІІ ст. і, ймовірно, окремі поховання князів Олельковичів ХV ст. Ще 4 саркофаги із похованнями знайдено перед західним входом до храму. У північному приділі був досліджений великий склеп ХVІІ–ХVІІІ ст., що містив 16 поховань та окремо – поховання сибірського митрополита П. Тобольського. Під собором виявлено культурний шар і об’єкт пізньотрипільського часу. Довкола Успенського собору було виявлено багато поховань ХVІІ–ХVІІІ ст., споруди ХІІ–ХІІІ і ХV–ХVІ ст. з керамічним матеріалом. Для музеєфікації підмурків монастирської трапезної ХІІ ст. було розкрито кілька її ділянок. Було простежено два ремонти споруди у ХІІ і ХІІІ ст., виявлено плінфу із написами і знаками на її торцях, знайдено срібну монету Володимира Ольгердовича (1362–1394) та празький гріш Вацлава ІV.

У 2003 р. під час реконструкції круглої вежі № 5 – пам’ятки фортифікації другої третини ХІХ ст., розташованої на вул. Старонаводницькій, 2 – було знайдено матеріали давньоруського часу. Під час стаціонарних розкопок у дворі башти на площі близько 250 кв. м було виявлено залишки 21 житлового та господарського об’єктів ХІ – першої половини ХІІІ ст. (рис. 5), а також ліпну кераміку ранньозалізного часу.

У 2005–2011 рр. Володимирській загін ААЕ, за розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12.03.2005 р. № 60-р, провів масштабне комплексне дослідження залишків Десятинної церкви і території навколо неї. У ньому брали участь також колеги із Львова (Ю. В. Лукомський, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича) та Санкт-Петербурга (О. М. Іоаннісян, Д. Д. Йолшин, П. Л. Зиков, Державний Ермітаж). Уздовж північної стіни Десятинної церкви у 2007–2011 рр. на трьох ділянках вдалося дослідити рів Старокиївського городища, при цьому один із розкопів дозволив отримати повний перетин рову шириною 6 м. Простежено 3 етапи його функціонування у ІХ–Х ст., на заключному з яких (950–980-ті рр.) рів мав ширину 14 і глибину 6 м, а його зовнішній край був оформлений у вигляді ескарпу шириною 1,5 м і глибиною до 2 м. У рові знайдено чисельні остеологічні матеріали, а також кераміку, вироби із металу, кістки, скла і каменю, що відносяться до Х ст. Із зовнішнього боку рову, на місці церкви, під час розкопок 2005–2011 рр. було знайдено 24 язичницьких поховання із різними особливостями поховального обряду – у трунах, колоді, у ямах, перекритих дошками. У двох випадках стратиграфічно зафіксовано залишки курганних насипів, в середині яких – вуглисті плями площею 4–5 кв. м над заглибленими у материк інгумаціями, ще в одному – скупчення кісток тварин у верхній частині заповнення могильної ями. В похованнях – намиста (скло, паста, сердолік, кришталь), прикраси із срібла та кольорових металів, залишки відер, горщик, кістяна підвіска. У насипу кургану та горілому прошарку над одним із поховань знайдено уламки кераміки, залізний ніж, бронзові накладки на ремінець сумки, кістяний кочедик, вкритий різьбою скандинавського типу. 

Зафіксовано десяток відрізків курганних ровиків, виявлених вперше на Старокиївській горі. В основі фундаментів Десятинної церкви було простежено систему субструкцій, в якій, за відбитками у розчині фундаменту in situ, вдалося з’ясувати розміри їх окремих елементів – поздовжніх і поперечних (над першими) брусів і кілків між ними. Завдяки промірам відміток низу фундаментних ровів, будівельним швам, аналізу розчинів і кам’яної сировини у збережених фундаментах вдалося реконструювати послідовність зведення окремих частин споруди від тринавного чотиристовпного ядра до окремих прясел зовнішніх галерей. Етапність зведення різних частин храму була підтверджена різними типами розчинів і сортів каміння, використаних в них. Встановлено, що у центральному ядрі Десятинної церкви на дні фундаментних ровів було використано залізистий пісковик, як і при спорудженні сусідніх східного і південного палаців. Під час останніх розкопок був встановлений факт великої перебудови церкви за часів Ярослава Мудрого, який доповнив свідчення літопису про нове освячення храму у 1039 р. В південній галереї та біля північно-східного кута собору вдалося виявити блоки стінової кладки цього періоду, а біля північно-західного кута – виявити кілька фрагментів кладок із фресковим розписом, серед яких один мав довжину 0,7 м і є найбільшим серед подібних. Також було уточнено характер і масштаби ремонту храму у першій третині ХІІ ст., під час якого перед західним фасадом церкви було збудовано окремий пілон-контрфорс розміром 2,87 х 2,77 м. При розкопках Десятинної церкви за допомогою тахеометричної зйомки було уточнено план пам’ятки, відібрано зразки давніх будівельних розчинів, зібрано велику колекцію антропологічних і остеологічних матеріалів, взято проби для палінологічних досліджень. Було отримано багато стратиграфічних розрізів, по можливості встановлено межі розкопок Д. Мілєєва і М. Каргера, з’ясовано особливості методики розкопок попередників. 

У 2013–2014 рр. співробітники експедиції брали участь у дослідженнях на території Національного заповідника «Софія Київська», під час яких було вперше розкрито фундаменти південної прибудови другої половини ХІ ст. до храму, що розташовувався у колишньому митрополичому саду. Частина дослідників вважає цю пам’ятку літописною церквою Св. Ірини. Було розчищено двохкамерну споруду і кілька десятків поховань давньоруського часу та ХVІІ – початку ХVІІІ ст. У кількох похованнях ХІ–ХІІ ст. прослідковано дерев’яні саркофаги; у деяких було знайдено скляні кубки. На місці досліджень виявлено ознаки міської забудови першої половини ХІ ст., залишки дерев’яної монастирської огорожі середини ХІ – першої половини ХІІІ ст.

У 2016–2017 рр. Архітектурно-археологічна експедиція Інституту археології НАН України (ААЕ) проводила науково-рятівні археологічні дослідження на вул. Метрологічна в Голосіївському р-ні м. Київ (історична місцевість Феофанія). Місцевість, де знаходиться сучасна Феофанія (історичний район м. Київ з комплексом різночасових пам’яток), розташована на найпівденнішій околиці сучасного міста (через яр починається територія області) практично на традиційній (з часів скіфів і Київської Русі) трасі на південь через Васильків (Васильєв) — Білу Церкву (Юр’єв) — Умань на Одесу. У давнину це була далека околиця Києва. Неподалік знаходяться Пирогів, Китаїв, Голосіїв, Теремки з пам’ятками ранніх епох і Київської Русі. З 2016 р. науково-рятівні роботи ААЕ ІА НАН України були зосереджені на поселенні. Крім середньовічних старожитностей, виявлено низку знахідок і об’єктів епохи пізньої бронзи — раннього залізного віку та поховання кінця XVIII — XIX ст. Нині відкрито низку давньоруських жител, виробничих об’єктів і господарських ям, хронологія яких коливається від останньої чверті XI до середини XIII ст. Зібрано численний і різноманітний матеріал. Із культурного шару і заповнення об’єктів походять звичайні для давньоруських сільських поселень предмети і неординарні «статусні» речі.  

Керівник експедиції:
к.і.н., с.н.с. В. Г. Івакін

Категорія: Відділ археології Києва   Опубліковано: 2017-07-02

Від 2004 р., коли експедицію очолив А. О. Козловський, роботи провадились на пам’ятках «міста Володимира» та «міста Ярослава», Копирева кінця, Дорогожичах, Щекавиці, та ін. Досліджено чимало житлово-господарських комплексів з важливими знахідками, мурований Західний палац Х ст., рештки церкви ХІ ст. на вул. Володимирська, фрагменти земляних укріплень, поховальні комплекси Х ст., християнські кладовища, виявлено скарби золотих прикрас та ін.

Керівник експедиції:
к.і.н. А. О. Козловський 

Категорія: Відділ археології раннього залізного віку   Опубліковано: 2017-07-02

Орджонікідзевська археологічна експедиція 

Після перших робот Скіфської степової експедиції під керівництвом О. І. Тереножкіна 1964—1965 рр. на території Нікопольського марганцевого басейну біля м. Орджонікідзе (нині — м. Покров) Дніпропетровської обл., в зв’язку з переходом Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату до видобутку марганцю великими відкритими кар’єрами, для постійних рятувальних археологічних розкопок курганів в 1969 р. була створена Орджонікідзевська археологічна експедиція під керівництвом видатного українського скіфолога Б. М. Мозолевського, яку він очолював до кінця життя, до 1993 р. За цей час було досліджено до 300 курганів від 0 до 10 м заввишки різних епох від доби енеоліту—бронзи до пізнього середньовіччя. Серед досліджених пам’яток є всесвітньо відомі скіфські кургани, які по праву ввійшли до світової золотої скарбниці видатних археологічних пам’яток, такі як Товста Могила, Чортомлик, Соболева, Бабина, Чабанцова, Хомина могили та багато інших, менш відомих курганів. Золота пектораль з Товстої Могили стала державною візитівкою України. Шедеври греко-скіфської торевтики були знайдені в Бабиній, Соболевій, Хоминій могилах та в багатьох інших.

В 1994 р. Орджонікідзевську експедицію очолив к. і. н., с. н. с. відділу археології раннього залізного віку С. В. Полін. Експедиція продовжує дослідження курганів на марганцевих кар’єрах. Влітку 2017 р. були проведені охоронні розкопки скіфських курганів поблизу колишнього с. Катеринівка в зоні перспективного розвитку Північного кар’єру Покровського (колишнього Орджонікідзевського) гірничо-збагачувального комбінату. Були досліджені поховання рядових скифів IV ст. до н.е. Лише деякі з відкритих поховань уникли пограбування. Проте майже всі дають цікаві знахідки, зокрема такі, що визначають точну дату поховання. Дослідження могильника буде продовжене і в 2018 р.

Керівник експедиції: 
с. н. с. відділу археології раннього залізного віку, к. і. н. С. В. Полін.

Категорія: Відділ археології раннього залізного віку   Опубліковано: 2017-07-02

Путивльська археологічна експедиція

Створена сумісними зусиллями Путивльського історико-краєзнавчого заповідника та Інституту археології НАН України. Основний напрямок роботи — обстеження та дослідження пам’яток скіфського часу в середній течії р. Сейм. В 2012, 2014 та 2016 рр. проведено археологічні розвідки, спрямовані на вивчення городищ Путивльського Посейм’я. В 2017 р. розпочато стаціонарні розкопки на городищі Ширяєво.

Керівник експедиції:
с. н. с. відділу археології раннього залізного віку, к. і. н. Д. В. Каравайко

Категорія: Відділ археології раннього залізного віку   Опубліковано: 2017-07-02

Кіровоградська археологічна експедиція Інституту археології НАН України створена в 2017 р.

Розпочала археологічні дослідження – розвідки та розкопки на півдні Кіровоградськой області. Зокрема було проведено дослідження скіфського кургану в групі з 6 насипів біля с. Богданівка Бобринецького району.

В процесі обстежень низки давніх курганов в середній течії Інгулу доведено, що частина з них відноситься до доби бронзи (що підтверджується численими знахідками примитивних антрпоморфних стел), деякі ж безумовно містять поховання раннього залізного віку, зокрема — скіфського часу (свідчення тому — залишки тризн навкруги насипів курганів).

Керівник експедиції:
завідувач відділу археологіїї раннього залізного віку ІА НАНУ, професор С.А. Скорий.

Категорія: Відділ давньоруської та середньовічної археології   Опубліковано: 2017-06-25

Необхідність вивчення неукріплених пунктів доби Київської Русі підкреслювалась провідними вітчизняними вченими неодноразово. Так, щодо Київської землі П. П. Толочко акцентував на найменшому ступені вивченості таких пам’яток, вказуючи, що постійний приток створеного у сфері сільськогосподарського виробництва додаткового продукту був основою бурхливого зростання й розвитку міст на Русі та наголошуючи на необхідності дослідження цих пунктів, де проживала основна маса зайнятого сільським господарством населення — пам’яток, які дають матеріал щодо структури територіальної общини півдня Русі. Дослідник акцентував, що правильне розуміння соціально–економічної природи давньоруського міста багато в чому залежить від знання господарської структури округи, її економічного і демографічного потенціалу, природних умов. На важливість вивчення названої тематики неодноразово вказував і О. П. Моця, а підсумовуючи роботи з проблем давньоруського села та окреслюючи перспективи подальших розкопок середньовічних селищ дослідник констатував фіксацію різноманітних типів поселень, за якими стояли їх конкретні соціально–економічні функції, що досить різнились між собою.

Водночас, при тому, що села згадуються уже в перших договорах русів із греками та у вступній частині «Повісті временних літ», пам’ятки давньоруської писемності містять мізерну інформацію щодо означеного соціально–економічного феномену. Селища якщо і потрапляли на сторінки давньоруських літописів, то переважно як об’єкт стихійного лиха чи феодальних міжусобиць, а землеробство Київської Русі вчені змушені були вивчати за знахідками сільськогосподарського інвентарю, виявленими під час розкопок укріплених осередків. Брак археологічних джерел зумовив навіть різницю в інтерпретації одних і тих самих літописних явищ, а розвиток означених пунктів іноді моделювали на отриманих під час народознавчих студій реаліях XIX, а то і XX ст.

Станом на останню чверть минулого століття не існувало не те що повністю, а хоча б у значній мірі розкопаного середньовічного селища, а частково досліджені, зазвичай, репрезентували ділянки, що руйнувались природними чинниками чи потрапляли в зону господарського освоєння. У результаті доступними для осмислення ставали осередки із невеликою кількістю об’єктів та незначною відкритою площею, до того ж, остання часто визначалась не логікою наукового пошуку, а наявним ураженням пункту чи перспективою останнього.

Означене зумовило розробку спеціальної цільової програми масштабного вивчення південноруського села різних регіонів і природних зон, що дало б змогу виділяти загальне й особливе серед цих осередків.

Основні роботи Відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту були спрямовані на вивчення селища Автуничі на півночі Чернігівської області. Відібрана для реалізації цього проекту пам’ятка мала репрезентувати типовий і середньостатистичний пункт та відповідати низці критеріїв: бути одношаровою, віддаленою від синхронних міст, феодальних замків, сухопутних торгівельних шляхів і крупних водних артерій, перебувати у глибині території Русі, що дозволяло мінімізувати вплив іноетнічних елементів, а також включати як власне селище, так і могильник. Суттєво, що крім названих характеристик обраний осередок мав ще одну особливість: його розташування на території літописної Сновської тисячі — структурної одиниці Чернігівського князівства з досить тривалим періодом нестабільності політичної історії дозволяло припускати уповільнення в регіоні процесів феодалізації, що дало б можливість працювати із «найпростішим» матеріалом та аналізувати особливості його вдосконалення у порівнянні з результатами вивчення інших осередків. Пункт був відкритий під час робіт з укладання чернігівського обласного тому «Зводу пам’яток історії й культури народів СРСР» О. В. Шекуном при огляді відомого Д. Я. Самоквасову курганного могильника біля с. Автуничі сучасного Городнянського району і займав схили невеликої блюдцеподібної западини на схилі похилого лівого берега р. Верпч (басейн Снову).

Очолювані О. П. Моцею основні розкопки пам’ятки розгорнулись у 1988–1997 рр. (їм передували незначні за обсягом роботи під керівництвом В. П. Коваленка, після них певна площа вивчалась під керівництвом І. А. Готуна), у результаті пункт став найширше вивченим середньовічним селищем на території Східної Європи: відкрита площа досягла понад 27 000 м², а число досліджених об’єктів — кількох сотень; крім того, було повністю розкопано курганний могильник із трьох груп насипів.

Проте, головним здобутком експедиції стали далеко не метричні характеристики розкопок осередку. Відібране як рядове й середньостатистичне, селище продемонструвало розвиток низки ремесел і промислів (гончарство, лісохімічна справа, чорна металообробка та ін.), існування відчутної соціальної стратифікації, вираженої як у садибній забудові, так і в наявності престижних речей, що раніше ототожнювались з побутом заможних містян чи навіть вважались належними до матеріальної культури соціальної верхівки суспільства. Було простежено і низку матеріальних проявів певних елементів духовної культури, яка також виявилась на доволі високому щаблі розвитку. Результати досліджень пункту були покладені в основу сформульованого провідними вітчизняними вченими висновку про високий рівень розвитку давньоруських селищних структур і про паритетні відносини між давньоруським містом і його сільською округою.

Попри те, що результати робіт ще повністю не опубліковані, навіть з урахуванням отриманих на інших сільських осередках даних, пам’ятка продовжує посідати провідне місце серед археологічних джерел з південноруської сільської проблематики.

У реалізації проекту на різних етапах брали участь А. О.  Козловський, П. М. Покас, О. В. Пархоменко, Л. І. Виногродська, А. П. Томашевський, І. А. Готун, А. В.  Петраускас, Л. В. Шевцова, В. К. Козюба, а також співробітники НМІУ В. В. Павлова, О. В. Бондарець, М. В. Панченко, колеги з вищих навчальних закладів та наукових установ Чернігова (В. П. Коваленко, О. В. Веремейчик, Ю. Ю. Ситий та ін.), Гомеля, Брянська та інших.

Беззмінним партнером проекту протягом майже всіх років його втілення виступав Чернігівський державний педінститут (нині Національний педагогычний університет) імені Т. Г. Шевченка Г. Шевченка, реалізації програми також сприяли Чернігівські Управління культури та Управління освіти, Чорнобильська АЕС, експедиції також постійно допомагали Рубізьке лісництво Городнянського ЛГЗ, КСП с. Лемешівка, Городнянський завод продовольчих товарів, Рубізький підрозділ Городнянського комбікормового заводу та інших.

Керівник проекту: Олександр Петрович Моця.

Категорія: Відділ давньоруської та середньовічної археології   Опубліковано: 2017-06-25

Повна назва:

Пороський дослідницький проект.

Резюме:

Проект присвячено вивченню історико-соціального організму давнини відомого з давньоруських літописів як «Поросьє» за допомогою комплексного дослідження в межах реалізації окремих дослідницьких програм.

Мета проекту: 

Створити динамічну модель розвитку та функціонування історико-соціального організму давнини через дослідження системи заселення регіону як оптимального інструменту дослідження.

Керівник проекту: 

молодший науковий співробітник ІА НАН України Артем Борисов.

Поросся це край, що знаходиться на півдні історичної Київщини і охоплює природні межі басейну р. Рось та її допливів Роставиці, Кам’янки, Гороховатки, Росави. Історико-культурна своєрідність регіону починає формуватись в період раннього залізного віку. На думку лінгвістів, в часи існування праслов’янської спільності ці землі становили єдиний етнолінгвістичний континуум. З давньоруських літописних повідомлень стає відомим, що простір на південь від р. Стугни та Красної аж до р.Росі називають «Поросьє». На початку 11 і до середини 13 століття регіон відіграє важливу роль в житті Київської землі. Ця порубіжна з Диком Степом територія систематично згадується в літописних повідомленнях. Часто це повідомлення про військові події, пересування князівських чи кочівницьких загонів. Проте, вже на початку 12 століття отримуємо письмові свідчення про важливу роль регіону та його жителів «чорних клобуків та поршан» в економічному і політичному житті Давньоруської держави.
Дослідження давньоруського Поросся як окремого історико-соціального організму давнини дозволяє краще зрозуміти механізм розвитку, функціонування, занепаду та трансформації давньоруського макроорганізму. Моделювання взаємодії специфічних природно-географічних умов та етносоціальних особливостей порубіжної території дозволяє здійснити аналіз одного з варіантів взаємодії людини, соціального та природного середовищ.

Історія досліджень давньоруських пам’яток Поросся починається з перших праць, що описували «залишки старовини» на території Київщини. Ймовірно, першим таким текстом є «Обозрѣніе Кіева и Кіевской губерніи въ отношеніи къ древностямъ» написана Міхаілом Грабовським видана Іваном Фундуклеєм в 1847 році. Потім маємо археологічні дослідження кількох поколінь археологів: В.Б. Антоновича, В.В. Хвойко, В.Є. Козловської, М.Ю. Брайчевського, Н.В. Лінка, Б.А. Рибаков, В.И. Довженок, О.М. Приходнюк, О.В. Стародуб, Р.С. Орлов, М.П. Кучера, Л.І. Іванченко. Їхні наполегливі багаторічні польові дослідження та наукові праці заклали основу для розуміння специфіки історії та археології регіону.
Завдяки багаторічним роботам М.П.Кучери по обстеженню городищ Київщини та його експедиції по дослідженню «Змієвих валів» зібрано величезний матеріал про оборонну систему Поросся. Фундаментальні праці дослідника «Змиевы валы Среднего Поднепровъя» 1987 року та «Слов’яно-руські городища VIII-XIII стміж Саном і Сіверським Дінцем» 1999 року підвели підсумок цьому етапу досліджень. Важливими є також спільні праці Л.І. Іванченко, що до особливостей як окремих городищ так і в цілому оборонної системи регіону.
Значну увагу дослідників привертало питання локалізації літописних населених пунктів та географічних об’єктів на південь від Київського трикутника. На цих просторах в літописі згадується більше десятка міст. Сукупна двохсотлітня бібліографія цього питання налічує більше тридцяти окремих назв.
Тема різних етнічних компонентів населення Поросся та їх історії була постійно в полі зору дослідників. Цьому сприяли літописні повідомлення про оселення князями полонених на р.Рось та проживання числених кочівницьких та напівкочових угруповань відомих під назвою «Чорні клобуки». В результаті маємо досить детально історію їх перебування в Пороссі та взаємодії з кочівниками Дикого Поля й давньоруськими князями.

Дослідники археології та історії Поросся що працювали протягом майже двохсот років створили основу для якісно нового етапу його дослідження. Таке дослідження розпочалось 2010 року з формулювання основних завдань та напрямків та методів досліджень давньоруського Просся, що склали основу ширшого, комплексного, історико-археологічного «Пороського проекту».

Завданням проекту дослідження давньоруського Поросся є створення динамічної моделі розвитку та функціонування історико-соціального організму давнини відомого з літописів під назвою «Поросье». Таке моделювання передбачає збір накопичених знань про археологію, історію та природу Просся й їх поєднання в єдиній інформаційній системі. Оптимальним засобом для такого синтезу знань є дослідження системи заселення регіону. Через дослідження такої системи з застосуванням методик просторового аналізу маємо можливість розширити доступний для аналізу фактичний матеріал і розширити дослідницьке поле.
В межах вивчення системи заселення давньоруського Поросся виділилось кілька напрямків діяльності, розробка яких здійснюється в межах окремих дослідницьких програм.

Програма збору та аналізу джерельної бази. Її реалізація розпочалася ще з написанням магістерської роботи А. Борисовим і продовжилася в роботі над проектом. Програма передбачає збір, каталогізацію та систематизацію всіх наявних джерел по тематиці проекту. На сьогодні опрацьовано близько 300 наукових археологічних звітів та більш ніж 500 окремих наукових праць. Складено тематичні бібліографічні списки, та базу першоджерел з археології давньоруського часу території Поросся.

Картографічна програма. Завдяки реалізації цієї програми зібрано різноманітний картографічний матеріал починаючи з середини 16 століття. Левову частину просторових даних складають відкриті дані розміщені на різноманітних ресурсах. На сьогодні маємо карти гео-тектонічних утворень, грунтів, рослинності, а також, люб’язно надану нам співробітником Інституту географії НАН України кандидатом географічних наук В.С.Давидчуком, карту ландшафтів.

Палеоекологічна програма досліджень об’єднує в собі інформацію про різноманітні екофакти, що стануть важливим базовим елементом при реконструкції датованих археологічно природно-георгафічних умов, темпів, масштабів та способів господарського освоєння регіону. До завдань цієї програми належать: створення реконструкцій давнього довкілля та його антропологічного перетворення; вивчення екологічної ємності ландшафтів; визначення палеоботанічних та палінологічних спектрів ресурсних зон населених пунктів.

Програма обліку картографування археологічних пам’яток пов’язана з необхідністю складання максимально повного реєстру пам’яток давньоруського часу території Поросся. Програма доповнює, розвиває і продовжує традиції обліку та картографування розпочаті в середині 19 століття й продовжені в каталогах В.Б.Антоновича, М.П. Кучери, А.В. Кузи, Л.І. Іванченко, О.П. Моці, С.О. Плєтньової. На сьогодні каталог містить близько 300 давньоруських пам’яток з території Поросся.

Програма інформаційного забезпечення проекту виступає технічною основою на якій тримається весь проект. В її рамках здійснюється проектування та вдосконалення геоінформаційної системи, що складається з електронної археологічної карти та сукупності відповідних програмам баз даних. Частина цих робіт здійснена в рамках підтеми планової теми відділу.

Програма польових досліджень проекту реалізовується через діяльність Пороської археологічної експедиції. Зважаючи на історію створення та комплексний характер ПорАЕ ці роботи цілком вписуються в загальний розвиток польових досліджень на території Поросся. Частиною таких робіт є моніторингові обстеження пам’яток археології що допомагають реалізовувати пам’яткознавчу програму. Остання є невід’ємною складовою сучасного археологічного проекту і пов’язана з питаннями охорони археологічної спадщини. 

Категорія: Відділ давньоруської та середньовічної археології   Опубліковано: 2017-06-25

При характеристиці загону експедиції, створеного для втілення названого проекту, основні особливості досліджуваної пам’ятки вже наведені. Водночас, варто акцентувати на характеристиках середньовічного горизонту означеного пункту, що доволі промовисто демонструє невичерпаність інформаційних можливостей сільських поселень вказаного періоду. Суттєво, що на відміну розкопуваного експедицією селища в ур. Рославське біля Ходосівки, яке виникає на рубежі XI–XII ст. і продовжує безперервно функціонувати до XIV, пункт на лівому березі р. Нивка (Борщагівка, Борщівка) в Софіївській Борщагівці припиняє своє існування під час монголо-татарської навали, а за отриманими нещодавно даними — навіть дещо раніше, водночас, на протилежному березі з’являється поселенська структура монгольсько-литовського часу, що дозволяє простежувати загальне і особливе у розвитку селищ протягом означених періодів.

На відміну від розташованого в заплаві селища Ходосівка-Рославське, поселення в Софіївській Борщагівці демонструє більш традиційні знаряддя обробки ґрунту і збирання врожаю, значно менше походить з нього і кісток диких ссавців. Водночас, властиві майже всім пунктам мисливство та рибальство остеологічним матеріалом з шару та заповнення об’єктів засвідчені. Завдяки знахідкам пряслиць простежено розвиток прядіння, а тягарців із свинцю, що могли використовуватись у ткацтві — існування й останнього, хоч про нього можна говорити, виходячи з логічних міркувань.

В числі інших занять населення — чорна металургія, на що вказують численні шлаки та шматочки руди, лісохімічний промисел, розвиток якого маркує розчищена на селищі виробнича споруда, обробка дерева, про яку свідчить долото. Висловлена свого часу думка про існування на пункті ковальського осередку, на жаль, матеріалами розкопок не підтверджена. Найімовірніше, особа, що забезпечувала населення простими виробами із заліза, виконуючи при цьому не лише ковальські, а й слюсарні функції, існувала у складі кожної общини, але факти на користь такого припущення не виявлені, а знайдені предмети з чорного металу мешканці могли отримувати від майстра із сусіднього пункту. На ймовірну місцеву обробку пірофілітового сланцю (овруцького рожевого шиферу) вказує концентрація його дрібних шматків і уламок плити з пазом — частини архітектурної деталі або саркофага.

В ході робіт зібрано значну кількість речей універсального призначення і побутово–господарського використання. В складі колекції — ножі, бруски для їх гостріння, пружинні ножиці, виготовлені із різного матеріалу жорна, кресала, гребені, дверні личини. Ключі та деталі замків свідчать про високий майновий статус населення. Його підтвердженням слугує також факт наявності окремих фрагментів бронзових і скляних посудин, численних вишуканих форм кераміки місцевого виробництва, уламків довізних візантійських амфор. Серед досить рідкісних на давньоруських пам’ятках знахідок — частини виготовленого із різних видів дерева обгорілого різьбленого і точеного посуду.

Особливості побутової культури місцевої людності з одного боку і навичок в галузі архітектури, будівельної техніки та деревообробки з іншого демонструють вивчені на селищі житлові споруди із заглибленою основою. Серед них привертає увагу двокамерна будівля, палеоботанічні матеріали з якої дозволяють простежити певні елементи духовної культури: встановлення на покуті снопа із різних злаків та гілочок дерев типу відомого за даними народознавчих студій зажинкового / обжинкового снопа або різдвяного дідуха. Прикметно, що навпроти печі розчищено відбірне зерно і залишки тонкостінного ящичка з дерева — можливо, пов’язаного з приготуванням певної ритуальної страви типу карачуна. Численні зернові ями, розміщені переважно неподалік жител, вказують на роль рільництва у структурі господарства мешканців поселення. Привертає увагу датована монгольсько–литовською добою яма для зберігання припасів, у якій зафіксовані горщики з кістками кінцівок тварин — ймовірно, стравою, аналогічною сучасному холодцю.

В ході розкопок зібрано представницьку колекцію прикрас та елементів костюма давнього населення. В їх числі — скроневі кільця, персні, привіски, намистини, металеві та скляні браслети, поясні пряжки. Лише одиничні стильові аналогії на Русі відомі виявленій на селищі вишукано декорованій кільцеподібній застібці зі скляними вставками, шпильці з орнітоморфною голівкою, піхвоподібній підвісці. Частина виявлених на селищі знахідок відображає міжнародні та внутрідержавні економічні й культурні зв’язки.

Панування православ’я у релігійній свідомості мешканців поселення засвідчують металеві та шиферний хрестики, хрестовключена привіска, фрагмент хороса, хоч останній міг належати не до місцевого церковного начиння, а до речей, доставлених із міських центрів, прикладами чого слугують уламки плінфи, плитки, кубики смальти. Водночас, лунниця, підвіски–бубонці, згадана піхвоподібна привіска із вкладеним зламаним стилем вказують на практикування мешканцями певних елементів заклинальної магії, характерної для язичницького світосприйняття, та й згадані обрядові моменти із житла також не відповідають класичному християнству.

Масштабними розкопками сільських поселень півдня Русі, проведеними переважно впродовж останньої чверті минулого століття, переконливо доведено притаманність для цієї категорії пам’яток і предметів озброєння та спорядження вершника і бойового коня. Не складає винятку і поселення в Софіївській Борщагівці. В ході робіт на пункті зібрано численні вістря стріл, роговий кістень та речі подвійного призначення: вудила, збруйні кільця і пряжки, властиві військово–торгівельному прошарку поясні накладки тощо.

Яскравий наукомісткий матеріал, виявлений попри знищення на пам’ятці значної частини культурних нашарувань, відкрита площа, що перевершує цей показник порівняно з більшістю синхронних неукріплених пунктів, динаміка розвитку селищної структури дозволяє розглядати поселення серед найважливіших археологічних джерел для вивчення історії регіону за середньовічної доби.

Проект реалізується на замовлення Софіївсько–Борщагівської сільської ради Києво–Святошинського району із залученням коштів окремих громадян.

До реалізації проекту залучені співробітники експедиції, викладачі та волонтери і студенти–практиканти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного університету «Києво-Могилянська академія», ДВНЗ «Переяслав–Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди», Донецького національного університету імені Василя Стуса у м. Вінниця, Житомирського державного університету імені Івана Франка та інших вищих навчальних закладів, окремі види досліджень здійснені співробітниками Інституту археології та КНУ імені Тараса Шевченка.

Учасники проекту на різних етапах — В. Ю. Непомящих, Є. В. Синиця, Р. В. Бабенко.

Керівники проекту: співробітники відділу давньоруської та середньовічної археології ІА НАН України О. М. Казимір та І. А. Готун.

Категорія: Відділ давньоруської та середньовічної археології   Опубліковано: 2017-06-25

У формулюванні назви проекту його виконавці не виступають ні авторами, ні навіть першопрохідцями: науково–технічний прогрес, суспільний розвиток, культурний поступ давно зумовили необхідність формування нових підходів до вивчення національного культурного надбання, на що провідні вітчизняні й зарубіжні фахівці звертали увагу вже не раз. Традиційний шлях «польові дослідження — післяпольове опрацювання — публікація результатів» теж уже не завжди відповідає вимогам часу, тому повсюдно в археологічній науці з’являються нові підходи. В окремих випадках вони пов’язані із застосуванням новітніх методик на польовому і лабораторному етапах, в інших — із залученням засобів суміжних дисциплін, та найперспективнішим, хоч і доволі складним у реалізації, слід вважати комплексний підхід, де, залежно від специфіки об’єкта, археологічні дослідження поєднуються з експериментальним вивченням, палеоприродними студіями, роботою з охорони пам’яток тощо.

Найперспективнішим можна вважати напрямок, де всебічне, в силу можливостей, вивчення об’єкта досліджень і заходи з його охорони набувають виразнішої соціальної спрямованості. Використання пам’яток історії та культури було передбачене навіть у назві базового пам’яткоохоронного закону радянського періоду, та й у нормах чинних актів суверенної України відповідні положення присутні. Водночас популяризація здобутків науковців, передусім — через фінансові проблеми, дещо відходить на другий план, хоч її затребуваність суспільством добре ілюструє один факт. Установлені навколо поселення між Ходосівкою та Лісниками охоронні знаки були сприйняті як рекламні щити (і це не на міжобласній трасі, а на дорозі між кількома селами) і експедиція іноді протягом одного дня приймала не одну групу відвідувачів, які вже «побачили Колізей та піраміди в Єгипті» і, відповідно, хотіли долучитись також і до таємниць вітчизняної історії.

Розташування розкопів і базового табору експедиції серед мальовничих ландшафтів правого корінного берега Дніпра, поруч з відомими природоохоронними осередками (НПП «Голосіївський», ботанічний заказник загальнодержавного значення «Лісники» тощо) та в оточенні візуально виражених пам’яток археології (фортифікації ходосівських городищ «Велике» і «Кругле»), історії (різнотипні довготривалі та польові споруди Київського УР), науки і техніки (інженерні об’єкти недобудованої залізниці початку XX ст.), а також неподалік Національного музею народної архітектури та побуту України дозволило розробити і успішно апробувати спочатку в рамках літньої польової практики студентів, згодом — на прохання адміністрації навколишніх шкіл для районних семінарів вчителів історії та київщинознавства, а зрештою — для гостей експедиції і загалом бажаючих кілька екскурсійних маршрутів з відвідання визначних об’єктів культурної спадщини краю.

Дослідивши низку неординарних слов’яно-руських об’єктів та опрацювавши дані щодо тих із них, котрі не були виявлені в ході власних розкопок, співробітники експедиції започаткували експериментальне дослідження давніх об’єктів, ремесел і технологій. Та суто академічний спочатку інтерес переріс у фактично перший в Україні початок реалізації комплексного відтворення матеріальної культури давньоруського села (будівель, ремесел та промислів, побутових предметів), що в перспективі дозволить з урахуванням останніх досягнень науки створити музей–скансен «Давньоруське село» із діючими експонатами. Виконуються роботи співробітниками Інституту, які вже мають досвід експериментальних студій, розпочавши їх у 2003 р. (а окремі напрямки — з 2000 р.). Успішні результати було отримано в галузі моделювання гончарства, чорнометалургійної спреви, лісохімічних промислів, бортництва, ведуться роботи по відтворенню слов’янського домобудівництва.

Суттєво, що певні технології, відтворені в межах експериментальних робіт, можуть мати практичне застосування, а виконання проекту матиме важливе наукове, навчальне, пам’яткоохоронне, просвітницьке, туристичне значення, а також сприятиме культурному і державно–патріотичному вихованню.

Таким чином, у результаті розробки вказаних напрямків робіт загальна суть проекту «Функціонування археологічної пам’ятки в сучасному соціокультурному середовищі» сформувалась як:

• польові і післяпольові дослідження, де крім власне наукового результату експедиція виступає об’єктом експозиції своєрідного музею просто неба; при цьому, за умови організації охорони території розкопів, можлива консервація залишків певних об’єктів з їх музеєфікацією шляхом створення павільйонів над певними частинами розкопу з інформативними об’єктами (див. проект Багатошарове поселення між Ходосівкою та Лісниками) у рамках відповідного археопарку;
• пам’яткоохоронна робота, що включає встановлення охоронних знаків, виготовлення облікової документації на пам’ятки у складі комплексу, розробку наукової концепції комплексу як спочатку — охоронюваної археологічної території, а згодом — заповідника, заповідної території тощо;
• експонування знахідок у рамках тимчасової виставки (див. проект Старожитності між Ходосівкою і Лісниками: виставка археологічних матеріалів Північної експедиції), а в перспективі — і в музейному закладі в рамках проекту Ходосівський археологічний комплекс;
• перетворення експедиційного майданчика натурних реконструкцій у елементи скансену «Давньоруське село»;
• екскурсійна діяльність не лише у вигляді відвідування розкопів чи майданчика натурних реконструкцій, а й загалом на об’єктах комплексу;
• широка робота з поширення знань про пам’ятки комплексу та їх популяризації.

Значна частина означених завдань (організація виставки, розробка та апробація екскурсій, експериментальні дослідження, підготовка низки наукових праць, встановлення охоронних знаків на поселенні між Ходосівкою та Лісниками, підготовка облікових карток та паспортів 12 пам’яток, розробка концепції «Ходосівського археологічного комплексу» активне пропагування знань про комплекс (див. Північна постійнодіюча археологічна експедиція ІА НАН України) виконана, водночас частина робіт на даному етапі призупинена через відсутність відповідного фінансового й матеріального забезпечення та у зв’язку з необхідністю виконання рятівних розкопок.

До реалізації проекту залучені співробітники експедиції, викладачі та волонтери і студенти–практиканти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного університету «Києво-Могилянська академія», ДВНЗ «Переяслав–Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди», Донецького національного університету імені Василя Стуса у м. Вінниця, Житомирського державного університету імені Івана Франка та інших вищих навчальних закладів.

Партнери проекту на певних етапах — підприємства НВО «Будпроектінвест» підприємство «Хутір Ясний», Міжнародний благодійний фонд «Фонд Олександра Фельдмана».

Учасники проекту на різних етапах — О. М. Казимір, А. В. Петраускас, О. А. Коваль.

Керівник проекту: к.і.н., н.с. відділу давньоруської та середньовічної археології ІА НАН України, Ігор Анатолійович Готун.

Категорія: Кваліфікаційна рада   Опубліковано: 2017-06-10