- Категорія: Відділ археології енеоліту—бронзової доби
За час багаторічних досліджень Миколаївської (Інгульської) експедиції Інституту археології НАН України в зонах будівництва зрошувальних систем у Побужжі й Поінгуллі та об'єктів Южно-Українського енергокомплексу на Південному Бузі здобуто унікальні матеріали майже по всіх періодах стародавньої історії степової смуги України.
Найдавнішу епоху репрезентують стоянки початку пізнього палеоліту (нижні шари Щуцького 1, Шуцьке 4 поблизу гирла р. Бакшали), що датуються понад 30 тис. р. до н. е. Пам'ятки такой давнини на півдні України відкрито вперше.
У Гранітно-Степовому Побужжі досліджені поселення неолітичної буго-дністровської культури VI — першої третини V тис. до н. е. Найважливіше з них (Гард) відкрите у 1930 р. Богесівською археологічною експедицією ВУАН. Пізніше Миколаївською експедицією в цьому районі в заплаві П. Бугу й на плато була виявлена ціла низка подібних пам'яток (Гард 2-4, Пугач 1,2, Великийй острів, Лідина Балка та ін.). Всі вони багатошарові й окрім неолиту містять культурні шари передуючих йому (мезоліт) та наступних (трипільська та ін. енеолітичні культури, матеріали бронзового віку тощо) епох. Нещодавно на поселенні Гард уперше для Побужжя знайдено ранньонеолітичний траншейний могильник маріупольського типу, а також грунтовий усатівський могильник.
Уявлення про культури ранньої бронзи (ІІІ — поч. ІІ тис. до н. е.) у Степовому Побужжі дають підкурганні поховання. Основна маса їх залишена носіями ямної і катакомбних культур. Своєрідність отриманих матерілів дозволила виділити у межах ямної культурно-історичної області окремий південно-бузький варіант, а у середовищі катакомбної спільноти — інгульську культуру.
У зоні водосховищ Южно-Української АЕС досліджено також ряд поселень сабатинівської культури доби пізньої бронзи (друга пол. II тис. до н. е). Саме у цей період причорноморські степи були наибільш густо заселені. Для частини з них зафіксована певна спеціалізація, зокрема, на металообробці (Бузьке, "квартал металургів"), розвитку скотарства та ремесел на його базі (Ташлик 1). На поселенні Виноградний Сад вперше виявлено унікальний, раніше невідомий науці комплекс площею понад 250 кв.м. для сушіння і зберігання зернових запасів.
Свого часу учасники 1 польового семінару археологів по проблемах пізнього бронзового віку Південно-Східної Європи, що відбувся у Дніпропетровську — Южноукраїнську у вересні 1990 року, в резолюции відзначили, що деякі поселення Побужжя, зокрема, Виноградний Сад, являють собою залишки пам'яток з протоміською системою планування споруд і кам'яним домобудівництвом. Вони близькі за багатьма показниками до деяких міських центрів найдавніших рабовласницьких держав Східного Середземномор'я (Ахейська Греція) і Малої Азії (Хетське царство).
Керівник експедиції: науковий співробітник відділу археології енеоліту — бронзової доби, к. і. н. В. М. Фоменко
Бузьке, "квартал металургів". Скарб бронзових виробів
Бузьке, "квартал металургів". Скарб бронзових виробів
Щуцьке 1, верхній шар. Загальний вигляд житла № 11. 1998 р.
З 2017 р. почала дослідження Білгород-Дністровська експедиція. Археологічні дослідження виконуються в межах «Комплексної програми заходів з охорони, дослідження, музеєфікації та експонування пам’ятки архітектури національного значення Білгород-Дністровська фортеця і пам’ятки археології національного значення городище антична Тіра – середньовічний Білгород». З 2017 році в рамках цієї програми здійснені розкопки мечеті на території фортеці.
Керівник експедиції:
науковий співробітник відділу археології Криму і Північно-Західного Причорномор'я, к. і. н. І. Б. Тесленко.
- Категорія: Відділ античної археології
Ольвійську експедицію, яка з перервою на 1941-1945 рр. веде системні археологічні дослідження городища і некрополя Ольвії Понтійської, було створено і очолено Л.М. Славіним в 1936 р. за часів його роботи в Державній академії історії матеріальної культури (Ленінград). З 1938 р. після його переводу до Києва на посаду заступника директора Інституту археології АН УРСР, Ольвійська експедиція стала однією з найбільших серед експедицій ІА та залишається такою й понині. Член-кореспондент АН УРСР Л.М. Славін очолював Ольвійську експедицію по 1971 р., з 1972 по 1994 р. – начальником Ольвійської експедиції був член-кореспондент НАНУ С.Д. Крижицький, з 1995 по 2010 р – к.і.н. В.В. Крапівіна, в 2011 р. експедицію очолила д.і.н. А.В. Буйських.
Сучасні роботи Ольвійської експедиції традиційно спрямовані на всебічне дослідження античного міста, передмістя та міського некрополя, а також найближчих до міста садиб, які існували в різний час на найближчій до міста території. За роки, що минули, відкриті житлові квартали в Верхньому та Нижньому місті, два теменоси (Західний, з головним культом Аполлона Ієтроса та Південний, з головним культом Афродіти); прясла оборонних мурів та башти; численні заглибені споруди найранішого періоду істування Ольвії. Генеральна стратегія сучасних досліджень передбачає виконання низки наукових завдань, серед яких найголовнішита ми є: суттєве уточнення базових хронологічних реперів в історії Ольвії, особливо тих, що стосуються її найраніших та найпізніших періодів існування; подальше дослідження історичної топографії городища, передмістя; вивчення нових ділянок і некрополя і уточнення типології поховальних споруд, а також детальне вивчення поховального обряду впродовж всіх періодів існування некрополя; проведення спеціальних досліджень, спрямованих на сучасну фіксацію відкритих залишків будівель з метою створення 3-D реконструкцій; предметне вивчення численних колекцій археологічних артефактів з метою їх системної публікації; широке залучення вітчизняних і зарубіжних фахівців для спеціалізованих досліджень, зокрема аналізів кераміки місцевого виробництва, виробів з металів і монет; антропологічних та археоботанічних досліджень. На базі Ольвійської експедиції традиційно проходять археологічну практику студенти числених вишів України, а наразі – ще й з європейських університетів відповідно до міжнародних проектів, які виконуються в Ольвії. Ольвійська експедиція є найбільш титулованою в Україні, разом з науковим штатом ІА НАН України в ній щорічно працює три доктори та близько двох десятків кандидатів наук. Наразі Ольвія є базовою пам’яткою для виконання низки міжнародних пошукових проектів.
Керівник експедиції:
завідувач відділу античної археологіїї ІА НАНУ, А.В. Буйських
- Категорія: Відділ античної археології
Сучасну Березанську експедицію ІА НАН України було створено в 1960 р., відколи її очолив В.В. Лапін, який працював на о. Березань (античний Борисфен) по 1980 р. включно. В 1961 р. до досліджень Березані приєднався Державний Ермітаж, загін якого почав працювати у складі Березанської експедиції ІА НАНУ від кінця 1990-х рр. В 1982-1984 рр. Березанську експедицію очолювала С.М. Мазараті, в 1986-2004 рр. наземні та підводні роботи тут проводилися під керівництвом В.В. Назарова, з 2005 р. експедицією на острові керує В.В. Крутілов.
За майже півстоліття робіт в Борисфені широкою площею відкрито значну частину раннього поселення кінця 7 – першої половини 6 ст. до н.е., будівельні залишки якого представлені заглибленими спорудами та господарчими ямами; античне місто другого будівельного періоду з регулярним міським плануванням, наземними будинками і міською інфраструктурою; майстерні по виготовленню знарядь праці з кольорових та чорних металів. Значним здобутком є відкриття березанського теменосу з храмом, присвяченим, ймовірно, Афродіті, та вівтарем; а також березанського Кераміка – майстерень з гончарними горнами, всередині яких зберігся числений бракований посуд місцевого виробництва. Матеріли Борисфену, які дають змогу робити принципово нові висновки щодо ходу та процесу грецької колонізації в Північному Причорномор’ї, широко залучаються на наукового обігу, є предметом детального вивчення у складі міжнародного проекту, присвяченого керамічним аналізам. Останнім часом в акваторії о. Березань розпочинається міжнародний проект по вивченню підводної археологічної спадщини (разом із фахівцями відділів Криму і Північно-Західного Причорномор’я та Ранньослов’янської археології).
Керівник експедиції:
молодший науковий співробітник відділу античної археологіїї ІА НАНУ В.В. Крутілов
- Категорія: Відділ археології Києва
Основним напрямком роботи експедиції є дослідження монументальних архітектурних пам’яток на території історичного ядра Києва. Експедиція створена у 1985 р. на чолі з канд. архітектури В. О. Харламовим. Пам’ятки давньоруської архітектури, які досліджувалися співробітниками експедиції у 80-х рр. – Успенський собор Києво-Печерської Лаври, церква Спаса на Берестові, Західний палац ансамблю князівської забудови на Старокиївській горі тощо. З 1996 р. експедицію очолив д. іст. наук Г. Ю. Івакін. Того ж року експедиція завершила архітектурно-археологічне вивчення церкви Успіння Богородиці (Пирогощі) на Подолі. Було повністю відкрито північний фасад храму, за допомогою шурфів з’ясовано глибину фундаментів його північної та східної частин. Було досліджено кілька десятків поховань ХVІІ–ХVІІІ ст., залишки мурованої прибудови ХVІІІ ст. перед північним порталом церкви. Серед знахідок – свинцева табличка з написом з поховання київського бурмистра Івана Сказки 1632 р., понад півсотні монет ХV–ХVІІІ ст., плінфа з відбитком дитячої ніжки.
Під час розкопок на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1996–1999 рр. було досліджено два десятки язичницьких поховань, у тому числі два у камерних гробницях із великою кількістю знахідок. Серед них – срібні каблучки, кістяний гребінець з футляром, намисто, срібна фібула, два срібні персні (щитковий і напівсферичний із зерню), бронзова чаша, хрестоподібна накладка і хрест-підвіска. Були з’ясовані деталі планування та архітектурні особливості будівництва Михайлівського Золотоверхого храму (1108–1113 рр). Зокрема, у фундаменті були простежені сліди субструкцій. Обріз фундаменту виступав на апсидах на 0,4–0,5 м, на стінах – на 0,15–0,2 м. Фасади храму прикрашали дворівневі ніші, розташовані на висоті о,3 м від обрізу фундаменту. Апсиди храму не були гранчастими, як вважали до того, а теж прикрашені такими же нішами і напівколонками між ними. В нижній частині стін і ніш подекуди збереглися сліди фрескового розпису. Біля монастирського льоху було знайдено різьблену пірофілітову плиту із зображенням святого вершника ХІ–ХІІ ст.
До південно-західного кута храму невдовзі після його будівництва було прибудовано невеликий (10,8 х 8,6 м) триапсидний чотиристовпний храм Входу Господнього до Ієрусалиму. На північний схід від Михайлівського храму були досліджені ворота з надбрамною церквою кінця ХІІ ст., з апсидою із східного боку. Розмір споруди – 8,4 х 8,65 м (з апсидою –10,8 м). В її західній, більш товстій, стіні були сходи на другий ярус, до надбрамного храму. Останній прикрашав фресковий розпис і полив’яні плитки, а південний фасад – мозаїчна ікона (?), від якої збереглося компактне скупчення кубиків смальти. Будівля була зруйнована у 1240 р., про що свідчить дуже рідкісна східна монета цього часу, знайдена в шарі руйнації. Під цегляними воротами знайдено сліди дерев’яних воріт ХІІ ст., до яких підходила лінія огорожі монастиря, яка з’явилася у першій чверті ХІІ ст., та сліди такої ж огорожі останньої чверті ХІІ ст., яка підходила до кутів кам’яних воріт з надбрамною церквою. Огорожа складалась із вертикальних напівколод, заглиблених у землю на глибину до 1,5 м. У 1997 р. біля апсид Михайлівського храму під час розкопок було знайдено скарб ХІІІ ст., що складався з 23 гривень київського типу (частина – обрізані та оброблені, із графіті), срібний витий браслет із звірячими голівками на кінцях, 9 стулок золотого браслету чи іншої прикраси (із вставками коштовного каміння і перлинами). двох золотих каблучок (одна – із знаком Рюриковичів), двох золотих сережок київського типу. Під час розкопок знайдено велику кількість монет ХV–ХVІІІ ст., у тому числі празький гріш Вацлава ІV, комплекси ХІV–ХVІ ст. із значною кількістю кераміки і кахлею із зображенням ангела. У храмі та навколо нього виявлено кілька сотень поховань ХVІІ–ХІХ ст., у тому числі понад десяток – у склепах. Довкола храму було досліджено десятки об’єктів як давньоруського часу, так і пізньосередньовічного. Серед них виділяється спалена споруда, в якій було знайдено бронзовий процесійний хрест ХІІ ст. (продукція лімозьких майстрів), із зображенням Розп’яття, прикрашений кольоровими емалями. 
У 1997–2000 рр. паралельно провадились і дослідження Успенського собору Києво-Печерської лаври. Під час цих робіт було розкрито ділянку із п’ятьма пірофілітовими саркофагами у південній частині нартексу собору, що містили поховання ХІІ–ХІІІ ст. і, ймовірно, окремі поховання князів Олельковичів ХV ст. Ще 4 саркофаги із похованнями знайдено перед західним входом до храму. У північному приділі був досліджений великий склеп ХVІІ–ХVІІІ ст., що містив 16 поховань та окремо – поховання сибірського митрополита П. Тобольського. Під собором виявлено культурний шар і об’єкт пізньотрипільського часу. Довкола Успенського собору було виявлено багато поховань ХVІІ–ХVІІІ ст., споруди ХІІ–ХІІІ і ХV–ХVІ ст. з керамічним матеріалом. Для музеєфікації підмурків монастирської трапезної ХІІ ст. було розкрито кілька її ділянок. Було простежено два ремонти споруди у ХІІ і ХІІІ ст., виявлено плінфу із написами і знаками на її торцях, знайдено срібну монету Володимира Ольгердовича (1362–1394) та празький гріш Вацлава ІV.
У 2003 р. під час реконструкції круглої вежі № 5 – пам’ятки фортифікації другої третини ХІХ ст., розташованої на вул. Старонаводницькій, 2 – було знайдено матеріали давньоруського часу. Під час стаціонарних розкопок у дворі башти на площі близько 250 кв. м було виявлено залишки 21 житлового та господарського об’єктів ХІ – першої половини ХІІІ ст. (рис. 5), а також ліпну кераміку ранньозалізного часу.
У 2005–2011 рр. Володимирській загін ААЕ, за розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12.03.2005 р. № 60-р, провів масштабне комплексне дослідження залишків Десятинної церкви і території навколо неї. У ньому брали участь також колеги із Львова (Ю. В. Лукомський, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича) та Санкт-Петербурга (О. М. Іоаннісян, Д. Д. Йолшин, П. Л. Зиков, Державний Ермітаж). Уздовж північної стіни Десятинної церкви у 2007–2011 рр. на трьох ділянках вдалося дослідити рів Старокиївського городища, при цьому один із розкопів дозволив отримати повний перетин рову шириною 6 м. Простежено 3 етапи його функціонування у ІХ–Х ст., на заключному з яких (950–980-ті рр.) рів мав ширину 14 і глибину 6 м, а його зовнішній край був оформлений у вигляді ескарпу шириною 1,5 м і глибиною до 2 м. У рові знайдено чисельні остеологічні матеріали, а також кераміку, вироби із металу, кістки, скла і каменю, що відносяться до Х ст. Із зовнішнього боку рову, на місці церкви, під час розкопок 2005–2011 рр. було знайдено 24 язичницьких поховання із різними особливостями поховального обряду – у трунах, колоді, у ямах, перекритих дошками. У двох випадках стратиграфічно зафіксовано залишки курганних насипів, в середині яких – вуглисті плями площею 4–5 кв. м над заглибленими у материк інгумаціями, ще в одному – скупчення кісток тварин у верхній частині заповнення могильної ями. В похованнях – намиста (скло, паста, сердолік, кришталь), прикраси із срібла та кольорових металів, залишки відер, горщик, кістяна підвіска. У насипу кургану та горілому прошарку над одним із поховань знайдено уламки кераміки, залізний ніж, бронзові накладки на ремінець сумки, кістяний кочедик, вкритий різьбою скандинавського типу.
Зафіксовано десяток відрізків курганних ровиків, виявлених вперше на Старокиївській горі. В основі фундаментів Десятинної церкви було простежено систему субструкцій, в якій, за відбитками у розчині фундаменту in situ, вдалося з’ясувати розміри їх окремих елементів – поздовжніх і поперечних (над першими) брусів і кілків між ними. Завдяки промірам відміток низу фундаментних ровів, будівельним швам, аналізу розчинів і кам’яної сировини у збережених фундаментах вдалося реконструювати послідовність зведення окремих частин споруди від тринавного чотиристовпного ядра до окремих прясел зовнішніх галерей. Етапність зведення різних частин храму була підтверджена різними типами розчинів і сортів каміння, використаних в них. Встановлено, що у центральному ядрі Десятинної церкви на дні фундаментних ровів було використано залізистий пісковик, як і при спорудженні сусідніх східного і південного палаців. Під час останніх розкопок був встановлений факт великої перебудови церкви за часів Ярослава Мудрого, який доповнив свідчення літопису про нове освячення храму у 1039 р. В південній галереї та біля північно-східного кута собору вдалося виявити блоки стінової кладки цього періоду, а біля північно-західного кута – виявити кілька фрагментів кладок із фресковим розписом, серед яких один мав довжину 0,7 м і є найбільшим серед подібних. Також було уточнено характер і масштаби ремонту храму у першій третині ХІІ ст., під час якого перед західним фасадом церкви було збудовано окремий пілон-контрфорс розміром 2,87 х 2,77 м. При розкопках Десятинної церкви за допомогою тахеометричної зйомки було уточнено план пам’ятки, відібрано зразки давніх будівельних розчинів, зібрано велику колекцію антропологічних і остеологічних матеріалів, взято проби для палінологічних досліджень. Було отримано багато стратиграфічних розрізів, по можливості встановлено межі розкопок Д. Мілєєва і М. Каргера, з’ясовано особливості методики розкопок попередників.
У 2013–2014 рр. співробітники експедиції брали участь у дослідженнях на території Національного заповідника «Софія Київська», під час яких було вперше розкрито фундаменти південної прибудови другої половини ХІ ст. до храму, що розташовувався у колишньому митрополичому саду. Частина дослідників вважає цю пам’ятку літописною церквою Св. Ірини. Було розчищено двохкамерну споруду і кілька десятків поховань давньоруського часу та ХVІІ – початку ХVІІІ ст. У кількох похованнях ХІ–ХІІ ст. прослідковано дерев’яні саркофаги; у деяких було знайдено скляні кубки. На місці досліджень виявлено ознаки міської забудови першої половини ХІ ст., залишки дерев’яної монастирської огорожі середини ХІ – першої половини ХІІІ ст.
У 2016–2017 рр. Архітектурно-археологічна експедиція Інституту археології НАН України (ААЕ) проводила науково-рятівні археологічні дослідження на вул. Метрологічна в Голосіївському р-ні м. Київ (історична місцевість Феофанія). Місцевість, де знаходиться сучасна Феофанія (історичний район м. Київ з комплексом різночасових пам’яток), розташована на найпівденнішій околиці сучасного міста (через яр починається територія області) практично на традиційній (з часів скіфів і Київської Русі) трасі на південь через Васильків (Васильєв) — Білу Церкву (Юр’єв) — Умань на Одесу. У давнину це була далека околиця Києва. Неподалік знаходяться Пирогів, Китаїв, Голосіїв, Теремки з пам’ятками ранніх епох і Київської Русі. З 2016 р. науково-рятівні роботи ААЕ ІА НАН України були зосереджені на поселенні. Крім середньовічних старожитностей, виявлено низку знахідок і об’єктів епохи пізньої бронзи — раннього залізного віку та поховання кінця XVIII — XIX ст. Нині відкрито низку давньоруських жител, виробничих об’єктів і господарських ям, хронологія яких коливається від останньої чверті XI до середини XIII ст. Зібрано численний і різноманітний матеріал. Із культурного шару і заповнення об’єктів походять звичайні для давньоруських сільських поселень предмети і неординарні «статусні» речі.
Керівник експедиції:
к.і.н., с.н.с. В. Г. Івакін
- Категорія: Відділ археології Києва
Від 2004 р., коли експедицію очолив А. О. Козловський, роботи провадились на пам’ятках «міста Володимира» та «міста Ярослава», Копирева кінця, Дорогожичах, Щекавиці, та ін. Досліджено чимало житлово-господарських комплексів з важливими знахідками, мурований Західний палац Х ст., рештки церкви ХІ ст. на вул. Володимирська, фрагменти земляних укріплень, поховальні комплекси Х ст., християнські кладовища, виявлено скарби золотих прикрас та ін.
Керівник експедиції:
к.і.н. А. О. Козловський
- Категорія: Відділ археології раннього залізного віку
Орджонікідзевська археологічна експедиція
Після перших робот Скіфської степової експедиції під керівництвом О. І. Тереножкіна 1964—1965 рр. на території Нікопольського марганцевого басейну біля м. Орджонікідзе (нині — м. Покров) Дніпропетровської обл., в зв’язку з переходом Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату до видобутку марганцю великими відкритими кар’єрами, для постійних рятувальних археологічних розкопок курганів в 1969 р. була створена Орджонікідзевська археологічна експедиція під керівництвом видатного українського скіфолога Б. М. Мозолевського, яку він очолював до кінця життя, до 1993 р. За цей час було досліджено до 300 курганів від 0 до 10 м заввишки різних епох від доби енеоліту—бронзи до пізнього середньовіччя. Серед досліджених пам’яток є всесвітньо відомі скіфські кургани, які по праву ввійшли до світової золотої скарбниці видатних археологічних пам’яток, такі як Товста Могила, Чортомлик, Соболева, Бабина, Чабанцова, Хомина могили та багато інших, менш відомих курганів. Золота пектораль з Товстої Могили стала державною візитівкою України. Шедеври греко-скіфської торевтики були знайдені в Бабиній, Соболевій, Хоминій могилах та в багатьох інших.
В 1994 р. Орджонікідзевську експедицію очолив к. і. н., с. н. с. відділу археології раннього залізного віку С. В. Полін. Експедиція продовжує дослідження курганів на марганцевих кар’єрах. Влітку 2017 р. були проведені охоронні розкопки скіфських курганів поблизу колишнього с. Катеринівка в зоні перспективного розвитку Північного кар’єру Покровського (колишнього Орджонікідзевського) гірничо-збагачувального комбінату. Були досліджені поховання рядових скифів IV ст. до н.е. Лише деякі з відкритих поховань уникли пограбування. Проте майже всі дають цікаві знахідки, зокрема такі, що визначають точну дату поховання. Дослідження могильника буде продовжене і в 2018 р.
Керівник експедиції:
с. н. с. відділу археології раннього залізного віку, к. і. н. С. В. Полін.
- Категорія: Відділ археології раннього залізного віку
Путивльська археологічна експедиція
Створена сумісними зусиллями Путивльського історико-краєзнавчого заповідника та Інституту археології НАН України. Основний напрямок роботи — обстеження та дослідження пам’яток скіфського часу в середній течії р. Сейм. В 2012, 2014 та 2016 рр. проведено археологічні розвідки, спрямовані на вивчення городищ Путивльського Посейм’я. В 2017 р. розпочато стаціонарні розкопки на городищі Ширяєво.
Керівник експедиції:
с. н. с. відділу археології раннього залізного віку, к. і. н. Д. В. Каравайко
- Категорія: Відділ археології раннього залізного віку
Кіровоградська археологічна експедиція Інституту археології НАН України створена в 2017 р.
Розпочала археологічні дослідження – розвідки та розкопки на півдні Кіровоградськой області. Зокрема було проведено дослідження скіфського кургану в групі з 6 насипів біля с. Богданівка Бобринецького району.
В процесі обстежень низки давніх курганов в середній течії Інгулу доведено, що частина з них відноситься до доби бронзи (що підтверджується численими знахідками примитивних антрпоморфних стел), деякі ж безумовно містять поховання раннього залізного віку, зокрема — скіфського часу (свідчення тому — залишки тризн навкруги насипів курганів).
Керівник експедиції:
завідувач відділу археологіїї раннього залізного віку ІА НАНУ, професор С.А. Скорий.
Необхідність вивчення неукріплених пунктів доби Київської Русі підкреслювалась провідними вітчизняними вченими неодноразово. Так, щодо Київської землі П. П. Толочко акцентував на найменшому ступені вивченості таких пам’яток, вказуючи, що постійний приток створеного у сфері сільськогосподарського виробництва додаткового продукту був основою бурхливого зростання й розвитку міст на Русі та наголошуючи на необхідності дослідження цих пунктів, де проживала основна маса зайнятого сільським господарством населення — пам’яток, які дають матеріал щодо структури територіальної общини півдня Русі. Дослідник акцентував, що правильне розуміння соціально–економічної природи давньоруського міста багато в чому залежить від знання господарської структури округи, її економічного і демографічного потенціалу, природних умов. На важливість вивчення названої тематики неодноразово вказував і О. П. Моця, а підсумовуючи роботи з проблем давньоруського села та окреслюючи перспективи подальших розкопок середньовічних селищ дослідник констатував фіксацію різноманітних типів поселень, за якими стояли їх конкретні соціально–економічні функції, що досить різнились між собою.
Водночас, при тому, що села згадуються уже в перших договорах русів із греками та у вступній частині «Повісті временних літ», пам’ятки давньоруської писемності містять мізерну інформацію щодо означеного соціально–економічного феномену. Селища якщо і потрапляли на сторінки давньоруських літописів, то переважно як об’єкт стихійного лиха чи феодальних міжусобиць, а землеробство Київської Русі вчені змушені були вивчати за знахідками сільськогосподарського інвентарю, виявленими під час розкопок укріплених осередків. Брак археологічних джерел зумовив навіть різницю в інтерпретації одних і тих самих літописних явищ, а розвиток означених пунктів іноді моделювали на отриманих під час народознавчих студій реаліях XIX, а то і XX ст.
Станом на останню чверть минулого століття не існувало не те що повністю, а хоча б у значній мірі розкопаного середньовічного селища, а частково досліджені, зазвичай, репрезентували ділянки, що руйнувались природними чинниками чи потрапляли в зону господарського освоєння. У результаті доступними для осмислення ставали осередки із невеликою кількістю об’єктів та незначною відкритою площею, до того ж, остання часто визначалась не логікою наукового пошуку, а наявним ураженням пункту чи перспективою останнього.
Означене зумовило розробку спеціальної цільової програми масштабного вивчення південноруського села різних регіонів і природних зон, що дало б змогу виділяти загальне й особливе серед цих осередків.
Основні роботи Відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту були спрямовані на вивчення селища Автуничі на півночі Чернігівської області. Відібрана для реалізації цього проекту пам’ятка мала репрезентувати типовий і середньостатистичний пункт та відповідати низці критеріїв: бути одношаровою, віддаленою від синхронних міст, феодальних замків, сухопутних торгівельних шляхів і крупних водних артерій, перебувати у глибині території Русі, що дозволяло мінімізувати вплив іноетнічних елементів, а також включати як власне селище, так і могильник. Суттєво, що крім названих характеристик обраний осередок мав ще одну особливість: його розташування на території літописної Сновської тисячі — структурної одиниці Чернігівського князівства з досить тривалим періодом нестабільності політичної історії дозволяло припускати уповільнення в регіоні процесів феодалізації, що дало б можливість працювати із «найпростішим» матеріалом та аналізувати особливості його вдосконалення у порівнянні з результатами вивчення інших осередків. Пункт був відкритий під час робіт з укладання чернігівського обласного тому «Зводу пам’яток історії й культури народів СРСР» О. В. Шекуном при огляді відомого Д. Я. Самоквасову курганного могильника біля с. Автуничі сучасного Городнянського району і займав схили невеликої блюдцеподібної западини на схилі похилого лівого берега р. Верпч (басейн Снову).
Очолювані О. П. Моцею основні розкопки пам’ятки розгорнулись у 1988–1997 рр. (їм передували незначні за обсягом роботи під керівництвом В. П. Коваленка, після них певна площа вивчалась під керівництвом І. А. Готуна), у результаті пункт став найширше вивченим середньовічним селищем на території Східної Європи: відкрита площа досягла понад 27 000 м2, а число досліджених об’єктів — кількох сотень; крім того, було повністю розкопано курганний могильник із трьох груп насипів.
Проте, головним здобутком експедиції стали далеко не метричні характеристики розкопок осередку. Відібране як рядове й середньостатистичне, селище продемонструвало розвиток низки ремесел і промислів (гончарство, лісохімічна справа, чорна металообробка та ін.), існування відчутної соціальної стратифікації, вираженої як у садибній забудові, так і в наявності престижних речей, що раніше ототожнювались з побутом заможних містян чи навіть вважались належними до матеріальної культури соціальної верхівки суспільства. Було простежено і низку матеріальних проявів певних елементів духовної культури, яка також виявилась на доволі високому щаблі розвитку. Результати досліджень пункту були покладені в основу сформульованого провідними вітчизняними вченими висновку про високий рівень розвитку давньоруських селищних структур і про паритетні відносини між давньоруським містом і його сільською округою.
Попри те, що результати робіт ще повністю не опубліковані, навіть з урахуванням отриманих на інших сільських осередках даних, пам’ятка продовжує посідати провідне місце серед археологічних джерел з південноруської сільської проблематики.
У реалізації проекту на різних етапах брали участь А. О. Козловський, П. М. Покас, О. В. Пархоменко, Л. І. Виногродська, А. П. Томашевський, І. А. Готун, А. В. Петраускас, Л. В. Шевцова, В. К. Козюба, а також співробітники НМІУ В. В. Павлова, О. В. Бондарець, М. В. Панченко, колеги з вищих навчальних закладів та наукових установ Чернігова (В. П. Коваленко, О. В. Веремейчик, Ю. Ю. Ситий та ін.), Гомеля, Брянська та інших.
Беззмінним партнером проекту протягом майже всіх років його втілення виступав Чернігівський державний педінститут (нині Національний педагогычний університет) імені Т. Г. Шевченка Г. Шевченка, реалізації програми також сприяли Чернігівські Управління культури та Управління освіти, Чорнобильська АЕС, експедиції також постійно допомагали Рубізьке лісництво Городнянського ЛГЗ, КСП с. Лемешівка, Городнянський завод продовольчих товарів, Рубізький підрозділ Городнянського комбікормового заводу та інших.
Керівник проекту: Олександр Петрович Моця.
Повна назва:
Пороський дослідницький проект.
Резюме:
Проект присвячено вивченню історико-соціального організму давнини відомого з давньоруських літописів як «Поросьє» за допомогою комплексного дослідження в межах реалізації окремих дослідницьких програм.
Мета проекту:
Створити динамічну модель розвитку та функціонування історико-соціального організму давнини через дослідження системи заселення регіону як оптимального інструменту дослідження.
Керівник проекту:
молодший науковий співробітник ІА НАН України Артем Борисов.
Поросся це край, що знаходиться на півдні історичної Київщини і охоплює природні межі басейну р. Рось та її допливів Роставиці, Кам’янки, Гороховатки, Росави. Історико-культурна своєрідність регіону починає формуватись в період раннього залізного віку. На думку лінгвістів, в часи існування праслов’янської спільності ці землі становили єдиний етнолінгвістичний континуум. З давньоруських літописних повідомлень стає відомим, що простір на південь від р. Стугни та Красної аж до р.Росі називають «Поросьє». На початку 11 і до середини 13 століття регіон відіграє важливу роль в житті Київської землі. Ця порубіжна з Диком Степом територія систематично згадується в літописних повідомленнях. Часто це повідомлення про військові події, пересування князівських чи кочівницьких загонів. Проте, вже на початку 12 століття отримуємо письмові свідчення про важливу роль регіону та його жителів «чорних клобуків та поршан» в економічному і політичному житті Давньоруської держави.
Дослідження давньоруського Поросся як окремого історико-соціального організму давнини дозволяє краще зрозуміти механізм розвитку, функціонування, занепаду та трансформації давньоруського макроорганізму. Моделювання взаємодії специфічних природно-географічних умов та етносоціальних особливостей порубіжної території дозволяє здійснити аналіз одного з варіантів взаємодії людини, соціального та природного середовищ.
Історія досліджень давньоруських пам’яток Поросся починається з перших праць, що описували «залишки старовини» на території Київщини. Ймовірно, першим таким текстом є «Обозрѣніе Кіева и Кіевской губерніи въ отношеніи къ древностямъ» написана Міхаілом Грабовським видана Іваном Фундуклеєм в 1847 році. Потім маємо археологічні дослідження кількох поколінь археологів: В.Б. Антоновича, В.В. Хвойко, В.Є. Козловської, М.Ю. Брайчевського, Н.В. Лінка, Б.А. Рибаков, В.И. Довженок, О.М. Приходнюк, О.В. Стародуб, Р.С. Орлов, М.П. Кучера, Л.І. Іванченко. Їхні наполегливі багаторічні польові дослідження та наукові праці заклали основу для розуміння специфіки історії та археології регіону.
Завдяки багаторічним роботам М.П.Кучери по обстеженню городищ Київщини та його експедиції по дослідженню «Змієвих валів» зібрано величезний матеріал про оборонну систему Поросся. Фундаментальні праці дослідника «Змиевы валы Среднего Поднепровъя» 1987 року та «Слов’яно-руські городища VIII-XIII стміж Саном і Сіверським Дінцем» 1999 року підвели підсумок цьому етапу досліджень. Важливими є також спільні праці Л.І. Іванченко, що до особливостей як окремих городищ так і в цілому оборонної системи регіону.
Значну увагу дослідників привертало питання локалізації літописних населених пунктів та географічних об’єктів на південь від Київського трикутника. На цих просторах в літописі згадується більше десятка міст. Сукупна двохсотлітня бібліографія цього питання налічує більше тридцяти окремих назв.
Тема різних етнічних компонентів населення Поросся та їх історії була постійно в полі зору дослідників. Цьому сприяли літописні повідомлення про оселення князями полонених на р.Рось та проживання числених кочівницьких та напівкочових угруповань відомих під назвою «Чорні клобуки». В результаті маємо досить детально історію їх перебування в Пороссі та взаємодії з кочівниками Дикого Поля й давньоруськими князями.
Дослідники археології та історії Поросся що працювали протягом майже двохсот років створили основу для якісно нового етапу його дослідження. Таке дослідження розпочалось 2010 року з формулювання основних завдань та напрямків та методів досліджень давньоруського Просся, що склали основу ширшого, комплексного, історико-археологічного «Пороського проекту».
Завданням проекту дослідження давньоруського Поросся є створення динамічної моделі розвитку та функціонування історико-соціального організму давнини відомого з літописів під назвою «Поросье». Таке моделювання передбачає збір накопичених знань про археологію, історію та природу Просся й їх поєднання в єдиній інформаційній системі. Оптимальним засобом для такого синтезу знань є дослідження системи заселення регіону. Через дослідження такої системи з застосуванням методик просторового аналізу маємо можливість розширити доступний для аналізу фактичний матеріал і розширити дослідницьке поле.
В межах вивчення системи заселення давньоруського Поросся виділилось кілька напрямків діяльності, розробка яких здійснюється в межах окремих дослідницьких програм.
Програма збору та аналізу джерельної бази. Її реалізація розпочалася ще з написанням магістерської роботи А. Борисовим і продовжилася в роботі над проектом. Програма передбачає збір, каталогізацію та систематизацію всіх наявних джерел по тематиці проекту. На сьогодні опрацьовано близько 300 наукових археологічних звітів та більш ніж 500 окремих наукових праць. Складено тематичні бібліографічні списки, та базу першоджерел з археології давньоруського часу території Поросся.
Картографічна програма. Завдяки реалізації цієї програми зібрано різноманітний картографічний матеріал починаючи з середини 16 століття. Левову частину просторових даних складають відкриті дані розміщені на різноманітних ресурсах. На сьогодні маємо карти гео-тектонічних утворень, грунтів, рослинності, а також, люб’язно надану нам співробітником Інституту географії НАН України кандидатом географічних наук В.С.Давидчуком, карту ландшафтів.
Палеоекологічна програма досліджень об’єднує в собі інформацію про різноманітні екофакти, що стануть важливим базовим елементом при реконструкції датованих археологічно природно-георгафічних умов, темпів, масштабів та способів господарського освоєння регіону. До завдань цієї програми належать: створення реконструкцій давнього довкілля та його антропологічного перетворення; вивчення екологічної ємності ландшафтів; визначення палеоботанічних та палінологічних спектрів ресурсних зон населених пунктів.
Програма обліку картографування археологічних пам’яток пов’язана з необхідністю складання максимально повного реєстру пам’яток давньоруського часу території Поросся. Програма доповнює, розвиває і продовжує традиції обліку та картографування розпочаті в середині 19 століття й продовжені в каталогах В.Б.Антоновича, М.П. Кучери, А.В. Кузи, Л.І. Іванченко, О.П. Моці, С.О. Плєтньової. На сьогодні каталог містить близько 300 давньоруських пам’яток з території Поросся.
Програма інформаційного забезпечення проекту виступає технічною основою на якій тримається весь проект. В її рамках здійснюється проектування та вдосконалення геоінформаційної системи, що складається з електронної археологічної карти та сукупності відповідних програмам баз даних. Частина цих робіт здійснена в рамках підтеми планової теми відділу.
Програма польових досліджень проекту реалізовується через діяльність Пороської археологічної експедиції. Зважаючи на історію створення та комплексний характер ПорАЕ ці роботи цілком вписуються в загальний розвиток польових досліджень на території Поросся. Частиною таких робіт є моніторингові обстеження пам’яток археології що допомагають реалізовувати пам’яткознавчу програму. Остання є невід’ємною складовою сучасного археологічного проекту і пов’язана з питаннями охорони археологічної спадщини.
При характеристиці загону експедиції, створеного для втілення названого проекту, основні особливості досліджуваної пам’ятки вже наведені. Водночас, варто акцентувати на характеристиках середньовічного горизонту означеного пункту, що доволі промовисто демонструє невичерпаність інформаційних можливостей сільських поселень вказаного періоду. Суттєво, що на відміну розкопуваного експедицією селища в ур. Рославське біля Ходосівки, яке виникає на рубежі XI–XII ст. і продовжує безперервно функціонувати до XIV, пункт на лівому березі р. Нивка (Борщагівка, Борщівка) в Софіївській Борщагівці припиняє своє існування під час монголо-татарської навали, а за отриманими нещодавно даними — навіть дещо раніше, водночас, на протилежному березі з’являється поселенська структура монгольсько-литовського часу, що дозволяє простежувати загальне і особливе у розвитку селищ протягом означених періодів.
На відміну від розташованого в заплаві селища Ходосівка-Рославське, поселення в Софіївській Борщагівці демонструє більш традиційні знаряддя обробки ґрунту і збирання врожаю, значно менше походить з нього і кісток диких ссавців. Водночас, властиві майже всім пунктам мисливство та рибальство остеологічним матеріалом з шару та заповнення об’єктів засвідчені. Завдяки знахідкам пряслиць простежено розвиток прядіння, а тягарців із свинцю, що могли використовуватись у ткацтві — існування й останнього, хоч про нього можна говорити, виходячи з логічних міркувань.
В числі інших занять населення — чорна металургія, на що вказують численні шлаки та шматочки руди, лісохімічний промисел, розвиток якого маркує розчищена на селищі виробнича споруда, обробка дерева, про яку свідчить долото. Висловлена свого часу думка про існування на пункті ковальського осередку, на жаль, матеріалами розкопок не підтверджена. Найімовірніше, особа, що забезпечувала населення простими виробами із заліза, виконуючи при цьому не лише ковальські, а й слюсарні функції, існувала у складі кожної общини, але факти на користь такого припущення не виявлені, а знайдені предмети з чорного металу мешканці могли отримувати від майстра із сусіднього пункту. На ймовірну місцеву обробку пірофілітового сланцю (овруцького рожевого шиферу) вказує концентрація його дрібних шматків і уламок плити з пазом — частини архітектурної деталі або саркофага.
В ході робіт зібрано значну кількість речей універсального призначення і побутово–господарського використання. В складі колекції — ножі, бруски для їх гостріння, пружинні ножиці, виготовлені із різного матеріалу жорна, кресала, гребені, дверні личини. Ключі та деталі замків свідчать про високий майновий статус населення. Його підтвердженням слугує також факт наявності окремих фрагментів бронзових і скляних посудин, численних вишуканих форм кераміки місцевого виробництва, уламків довізних візантійських амфор. Серед досить рідкісних на давньоруських пам’ятках знахідок — частини виготовленого із різних видів дерева обгорілого різьбленого і точеного посуду.
Особливості побутової культури місцевої людності з одного боку і навичок в галузі архітектури, будівельної техніки та деревообробки з іншого демонструють вивчені на селищі житлові споруди із заглибленою основою. Серед них привертає увагу двокамерна будівля, палеоботанічні матеріали з якої дозволяють простежити певні елементи духовної культури: встановлення на покуті снопа із різних злаків та гілочок дерев типу відомого за даними народознавчих студій зажинкового / обжинкового снопа або різдвяного дідуха. Прикметно, що навпроти печі розчищено відбірне зерно і залишки тонкостінного ящичка з дерева — можливо, пов’язаного з приготуванням певної ритуальної страви типу карачуна. Численні зернові ями, розміщені переважно неподалік жител, вказують на роль рільництва у структурі господарства мешканців поселення. Привертає увагу датована монгольсько–литовською добою яма для зберігання припасів, у якій зафіксовані горщики з кістками кінцівок тварин — ймовірно, стравою, аналогічною сучасному холодцю.
В ході розкопок зібрано представницьку колекцію прикрас та елементів костюма давнього населення. В їх числі — скроневі кільця, персні, привіски, намистини, металеві та скляні браслети, поясні пряжки. Лише одиничні стильові аналогії на Русі відомі виявленій на селищі вишукано декорованій кільцеподібній застібці зі скляними вставками, шпильці з орнітоморфною голівкою, піхвоподібній підвісці. Частина виявлених на селищі знахідок відображає міжнародні та внутрідержавні економічні й культурні зв’язки.
Панування православ’я у релігійній свідомості мешканців поселення засвідчують металеві та шиферний хрестики, хрестовключена привіска, фрагмент хороса, хоч останній міг належати не до місцевого церковного начиння, а до речей, доставлених із міських центрів, прикладами чого слугують уламки плінфи, плитки, кубики смальти. Водночас, лунниця, підвіски–бубонці, згадана піхвоподібна привіска із вкладеним зламаним стилем вказують на практикування мешканцями певних елементів заклинальної магії, характерної для язичницького світосприйняття, та й згадані обрядові моменти із житла також не відповідають класичному християнству.
Масштабними розкопками сільських поселень півдня Русі, проведеними переважно впродовж останньої чверті минулого століття, переконливо доведено притаманність для цієї категорії пам’яток і предметів озброєння та спорядження вершника і бойового коня. Не складає винятку і поселення в Софіївській Борщагівці. В ході робіт на пункті зібрано численні вістря стріл, роговий кістень та речі подвійного призначення: вудила, збруйні кільця і пряжки, властиві військово–торгівельному прошарку поясні накладки тощо.
Яскравий наукомісткий матеріал, виявлений попри знищення на пам’ятці значної частини культурних нашарувань, відкрита площа, що перевершує цей показник порівняно з більшістю синхронних неукріплених пунктів, динаміка розвитку селищної структури дозволяє розглядати поселення серед найважливіших археологічних джерел для вивчення історії регіону за середньовічної доби.
Проект реалізується на замовлення Софіївсько–Борщагівської сільської ради Києво–Святошинського району із залученням коштів окремих громадян.
До реалізації проекту залучені співробітники експедиції, викладачі та волонтери і студенти–практиканти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного університету «Києво-Могилянська академія», ДВНЗ «Переяслав–Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди», Донецького національного університету імені Василя Стуса у м. Вінниця, Житомирського державного університету імені Івана Франка та інших вищих навчальних закладів, окремі види досліджень здійснені співробітниками Інституту археології та КНУ імені Тараса Шевченка.
Учасники проекту на різних етапах — В. Ю. Непомящих, Є. В. Синиця, Р. В. Бабенко.
Керівники проекту: співробітники відділу давньоруської та середньовічної археології ІА НАН України О. М. Казимір та І. А. Готун.
У формулюванні назви проекту його виконавці не виступають ні авторами, ні навіть першопрохідцями: науково–технічний прогрес, суспільний розвиток, культурний поступ давно зумовили необхідність формування нових підходів до вивчення національного культурного надбання, на що провідні вітчизняні й зарубіжні фахівці звертали увагу вже не раз. Традиційний шлях «польові дослідження — післяпольове опрацювання — публікація результатів» теж уже не завжди відповідає вимогам часу, тому повсюдно в археологічній науці з’являються нові підходи. В окремих випадках вони пов’язані із застосуванням новітніх методик на польовому і лабораторному етапах, в інших — із залученням засобів суміжних дисциплін, та найперспективнішим, хоч і доволі складним у реалізації, слід вважати комплексний підхід, де, залежно від специфіки об’єкта, археологічні дослідження поєднуються з експериментальним вивченням, палеоприродними студіями, роботою з охорони пам’яток тощо.
Найперспективнішим можна вважати напрямок, де всебічне, в силу можливостей, вивчення об’єкта досліджень і заходи з його охорони набувають виразнішої соціальної спрямованості. Використання пам’яток історії та культури було передбачене навіть у назві базового пам’яткоохоронного закону радянського періоду, та й у нормах чинних актів суверенної України відповідні положення присутні. Водночас популяризація здобутків науковців, передусім — через фінансові проблеми, дещо відходить на другий план, хоч її затребуваність суспільством добре ілюструє один факт. Установлені навколо поселення між Ходосівкою та Лісниками охоронні знаки були сприйняті як рекламні щити (і це не на міжобласній трасі, а на дорозі між кількома селами) і експедиція іноді протягом одного дня приймала не одну групу відвідувачів, які вже «побачили Колізей та піраміди в Єгипті» і, відповідно, хотіли долучитись також і до таємниць вітчизняної історії.
Розташування розкопів і базового табору експедиції серед мальовничих ландшафтів правого корінного берега Дніпра, поруч з відомими природоохоронними осередками (НПП «Голосіївський», ботанічний заказник загальнодержавного значення «Лісники» тощо) та в оточенні візуально виражених пам’яток археології (фортифікації ходосівських городищ «Велике» і «Кругле»), історії (різнотипні довготривалі та польові споруди Київського УР), науки і техніки (інженерні об’єкти недобудованої залізниці початку XX ст.), а також неподалік Національного музею народної архітектури та побуту України дозволило розробити і успішно апробувати спочатку в рамках літньої польової практики студентів, згодом — на прохання адміністрації навколишніх шкіл для районних семінарів вчителів історії та київщинознавства, а зрештою — для гостей експедиції і загалом бажаючих кілька екскурсійних маршрутів з відвідання визначних об’єктів культурної спадщини краю.
Дослідивши низку неординарних слов’яно-руських об’єктів та опрацювавши дані щодо тих із них, котрі не були виявлені в ході власних розкопок, співробітники експедиції започаткували експериментальне дослідження давніх об’єктів, ремесел і технологій. Та суто академічний спочатку інтерес переріс у фактично перший в Україні початок реалізації комплексного відтворення матеріальної культури давньоруського села (будівель, ремесел та промислів, побутових предметів), що в перспективі дозволить з урахуванням останніх досягнень науки створити музей–скансен «Давньоруське село» із діючими експонатами. Виконуються роботи співробітниками Інституту, які вже мають досвід експериментальних студій, розпочавши їх у 2003 р. (а окремі напрямки — з 2000 р.). Успішні результати було отримано в галузі моделювання гончарства, чорнометалургійної спреви, лісохімічних промислів, бортництва, ведуться роботи по відтворенню слов’янського домобудівництва.
Суттєво, що певні технології, відтворені в межах експериментальних робіт, можуть мати практичне застосування, а виконання проекту матиме важливе наукове, навчальне, пам’яткоохоронне, просвітницьке, туристичне значення, а також сприятиме культурному і державно–патріотичному вихованню.
Таким чином, у результаті розробки вказаних напрямків робіт загальна суть проекту «Функціонування археологічної пам’ятки в сучасному соціокультурному середовищі» сформувалась як:
- польові і післяпольові дослідження, де крім власне наукового результату експедиція виступає об’єктом експозиції своєрідного музею просто неба; при цьому, за умови організації охорони території розкопів, можлива консервація залишків певних об’єктів з їх музеєфікацією шляхом створення павільйонів над певними частинами розкопу з інформативними об’єктами (див. проект Багатошарове поселення між Ходосівкою та Лісниками) у рамках відповідного археопарку;
- пам’яткоохоронна робота, що включає встановлення охоронних знаків, виготовлення облікової документації на пам’ятки у складі комплексу, розробку наукової концепції комплексу як спочатку — охоронюваної археологічної території, а згодом — заповідника, заповідної території тощо;
- експонування знахідок у рамках тимчасової виставки (див. проект Старожитності між Ходосівкою і Лісниками: виставка археологічних матеріалів Північної експедиції), а в перспективі — і в музейному закладі в рамках проекту Ходосівський археологічний комплекс;
- перетворення експедиційного майданчика натурних реконструкцій у елементи скансену «Давньоруське село»;
- екскурсійна діяльність не лише у вигляді відвідування розкопів чи майданчика натурних реконструкцій, а й загалом на об’єктах комплексу;
- широка робота з поширення знань про пам’ятки комплексу та їх популяризації.
Значна частина означених завдань (організація виставки, розробка та апробація екскурсій, експериментальні дослідження, підготовка низки наукових праць, встановлення охоронних знаків на поселенні між Ходосівкою та Лісниками, підготовка облікових карток та паспортів 12 пам’яток, розробка концепції «Ходосівського археологічного комплексу» активне пропагування знань про комплекс (див. Північна постійнодіюча археологічна експедиція ІА НАН України) виконана, водночас частина робіт на даному етапі призупинена через відсутність відповідного фінансового й матеріального забезпечення та у зв’язку з необхідністю виконання рятівних розкопок.
До реалізації проекту залучені співробітники експедиції, викладачі та волонтери і студенти–практиканти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного університету «Києво-Могилянська академія», ДВНЗ «Переяслав–Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди», Донецького національного університету імені Василя Стуса у м. Вінниця, Житомирського державного університету імені Івана Франка та інших вищих навчальних закладів.
Партнери проекту на певних етапах — підприємства НВО «Будпроектінвест» підприємство «Хутір Ясний», Міжнародний благодійний фонд «Фонд Олександра Фельдмана».
Учасники проекту на різних етапах — О. М. Казимір, А. В. Петраускас, О. А. Коваль.
Керівник проекту: к.і.н., н.с. відділу давньоруської та середньовічної археології ІА НАН України, Ігор Анатолійович Готун.
- Категорія: Кваліфікаційна рада
Перелік документів для наукових звітів (подається до 1 квітня наступного року):
- Акт прийому наукової документації з дослідження археологічної спадщини на території України для постійного зберігання
- Архівна картка автоматизованого обліку
- Акт приймання-передавання музейних предметів на постійне/тимчасове зберігання
- Акт приймання-передавання музейних предметів з дорогоцінних металів на постійне/тимчасове зберігання
- Категорія: Відділ античної археології
Відділ, що початково мав назву сектор скіфо-сарматської археології та античних колоній, було створено 1938 р. в ході реорганізації Інституту історії матеріальної культури в Інститут археології Академії наук УРСР. Його першим керівником був майбутній член-кореспондент АН УРСР, професор Л.М. Славін. Завданням відділу було вивчення античної культури та доби раннього залізного віку України загалом. У передвоєнні роки наукове ядро відділу становили Л.М. Славін, Л.Д. Дмитров, А.І. Фурманська та Р.Й. Ветштейн. Під час війни Р. Й. Ветштейн була призвана до лав радянської армії, інші співробітники перебували в Уфі, куди було евакуйовано Інститут.
З відновленням роботи Інституту в 1944 р. відділ мав назву «археології скіфських племен і античних міст», і його очолила І. В. Фабриціус. У 1947 р. його перейменували на відділ скіфо-античної археології. У повоєнний час він поповнився новими кадрами – крім названих науковців, почали працювати Б.М. Рабічкін та Ф.М. Штітельман. На початку 60-х рр. до відділу прийшли Ю. І. Козуб, В. О. Анохін, В. В. Лапін, Н. О. Лейпунська, А. С. Русяєва, В. М. Корпусова та С. Д. Крижицький; на початку 1970-х рр. – М. В. Скржинська, С. Б. Буйських, В. М. Отрешко, С. М. Мазараті, Н. О. Сон, на початку 1980-х – В. М. Зубар, В. В. Назаров, А. В. Буйських, в середині 1990-х – В. В. Крутілов, В. І. Назарчук, О. В. Каряка, Д. М. Хмелевський, від початку 2000-х – В. О. Кутайсов, С. Б. Ланцов, Н. О. Гаврилюк, А. В. Івченко, І. М. Шейко, О. Г. Кузьміщев, М. В. Новиченкова, О. Г. Чехович.
Подальша спеціалізація в межах доби раннього залізного віку призвела до створення в 1961 р. відділу античної археології як окремої структурної одиниці Інституту, але незабаром він знову злився з відділом раннього залізного віку, який очолював О.І. Тереножкін, згодом – Л. М. Славін, з 1971 р. – член-кореспондент АН УРСР С. М. Бібіков, в 1981-2014 рр. відділом керував член-кореспондент НАН України С. Д. Крижицький, з 2015 р. – д.і.н. А. В. Буйських.
Польові дослідження. Перехід до Інституту Л. М. Славіна, який від 1936 р. очолював Ольвійську експедицію, визначив основний напрям польових досліджень відділу: розкопки Ольвії – міста, міського некрополя та поселень сільської округи (хори), а також Борисфена, найдавнішого у Північному Причорномор’ї давньогрецького поселення на о. Березань. Ольвійську експедицію очолювали Л. М. Славін (1938–1971), С.Д. Крижицький (1972–1994), В. В. Крапівіна (1995–2010), від 2011 р. нею керує А. В. Буйських. З 1930-х рр. відділ плідно співпрацює з заповідником «Ольвія», з 2002 р. Національний історико-археологічний заповідник «Ольвія» НАН України.
На розкопках в Ольвії зросли декілька генерацій археологів-античників. У різні роки у відділі працювали (разом с аспірантами): Р. Й. Ветштейн (1939–1941, 1946–1968), Л. Д. Дмитров (1940–1955), А. І. Фурманська (1939–1964), Ф. М. Штітельман (1944–1954), Б. М. Рабічкін (1946–1951), Ю. І. Козуб (1959–1985), В. В. Лапін (1956–1973), А. С. Русяєва (1962–2010), В. О. Анохін (1960–1999, 2008–2010), Н. О. Лейпунська (1962–1969, в 1969–1993 рр. працювала в Археологічному музеї Інституту, але тематично була пов’язана з відділом античної археології), В. М. Корпусова (1962–2003), А. О. Білецький (1962–1967, 1988–1990), В. О. Сичинський (1969–1972), М. В. Скржинська (1972–2005), В. М. Отрешко (1968–1998), С. М. Мазараті (1972–1985), Н. О. Сон (1974 1987), В. М. Зубар (1976–2009), В. В. Крапівіна (1979–2013), В. В. Назаров (1982–2004), В. В. Рубан (1979–1982), М. М. Ієвлев (1997–2000), В. О. Кутайсов (2002–2012), С. Б. Ланцов (2009–2010).
Нині у відділі працює 11 співробітників, з них три доктори історичних наук – чл.-кор. НАНУ С. Д. Крижицький, Н. О. Гаврилюк, А. В. Буйських, ст.н.с. к.і.н. В. М. Морвинцева, н.с. к.і.н. І. М. Шейко, н.с. к.і.н. О. Г. Кузьміщев, м.н.с. к.і.н. М. В. Новиченкова, три молодших наукових співробітники – В. В. Крутілов, А. В. Івченко, Д. М. Хмелевський і лаборант О. Г. Чехович.
Значний внесок у дослідження Ольвії зробили Р. Й. Ветштейн (розкопки римської цитаделі), А. І. Фурманська, Ю. І. Козуб (некрополь), Н. О. Лейпунська та С. Д. Крижицький (міські квартали Верхнього та Нижнього міста), А. С. Русяєва (Західний теменос). Окрім Ольвії, в повоєнний час розпочалися розкопки в Тірі (Л. Д. Дмитров, А. І. Фурманська). Провадилися також розвідки й розкопки сільських античних поселень поблизу Ольвії (Ф. М. Штітельман, Б. М. Рабічкін, А. В. Бураков), а 1960 р. розпочалися розкопки Березанського поселення (В.В. Лапін). Розширення складу відділу в 1960–1970-і рр. позначилося на напрямах польових досліджень і тематиці відділу загалом. Головним об’єктом розкопок лишалася Ольвія, де проходили археологічну практику студени з числених вищих учбових закладів СРСР (переважно Київ, Москва, Ленінград, Одеса, Запоріжжя, Миколаїв та інші). Тут досліджено численні археологічно-архітектурні споруди: декілька десятків житлових будівель різного часу, зокрема, елліністичного на ділянках И, АГД, Центральний квартал, НГС (Л. М. Славін, А. С. Русяєва, С. Д. Крижицький, Н. О. Лейпунська, пізніше О. В. Каряка) та перших сторіч н.е. в Нижньому місті Ольвії на ділянці НГ (Л. М. Славін); відкрито житловий будинок в терасній частині міста (В.І. Назарчук), комплекс Західних міських воріт (Н. О. Лейпунська), залишки фортечніх стін і башт на центральному підвищенні Верхнього міста (А. І. Кудренко, В. В. Крапівіна,) та архітектурно-будівельні залишки VI–V ст. до н.е. та І–IV ст. н.е. в південно-східній частині римської цитаделі, зокрема, землянкові структури, Південний теменос залишки храму, вівтарів та ботросів, що було присвячено Афродіті (А. В. Буйських); житлових будинків і виноробень перших ст. н.е. (В. В. Крапівіна, В. В. Крутілов); будівля казарми римських легіонерів (Р. Й. Ветштейн); комплекс споруд з храмом, вівтарями та ботросами, присвячених Аполлону Іетросу, Матері Богів, Діоскурам на Західного теменосу (А. С. Русяєва); західний торгівельний ряд і будинки адміністративного призначення на агорі (Л. М. Славін, Н. О. Лейпунська); відкрито передмістя пізньоархаїчного часу біля західної околиці Ольвії (Ю. І. Козуб) і господарські передмістя перших століть нашої ери в Нижньому міст (С. Д. Крижицький, Н. О. Лейпунська). Досліджувався також некрополь V ст. до н. е. – III ст. н. е. (А. І. Фурманська, М. Б. Парович-Пешикан, Ю. І. Козуб, В. А. Папанова, А. В. Івченко). Біля південної межі некрополя відкрито сільськогосподарські садиби класичної доби (В. А. Папанова); проводяться дослідування північної брами цитаделі, розпочаті Б. В. Фармаковським (С. Д. Крижицький, Д. М. Хмелевський).
Результативні дослідження здійснено в затопленій частині Нижнього міста (С. Д. Крижицький), завдяки яким було встановлено місце гавані, припортових споруд, досліджено рештки фортечних мурів і в загальних рисах з’ясовано топографію затопленої частини Ольвії, а зрештою – окреслено розміри міста на різних етапах його існування. В 2014 р. розпочаті роботи на передмісті Ольвії в рамках нового спільного українсько-германського проекту (співвиконавець Університет ім. Гете, Франкфурт-на-Майні, професор Й. Форнасьє), в 2016 р. – роботи по дослідженню римських та пізньоантичних шарів на території римської цитаделі (співвиконавець Національний музей в Варшаві, доктор А. Твардецький).
Продовжувалися також систематичні дослідження на Березані, розпочаті в 1960 р. В. В. Лапіним, з 1982 р. С. М. Мазараті, надалі В. В. Назаров, від 2005 р. В. В. Крутілов), де відкрито рештки житлово-господарських комплексів, ремісничих майстерень, храму і вівтаря, присвячених, ймовірно, Афродіті; а також Кераміка Борисфена – виробничого центру з металургійними майстернями та гончарними пічками, в яких знайдено археологічно цілий та бракований під час випалу посуд.
У 1970–1980-х рр. здійснено суцільне обстеження хори Ольвії та зафіксовано понад 350 поселень, хуторів і садиб VІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е., встановлено її територіальні межі, проведено розкопки: Широка Балка (С .М. Мазараті, А. С. Русяєва), Бейкуш (А. С. Русяєва, С. Б. Буйських), Велика Чорноморка-2 (В. М. Отрешко), Аджигол-1 (С.Б. Буйських), Скелька, Петухівка-II, Стара Богданівка-II, Золотий Мис (А. В. Бураков, С. Б. Буйських). Особливо важливі результати отримані при розкопках пізньоархаїчного селища Чортувате-VII і святилища Ахілла на Бейкушському мисі (С. Б. Буйських), а також городища перших століть нової ери біля с. Козирка (А. В. Бураков), римського військового табору біля с. Мала Корениха (С. Б. Буйських), античної садиби в уроч. Дідова Хата (В. В. Рубан). Продовжувалися також розкопки в Тірі, зокрема вивчення фортечних споруд міста (С. Д. Крижицький, Н.О. Сон). Від 1960-х рр. дослідження відділу вийшли за межі Північно-Західного Причорномор’я. У 1960–1970‑і рр. В. М. Корпусова провадила розкопки некрополів у Північно-Західному Криму (Фронтове І, Заморське, Золоте), В. М. Зубар від 1975 до середини 1980-х рр. досліджував Західний некрополь Херсонеса перших ст. н.е., з приходом до відділу В. О. Кутайсова (2002–2012) та С. Б. Ланцова (2010-2012) тематика розкопок ще розширилася (Калос Лімен і його некрополь, пам’ятки хори Херсонеса в Західному Криму).
- Категорія: Відділ археології Києва
Відділ археології Києва був створений у 1970 р. спеціальною постановою Президії Академії наук УРСР (№ 227 від 9. 07. 1970 р.) як Київська постійно діюча експедиція (на правах відділу). Велику роль у тому відіграв Президент АН УРСР академік Б. Є. Патон, який особисто опікувався дослідженнями давнього Києва. Постановою були намічені й основні напрями роботи: 1) археологічне дослідження пам’яток стародавнього Києва та вивчення його історикокультурного розвитку від найдавніших часів до XVII ст. включно; 2) здійснення систематичних археологічних досліджень з метою вивчення походження Києва та підготовки наукових рекомендацій з цієї проблеми; 3) вивчення історичної та соціальної топографії Києва від найдавніших часів до пізнього середньовіччя; 4) створення археологічної карти стародавнього Києва. постанова також передбачала низку організаційних питань, зокрема, комплектацію експедиції кваліфікованими вченими, які мали досвід науково-дослідної роботи в археології, та виділення щорічно аспірантської вакансії для підготовки кадрів з вивчення історії стародавнього Києва. Фінансування експедиції мало здійснюватися за рахунок бюджетних коштів, а також надходжень від організацій-замовників, а публікацію матеріалів досліджень мало забезпечувати видання щорічника «Київська старовина». Передбачалася також фахова допомога з боку різних інститутів природничого профілю в процесі досліджень, а також у справі реставрації, консервації та демонстрації виявлених археологічних об’єктів. Для потреб експедиції був виділений історичний будинок («Будинок Трубецького») на вул. Володимирська, 3.
Робота археологів була тісно пов’язана із соціально-культурним розвитком міста, перш за все, із проектом створення парку-музею «Старий Київ», консервацією та музеєфікацією виявлених археологічних об’єктів, попередніми рятувальними археологічними дослідженнями ділянок численних новобудов. Київська експедиція (відділ) створювалася на базі науковців відділу слов’янської та середньовічної археології Інституту (його очолював В. Й. Довженок) із залученням досвідчених і молодих перспективних кадрів з інших наукових і музейних центрів Києва. Його створення та роботу очолив кандидат історичних наук П. П. Толочко — знаний фахівець з археології та історії Києва. Його монографія «Історична топографія стародавнього Києва» (1970) стала науковою та методичною опорою в роботі експедиції. Та, головне, П. П. Толочку вдалося швидко організувати відділ і залучити до нього фахівців різного профілю, що власне забезпечило подальше комплексне дослідження міста і розвиток його наукового колективу.
Першими співробітниками Київської експедиції стали Я. Є. Боровський (філолог, який щойно захистив дисертацію з давньоруської літератури), М. Ю. Брайчевський, який повернувся до Інституту після тривалої перерви, досвідчені співробітники Інституту С. О. Висоцький і В. К. Гончаров, кресляр Я. А. Шаповал, С. Р. Кілієвич (з Державного історичного музею), мистецтвознавець Б. Б. Лобановський, І. І. Мовчан (з ДАІЗ «Софія Київська»), молоді науковці К. М. Гупало та Л. Я. Степаненко. Згодом, у 1973–1974 рр., до них доєдналися молоді вчені — М. А. Сагайдак, В. О. Харламов, Г. Ю. Івакін і В. М. Зоценко. Наприкінці 70х рр., у зв’язку з підготовкою ювілею Києва, відділ розширився до 32 співробітників (В. Д. Дяченко, О. А. Брайчевська, В. А. Куницький, О. Б. Авагян, О. К. Сиромятников, С. Г. Гановський, А. О. Феофанова та ін.). У 1980і рр. до відділу прийшли Є. І. Архипова, В. М. Гончар, О. П. Калюк, Г. А. Козубовський, М. С. Курочкін, П. С. Михайлов, Ю. Г. Писаренко, М. С. Сергєєва, В. М. Тимощук, Г. В. Трофименко, А. А. Чекановський, Л. В. Чміль та ін.У складних економічних умовах 90х рр. та на початку нинішнього століття із різних причин склад відділу археології Києва значно змінився та зазнав відчутних кількісних і часто якісних втрат. Вийшли на пенсію та пішли із життя С. О. Висоцький, Я. Є. Боровський, В. М. Зоценко, С. Р. Кілієвич, В. Д. Дяченко, В. О. Харламов. Не стало О. Б. Авагяна, В. М. Тимощука та П. С. Михайлова. Так і не сказали останнього слова та перейшли до різних установ представники середнього (на ті часи) покоління, які мали б нині очолити розкопки та напрями київської археології (кандидати історичних наук Є. І. Архипова, О. А. Брайчевська, Ю. Г. Писаренко, кандидат архітектури Г. В. Трофименко, а також В. А. Куницький, В. М. Гончар, О. П. Калюк). Та вернемося до початків діяльності відділу. З метою систематичного й планомірного вивчення території історичного Києва та оперативного реагування на новобудовні роботи було організовано кілька загонів: Старокиївський (С. Р. Кілієвич), Києвоокольний (І. І. Мовчан) для дослідження київських околиць, Подільський (К. М. Гупало), Ярославський (Я. Є. Боровський). У 1980і рр. загони розрослися в окремі постійно діючі експедиції, була організована також спеціалізована Архітектурно-археологічна експедиція (В. О. Харламов, від 1996 р. Г. Ю. Івакін) для досліджень, переважно, мурованого зодчества. Аби не повертатися до теми назви відділу наголосимо, що це не змінювало сутності його діяльності, а було пов’язано з експериментами із структурою академічних інститутів у 1970–1980х рр. 1974 р. Київська постійно діюча археологічна експедиція набула назви відділу археології Києва, що входив до сектору слов’яноруської археології, який у 1982 р. став сектором (у 1982–1985 рр. ним керував С. О. Висоцький, у 1986–1996 рр. — П. П. Толочко) як складова відділу археології Києва, давньоруської та середньовічної археології, який очолював П. П. Толочко. Нарешті, від 1996 р. він знову став відділом на чолі з П. П. Толочком. Від 2008 р. ним керує Г. Ю. Івакін.
У 2007 р. на базі відділу (переважно Подільської постійно діючої експедиції) для оперативнішого здійснення значного обсягу рятувальних новобудовних робіт був створений Центр археології Києва Інституту археології НАН України (кер. М. А. Сагайдак), який у нау ко вому плані розробляє тематику відділу. Створення відділу археології Києва було вимогою часу та мало величезне значення для вивчення давнього міста, особливо з погляду на визначну роль, яку відігравав Київ у давньоруській історії та пізніші часи. По-перше, був створений орган контролю та швидкого реагування для дослідження ділянок, де розгорталося будівництво, а, отже, знищувалися давні культурні нашарування. Назва «постійнодіюча експедиція» для археологів-киян відбивала не статус окремішньої структурної одиниці, а стан наукового життя та діяльності. Співробітники постійно, фактично цілорічно, чатували новобудови, провадили й провадять нині рятівні роботи, всіма засобами намагаючись випередити непоправну руйнацію давніх нашарувань, дослідити їх, здобути безцінну історичну інформацію та передати до фондів і музеїв сотні тисяч знахідок. По-друге, це неймовірно розширило межі дослідження Києва вшир і вглиб і збагатило кількісно та якісно коло джерел, уможливило постановку та розв’язання багатьох кардинальних проблем давньоруського міста загалом, відкрило небувалі перспективи у вивченні історії та культури Києва та всієї Русі різних часів. Організація новоствореної експедиції одразу виправдала покладені на неї сподівання. Вже перший сезон дав важливі відкриття. В. К. Гончаров виявив залишки кам’яного палацу, прикрашеного фресками, та рештки житла з піччю та численною керамікою кінця V — початку VІ ст. на Старокиївській горі, в північній частині садиби на Десятинному провулку, 10 (П. П. Толочко, С. Р. Кілієвич) було досліджено залишки чотирьох жител X–XI ст. На вул. Велика Житомирська, 38 (П. П. Толочко) було досліджено боярську садибу XI–XIII ст., залишки валу «міста Ярослава», що повертав у бік Львівської площі; на розкопі поряд (М. Ю. Брайчевський) — рідкісний на той час комплекс післямонгольського часу. Та особливо грандіозні відкриття розпочалися 1971 р., по в’яза ні з прокладанням другої лінії Київського метрополітену. Вона проходила через Поділ, і на деяких ділянках роботи провадилися відкритим способом. Відтак, з’явилася можливість дослідити значні ділянки давнього Подолу та, головне, на всю глибину залягання культурних нашарувань, до материка, що до того часу було неможливо фізично. Вже перші розвідувальні шурфи-колодязі на Поштовій і Червоній (Контрактовій) площах, на ділянці вулиць Героїв Трипілля (Спаській) і Хорива, на вул. Ярославській, які провадилися разом з метробудівцями на глибину понад 11 м, дали надзвичайні результати з боку стратиграфії нашарувань і уможливили зафіксувати культурні шари та матеріали IX–X ст. У подальшому вдалося отримати повний стратиграфічний зріз культурних нашарувань Подолу на відстані в 1,5 км.
Масштабні розкопки розгорнулия 1972 р. в котлованах на пл. Контрактовій і вулицях Хорива—Спаська (П. П. Толочко, К. М. Гупало), які принципово змінили погляди, що панували доти, на масову забудову давнього Киє ва та всієї Південної Русі. До слідження наочно показали, що вона переважно складалася із зрубних будівель. Головні сили відділу було зосереджено саме на цьому об’єкті. Така сама картина відкрилася на ще одному величезному розкопі 1973 р. в іншому районі Подолу — Житньому торзі (П. П. Толочко, К. М. Гупало, М. А. Сагайдак). Розкопки, що в найбільших масштабах продовжувалися протягом 1972–1975 рр., дали феноменальні відкриття — були досліджені квартали й садиби Подолу X–ХІ ст. з комплексами житлових і господарських будівель (П. П. Толочко — керівник досліджень, К. М. Гупало — начальник Подільського загону, Г. Ю. Івакін, М. А. Сагайдак, В. О. Харламов, Л. Я. Степаненко,). Вони привернули увагу не тільки фахівців, але й широкої громадськості країни. Відтак, не тільки було спростовано доти панівну в історіографії теорію про «півземлянковий Київ X–XІІІ ст.», а й здобуто величезний матеріал, осмислення якого дало поштовх для розробки багатьох нових тем археології, етнографії, архітектури, дендрохронології та ін. 1980 р. з Подільського загону (кер. Г. Ю. Івакін) виділився історико-стратиграфічний загін (кер. М. А. Сагайдак), який мав на меті здійснити подальші цільові розкопки на всю глибину культурних нашарувань на Подолі. Але цей задум не був втілений. І в 1984 р. була створена Подільська постійно діюча експедиція на чолі з М. А. Сагайдаком. Старокиївский загін (С. Р. Кілієвич), природно, зосереджував свої роботи на розкопках найдавнішого осередку міста — Київського дитинця. Зпоміж житлових і господарських комплексів знач ну увагу привернули виробничі печі Х ст. для випалу плінфи для побудови Десятинної церкви. З 1973 р. Ярославський загін (кер. Я. Є. Боровський) досліджував територію історичного «міста Ярослава» та літописного Копирева кінця, де були виявлені житлово-господарські ком плек си із значними колекціями цікавих знахідок, окремі ділянки давніх вулиць і земляних укріплень.
Ще одним напрямом київської археології стало цілеспрямоване дослідження давньокиївських околиць. Києвоокольний загін (І. І. Мовчан) у 1970і рр. здійснив результативні розкопки різних осередків давньокиївської околиці — Видубичі, Китаєве, Клов, Передславине, Печерський монастир, пізніше Щекавиця, Дорогожичі та ін. Ці дослідження суттєво змінили уявлення про приміські села, слободи, феодальні двори, монастирі, що були віддалені від стародавнього міського ядра, але становили невід’ємні частини давнього міста. Розкопки відкрили невідомі доти пункти, суттєво змінили уявлення про стан околиць і рівень розвитку їх. Загін під керівництвом В. О. Харламова від 1976 р. цілеспрямовано займався дослідженнями дерев’яної, а згодом і кам’яної архітектури, а в 1985 р. набув статусу Архітектурно-археологічної експедиції (забудова Подолу, храм ХІІ ст. на Церковщині, Спас на Берестові, Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор та ін.). Організація роботи відділу була гнучкою, за потреби зусилля окремих загонів та експедицій об’єднувалися, співробітники брали участь у розкопках першочергових на певний час пам’яток. Так, М. А. Сагайдак брав участь у 1978–1979 рр. у великих розкопках Ярославського загону (вул. Рейтарська, 33 і Георгіївській собор ХІ ст.), а в 1981 та 2001–2002 рр. очолював масштабні роботи на Майдані Незалежності, де дослідив ділянки укріплень Ярослава Мудрого поблизу літописних Лядських воріт. Наприкінці 80х — у середині 90х рр. Ярославський загін увійшов до складу Старокиївської експедиції (Я. Є. Боровський), яка потім об’єдналася з Києвоокольною. Від 2004 р. експедиція (її очолює А. О. Козловський) провадить роботи на пам’ятках «міста Володимира» та «міста Ярослава», Копирева кінця, Дорогожичах, Щекавиці та ін. Досліджено чимало житлово-господарських комплексів з важливими знахідками, мурований західний палац Х ст., рештки церкви ХІ ст. на вул. Володимирська, фрагменти земляних укріплень, поховальні комплекси Х ст., християнські кладовища, виявлено скарби золотих прикрас та ін.
Загалом експедиції відділу від початку донині виконують величезну, часто, на перший погляд, непомітну роботу на новобудовах міста в усіх історичних районах чи осередках столиці України. Практично під археологічним моніторингом відділу знаходиться вся історична частина міста. Археологічні роботи відкривають і рятують від знищення величезну кількість пам’яток і знахідок різних часів — від Трипілля до ХVІІІ ст. У них брали та беруть участь усі співробітники відділу та численний тимчасовий персонал, з якого досить багато стали професійними археологами та працюють в Інституті, музеях чи інших установах. Здобутки польових досліджень відображені в численних аналітичних наукових працях. На жаль, запланований науковий щорічник відділу «Київська старовина» спіткала нещаслива доля через політичні негаразди початку 70х рр. У 1972 р. вийшов лише перший номер, але й він був вилучений із продажу, що й говорити про другий (зверстаний) і третій (зібраний). Поновити це видання його відповідальному редактору П. П. Толочку вдалося лише в 1992 р., але поза межами Інституту. Але більшменш регулярно виходили наукові збірники відділу: «Стародавній Київ» (1975), «Археологічні дослідження стародавнього Києва» (1976), «Археологія Києва. Дослідження і матеріали» (1979), «Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984–1989» (1993). До ювілею Києва 1982 р. також вийшов цикл з семи праць з історії та археології Києва, які посіли перше місце на Всесоюзному конкурсі 1983 р. Здобутки цього етапу досліджень були відбиті у фундаментальній колективній праці «Новое в археологии Киева» (1981). Наголосимо, що вихід цих праць значною мірою зобов’язаний зусиллям Я. Є. Боровського, який був не тільки «неодмінним» відповідальним секретарем, а й справжнім натхненником і двигуном більшості з них.За цю монографію, а також цикл праць з історії та археології Києва авторському колективу (науковий керівник П. П. Толочко, Я. Є. Боровський, С. О. Висоцький, К. М. Гупало, Г. Ю. Івакін, С. Р. Кілієвич, М. А. Сагайдак, В. О. Харламов) було присуджено Державну премію УРСР в галузі науки і техніки (1983).
Одним з вагомих результатів досліджень міста 60 — початку 80х рр. стала розробка П. П. Толочком проблеми часу виникнення Києва. Висновок вченого, що спирався, найперше, на аналіз археологічного матеріалу про початок формування міського ядра від кінця V–VI ст., уможливив визначити час, від якого можна розпочинати вік майбутнього міста — матері «міст руських». Було враховано історичну топографію міста й археологічні матеріали з найдавнішого осередку, що заклав безперервний розвиток життя на території Києва. Водночас наголошувалося, що то були ще першопочатки, не саме місто із усіма властивими йому функціями, що з’явилися згодом. Це мало важливе не тільки наукове, а й громадське значення. Київські пам’ятки, охорона культурної спадщини привернули увагу влади та широких верств суспільства. Суттєво зріс авторитет археологічної науки. 1982 р. Київ уперше святкував 1500річчя заснування міста, і відтоді це свято стало щорічним. П. П. Толочко надалі в численних роботах розробляв різні проблеми історичного розвитку Києва (і давньоруського міста загалом) на різних його етапах, приділяючи особливу увагу добі феодальної роздробленості, гостро дискусійної на ті часи. Історіографію проблеми виникнення міста детально висвітлив Я. Є. Боровський у монографії «Походження Києва. Історіографічний нарис» (1981).С. Р. Кілієвич понад 30 років постійно та скрупульозно досліджувала найдавнішу частину Києва. Результатом цього стала праця дослідниці «Детинец Киева ІХ — первой половины ХІІІ вв.» (1982), де подано повну на той час археологічну карту «міста Володимира» VІ–ХІІІ ст. Матеріали Подолу, закриті та чітко датовані комплекси, збагатили знання про певні аспекти матеріальної культури Києва та уможливили нові напрями у вивченні дав нього міста. Подальші спостереження за стратиграфією та геоморфологією, виявлення деревини, що добре збереглася у вологому ґрунті, сприяли впровадженню дендрохронологічного методу датування (М. А. Сагайдак), а, відтак, було уточнено час певних шарів, будівельних горизонтів, а, зрештою, періодизацію старожитностей Києва. Відкрилися можливості для дослідження етапів заселення головного посаду міста, його планування, вуличної мережі, самих садиб, конструктивних особливостей будівель (К. М. Гупало, В. О. Харламов, В. М. Зоценко, А. Б. Занкін, С. П. Тараненко), ремісничих осередків, виробів з кістки та дерева (М. С. Сергєєва), кераміки (В. М. Тимощук), давньоруського одягу (О. А. Брайчевська), поховальних па м’яток (В. Г. Івакін) та ін. Накопичений матеріал уможливив розробку питань натурних реконструкцій масової забудови: оселі, садиби, кварталу (В. О. Харламов). За цими дослідженнями вийшло чимало робіт, з-поміж яких монографії М. А. Сагайдака «Давньокиївський Поділ: Проблеми топографії, стратиграфії, хронології» (1991), В. Г. Івакіна «Християнські поховальні пам’ятки давньоруського Києва» (2008), М. С. Сергєєвої «Косторізна справа у Стародавньому Києві» (2011).Значний внесок у вивчення давнього Києва зробив С. О. Висоцький, який досліджував нове надзвичайно інформативне історичне джерело — середньовічні графіті на стінах Софійського собору, Золотих воріт, Спаса на Берестові, Кирилівської церкви, Михайлівського собору на Видубичах і на окремих речах, знайдених при розкопках у Києві. Пошуку, розчистці, ретельній науковій фіксації, а потім систематизації, розшифруванню та тлумаченню написів вчений присвятив десятки років. Епіграфічний корпус графіті давнього Києва (416 написів і малюнків), виданий у трьох моно рафіях (Древнерусские надписи Софии Киевской ХІ–ХІV вв., 1966; Средневековые надписи Софии Киевской ХІ–ХVІІ вв., 1976; Киевские графити ХІ–ХVІІ вв., 1985), становить надійне джерело, до якого звертаються дослідники, розробляючи різні проблеми Давньої Русі. С. О. Висоцький також досліджував Золоті ворота (один із спів авторів побудови захисного павільйону над рештками пам’ятки) та світський монументальний живопис Софійського собору.
Особливим напрямом роботи відділу було вивчення пам’я ток кам’яної архітектури. Серед них — Кловський собор ХІ ст. (П. П. Толочко, 1963 р.; І. І. Мовчан і В. О. Харламов, 1974, 1975 рр.), Михайлівський собор Видубицького монастиря (І. І. Мовчан, 1972 р.), католицький кафедральний храм ХVІІ ст. на Подолі (Г. Ю. Івакін, В. О. Харламов, 1973, 1974 рр.), ротонда ХІІ ст. (Я. Є. Боровський, П. П. Толочко, 1974, 1975 рр.), вірменська церква ХIV–ХV ст. на Подолі (Г. Ю. Івакін, 1975, 1985 рр.), церква св. Георгія ХІ ст. (Я. Є. Боровський, М. А. Сагайдак, 1979 р.), церква Успіння Богородиці Пирогощі (Г. Ю. Івакін, К. М. Гупало, М. А. Сагайдак, 1976–1980 рр.), храм ХІІ ст. на Церковщині (В. О. Харламов, 1976, 1977 рр.), Федорівський собор ХІІ ст. (С. Р. Кілієвич, В. О. Харламов), Успенський собор і Трапезна XII ст. Печерського монастиря, церква Спаса на Берестові (В. О. Харламов, 1986–1990 рр.), храм першої половини ХІІ ст. на вул. Юрківська, 3 (М. А. Са гай дак, М. С. Сергєєва, 2003 р.). Особ ливою масштабністю відзначалися ар хі тек тур ноархеологічні дослідження 2005–2011 рр. церкви Богородиці Десятинної (керівник Г. Ю. Івакін), які провадили разом з фахівцями Державного Ермітажу (О. М. Іоаннісян). Вони надали багато нових матеріалів і суттєво змінили уявлення про саму церкву та початковий етап розвитку вітчизняного мурованого зодчества. В розкопках цих пам’яток в різні роки брала участь більшість співробітників відділу (В. М. Гончар, В. М. Зоценко, Г. А. Козубовський, В. К. Козюба, В. А. Куницький, О. В. Манігда, С. Є. Поляков, Я. Степаненко, Г. В. Трофименко, А. А. Чекановський, С. М. Чернов, Л. В. Чміль). Спеціальні масштабні дослідження були пов’язані з натурним відтворенням визначних пам’яток монументального зодчества, знищених у 1930–1940і рр. Без археологічних робіт неможливо було створити проект їх відтворення, забезпечити консервацію та зберігання автентичних решток пам’ятки для наступних поколінь. Першими були дослідження Золотих воріт (С. О. Висоцький, 1970–1973 рр.), церкви Успіння Богородиці Пирогощі (Г. Ю. Івакін, 1996 р.). Та наймасштабніші роботи здійснені на Успенському соборі Печерського монастиря (В. О. Харламов, 1986 р.; Г. Ю. Івакін, 1996–2000 рр.) та на території Михайлівського Золотоверхого монастиря (В. О. Харламов, 1993–1995 рр.; Г. Ю. Івакін, 1996–1999 рр.). Це були головні святині міста, які домінували в навколишньому просторі та організовували міську структуру важливих історичних районів давнього міста. Дослідження дали матеріал для створення проектів відбудови та загалом для історії вітчизняної архітектури. Нині ці споруди діють і стали окрасою столиці України.
У 1970і рр. вперше розпочалося цілеспрямоване археологічне вивчення Києва післямонгольської доби (М. Ю. Брайчевський, П. П. Толочко). Дослідження Києва «темних віків» набуло планомірного й систематичного характеру з приходом до відділу Г. Ю. Івакіна. Культурні шари, археологічні об’єкти та різноманітні матеріали XІІІ–XVІІ ст. були виявлені в усіх історичних районах Києва. Залучення різноманітних джерел — археологічних, писемних, картографічних, іконографічних і нумізматичних — дозволило Г. Ю. Івакіну вперше об’єктивно показати стан міста після Батиєвої навали та подальший його розвиток, що відбито в монографії «Історичний розвиток Києва ХІІІ — середини ХVI ст.» (1996). Розгорнулися систематичні дослідження різних аспектів історичної топографії міста, його матеріальної культури (О. В. Оногда, О. В. Чміль, А. А. Чекановський), нумізматичних знахідок (Г. А. Козубовський) цієї доби. Величезний і різноманітний матеріал цієї доби дали вивчення Подолу, особливо історичних урочищ Гончари та Кожум’яки (Г. Ю. Івакін, Г. А. Козубовський, Д. М. Герасимов, Л. В. Чміль, А. А. Чекановський), Михайлівського Золотоверхого монастиря 1996–1999 рр. (Г. А. Козубовський, В. К. Козюба, Л. В. Чміль) і території Старого арсеналу 2005–2009 рр. (Г. А. Козубовський, О. В. Оногда, Л. В. Чміль). Над звичайно важливим для реконструкції вигляду Києва ХVІІ ст. стало видання факсимільного плану Києва 1695 р. з актовими тогочасними описами та численними графічними реконструкціями в праці Г. В. Алферової та В. О. Харламова «Киев во второй половине ХVІІ века» (1982). Окреме місце займали спелео-археологічні дослідження штучних печер давнього міста. Певним поштовхом для вивчення київських підземель стало створення в 1964 р. громадської експертної Комісії з вивчення київських катакомб (П. П. Толочко, В. В. Дяденко, А. І. Кубишев), організованої за ініціативою газети «Вечірній Київ». Книжка П. П. Толочка «Таємниці київських підземель» (1968) стала першою узагальнювальною працею з історії київських підземель, джерелом і поштовхом для пошуків багатьох археологів і спелеологів. У 1970і рр. основну роботу з організації вивчення київських печер очолив засновник одного з перших в Україні спелео-археологічних гуртків О. Б. Авагян, згодом співробітник багатьох експедицій відділу археології Києва. За дослідженнями підземель Києво-Печерської Лаври та інших розроблено основні критерії типології монастирських печер. Підсумком тривалого вивчення київських підземель стала монографія одного із учнів О. Б. Авагяна та активного учасника багатьох розкопок у Києві Т. А. Бобровського (2007). Окрім згаданих проблем, розроблялися й інші, пов’язані з різними аспектами вивчення матеріальної та духовної культури Києва. Є. І. Архипова опрацювала масив пам’яток кам’яної монумен тальної плас тики та надала каталог їх у монографії «Резной камень в архитектуре древнего Киева» (2005). М. С. Сергєєва систематизувала та ввела до наукового обігу основні групи виробів з кістки та рогу з Києва (Косторізна справа у Стародавньому Києві, 2011). Уперше вкладено топографію дуже рідкісних монетних знахідок XIV–XV ст. (Г. А. Козубовський), що дає важливі дані про економічний розвиток та міжнародні зв’язки Києва цієї доби. Ще один напрям склали дослідження з міфології та світогляду киян дохристиянської доби, відображені в працях Я. Є. Боровського (Мифологический мир древних киевлян, 1982; Світогляд давніх киян, 1992) та Ю. Г. Писаренка (Велес-Волос в язичницькому світогляді Давньої Русі, 1997). Київські знахідки стали основним джерелом для реконструкції економічних, політичних і культурних зв’язків Києва та Південної Русі з Прибалтикою, досліджених в численних працях В. М. Зоценка. Зокрема, вони оприлюднені (спільно з Ф. О. Андрощуком) у праці «Скандинавские древности Южной Руси. Каталог» (Париж, 2012). На базі київських колекцій створено класифікацію та хронологію кераміки Наддніпрянщини XIV–XVIII ст., введено до наукового обігу різноманітну кераміку цієї доби (О. В. Оногда, Л. В. Чміль, А. А. Чекановський). Для успішних рятівних новобудовних досліджень необхідна взаємодія з урядовими установами, міською владою, проектними та будівельними організаціями. Ця копітка та непомітна для науки робота забирає багато часу та енергії. Відділ протягом десятиліть налагодив таку співпрацю. Київ став містом, де археологічні пам’ятки чи не найкраще контролювалися в країні (хоча порушення були й тоді, й нині). Вже в 1973 р. в місті були розроблені та затверджені заповідні й охоронні археологічні зони та режими їх використання, розроблено охоронні зони для конкретних пам’яток культурної спадщини. Відтоді це зонування неодноразово уточнювалося та розширювалося згідно з новими знахідками та змінами в пам’яткоохоронному законодавстві. Плідною була спів праця київських археологів з архітекторами й реставраторами. М. Ю. Брайчевський, П. П. Толочко, Г. Ю. Івакін, В. О. Харламов, І. І. Мовчан і М. А. Сагайдак були консультантами та спів авторами багатьох проектів з розбудови історичних районів Києва, реконструкції численних пам’яток історії та культури. Архітектори, мистецтвознавці та реставратори активно залучалися до розкопок Києва. Здобутки археології Києва значною мірою пов’язані з іменами Ю. С. Асєєва, М. В. Холостенка, А. М. Мілецького та багатьох інших. Напрацювання відділу відображені в численних працях, з-поміж яких відзначимо розділи фундаментальних праць з археології, історії та культури України: Археологія Української РСР (т. ІІІ, 1975); Історія Української РСР (т. 1, 1977); История Украинской ССР (т. 1, 1982); История Киева (т. 1, 1982); Археология Украинской ССР (т. ІІІ, 1986); Історія Києва (т. 1, 1986); Давня історія України (т. 3, 2000); Етнічна історія давньої України (2000); Історія української культури (т. 1, 2001); История русского искусства (т. 1, Москва, 2007); Історія декоративного мистецтва України (т. 1, 2010); Історія українського мистецтва (т. 2, 2010). За наукове керівництво та суттєвий внесок у створення тритомної «Давньої історії України» П. П. Толочко та Г. Ю. Івакін стали лауреатами Державної премії України в галузі науки і техніки за 2002 р.
Нині відділ нараховує 15 осіб: член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук Г. Ю. Івакін (заввідділу), сім кандидатів наук (М. М. Ієвлєв, А. О. Козловський, Г. А. Козубовський, В.К. Козюба, О. В. Манігда, М. С. Сергєєва, Л. В. Чміль), сім молодших наукових співробітників (В. І. Баранов, В. О. Крижановський, Д.В. Бібіков, І.В. Зоценко, Е.Ю. Починок, С. М. Сагайдак, А. А. Чекановський), один лаборант І ступеню О. К. Іванов. У науковому та експедиційному плані з роботою відділу тісно пов’язані співробітники відділу давньоруської та середньовічної археології, Центру археології Києва, сектору біоантропології, різних музеїв і національних заповідників, які захищають дисертації, створюють монографії, розробляють різну тематику за археологічними матеріалами Києва.
- Категорія: Редакційно-видавнича служба
Шевченко Тетяна Миколаївна, завідувач відділу, к.і.н., с.н.с.
E-mail:
Ахмад Аркадій Рабіхович, пров. н. редактор
Пєткова Марина Володимирівна, пров. н. редактор
Попович Ярослава Іванівна, м.н.с.
- Категорія: Відділ археології енеоліту—бронзової доби
Організаційне структурування дослідників діб енеоліту та бронзи в Україні розтяглося на декілька десятків років. Віхами на цьому шляху стали: Археологічна комісія при ВУАН (1919), Всеукраїнський Археологічний комітет (1924), Секції історії матеріальної культури (СІМК) при УАН (1933, директор – Ф. А. Козубовський). Останню перетворено Постановою Президії УАН від 15.11.1934 р. в Інститут історії матеріальної культури (ІІМК) УАН (директор — Ф. А. Козубовський), де вперше виділено, як окрему структурну одиницю, секцію історії докласового суспільства. На базі ІІМК 1938 р. створено Інститут археології АН УРСР з відділом археології первісного суспільства, як базовою структурною одиницею.
Дослідження пам’яток енеоліту — бронзової доби співробітниками відділу впродовж 30-х рр. ХХ ст. відбувалося на тлі боротьби з «націоналізмом», яку нещадно вершила радянська влада. Тоді не лише археологи, але й археологія були приречені на боротьбу за виживання. Її кульмінацією стала нарада в Ленінграді 1931 року, де прийнято Постанову про скасування етнографії та археології як наук. З українського боку цю пропозицію підтримали аспірант ОАМ Ф. Козубовський та академік І. Соколов. Перший з них невдовзі очолив структури СІМК та ІІМК, що не врятувало його, втім, від арешту та розстрілу. Така ж доля спіткала співробітника відділу, багаторічного керівника Трипільської експедиції на Київщині С. С. Магуру (1897—1937). Його спадкоємницею стала московський археолог Т. С. Пассек. Вона й узагальнила підсумки дослідження трипільської культури в УРСР за 20 років (1938) та продовжила розкопки таких видатних поселень як Володимирівка та Коломійщина. Розкопки на Нікопольському курганному полі, розпочаті Ф.Т. Кірановим та продовжені в 1935-36 рр. експедицією ІА АН УРСР (Л. Д. Дмитров), перебрала родина московських археологів (Б. М. Граков, О. О. Кривцова-Гракова).
Попри всі об’єктивні та суб’єктивні складнощі й примусове вилучення з наукового процесу провідних фахівців (М. О. Макаренко, Ф. Т. Козубовський, К. Ю. Коршак, С. С. Магура, А. В. Добровольський, М. Я. Рудинський та ін.), перші роки існування відділу позначилися виділенням провідних напрямків у дослідженні енеоліту (трипільська культура) та доби бронзи (курганна археологія). Остання розвивалася переважно за рахунок досліджень на новобудовах. Поновився процес виділення археологічних культур — Усатівської (О. Ф. Лагодовська) та Білогрудівської (П. Курінний), хоча енеоліт та бронзовий вік у Степу все ще сприймався як одна «мідяно-брондзова доба». Важливо, що від того часу ставиться питання про «власну школу» дослідників первісної доби (І. Левицький, О. Лагодовська, М. Макаревич та ін.), створену С. С. Гамченком (1860—1934) — віце-президентом та головою Археологічного відділу ВУАК (Курінний, 1970, с. 105).
Становлення київських шкіл дослідників енеоліту та бронзової доби після Великого терору 30-х та Другої світової війни відбувалося вже в повоєнний час, коли відновлений, після евакуації 1941—1944 рр. до Уфи, відділ первісної археології виявився єдиним у штатному розкладі ІА АН УРСР (див. витяг з наказу).
ВИТЯГ з НАКАЗУ № 1
ПО ІНСТИТУТУ АРХЕОЛОГІЇ АКАДЕМІЇ НАУК УРСР
6 липня 1944 р. м. К и ї в .
параграф 3.
Вважати з 1/УІІ б.р. на роботі в Інституті археології
Академії Наук УРСР т. т.:
1. СЛАВІН Л. М. в. о. Директора Інституту
Археології зі ставкою 2000 крб.
2. ЛАГОДОВСЬКА О. Ф. Зав. Відділом археології
Первісної доби /в дальн.
Затвердженням по Президії/
зі ставкою .............................. 1700 крб.
3. ДМИРОВ Л. Д. Ст. наук. співробітник зі ставкою 1500 “
4. БЛІФЕЛЬД Д. І. Ст. наук. співробітник “ “ 1500 “
5. САМОЙЛОВСЬКИЙ І. М. в.о. ст. наукового роб. “ “ 700 “
6. ГОНЧАРОВ В. К. в.о. ст. наук. робітн. “ “ 700 “
7. ПОКРОВСЬКА Є. Ф. мол. наук. співробітник “ “ 500 “
8. МАХНО Є. В. мол. наук. -“- “ “ 500 “
9. СИБІЛЕВА-ОДИНЦОВА С. М. мол. наук. співро. “ “ 500 “
10. ШИЛІНА Л. С. мол. наук. співробітник “ “ 500 “
11. КУЗНЕЦОВА С. М. “ “ “ “ “ 500 “
12. ДЗБАНОВСЬКИЙ Е. О. “ “ “ Зав.
бібліотекою та архівом “ “ 450 “
13. АДОЕВЦЕВА О. І. Bбиральниця 115 “
Дирек. Інституту Археології
Академії Наук УРСР –
Член-Кореспондент / СЛАВІН /
П е в н е : Секретар Інституту Археології
АН УРСР
лд-13 підпис /Л. Гродська /
Поступово до складу відділу вливалися ті, хто вижив після сталінських репресій та Другої світової війни (В. Даниленко, А. Добровольський, О. Лагодовська, М. Макаревич, М. Рудинський). Відтоді відділ послідовно очолювали видатні вчені: к. і. н. О. Ф. Лагодовська (1944—1949), к. і. н. В. М. Даниленко (1949—1953), к. і. н. А. В. Добровольський (1953—1956), д. і. н. М. Я. Рудинський (1956—1958), чл.-кор. АН УРСР С. М. Бібіков (1958—1968), д. і. н. Д.Я. Телегін (1968—1973). Більшість з них переймалася як проблематикою кам’яної доби, так і енеоліту — бронзи. В 40-і — 50-ті рр. ще не усталилася практика вузької спеціалізації дослідників, що стала помітнішою в 60-ті рр. ХХ ст.
Створення 01.10.1944 р. кафедри археології на історичному факультеті КДУ ім. Т. Шевченка відкрило шлях до нашої науки генерації молодих талановитих дослідників діб міді та бронзи (С. С. Березанська, В. Г. Збенович, В. О. Круц, Т. Г. Мовша, О. В. Цвек; О. Г. Шапошникова, І. М. Шарафутдінова, М. М. Шмаглій та ін.). Через аспірантуру прийшов у відділ Д. Я. Телєгін. Більшість з них вже виходили на вужчу спеціалізацію в межах енеоліту та бронзового віку.
Великим є внесок співробітників відділу у дослідженні пам’яток в зоні спорудження та підтоплення Дніпровського каскаду гідроелектростанцій, починаючи з плідних робіт у Надпоріжжі в перші повоєнні роки. Тоді проявив себе на повну силу розвідницький талант О. В. Бодянського (1926—1992). В його доробку лишилися відкриття знаних поховальних та поселенських комплексів практично всіх археологічних культур V—ІІ тис. до н. е. в Надпоріжжі та на Нижньому Дніпрі. У 50-ті рр. розгорнулися масштабні роботи в зоні спорудження та підтоплення Каховської, а далі — Кременчуцької, Канівської та Київської ГЕС. Серед найважливіших досліджень цього циклу розкопки багатошарового Михайлівського укріпленого поселення — опорної пам’ятки енеоліту – ранньої бронзи Степу (Лагодовська, Шапошникова, Макаревич, 1962; Коробкова, Шапошникова, 2005). Розкопки епонімних поселень Рогачик та Бабине ІІІ стали базовими для виділення відповідних археологічних культур (Березанська, 1961; Братченко, 1977; Спіцина, 2002).
У діяльності відділу від часів його створення велика увага приділяється справі вивчення культурної спільноти Кукутень-Трипілля. Біля витоків Київської школи дослідників Трипілля, що сформувалася у повоєнний час, стояв С. М. Бібіков (1908—1989). Його входження у проблематику енеоліту розпочалося з розкопок ранньотрипільського поселення Лука-Врублевецька на Середньому Дністрі, виданих у вигляді монографії (1953), захищеної як докторська дисертація. Очоливши 1955 р. ІА АН УРСР, а з часом і відділ первісної археології, науковець активно посприяв проведенню нових розкопок та cтановленню генерації провідних дослідників Трипілля (В. Г. Збенович, В. О. Круц, О. В. Цвек, М. М. Шмаглій). С. М. Бібіков також розробив принципи палеоекономічного моделювання в археології, які успішно застосовував і для інтерпретації матеріалів розкопок трипільських поселень. Він же висловив припущення щодо орного землеробства та скотарсько-землеробського характеру господарства трипільських племен. Ветераном трипільської археології відчував себе М. Л. Макаревич (1901—1988), який працював у відділі з 1937 по 1971 р., беручі участь у розкопках таких відомих поселень як Коломийщина, Городськ, Гренівка, Сабатинівка, Стіна.
Ще у рамках відділу первісної археології В. М. Даниленко написав і видав узагальнюючу монографію «Энеолит Украины» (К., 1974), а С. С. Березанська, С. М. Бібіков, С. Н. Братченко, Ю. М. Захарук, В. Г. Збенович, В. О. Круц, Т. Г. Мовша, Д. Я. Телєгін, О. Г. Шапошникова, М. М. Шмаглій склали кістяк авторського колективу розділів «Мідний вік» та «Епоха бронзи» у томі «Первісна археологія» тритомника «Археологія Української РСР» (К., 1971). Помітними подіями в житті відділу, напередодні його реорганізації, та археології загалом стали монографії: Д. Я. Телєгін «Середньостогівська культура» (К., 1973); В. Г. Збенович «Поздне-трипольские племена Северного Причерноморья» (К., 1974); С. С. Березанська «Средний период бронзового века в Северной Украине» (К., 1972). У виданій раніше брошурі С. С. Березанської «Бронзовий вік на Україні» (К., 1964) подано загальну характеристику та оригінальну періодизацію цієї доби.
Розгортання від 60-х рр. археологічних розкопок в зонах меліоративного будівництва зумовило істотне кількісне розширення штатного складу ІА АН УРСР та спроби удосконалити його організацію. Так, впродовж 1974-1997 рр. функціонувала дворівнева структура в межах ІА АН УРСР (НАНУ), коли створено відділення первісної археології у складі двох відділів (археології кам’яного віку та археології енеоліту та бронзового віку). Від 1989 р. відділення переінакшили на відділ, а відділи – на сектори. З огляду на кількісну перевагу дослідників доби палеометалів керівник відділення (відділу) первісної археології очолював і відділ (сектор) археології енеоліту – бронзового віку, що стало традицією. Впродовж 1974—1989 рр. відділення та відділ очолював директор ІА АН УРСР (1973-1986 рр.), чл.-кор. АН УРСР І. І. Артеменко; у 1989-1992 рр. — к. і. н. І. Т. Черняков, а в 1992-1997 рр. — к. і. н. В. В. Отрощенко. Восени 1997 р. мала місце нова структурна перебудова ІА НАНУ, що скасувала проміжну об’єднавчу надбудову над тепер вже самостійними та самодостатніми відділами археології кам’яного віку та археології енеоліту — бронзового віку. Відтоді останнім керує д.і.н., проф. В. В. Отрощенко.
У 70-ті — 80-ті рр. ХХ ст. до складу відділу влилися О. С. Бєляєв, С. Н. Братченко, В. І. Клочко, Л. Г. Ковальова, Т. Г. Мовша, А. Л. Нечитайло, В. В. Отрощенко, С. М. Рижов, Н. Г. Салій, М. М. Чередниченко, І. Т. Черняков та ін. До складу відділу періодично включали колектив Миколаївської новобудовної експедиції (В. М. Фоменко, В. М. Клюшенцев, Н. Д. Довженко, О. М. Балушкін, В. Ф. Єлисеєв).
Вагомим напрямком роботи відділу лишалося дослідження пам’яток, виділення та вивчення нових археологічних культур Лісостепу та Полісся доби бронзи. Його підтримав особистою участю в процесі І. І. Артеменко. Проте, чільним науковцем тут лишалася д. і. н. С. С. Березанська. Від дисертаційного дослідження зольників білогрудівської культури дослідниця перейшла до системного вивчення тшинецької (східнотшинецької) культури, яка з часом набула статусу тшинецько-комарівської культурної спільноти, а нині — тшинецького культурного кола. Далі мало місце виділення, спільно з М. М. Бондарем, поселень типу Ісківщина з ознаками взаємодії катакомбного та середньодніпровського населення, виділення пам’яток мар’янівського, сосницького та лебедівського типів, які з часом стали розглядатися як окремі археологічні культури. 1977 року С. С. Березанська захищає докторську дисертацію «Північна Україна за доби бронзи» Знаковою подією в українській археології стало виділення нею культури багатоваликової кераміки (1961), що відкрило шлях для істотного доповнення усталеної періодизації доби бронзи, запропонованої В. О. Городцовим. Цикл монографій С. С. Березанської (1972, 1974, 1982, 1990) та колективні монографії (1986, 1994) утвердили позиції Київської школи дослідників бронзової доби в європейській археології. Увінчали польову та наукову працю дослідниці cпільні з Б. І. Лобаєм та В. І. Клочком розкопки та колективні публікації Гордіївського могильника – елітної поховальної пам’ятки білогрудівської культури (1998, 2011). С. С. Березанську можна вважати фундатором Київської школи дослідників бронзової доби в Україні. Під її безпосереднім керівництвом чи в ареалі її впливу відбулося становлення двох д. і. н. (В. І. Клочко, С. М. Санжаров) та шести к. і. н. (О. С. Бєляєв, Я. П. Гершкович, Т. Ю. Гошко, С. М. Ляшко, Г. М. Тощев, Т. О. Шаповалов). Однією з питомих ознак цієї школи є орієнтація на європейську археологію та розробка західних векторів зв’язків давнього населення України. Нині в цьому ж напрямку, але з власним баченням проблематики, плідно працюють К. П. Бунятян, С. Д. Лисенко, С. С. Лисенко.
Чл.-кор. АН УРСР І. І. Артеменко (1924—1989) також вивчав культури доби бронзи Лісостепу та Полісся, матеріали яких лягли в основу його докторської дисертації (1978). Бачення дослідником цієї проблематики висвітлене у розділах тому «Археология СССР. Эпоха бронзы лесной зоны» (Москва, 1987), де, серед іншого, ним виділена сосницька культура.
Створення відділу археології енеоліту-бронзового віку посприяло збиранню в його структурі практично всіх провідних на той час дослідників спільноти Кукутень-Трипілля (В. Г. Збенович, В. О. Круц, О. В. Цвек, М. М. Шмаглій). Завершив цей процес перехід з Історичного музею до ІА АН УРСР та відділу к. і. н. Т. Г. Мовші. Перед дослідниками Трипілля на початку 70-х рр. ХХ ст. постав феномен поселень-гігантів з нагальною необхідністю розробки методик їхньої фіксації та розкопок. Ця тематика швидко стає пріоритетною в Інституті й цікавою для світової археології загалом. Планову тему з дослідження поселень-гігантів та Трипільську експедицію очолює 1981 року І. І. Артеменко, який розподілив найперспективніші для розкопок об’єкти серед найдосвідченіших польовиків.
Утім, к. і. н. М. М. Шмаглій розпочав дослідження поселення-гіганта Майданецьке (площа понад 275га) на чолі Трипільської комплексної експедиції ще в 1972 р. На розкопках Майданецького, що тривали з перервами до 1989 р., було розкрито до 50-ти об’єктів. М. М. Шмаглій зібрав групу однодумців (Н. Б. Бурдо, К. В. Зіньковський, М. Ю. Відейко), які розробили дві гостро дискусійні гіпотези: щодо трипільських протоміст та вертикальнї (двоповерхової) забудови поселень-гігантів. Результатом цих масштабних досліджень стала низка монографій: Шмаглій М. М. «Великі трипільські поселення і проблема ранніх форм урбанізації», К., 2001; Відейко М. Ю. «Трипільські протоміста. Історія досліджень», К., 2002; Шмаглий Н.М., Видейко М.Ю. «Майданецкое — трипольский протогород» // Stratum plus, 2001—2002, N 2 та ін.
Розкопки найбільшого поселення-гіганта Тальянки (площа 450га) очолив від 1981 р. к. і. н. В. О. Круц. Спочатку він керував Тальянківським загоном Трипільської експедиції, а потім нею загалом. На Тальянках у різні роки працювали співробітники та аспіранти відділу: В. Г. Збенович, С. М. Рижов, В. О. Шумова, С.І. Круц, О. Г. Корвін-Піотровський, А.В. Ніколова, О. В. Дяченко, Д.К. Чорновіл, Е.В. Овчинников, Є. Пічкур, Л. Шатіло. Від 2001 р. дослідження поселення фінансуються з Великої Британії та США, а звіти розкопок регулярно видаються у формі колективних монографій та збірок статей (К., 2001; К., 2005; К., 2008; К., 2008; К., 2009; К., 2010; Oxford, 2012). За 30 років досліджень на Тальянках розкопано близько 50-ти об’єктів, проведено 2 польові семінари (1990, 1991) та 4 міжнародні наукові конференції (1993, 2003, 2008, 2011).
Свою нішу в дослідженні Трипілля зайняла к. і. н. О. В. Цвек, що розкопувала поселення Веселий Кут, Онопріївна та ін., зосередивши довкола себе колектив сподвижників (І. І. Мовчан, Е. В. Овчинников, Г. Шиянова). З часом, О. В. Цвек монографічно дослідила гончарне виробництво племен трипільської спільноти (К., 2004) та виділила східнотрипільську культуру в системі пам’яток спільноти Кукутень-Трипілля (Цвек О. В. «Поселення східнотрипільської культури», К., 2006).
Т. Г. Мовша, учениця Т. С. Пассек, у 1981—1984 рр. проводила дослідження на поселеннях-гігантах Добровди та Косенівка — найпізнішому серед інших гігантів. В її загонах працювали О. Г. Корвін-Піотровський, В. А. Колесникова, О. Якубенко, Т. Бузян. На жаль, велика наукова спадщина дослідниці досі лишається не виданою.
В. Г. Збенович, провівши розкопки найдавнішого на теренах нашої держави поселення Бернашівка на Середньому Дністрі (1972—1975 рр.), зосередив увагу на проблемі походження Трипілля. Видавши монографію з матеріалами розкопок Бернашівки (К., 1980), В. Г. Збенович успішно захищає докторську дисертацію «Ранній етап трипільської культури на теренах України» та друкує за нею монографію (К., 1989). Київська школа знавців Трипілля стає провідною.
Помітних успіхів досягли співробітники відділу у вивченні доволі широкого спектру археологічних культур епох міді та бронзи в Степу. Цьому процесу великою мірою посприяли розвідки та розкопки в зоні штучних «морів» Дніпровського каскаду, а особливо — масштабні дослідження курганних полів та ансамблів у зонах меліорації практично в усіх куточках Українського Степу впродовж 60—80-х рр. ХХ ст. У відділі працювали від початку чи перейшли до нього пізніше зі своїми матеріалами начальники великих новобудовних експедицій О. Г. Шапошникова, М. М. Шмаглій, С. Н. Братченко, М. М. Чередниченко, І. Т. Черняков, В. В. Отрощенко, В. М. Фоменко, Ю. Я. Рассамакін. На новобудовах працювали практично всі співробітники відділу. Результати потужного вливання до наукового обігу якісного нового матеріалу не примусили на себе довго чекати.
Між першим та другим (російськомовним) виданням «Археології Української РСР» (К., 1985) минуло лише 14 років, але тексти стосовно доби бронзи Степу довелося переписувати наново. Серед авторів з відділу — І. І. Артеменко, С. С. Березанська, С. Н. Братченко, В. Г. Збенович, В. О. Круц, Т. Г. Мовша, В. В. Отрощенко, М. М. Чередниченко, І.М. Шарафутдінова. На археологічній мапі України з’явилися нові культури та типи пам’яток, зокрема: харківсько-воронезька, донецька, дніпро-азовська, інгульська культури катакомбної спільноти, культура багатоваликової кераміки, східнотшинецька, сабатинівська та білозерська культури, пам’ятки мар’янівського та лебедівського типів, кам’янсько-лівенцівська група пам’яток. За дражливою для традиціоналістів строкатістю назв вимальовувалися нові концептуальні підходи до розуміння бронзової доби на теренах України, істотно відмінні від «загальноприйнятих» побудов сусідів. Поглиблену характеристику новітніх культурогенетичних напрацювань надала колективна монографія С. С. Березанської, В. В. Отрощенка, М. М. Чередниченка та І.М. Шарафутдінової «Культуры эпохи бронзы на территории Украины» (К., 1986). З її виходом остаточно утвердилась у науці культура багатоваликової кераміки. Особливо запеклі дискусії довелося витримати творцям сабатинівської культури (І.М. Шарафутдінова, І.Т. Черняков, пізніше — Я.П. Гершкович). Була виокремлена також Білозерська культура (В. В. Отрощенко, І.Т. Черняков, В.П. Ванчугов).
Доба незалежностi внесла істотні корективи в роботу відділу. Швидко припиняється бюджетне фінансування тематичних розкопок, зокрема, знаменитих поселень-гігантів. Істотно зменшуються обсяги досліджень в зонах новобудов. Звільнений від польової та звітної роботи час співробітники відділу використовують для аналітики, написання статей, публікацій, монографій та дисертаційних досліджень. Відкриття кордонів та інформаційна революція зробили доступнішими для вітчизняних науковців досягнень світової науки. Система міжнародних грантів відроджує практику тематичних розкопок, зокрема, тих-таки поселень-гігантів (Тальянки, Небелівка). На порядок зростає публікаційна активність науковців.
Відбувається зміна поколінь. Виходять на пенсію генерації науковців 40-50-х рр., утверджують свої позиції представники 80-90-х. До відділу приходять Я. П. Гершкович, Н. С. Котова, а згодом — кращі співробітники розформованого відділу теорії та методики археології (К. П. Бунятян, А. В. Ніколова, С. Ж. Пустовалов, Л. А. Черних), Е. В. Овчинников зі Саратовського університету та вихованці київських вишів С.Д. та С. С. Лисенки. В новому тисячолітті відділ поповнили аспіранти відділу Л. А.Спіцина, В. Б. Панковський, пошукач Д. К. Чорновіл. вихованці магістерської програми «Археологія та давня історія України» НаУКМА С. М. Разумов, О. В. Дяченко, Л. А. Шатіло, В. С. Рудь. З розформованого відділу охоронних досліджень переведені Н. М. Данилко та Н.П. Шевченко, а з колишнього відділу фізико-хімічних методів археології — Т. Ю. Гошко.
Впродовж 90-х рр. провідні співробітники відділу активно працювали над розділами узагальнюючих колективних праць. Н. С. Котова («Неоліт»), В. О. Круц та Ю. Я. Рассамакін («Енеоліт»), С. С. Березанська та В. В. Отрощенко («Доба бронзи») стали авторами першого тому «Давньої історії України» (К., 1997). В. В. Отрощенко написав перший розділ «Етнічної історії давньої України» (К., 2000). К. П. Бунятян та В. В. Отрощенко — серед авторів найінформативнішого в державі курсу лекцій «Археологія України» (К., 2005).
Розробка неолітичної та нео-енеолітичної проблематики активізується з працевлаштуванням у відділі к. і. н. Н. С. Котової (1990 р.). Нею проводяться розкопки відомих поселень (Кам’яна Могила-1, Роздольне, Семенівка та ін.), розробляються питання культурогенези, доместикації тварин, неолітизації Степу. За її авторства виходить серія монографій (Луцьк, 1994; Луганськ, 2006; Oxford, 2008), зокрема, гостро дискусійна «Неолитизация Украины» (Луганськ, 2002). У 2010 р. Н.С. Котова захищає докторську дисертацію “Культурно-історичні процеси у Північному Причорномор’ї в VI—V тис. до н. е.”.
К. і. н. Ю. Я. Рассамакін та к. і. н. А. В. Ніколова нині є провідними дослідниками поховальних комплексів енеоліту та доби ранньої бронзи Надчорноморщини. Ю.Я. Рассамакін pозробив нову систему культур степового енеоліту: скелянська, стогівська, квітянська, дереївська. Він же є автором двотомника «Die nordpontische Steppe in der Kupferzeit (Gräber aus der Mitte des 5. Jt.–Ende des 4. Jt. v. Chr.)» (Berlin, 2004).
А. Л. Нечитайло (1935—2008) також займалася проблематикою степового енеоліту, виділенням новоданилівської культури, що й відбилося в розділах колективної монографії (К., 2001). Велику увагу приділяла вивченню контактів населення України з племенами Кавказу за палеометалів, що вилилося в монографію (1992), а потім і докторську дисертацію «Динаміка історичних зв’язків населення Степової України та Північного Кавказу» (1994).
В. І. Клочко послідовно розробляє питання озброєння та військової справи населення України від неоліту до початкового періоду раннього залізного віку. Ці дослідження вилилися спочатку в кандидатську (1987), а потім і докторську (2003) дисертації та монографії (Poznań, 1993; Poznań, 2001; К, 2006).
М. Ю. Відейко виконав у відділі й успішно захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук «Етносоціальні трансформації у Центральній та Південно-Східній Європі V—ІV тис. до н.е.» (2016).
С. Ж. Пустовалов виконав у відділі й успішно захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук «Соціальний лад катакомбного суспільства Північного Причорномор’я» (2015).
Я. П. Гершкович видав ґрунтовну монографію «Суботівське городище», рекомендовану відділом до захисту на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук. Успішний захист її мав місце в жовтні 2017 р.
Катакомбна проблематика послідовно розроблялася О. Г Шапошниковою, С. Н. Братченком, а нині С. Ж. Пустоваловим та Л. А. Черних. Нульові роки ХХІ ст. стали найпліднішими у творчій біографії к. і. н. С. Н. Братченка (1936—2011) — яскравого представника української археології ХХ ст. — керівника Сіверсько-Донецької новобудовної експедиції. Особливу увагу дослідник приділяв Донецькій катакомбній культурі, що вилилося в монографію (Луганськ, 2001). р. Провів розкопки Левенцівської фортеці в дельті Дону та виділив кам’янсько-левенцівський тип пам’яток (1986; 2006; 2012). Він же переконливо розпочав процес переусвідомлення культури багатоваликової кераміки як бабинської культури (1977).
В. В. Отрощенко впродовж 90-х рр. розробив концепцію походження та етапів розвитку культур зрубної спільноти (покровсько-мосоловської та бережнівсько-маївської) та захистив докторську дисертацію «Історія племен зрубної спільності» (2002). Є доконаним стратиграфістом, що засвідчує його монографія (К., 2001).
Прихід до відділу С. Н. Братченка, М. М. Чередниченка, В. В. Отрощенка змістив на південний схід фокус досліджень степових старожитностей доби бронзи та увагу до східного вектору зв’язків населення доби бронзи з теренів України. На передній план, крім суто наукових розробок, виходить проблема виховання наукових кадрів на сході нашої держави. Впродовж останніх 25-ти років захистили кандидатські дисертації С. М. Санжаров, Р. О. Литвиненко, В. В. Циміданов, Ю. М. Бровендер, А. М. Усачук, С. М. Разумов, В. Б. Панковський. Вже в ХХІ ст. С. М. Санжаров, Р. О. Литвиненко та Ю. М. Бровендер захистили докторські дисертації. 2004 року створено Східноукраїнську філію ІА НАНУ (координатор — В. В. Отрощенко). Таким чином, постала нова школа дослідників бронзової доби в Україні.
Співробітники відділу є лауреатами Державної премії УРСР (України) в галузі науки та техніки: С. С. Березанська, С. М. Бібіков, О. Г. Шапошникова у складі авторського колективу «Археології Української РСР» (1977 р.); І. І. Артеменко — за участь у написанні «Історії Української РСР» (1980); В. О. Круц та В. В. Отрощенко у складі авторського колективу «Давньої історії України» (2002). Слід зазначити, що в підготовці названих колективних монографій брало участь набагато ширше коло авторів з відділу (Т. Г. Мовша, Ю.М. Захарук, В. Г. Збенович, В. О. Круц, М. М. Шмаглій, С. Н. Братченко, М. М. Чередниченко, І. М. Шарафутдінова, С. І. Круц, Н. С. Котова, Ю. Я. Рассамакін), але регламент присудження державних премій жорстко обмежує коло нагороджених. Це ж стосується К. П. Бунятян, М. Ю. Відейка, Я. П. Гершковича, В. І. Клочка, Н. С. Котової, А. Л. Нечитайло, А. В. Ніколової, В. В. Отрощенка, С. Ж. Пустовалова, Л. А. Черних, І. Т. Чернякова, які є серед авторів першого тому академічного видання «Історія української культури» (К., 2001), удостоєного Державної премії України в галузі науки та техніки за 2016 р.
Міжнародна співпраця. Після демонтажу «залізної завіси» та здобуття незалежності співробітники відділу нарешті отримали змогу активно підключитися до міжнародної співпраці з археологами Європи, Азії та Північної Америки. Обмін науковими відрядженнями, участь у спільних експедиціях, польових семінарах та міжнародних конференціях стали повсякденною реальністю. Помітне число співробітників відділу скористалися можливостями тривалого стажування за кордоном. Слід виокремити стипендіата фонду А. імені фон Гумбольдта (ФРН) Ю.Я. Рассамакіна, стипендіатів фонду імені Д. Фулбрайта (О. В. Дяченко, Я. П. Гершкович, Ю. Я. Рассамакін).
Наукова результативність співробітників відділу помічена за кордоном. В. І. Клочко та Ю. Я. Рассамакін обрані членами-кореспондентами Німецького Археологічного Інституту (Берлін, Німеччина). В. І. Клочко є професором Гданського університету. Ю. Я. Рассамакін є також членом-кореспондентом Центру вивчення археології Чорноморського регіону Інституту доісторичної археології університету Мартіна Лютера (Галлє-Віттенберг, Німеччина), а з 1998 р. — членом Європейської Асоціації Археологів, де в 2001-2003 входив до Номінаційного комітету цієї міжнародної установи. Котова Н.С. та Л.А.Спіцина в рамках дослідницьких проектів Наукового фонду Швейцарської Конфедерації співпрацюють з Бернським університетом рослин. Співробітники відділу входять до редакційних рад та колегій знаних зарубіжних археологічних видань: “Eurasia Antiqua” (Берлін, ФРН), “Stratum plus” (Кишинів, Республіка Молдова), “Baltic-Pontic Studies” та „Archaeologia Bemaris” (Познань, Польща), «Российский археологический ежегодник» (Санкт-Петербург, Росія). Спільний англомовний видавничий проект “Baltic-Pontic Studies” між Університетом ім. А. Міцкевича у Познані та ІА НАНУ триває від 1992 р. (координатори — проф. А. Кошко та д. і. н. В. Клочко). На сьогодні видано 21 том.
Нині відділ нараховує 17 осіб, лишаючись найбільшим науковим підрозділом ІА НАНУ. Серед них: д. і. н. проф. Отрощенко В. В.; пров. н. с., д. і. н. Котова Н. С.; ст. н. с., д. і. н. Гершкович Я. П., 4 ст. н. с. (Лисенко С. Д., Рассамакін Ю. Я., Черних Л. А., Овчинников Е. В.); 4 н. с., к. і. н. (Дяченко О. В., Лисенко С. С., Панковський В. Б., Спіцина Л. А.); 1 н. с. (Фоменко В. М.), 4 м. н. с. (Чорновіл Д. К., Данилко Н. М. — вчений секретар відділу, к. і. н. Шатіло Л. А., Рудь В. С.). До відділу тематично прикріплений вч. секр. ІА НАНУ, к. і. н., ст. н. с. Корвін-Піотровський О. Г. З відділом співпрацюють на громадських засадах: 2 д. і. н., пр. н. с. (Відейко М. Ю., Пустовалов С. Ж.), 4 ст. н. с., к. і. н. (Цвек О. В., Шарафутдінова І. М, Гошко Т. Ю., Ніколова А. В.). Від 02.01.2018 р. відділ поповнив м. н. с. І. Радомський.
Від 01.01.2017 р. Відділ у повному складі приступив до виконання НДР «Культурогенез в енеоліті — бронзовому віці на теренах України». Термін її виконання: 01 січня 2017 р. — 31 грудня 2021 р. Науковий керівник теми д.і.н., проф. Отрощенко В. В., державний реєстраційний № ...U00....).
Отрощенко В. В.
ЛІТЕРАТУРА
Артеменко И. И. Отдел археологии эпохи энеолита и бронзы // 50 лет Институту археологии АН УССР. — К., 1984. — С. 34—40.
Отрощенко В. В., Смирнов С. В. Відділ первісної археології // 60 років Інституту археології НАН України. — К., 1994. — С. 23—34.
Отрощенко В. В. Проблема формування наукових шкіл на прикладі Відділу археології енеоліту та бронзового віку ІА АН УРСР / НАНУ // Наукові студії / Історико-краєзнавчий музей м. Винники. — 2013. — Вип. 6. — Львів—Винники, 2013. — С. 3—12.
Отрощенко В. В. Відділ археології енеоліту — бронзового віку // Інститут археології Національної академії наук України. 1918—2014. — К.: ВД «АДЕФ-Україна», 2015. — С. 110—125.
- Ви тут:
-
Головна
- Структура